Історія української культури. Курс лекцій

11.2. Культурна праця української діаспори в Європі.

Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому серці Європи Празі. Після поразки визвольних змагань згідно зі статистикою близько 22 тис. осіб - української інтелігенції, політичних та громадських діячів знайшли свій притулок у Чехо-Словаччині, президент якої Томаш Масарик, великий гуманіст і демократ, виявив до неї надзвичайну прихильність і дружелюбність. Він особисто знав чільних українських політиків і вчених, зокрема президента УHP Михайла Грушевського, професора Карлового університету у Празі Івана Горбачевського (його ректора у 1902-1903 рр.), професора україністики Карлового університету у Празі Олександра Колессу. У надзвичайно стислий термін на чеських теренах була організована низка національних високих шкіл. Успіх цієї важливої справи значною мірою забезпечив Український Громадський Комітет, заснований у Празі у 1921 р., який став головним осередком культурно-національного життя українських емігрантів за кордоном.

Головною науковою і навчальною установою у міжвоєнний період був Український вільний університет (УВУ), заснований у січні 1921 р. у Відні і за сприяння Чехословацького уряду перенесений у жовтні цього ж року до Праги, яка стала у цей період найпотужнішим осередком українських учених за межами України. За браком часу називатимемо лише основні наукові і навчальні інституції, визначних діячів науки і культури та основні їхні досягнення. Головні з них - Український Вільний Університет, Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська Господарська Академія в м. Подєбради, Українська Студія пластичного мистецтва, Український Академічний Комітет, Українське Історико-Філологічне Товариство, Українське товариство книголюбів, Музей Визвольної боротьби України, Українська гімназія в м. Ржевніце поблизу Праги, низка українських видавництв і друкарень та ін. Всього за два десятиліття було засновано 180 видань.

Унікальним за масштабами став факт заснування 28 травня 1925 р. Музею Визвольної Боротьби України, в якому були організовані такі відділи: військовий, табірного життя воєнного і післявоєнного періоду, архівів Союзу Визволення України, політично-дипломатичний, еміграційний, академічної праці й студентського життя за кордоном, театрально-мистецький, хоровий та музичний, сокільського та січового руху, видавництва, періодики та інші. Українському музеєві у Празі було пожертвовано з різних частин світу і України понад 700 тисяч матеріалів. Головою музею, його ідеологом і натхненником до 1935 року був Іван Горбачевський. З 1930 р. Товариство «Музей Визвольної Боротьби України» увійшло до складу Українського Академічного Комітету у Празі й таким чином за посередництвом Міжнародної Комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй вступило у духовний обмін з науковими установами цілого світу. Музей став важливим осередком культурного життя української Праги і головним центром збереження пам’яток історії, культури й мистецтва української еміграції усього світу. Він працював виключно на доброчинних засадах і був закритий під тиском комуністичного режиму у 1948 році.

У 1922 р. було засновано Центральний Союз Українського Студентства у Празі, який став всеохоплюючою молодіжною українською організацією у чужоземному світі. Ініціатором і одним із членів-засновників її стало Українське Академічне Товариство «Січ» у Відні (1868-1947).

Отже, Прага міжвоєнного періоду стала тим інтелектуальним і творчим центром, навколо якого формувалася українська національна ідея. У цей період відбувався інтенсивний творчий діалог між українською інтелігенцією по лінії Прага-Париж, Прага-Краків, Прага-Берлін, Прага-Відень, Прага-Варшава і, безперечно, з побратимами, насамперед Києва, Львова, Харкова.

Феномен празької української еміграції полягає у системності організації науки і освіти, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: поетичну, археологічну, історичну, мистецьку. Зокрема, до празької археологічної школи належали такі відомі археологи як Ярослав Пастернак, Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Олег Кандиба-Ольжич, Іван Борковський. Варто наголосити на науковій діяльності Івана Борковського, який вагому частину свого творчого життя присвятив вивченню Праги і її околиць. Довголітні дослідження Празького граду були узагальнені вченим у докторській дисертації «Празький град у світлі нових досліджень», яку він захистив у 1961 р. в Інституті археології Чехословацької Академії наук. Дивовижною є праця надзвичайно обдарованої особистості - Олега Кандиби-Ольжича, який за своє коротке життя (36 р.) став блискучим поетом, видатним археологом, відомим громадсько-політичним діячем, поліглотом (знав дев’ять європейських мов). Його археологічні дослідження стосувалися трипільської культури. Відкрита чехом Вікентієм Хвойкою на Україні наприкінці XIX ст. вона у 20-30 рр. XX ст. стала видатним явищем європейської археології. Великою мірою, окрім суто наукового інтересу, Кандиба бачив у вивченні трипільської культури (причетність якої до основ давньоукраїнської історії визнавали більшість її дослідників) певний патріотичний обов’язок. Олег Кандиба співпрацював з американськими науковими установами: Гарвардським університетом, Музеською школою передісторичних дослідів, читав американським студентам лекції з європейської археології. Олег Кандиба був одним із кращих знавців європейського енеоліту, зокрема трипільської культури, хоча сам вважав, що його справжнє покликання - поезія.

В Празі творила ціла плеяда знаменитих поетів, серед яких: Олександр Олесь, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Олена Теліга.

Помітний внесок в музичну культуру того часу здійснили відомі теоретики музики Федір Стешко і Василь Барвінський, композитори Нестор Нижанківський і Федір Якименко (брат композитора Якова Степового), Віра Березовська. Тут творила модерну європейську музику перша українська жінка композитор Стефанія Туркевич. Не можна не згадати відому родину Колесе: Філарета Колессу, Олександра Колессу і Миколу Колессу, життя і творчість яких були тісно пов’язані з Прагою.

На перехресті західноєвропейських культур у міжвоєнній Празі повстала ціла колонія українських митців, творчість яких мала великий резонанс у чеських мистецьких колах. Особливо це стосується празької групи графіків, насамперед Віктора Цимбала, Роберта Лісовського, Січинського, Бутовича, К.Антонович, Г. Мазепи, Юрія Вовка. Тут навчались також Петро Холодний Молодший, Степан Колядинський, Євген Норман. Довгий час працювали і творили Іван Кулець, Михайло Брянський, Іван Мозолевський, Василь Хмелюк,

Онуфрій Пастернак та ще десятки імен. Надзвичайно важлива подія сталася у 1998 р. - працівники Слов’янської Бібліотеки у Празі, опрацьовуючи так звані “засекречені фонди”, виявили понад 1000 творів 68 митців українського графічного мистецтва, що були колись власністю Музею Визвольної Боротьби України і вважались назавжди втраченими. їх у максимально короткий термін опрацювала і закаталогізувала мистецтвознавець із Праги Оксана Пеленська.

Слід наголосити, що українські вчені, митці, письменники в міжвоєнній Празі часто ставали гордістю і чеського народу. Зокрема, Іван Горбачевський заклав основи чеської біохімії, заснував празький Інститут лікарської хімії, а Іван Пулюй створив кафедру електротехніки у Празькій політехніці, якою керував до кінця свого життя. Тут плідно творив світової слави філософ, історик культури й літератури, славіст Дмитро Чижевський, а гордістю української історіографії стали Олександр Шульгин, Семен Наріжний, Федір Слісаренко. В музеях Чехії і Словаччини знаходяться сотні картин українських художників, які за оцінками мистецтвознавців є вагомим внеском у європейський авангард першої половини XX століття.

Австрія, Відень. Важливим центром розбудови українського інтелектуального життя була Австрія, насамперед її столиця Відень. Помітну роль на шляху нашого духовного й політичного визволення відіграло Українське Академічне Товариство «Січ» (засноване 9 січня 1868 р., втратило історичне існування у 1947 р.), яке мало на меті виховувати мужів науки, письменників, суспільних діячів серед української студентської молоді. В «Січі» викристалізувалася ідея соборності й потреба суспільно-громадської активності, до чого закликали її ідейні натхненники Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський. «Січ» стала значною мірою духовним мостом між представниками східних і західних земель України, на порогах якої зустрічалися і дискутували часто такі велети української культури як Володимир Антонович, Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Михайло Грушевський, Євген Петрушевич, Кость Левицький. Вірні ідеї волі і незалежності українського народу, члени «Січі» активно вступали на шлях визвольної боротьби у рядах УСС, УГА, УПА та інших з’єднаннях. «Січ» спричинилася до заснування Центрального Союзу Українського Студентства у Празі в 1922 році.

На особливу увагу заслуговує постать В’ячеслава Липинського - історика, філософа, дипломата, громадсько політичного діяча, розробника ідеї незалежної української держави. За Гетьманату та Директорії В. Липинський був послом України у Відні, викладав в українських емігрантських закладах. Автор низки класичних праць з української історії, соціології та політичної думки, десятка публіцистичних статей, промотор однієї з найпопулярніших у вигнанні політичних організацій «Українського союзу хліборобів-державників», координатор гетьманської еміграції.

Як не парадоксально і прикро констатувати той факт, що саме професурі Віденського університету і насамперед відомому австрійському славістові Ватрославові Ягичу маємо завдячувати реалізації і визнанню генія Івана Франка як блискучого поета і белетриста, мислителя і філософа, дослідника і учасника глобальних європейських політичних, економічних, соціальних процесів. Тому що саме тут 1 липня 1893 р. (після багатьох митарств у Львові) він блискуче захищає свій докторат і отримує диплом доктора філософії. Іван Франко часто зустрічався зі студентською молоддю у Академічному товаристві «Січ», піклувався про їхнє наукове і патріотичне виховання. Сьогодні пам’ять Івана Франка у Відні пошанована меморіальною дошкою у Германістичному інституті Віденського університету і спорудженням пам’ятника на його території.

Саме у Віденському університеті (на медичному факультеті) студент Іван Горбачевський розпочав свою наукову кар’єру під керівництвом всесвітньо відомого хіміка Еміля Людвіга. За дуже короткий час він виконав низку наукових праць, але світову славу йому принесла робота із синтезу сечової кислоти, яку вчений здійснив у 28 років. Він автор чотирьохтомного підручника фізіологічної хімії чеською мовою і органічної хімії українською мовою й ініціатор створення української хімічної термінології. Плідна і самовіддана творча діяльність професора Горбачевського проходила у трьох країнах - Австро-Угорщині, Чехії й Україні. Про вагомість і масштабність наукового і громадського доробку вченого у світову скарбницю свідчить рішення Генеральної конференції ЮНЕСКО на 32-й сесії про відзначення ювілейної дати - 150-річчя від дня народження Івана Горбачевського у 2004 році. Ювілейні святкування відбулися на Україні, у Чехії і Австрії'.

І ще доля однієї творчої потуги пов’язана з Віденським університетом (навчався на теологічному, філософському - фізико-математичне відділення - факультетах). Це всесвітньо відомий наш земляк із Поділля Іван Пулюй - визначний фізик і електротехнік, піонер електроосвітлення Європи, першовідкривач Х-випромінення, автор першого у світі «рентгенівського» знімку людського скелета. Докторат з філософії здобув у Страсбурзькому університеті. Викладав у Військово-морській академії у Фіуме (Хорватія), Віденському і Празькому університетах. Був державним радником з електротехніки Чехії та Моравії. Автор понад 50 наукових праць українською, німецькою і англійською мовами. Знавець стародавніх мов, співавтор перекладу Біблії українською мовою разом з Пантелеймоном Кулішем і Іваном Нечуєм-Левицьким. У 1915 р. видрукував книгу «Україна та її міжнародне значення», в якій стверджував: «Самостійність України є, на наш погляд, ключем до мирної зали Європи».

Цікавим явищем у житті Віденського університету є заснування семінару східноєвропейської історії, який працював у період з 1907 по 1945 рр. За цей час молодими науковцями було захищено близько 200 дисертацій, з них майже половина (92) - вихідці з України. Серед відомих дисертантів-українців такі знані публіцисти як Володимир Кушнір (під час Першої світової війни видавав у Відні «Ukrainische Korrespondenz), Іван Німчук (автор спогадів «595 днів у радянському ув’язненні»), композитор та історик Нестор Нижанківський, географ, політичний і громадський діяч Олена Степанів (мата відомого історика Ярослава Дашкевича), журналістка, політичний діяч Надія Суровцова.

Вартим уваги є факт спорудження пам’ятника нашому землякові із Самбірщини Юрію Францу Кульчицькому, який брав активну участь у визволенні українськими козаками Відня .під проводом Семена Палія у 1683 році. Цей відважний козак став національним австрійським героєм і власником однієї з перших кав’ярень у Відні. А в 1893 р., до 300-річчя перемоги над турецькими військами, на горі Леопольдсберг, відкрито пам’ятний знак на честь українських козаків у битві під Віднем.

Окрасою європейських оперних сцен і музичних фестивалів (зокрема ваґнерівських) була Ірина Маланюк, яка після студій у Віденській Музичній Академії стала примадонною оперних театрів Відня, Ґраца, Цюріха, а у Баварській державній опері у Мюнхені отримала високе відзначення з титулом «камерзенґерін».

Наприкінці XIX - на початку XX ст. вихідці з України фактично утворили в Австрії етнічну групу, серед яких були відомі політичні лідери, члени парламенту, науковці, митці. Але значна кількість української інтелігенції емігрувала до Відня у 20-30 рр., в часи громадянської війни на Україні. На той час Відень, як і Прага, став центром української політичної еміграції, яка активно працювала на реалізацію української національної ідеї. У 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів.

У січні 1921 р. у Відні з ініціативи Михайла Грушевського відкрився Український вільний університет з двома факультетами - філософським і юридичним. Його першим ректором став професор Олександр Колеса - відомий лінгвіст, фахівець з історії, літератури, етнографії, а також член парламенту Австрії (1907 р.). Олександр Колеса був одним з фундаторів Української культурної ради, яка опікувалася українськими школами.

В роки Другої світової війни значно згасло культурне життя української громади в Австрії. Післявоєнний період позначився активізацією громадського і культурного життя українців. Були відкриті школи, налагодилася видавнича справа. Центр українського життя з Відня переноситься до Зальцбурга. Тут на той час діяли Український народний університет, гімназія, сільськогосподарська школа. Українські студенти здобували ґрунтовну освіту в університетах Відня, Інсбрука та Граца.

Одним з найбільших духовних і культурних центрів української діаспори в Австрії до нинішніх днів є церква Святої Варвари, яка була заснована у 1775 р. При церкві діє один з кращих хорових колективів. Його засновником і керівником майже чверть віку (1931-1955 рр.) був відомий композитор і диригент Андрій Гнатишин. У грудні 2006 р. на його честь було відкрито меморіальну дошку. Андрій Гнатишин - знаний автор збірок українських пісень, випущених австрійськими музичними видавництвами для дітей та німецькомовних хорів.

В Австрії діє ряд громадських осередків, серед них - Спілка українських філателістів Австрії (СУФА), Українська медично-харитативна служба, Українське лікарське товариство, Український жіночий союз. Зокрема, СУФА (голова Стефанія Марцінґер-Романишин) за час свого майже 40-річного існування організувало безліч виставок, які стали явищем у поширенні українсько історії, культури, науки, народних звичаїв на австрійських теренах.

Німеччина, Берлін, Мюнхен. У міжвоєнний період (1926-1945 рр.) у Берліні працював Український науковий інститут, заснований гетьманом Павлом Скоропадським, який після поразки Гетьманату емігрував до Німеччини і організував там Гетьманський рух. Завданням інституту було розповсюдження серед науковців світу відомостей про Україну й український народ, дослідження взаємин України з західними країнами, зокрема Німеччиною, в минулому і сучасному, а також допомога українським студентам і науковцям у студіях і розвідках. Інститут давав стипендії молодшим українським науковцям і студентам, які навчалися у високих школах Німеччини й утримував студентський дім у Берліні.

В культурно-освітній галузі найбільш активно проявила себе українська еміграція Західної Німеччини. Під проводом доктора Дмитра Дорошенка діяло Центральне представництво української еміграції (ЦУПЕ), яке мало ряд референтур, а саме: церковних справ, наукових, високого шкільництва, середніх і фахових шкіл, літератури і мистецтва, дошкільного виховання.

Після Другої світової війни головним осередком української еміграції в Німеччині став Мюнхен. Тут у 1945 р. відновив свою діяльність Український Вільний Університет (УВУ), який успішно працював у Празі у міжвоєнний період. УВУ мав два факультети - філософський та права і суспільних наук. Про потужний професійний рівень вузу свідчить його склад: на філософському факультеті викладало 40 професорів і доцентів, а на факультеті права і суспільних наук - 20.

На нараді науковців 16 листопада 1945р. в Авґсбурзі було засновано Українську Вільну Академію Наук з такими найважливішими відділами: передісторії, історії та теології літератури, мовознавства, мистецтвознавства, педагогіки і психології, книгознавства, біології і медицини. При академії існувало Товариство охорони українських пам’яток на чужині, Музей-архів, Бібліотека. Крім УВАН існувало у Мюнхені Українське історично-філологічне товариство, Українська Висока Економічна Школа, Українська Православна Богословська Академія (з 2-ма факультетами - богословським і педагогічним).

По війні деякий час функціонував Український науково-технічний інститут, який мав п’ять відділів - агрономічно-лісовий, фармацевтичний, ветеринарно-зоотехнічний, інженерний, економічний. Крім аудиторного навчання в інституті велася заочна форма навчання. Інститут став спадкоємцем Української господарської академії в Подєбрадах, яка припинила своє існування у 1945 р.

Мистецький Український Рух (МУР) - організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції в 40-ві роки XX ст. МУР був утворений у вересні 1945 р. у місті Фюрт недалеко від Нюрнберга за ініціативою комітету, до якого входили Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майетренко та Юрій Шерех. МУР проіснував приблизно до кінця 1948 р. За цей час було проведено три з'їзди (1945, 1947 та 1948) та декілька теоретичних конференцій. Головою організації за весь час її існування був Улас Самчук.

Організація об'єднувала письменників із різними поглядами на долю української літератури. Велика доля діяльності МУРу полягала в дискусіях про модернізацію української культури і наближення її до світової. Серед членів організації, загальна кількість яких сягала шістдесят одного, були Віктор Петров, Ігор Костецький, Улас Самчук, Юрій Шевельов, Володимир Державин, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Іван Багряний, Юрій Косач, Василь Барка, Докія Гуменна та Тодось Осьмачка. Перу письменників МУРу належали деякі з найоригінальніших творів української літератури XX століття.

Не маючи власного видавництва, МУР опублікував ряд збірок творів своїх членів, один альманах та декілька видань в серії Мала бібліотека МУРу.

У Мюнхені 30 березня 1947 р. було відроджене Наукове товариство ім. Шевченка, головою якого було обрано професора Івана Раковського, а генеральним секретарем - професора Володимира Кубійовича (пізніше очолив Європейське НТШ).

Ще одна видатна особистість енциклопедичного масштабу творила на теренах цього краю. Це Дмитро Чижевський - визначний славіст, дослідник української і слов’янських літератур, історії культури, філософії й слов’янської духовності. Брав участь у революції 1917 р. (член Української Центральної Ради). У 1921 р. виїхав до Німеччини, де в Гейдельберзі і Франкфурті поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеґґера, Гуссерля й ін. Викладав філософію в Галле у 1932-1945 рр. Досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку, цікавиться містицизмом у творах Сковороди, Гоголя і Достоєвського. Чинний і почесний професор багатьох престижних університетів світу, зокрема Гарвардського (США, 1951-1956), дійсний член Гейдельберзької Академії (з 1962 р.). Засновував і розбудовував славістичні інститути. У багатогранній науковій діяльності зробив значний вклад у дослідження історії літератури, у критику, філософію, філологію, естетику. Чижевський перший відкрив слов’янське, зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв’язок з візантійською культурною сферою, вказує на співзвучну зміну стилів з західними впливами.

Після Другої світової війни у Мюнхені жив і творив знаменитий скульптор з Івано-Франківщини Григорій Крук, який навчався у Краківській та Берлінській академіях мистецтв. Першу фахову освіту здобув у Львівській школі декоративного мистецтва. Серед його відомих скульптурних робіт «Портрет патріарха Йосипа Сліпого», «Монахиня», «Відпочинок», «Селянське подружжя». Твори скульптора експонувалися на виставках практично усіх країн Європи, а також у Нью-Йорку. Багато з них придбали провідні музеї Європи, зокрема Національний музей у Парижі, Британський музей у Лондоні, Східнонімецький музей у Регенсбурзі.

Вражає (з погляду ретроспективи часу) як системно, грамотно, з акцентом на підготовку високопрофесійної й патріотичної молоді, розбудовувалося інтелектуально-культурне і суспільно-політичне життя за межами материкової батьківщини. Варто лише назвати основні молодіжні структури: Спілка Української Молоді (СУМ), Пласт, Союз Українських Пластунів (СУП), Центральний Союз Українського Студентства (ЦЕ СУС), який у 1947 р. відновив свою активну працю у Мюнхені після закриття у Празі. У Мюнхені знаходиться штаб-квартира Антибільшовицького блоку народів ЦУПЕ.

Франція, Париж, Сарсель. Варто нагадати, що початки української діаспори сягають часів Київської Русі, коли дочка Ярослава Мудрого вийшла заміж за французького короля Анрі І і царювала деякий час (з 1060 р.). А у першій половині XVIII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син організував окремий підрозділ з українських козаків у французькій армії. Вдячні французи назвали на його честь місцевість під Парижем Орлі (сьогодні там знаходиться аеропорт Орлі). Значний притік емігрантів мав місце після революції в Росії 1905 р., а також після Першої світової війни. Тоді серед політичних емігрантів опинилися відомий письменник і діяч Центральної Ради Володимир Винниченко, а також голова Директорії Симон Петлюра, вбитий радянським терористом у Парижі в 1926 році.

З ініціативи колишніх вояків Армії УНР у 1926 р. створено Союз Українських Емігрантських Організацій у Франції, який об’єднував (до 1940 р.) політичну еміграцію зі Східної і Центральної України і був пов’язаний з екзильним урядом УНР. З союзом співпрацювало комбатантське Товариство бувших вояків Армії УНР у Франції, засноване у 1927 р. Товариство об’єднувало 22 філії, близьким до його середовища був тижневик «Тризуб» і Бібліотека ім. Симона Петлюри у Парижі з книжковим фондом, архівом і музейними матеріалами. У 1932 р. засновано поборницьку організацію Український Народний Союз Франції (УНС), що об’єднував емігрантів з усіх українських земель (1939 р. близько 5 000). Під патронатом УНС видавався тижневик «Українське слово» в Парижі, а у 1938 р. засновано першу українську друкарню у Франції.

Не зовсім сприятливі умови життя у повоєнній Німеччині змусили велику частину української еміграції покинути її межі. Частина українських інтелектуалів виїхала за океан (Америка, Канада, Австралія), а частина обрала Францію, уряд якої ставився доволі лояльно до емігрантів.

З Парижем пов’язане ім’я всесвітньо відомого математика з Полтавщини Михайла Остроградського. Навчався у Харківському університеті, слухав лекції видатних європейських вчених, зокрема П. Лапласа, А. Ампера в Парижі. Там же посідав кафедру математики у коледжі Генріха IV. Сформулював загальний варіаційний принцип для консервативних систем, запропонував формулу перетворення трійних (кратних) інтегралів (названу його ім’ям). Автор фундаментальних праць з математичного аналізу, математичної фізики, аналітичної механіки, гідромеханіки, теорії пружності, балістики.

Член-коресповдент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. До 200-річчя з дня народження вченого ЮНЕСКО внесло його ім’я до переліку видатних математиків світу.

Українська земля подарувала Франції лауреата Нобелівської премії (1992) в галузі фізики Жоржа Шарпака (народився 1 серпня 1924р. в Дубровиці на Рівненщині). Навчався у престижних паризьких вузах, вивчав експериментальну фізику. Слухав лекції Ф. Жоліо Кюрі, а згодом працював у лабораторії ядерної хімії Інституту Радію під його безпосереднім керівництвом. Багато своєї творчої енергії Ж. Шарпак віддав працюючи в Національному центрі досліджень, пізніше у Європейському центрі ядерних досліджень під Женевою. Жорж Шарпак - член Французької академії наук, почесний доктор Женевського університету, професор кафедри Жоліо-Кюрі та Вищої школи фізики та хімії в Парижі.

Парижу віддав увесь свій творчий геній світової слави артист, хореограф, реформатор балету Сергій Лифар, уродженець Києва, нащадок славного козацького роду Лифарів. Після смерті провідного танцівника і балетмейстера (до речі уродженця Києва) Вацлава Ніжинського Серж Лифар очолив балетну трупу паризької «Гранд-опера». За три десятиліття він не лише відродив французький балет, але й став основоположником нового напряму в балеті - неокласицизму. Створений С. Лифарем балет «Ікар» у Європі називали цілою добою його творчості, яка мала безпосередній вплив на появу таких знаменитих митців цього жанру як Моріса Бежара, Роллана Петі, Ноймаєра, Форсайта, Кіліана, Макмілана. У 1947 р. С. Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії, а з 1955 р. - вів курс історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. Серед численних нагород С. Лифаря - орден Почесного легіону, орден Літератури і мистецтва (найвища відзнака Французької Республіки). Він ніколи не забував свій рідний Київ і на надзвичайно привабливу пропозицію президента Шарля де Голля (щирого шанувальника його таланту) стати громадянином Французької Республіки відповів: «Я українець і цим пишаюся». На надгробній могилі видатного артиста скромний напис французькою й українською мовами - «Серж Лифар з Києва». У 1994 р. зусиллями української влади і громадських організацій, при активній підтримці Посольства Франції в Україні та Французького культурного центру був заснований Міжнародний конкурс балету, який проводиться у Києві і є єдиним у світі, в якому змагаються артисти й молоді хореографи. Завдяки своїй популярності конкурс одержав патронат Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО. Це вияв великої вдячності і пам’яті нащадків своєму геніальному землякові.

Помітний слід у такій багатій малярській палітрі Парижа залишили митці з України. Серед них: Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Василь Хмелюк, Темистокль Вірста, Кассандр (Мурон Адольф).

Можна продовжити цей список непересічних особистостей, які свою творчу енергію і талант щедро дарували землі, що їх прийняла і стала другою батьківщиною. Одначе найвагомішим доробком української діаспори того періоду (на думку багатьох українознавців) став проект «Енциклопедія Українознавства». Генеза ЕУ випливала від завдання української науки у час складного післявоєнного періоду працювати для потреб нації. На жаль, усі попередні спроби створити таку фундаментальну працю про Україну не мали успіху. Хіба що до позитиву можна віднести видання німецькомовної енциклопедії «Handbuch der Ukraine» у Лейпцигу за редакцією І. Мірчука у 1942 р. під патронатом Українського Наукового Інституту у Берліні. Ідеологічні творці цього фундаментального проекту (насамперед В. Кубійович, В. Янів, М. Глобенко, О. Оглоблин, Ю. Шевельов, І. Кошелівець, А. Жуковський, Василь Маркусь) ставили перед ним такі основні завдання - творити довідники з українознавства для потреб багатомільйонної української еміграції; формувати джерела знань про Україну для чужинців (цю роль згодом виконало англомовне видання, базою для якого стала багатотомна ЕУ); нові енциклопедичні довідники мали стати джерелом правдивої інформації для українців на рідній землі, де окупаційна влада фальшувала все, що становило сутність українства. Майже півстолітній виснажливий труд невеликої штатної групи і близько 200 найавторитетніших українських вчених світу увінчався перемогою і виходом у світ двох серій ЕУ. Перша (ЕУ-1) - загальнопредметна, своєрідний підручник українознавства у трьох томах і друга (ЕУ-2) - словникова, яка в алфавітній формі доповнює і поглиблює зміст ЕУ-1 і складається з десяти томів,

до якого згодом додано одинадцятий додатковий том. Праця над ЕУ-1 тривала від 1948 до 1952 р., а над ЕУ-2 - від 1952 до 1989 р. Підготовка одинадцятого зайняла ще п’ять років, від 1989 до 1994 р. На базі цих воістину фундаментальних книг знань про Україну (насамперед для української еміграції) повстає для іноземного читача англомовне видання «Ukraine. A Concise Encyclopedia» у 2-х томах (1963-1970 рр.) і словникове - «Encyclopedia of Ukraine» у п’ятьох томах великого формату, видане при співпраці з Канадським інститутом українських студій (КІУС). Останні три томи вийшли за редакцією Данила Гусара-Струка, блискучого науковця, доктора філології, випускника Гарвардського університету. Отже, час підтвердив, що Енциклопедія України є найбільшим досягненням української діаспори після Другої світової війни, а її англомовна п’ятитомна версія (видана однією з найпоширеніших світових мов) дає доступ до об’єктивних знань про Україну усій світовій спільноті. Слід підкреслити, що через відомі політичні обставини цей фундаментальний науковий проект створювався поза Україною і без участі українських спеціалістів (з УРСР) і це є суто вклад діаспори у загальноукраїнську скарбницю знання і правдивої інформації про Україну. Безперечно на нашу особливу подяку за цей життєвий і науковий подвиг маємо висловити першою чергою Володимирові Кубійовичу, а також Аркадію Жуковському і Данилові Гусару-Струку. До них слід приєднати і Василя Маркуся, який опікується новим енциклопедичним проектом - підготовкою семитомного видання Енциклопедії Української Діаспори (ЕУД), четвертий том якої, присвячений Австралії і Африці, уже опублікований. Великою мірою ця фундаментальна праця і особисті старання проф. Аркадія Жуковського спонукали вчених Академії наук України взятися за підготовку багатотомного видання Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ), редактором якої став шановний академік Іван Дзюба. На сьогодні у Києві створено також інститут енциклопедії за зразком того що діє у Сарселю, який очолює Аркадій Жуковський. Цей великий вчений і патріот України багато творчих зусиль віддав Українському громадському комітетові Франції, розбудові Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі (Президент цієї бібліотеки з 1983 - 1995 рр.), Науковому товариству ім. Шевченка в Західній Європі.

Польща, Варшава, Краків. Суспільно-культурне життя українців у Польщі досить розвинене. Особливою гордістю був Український Науковий Інститут у Варшаві, заснований заходами екзильного уряду УНР 1928 р. при польському Міністерстві віровизнань та освіти. Інститут був покликаний плекати студії з різних ділянок українознавства. В ньому працювали відомі вчені, серед них: О. Лотоцький, А. Яковлів, Р. Смаль-Стоцький, К. Мацієвич, В. Садовський, Б. Лепкий. Діяльність інституту виявлялася головним чином у науково-видавничій справі. Загалом інститут видав понад 77 томів різних публікацій (у тому числі 54 томів праць). За масштабом це була наукова продукція більша, ніж будь-якої іншої наукової установи на Західній Україні й на еміграції. Головна ідеологічна засада інституту - розвивати ті ділянки української науки, які не мали можливості розвиватися на батьківщині. Зокрема, інститут видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: «Нарис історії України» (Д. Дорошенка), «Діярій гетьмана Пилипа Орлика» (за ред. Я. Токаржевського), «Гетьман Пилип Орлик» (Б. Крупницького), «Українсько-московські договори XVII-XVIII ст.» (А. Яковлева). Окрім наукових була ціла низка перекладів українською мовою богословських видань, а також літературних творів. З 1932 р. інститут почав працювати над повним критичним виданням творів Тараса Шевченка за редакцією П. Зайцева. Із запланованих 16 томів вийшло 13. Також вийшов переклад Максима Рильського поеми «Пан Тадеуш» А. Міцкєвіча. По окупації Варшави німцями 1939 р. інститут перестав існувати, а його бібліотека і архіви загинули.

До визначних українських вчених, які залишили свій слід на польській землі належить Володимир Кубійович, який навчався у Краківському університеті і працював там доцентом. Але за відстоювання геополітичних інтересів України був звільнений з посади у 1939 році.

У Криниці (тепер територія Польщі) народився світової слави художник-примітивіст відомий під псевдонімом Никифор. Справжнє прізвище цього українця-лемка Дровник. Світову популярність митцю-самоуку принесла виставка його творів у Парижі, організована у 1932 р. Львівським народним музеєм імені Т. Шевченка. У своїй творчості він керувався християнською філософією, а також щедро зобразив життя українських лемків.

Чимало українців є знаними науковцями в Польщі, працюючи у Польській академії наук, Варшавському, Люблінському, Гданському, Краківському, Ченстоховському університетах. На початку 1990 р. у Варшаві створено Польську асоціацію українознавців, яка видає «Варшавські українознавчі записки».

В тому ж році на Надзвичайному з’їзді Українського суспільно-культурного товариства (заснованого у червні 1956 р.) створено Об’єднання Українців Польщі (ОУП), яке тоді очолив Юрій Рейт. Відчутних успіхів в українській справі досягла Фундація св. Володимира (співорганізатор ОУП), яку заснував і очолив професор Ягеллонського університету у Кракові Володимир Мокрий. Він обраний депутатом до Сейму і став спів організатором українсько-польського діалогу на парламентському рівні.