Історія української культури. Курс лекцій

7.3. Новітні тенденції, національна самобутність у театральному, образотворчому мистецтві та літературі у часи Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

З відродженням української державності у 1917 - 1920 рр. відбулися значні зміни у різних сферах мистецтва: театрі, музиці, образотворчому мистецтві, літературі та інших. До революції 1917 р. у Києві був лише один український театр - це трупа М.Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи М.Садовського, О.Суходольського та інші. Восени 1917 р. за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради у Києві було створено Український національний театр. До складу його колективу увійшли І.Мар’яненко, Л.Курбас, М.Садовський, П.Саксаганський та інші відомі українські актори. Пізніше, за фінансової підтримки уряду, до постановки українських вистав перейшли трупи ряду професійних драматичних театрів Києва, Чернігова, Полтави, Житомира, Катеринослава, Харкова, Одеси. Діючим театрам виділялися кошти, які не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат відкрив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Українська Центральна Рада тісно пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти і хореографії. З ініціативи Української Центральної Ради було створено Український народний хор (диригент К.Стеценко), у Києві засновано загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У великих містах відкрито мережу музичних шкіл. Навесні 1918 р. уряд УНР профінансував відкриття в Києві Українського оперного театру і призначив його керівником М. Садовського.

Значні кошти на розвиток професійного театру виділяв уряд Гетьманату. Це стосувалося як окремих театральних установ, так і окремих діячів, які працювали у великих містах України. Зокрема, йдеться про Київську російську оперу (міський театр), до трупи якої входили такі відомі співаки, як Ю.Кипоренко-Доманський, М.Литвиненко-Вольгемут, Л.Собінов, М. Стефанович, І.Стеценко та інші. Уряд надав матеріальну підтримку товариству «Молодого театру у Києві», де під керівництвом Л.Курбаса об’єдналися Г.Юра, С.Бондарчук, П.Самійленко, В.Василько, В.Чистякова та багато іншої талановитої молоді. В їх репертуарі була і світова («Цар Едіп», «Тартюф») івітчизнянакласика(«У пущі», «Шевченківська вистава»). Колектив являв собою приклад молодого ентузіазму, творчості, упровадження нової технології акторського мистецтва. Лесь Курбас став основоположником нового напряму в історії українського театрального мистецтва. Він порвав з традицією старого побутового театру, зорієнтував його на модерні течії західноєвропейського театру.

У травні 1918 р. Рада міністрів асигнувала з державної скарбниці понад 165 тис. крб. товариству «Національний театр», що виникло одразу після Лютневої революції з метою підвищення художнього рівня театрального мистецтва. Ініціаторами його створення були трупа М.Садовського, «Молодий театр» Л.Курбаса та музично-драматична школа М.Лисенка. Наприкінці 1917 р. при Товаристві виник Національний зразковий театр (режисер І.Мар’яненко), який мав власний хор і оркестр. У жовтні 1918 р. на його основі уряд утворив Державний народний театр під керівництвом П.Саксаганського. До цієї трупи увійшли М.Заньковецька, Л.Ліницька, Б.Романицький, О.Корольчук та інші відомі актори. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістичної школи К.Станіславського і Б.Немировича-Данченка. У репертуарі цього театру переважала українська класика «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля», «Сава Чалий», «Наймичка», «Безталанна». Працював колектив у Троїцькому народному домі.

На 1918 рік припадає розквіт діяльності театру «Студія», який працював під керівництвом трагедійної актриси, режисера і педагога С.Висоцької і ставив п’єси Г.Ібсена, П.Корнеля, М.Метерлінка та ін. Театр мініатюр виступав на сцені театру Бергоньє, театр «Конюшня», відомий ще під назвами «Театр під мостом», «Український драматичний колектив» - у Клубі залізничних службовців на Хрещатику.

Найважливішим результатом спільної роботи театрального і музичного відділів Міністерства освіти та мистецтва Гетьманату П.Скоропадського стала реорганізація Музичної драматичної школи ім. М.Лисенка, випускники якої становили творчу основу нових театрів, у Музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка у складі факультетів: педагогічного, диригентського і драматичного. Очолив інститут Ф. Блуменфельд, а серед його викладачів були найвідоміші українські композитори, музиканти, співаки й актори: П.Козицький, Л.Курбас,М.Леонтович,Д.Ревуцький,М.Старицькатаінші.УХаркові на базі російської оперної антрепризи відкрилася Перша народна опера та Перша дитяча опера. Завдяки зусиллям музичного відділу гетьманського уряду було створено Перший український національний хор у Києві під керівництвом Олександра Антоновича Кошиця (1875-1944) - визначного українського диригента і композитора. На початку січня 1919 р. він спільно з К.Стеценком організував у Києві за дорученням С.Петлюри Українську республіканську капелу, яка з величезним успіхом виступала в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції та інших країнах Західної Європи й Америки.

У Києві відкрився Музично-педагогічний інститут Л.Славич-Регаме. Водночас розпочало свою діяльність Київське концертне бюро, яке згодом дістало назву Філармонічного товариства. Також уряд прийняв постанову про заснування у Києві Державного симфонічного оркестру ім. М.В.Лисенка. Активно діяли Київська, Одеська і Харківська консерваторії, Київські музичні школи М.Тутковського, Г.Любомирського, такі ж заклади у Харкові, Миколаєві, Одесі, Херсоні. У 1918 р. на авансцену українського музичного мистецтва вийшли М.Вериківський, Г.Вірьовка, П.Демуцький, В.Косенко, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький та інші.

Розвиток театрально-музичного мистецтва постійно перебував у центрі уваги Директорії УНР. За участю В .Винниченка було засновано нові професійні та аматорські театри в Херсоні, Катеринославі,

Проскурові та інших містах. Нові театри ставили вистави українських драматургів, такі як «Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Остання ніч» М.Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» Н.Кропивницького, «Лісова пісня» Л.Українки та інші, які представляли різні художні жанри українського театрального мистецтва.

За підтримки відділу мистецтв Наркомату освіта УРСР було відновлено роботу багатьох театральних колективів, що припинили сценічну діяльність під час денікінської інтервенції в Україну, створено мережу нових професійних та аматорських театрів, серед них - Державний драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка у Києві в березні 1919 р. Навесні 1919 р. за наказом радянського керівництва у структурі Всеукраїнського театрального комітету було створено підкомісію радянської пропаганди. Вона дістала право затверджувати репертуари театрів і контролювати їхню сценічну діяльність. У ході перевірки театрів комісія усунула чимало п’єс українських і зарубіжних драматургів. Усе це гальмувало творчий розвиток багатьох театральних колективів і театрального мистецтва в цілому. Всеукраїнський музичний комітет займався питанням розвитку музичного й хорового мистецтва. Під керівництвом комітету вдосконалювалися навчальні програми музичних шкіл та училищ, розпочався процес створення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій, різних музичних колективів, ансамблів, мандрівних хорових капел. Загальна кількість музичних закладів до кінця 1920 р. була доведено до 200 одиниць. Комітет також заснував відому українську державну капелу «Думка», яка стала одним із найкращих музично-хорових колективів республіки.

Розвиток національного театру позитивно вплинув на розвиток кіномистецтва. В цю справу значний внесок зробила Л.Старицька-Черняхівська, яка очолювала кіносекцію Міністерства освіти та мистецтва Гетьманату. Під її керівництвом були створені режисерські й авторські групи, які зняли десятки художніх, наукових і документальних кінофільмів та казок для дітей. За 1918 - 1920 рр. кінематографіста, які в основному об’єднувалися навколо новостворених Київської та Одеської кіностудій, випустили у світ художні кінофільми режисерів Л.Старицької-Черняхівської («Вітер з Півночі», «Розбійник Кармелюк»), М.Замкового («Прозрівший»),

А.Нефедова («Жертви позвали»), А.Архана («Червоний Кобзар»), хроніко-документальні - «Шевченкове свято», «Сон Тараса», «Випуск першої української гімназії», «Життя Донбасу» (всього близько 500 найменувань), запустили у кінопрокат 4,2 тис. кінофільмів різної тематики. До революції в Україні діяло близько 220 приміщень, у яких періодично демонструвалися кінострічки. У 1920 р. лише стаціонарні кінотеатри відвідало 9,6 млн. чоловік. З кіно ознайомилося декілька мільйонів жителів села. Мали можливість систематично переглядати художні й наукові кінофільми десятки тисяч учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів. Таким чином, у 1917 - 1920 рр. в Україні почали формуватися основи національного кіномистецтва та кіноіндустрії. Отже, увага українських урядів до проблем розвитку театрального та музичного мистецтва зумовлювала піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави.

У 1917-1920 рр. отримало подальший розвиток образотворче мистецтво та скульптура. Восени 1917 р. Генеральний секретаріат освіти Центральної Ради профінансував створення у Києві Української національної картинної галереї. До її фондів були зібрані полотна українських та західноєвропейських майстрів живопису від епохи Відродження до початку XX століття. До галереї передали частину своїх робіт та колекцій полотен художники В.Кричевський, М.Козик, М.Жук, М.Бойчук, Г.Нарбут, М.Самокиш та інші. Галереї, виставки відкрилися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові. Музей образотворчого мистецтва було засновано в Харкові. Організовувалися пересувні й постійно діючі виставки творів українських та зарубіжних художників. Одним з провідних центрів художнього мистецтва в Україні була Одеса. Тут активно діяло створене ще в 1900 р. Товариство південноросійських художників, художнє училище, художній музей, одеське товариство заохочування красних мистецтв, рисувальна школа при ньому. На базі цієї школи було створено Одеське вище художнє училище.

Важливу роль у формуванні національного образотворчого мистецтва відіграла Українська академія мистецтв, заснована за доби УНР. Першим її ректором було призначено відомого українського художника-графіка Г.Нарбута. Навколо Академії об’єдналися майже всі відомі художники, скульптори, архітектори та різні художньо-мистецькі ніколи України. У ній працювали О.Мурашко, М.Бойчук, М.Бурачек, В.Кричевський, М.Жук, І.Труш, О.Архипенко, В.Різниченко та інші митці. Вони створили багато полотен, які відображали визвольну боротьбу українського народу, громадянську війну, життя і побут населення тощо. Так, В.Кричевський, працюючи в різних жанрах, підготував багато декорацій на різні теми до українських вистав, створив художньо-етнографічні павільйони для таких кінофільмів, як «Назар Сто доля», «Тарас Трясило», «Сорочинський ярмарок», ілюстрації до численних книжок. М.Бурачек написав полотно «Дахи Софійського собору», створив цілу низку чудових декорацій на українські вистави театрам у Києві, оформив зали Української національної галереї тощо. М. Жук ілюстрував навчальну та художню літературу, а також намалював портрети В.Чумака, Т.Шевченка, Г.Нарбута, М.Зерова та ін.

Плідно працювала група художників-монументального живопису, які створили школу бойчукістів. До її складу входили М.Бойчук, В.Седляр, К.Гвоздик, С.Колос, М.Рокицький, О.Павленко, О.Музін, Т. Бойчук та інші, які працювали в кераміці, тканині, книжковій графіці. їхніми зусиллями були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри Харкова і Києва, санаторій в Одесі. Багато полотен, написаних цією групою, прикрашали різні виставки, картинні галереї, музеї образотворчого мистецтва. Серед них «Коні на пасовищі», «Біля яблуні», ілюстрації до збірки «Барвінок», різні плакати Т.Бойчука тощо.

Бойчук Михайло Левович (1882-1937) - визначний український живописець-монументаліст, графік, навчався у Віденській, Краківській та Мюнхенській академіях мистецтв. Він удосконалював майстерність у Парижі, одночасно вивчаючи українське народне мистецтво У другій половині 30-х років художники-бойчукісти були репресовані, а всі їхні монументальні твори знищені. Сам М.Бойчук був розстріляний у липні 1937 р.

Українські скульптори створили проекта побудови пам’ятників, фігурних композицій, барельєфів таким видатним особам, як Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Іван Котляревський, Леся Українка та інші. Були відкриті пам’ятники Тарасу Шевченку в Києві (Ф.Балавенський) і в Ромнах (І.Кавалерідзе).

У 1917 - 1920 рр. в Україні працював Архипенко Олександр Порфирович (1887-1964) - видатний український скульптор і живописець, один з найяскравіших представників кубізму, конструктивізму й абстракціонізму. Він залишив понад тисячу скульптур, картин і творів малярства. Серед найвідоміших - «Адам і Єва» (1908 р.), «Поцілунок» (1910 р.), «Танок» (1912 р.), серія жіночих торсів (1909 - 1916 рр.), портрети Т.Г.Шевченка (1923 - 1935рр.), І.Франка (1925 р.), скульптури «Солдат», «Постать». М.Паращук змоделював скульптурні образи В.Стефаника, М.Лисенка, І.Франка, композицію фігур «Поневолені», «Юнак у кайданах», «Дівчина з народу», «Народні танцюристки». Відкривалися меморіальні знаки видатним особам та історичним подіям в українських містах. У часи встановлення радянської влади в Україні демонтувалися скульптурні пам’ятники попередніх часів, які були створені видатними скульпторами і мали художню цінність.

У 1917 - 1920 рр. відбувалося формування національної музейної і пам’ятникоохоронної справи. Уряди України, громадські і культурні організації провели велику роботу в цьому напрямку. їхніми зусиллями засновано Національний історичний музей, в якому були зібрані історико-культурні пам’ятки з первісного суспільства до XX ст. За доби Української держави діяли 36 музеїв, які виникли до Лютневої революції. Це Житомирський краєзнавчий, Катеринославський історичний, Полтавський краєзнавчий, Кам’янець-Подільський історичний, Єлисаветградський краєзнавчий, Миколаївський природничо-краєзнавчий, Київський музей старовини і мистецтва, Чернігівський музей українських старожитностей ім. В.Тарновського.

Активно діяли товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва. Серед них треба відзначити Київське товариство, де важливу роль відіграв відомий український колекціонер-меценат і археолог Богдан Ханенко, і Одеське товариство історії та старожитностей. Воно вивчало археологічні й історичні пам’ятки Північного Причорномор’я, здійснювало розкопки Пантікапею, Тіри, Херсонеса, Ольвії і видало 33 томи «Записок», останні з яких припадають на 1918 - 1919 рр. За часів Гетьманату назване товариство тісно співпрацювало з Одеським бібліографічним товариством, яке і займалося проблемами організації краєзнавчої бібліографії в Україні. Загалом упродовж 1917 - 1920 років в Україні відкрилося 250 музеїв республікансько-повітового значення та сотні невеликих, які діяли при школах, вищих навчальних закладах, наукових товариствах, різних організаціях. У цій мережі музеїв зберігалася велика кількість історико-культурних пам’яток українського народу та народів, які мешкали на території України. Отже, у 1917 - 1920 рр. закладалися основи державної підтримки подальшого розвитку українського мистецтва. Воно все більше набувало національного характеру, посилювався зв’язок з народною творчістю.

У часи революції 1917 - 1920 рр. значна увага приділялася розвитку української літератури і книговидавництва. Напередодні революційних подій українська література перебувала у досить складному становищі: по-перше, її корифеї пішли з життя якраз незадовго до Лютневої революції (Л.Українка, І.Франко, М.Коцюбинський), по-друге, багато талановитої творчої молоді воювало на фронтах (С.Васильченко та ін.), по-третє, значна частина відомих українських літераторів (О.Кобилянська, Л.Маркович, В.Стефаник, М.Черемшина) жилив Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України. Пожвавлення літературного життя почало спостерігатися з березня 1917 р. У цей час виникають приватні й кооперативні видавництва («Друкар», «Криниця», «Час» та інші), що друкували нові твори українських науковців, письменників і критиків, які відображали вибух національно-визвольного руху, соціалістичні ідеї, культивували піднесення національної свідомості, відстоювали ідеї чистого мистецтва, просвітительства.

Принциповим питанням, що постало перед митцями нової літератури, стало збереження традицій класичної спадщини. Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки - це той ґрунт, на якому формувалися і визріли П.Тичина, В.Чумак, В.Сосюра, М.Рильський та інші.

Характерним для літератури років революції та громадянської війни був широкий спектр поглядів. Гостра класова боротьба породила різні ідейні платформи. Місію літературного служіння народові в роки національно визвольних змагань взяли на себе письменники молодого покоління, які почали свій творчий шлях до повалення самодержавства.

Молоді поети і прозаїки групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами української літератури періоду національно-визвольних змагань були книги віршів «Плуг» та «Сонячні кларнети» П.Тичини, «Червоний заспів» В.Чумака, «Удари молота і серця» В.Еллана-Блакитного, «Червона зима» В.Сосюри, «Мої коломийки» І.Кулика. Помітними стали прозові твори С.Васильченка, А.Головка, М.Ірчана, Г.Коцюби, П.Панча, О.Вишні, С.Пилипенка та ін.

Важливою умовою розвитку літератури стало надання Центральною Радою українській мові статусу державної (березень 1918 р.) та проведення українізації адміністративного апарату й суспільно-політичного життя українськими урядами. Прагнучи привернути на свій бік якомога більше письменників, уряд Скоропадського прийняв ухвалу про визнання могили Т.Г. Шевченка національною власністю. За часи Гетьманату була опублікована наукова праця І.Огієнка «Українська культура», роман «Повія» П.Мирного, переклади східних поетів А.Кримського, твори О.Кобилянської, С.Васильченка, В.Стефаника, М.Рильського, Х.Алчевської та багатьох інших як досвідчених, так і молодих українських прозаїків, поетів і перекладачів. Це був «Літературно-критичний альманах» та окремі поетичні збірки.

Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом - «Творити революційне мистецтво!» У 1919 - 1920 рр. членами Проліткульту були В.Коряк, В.Еллан-Блакитний, С.Пилипенко, В.Сосюра, М.Майський. Згодом вони залишили цю організацію.

У 1917-1920 рр. відбулося формування національної видавничо-поліграфічної справи. Зазначимо, що основи українського книжкового книговидання, періодичної преси та журналістики в період визвольних змагань заклали УЦР і її Генеральний секретаріат. При цьому керівництво держави особливу увагу приділяло насамперед виданню навчальної, художньої та суспільно-політичної літератури. Завдяки фінансовій підтримці уряду, персональній участі в організації видавничої справи М.Грушевського, С.Петлюри, С.Єфремова, В.Винниченка, Ф.Лизогуба, С.Чикаленка, С.Руеової, О.Лотоцького.

Д.Дорошенка та інших відомих політичних і культурних діячів України у 1917 - 1918 рр. було видано понад 1,5 тис. найменувань українських книжок і брошур, загальним накладом близько 10 млн. примірників.

У періодиці також відбувалися якісні зміни. У добу УЦР було засновано 150 українських газет і журналів. Серед них - газети «Наше життя», «Робітник», «Наша воля», «Вісті з Української Центральної Ради», журнал «Вільна українська школа», «Просвітянин», «Волошка» та ін. Під час правління гетьмана П.Скоропадського число українських періодичних видань зросло до 225 найменувань. У 1919 році продовжився процес створення української періодичної преси.

Не припинився розвиток культури під час національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях. У кінці 1918 р. в Тернополі було засновано «Український театр» під керівництвом Миколи Бенцеля, який у березні 1919 р. перетворився на культурно-освітнє товариство акторів «Новий львівський театр». До складу трупи входили Амвросій Бучма та Володимир Калин, а також Зубрицький, Демчик, Рубчик, Бенцель. Ставили «Молоду кров» Винниченка, «Суєту» Карпенка-Карого для військових, поранених січових стрільців, на запрошення Українського Червоного Хреста. Пізніше в Станіславі було організовано інший заклад - «Український Чернівецький театр». Його трупі румунська влада заборонила ставити вистави українською мовою на Буковині. У травні 1919 р. під керівництвом Й.Стадника було створено Державний театр ЗУНР. У період військових подій 1919 р., коли війська Директорії УНР мусили під тиском більшовицької армії відступити на територію Поділля, з ними приїхала трупа наддніпрянських акторів: М.Садовський, Г.Борисоглібська, Іванова та ін. Вони відновили свою акторську діяльність.

Продовжували свою творчість поети Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юрій Шкрумеляк, Богдан Цепкий, Михайло Рудницький, із молодших - Богдан Кравців («Сонети і строфи»), Юрій Косач («Черлень», «Мить з майстром»), Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя», «Триперстені»), О.Ольжич («Рінь»), Святослав Гординський («Буруни», «Барви і лінії», переспів «Слова о полку Ігоревім») та ін.

Визначне місце з-поміж ними зайняв Євген Маланюк, поезія якого завдяки глибокому національному пафосу та вибагливій культурі поетичного слова здобула загальне визнання.

Отже протягом 1917 - 1920 рр. державні органи влади, громадські, культурні організації здійснили радикальні перетворення на шляху створення національної системи освіти та науки, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, формування української видавничої справи, театрального та образотворчого мистецтва, налагодження охорони пам’яток культури. За ці роки було розбудовано розгалужену мережу бібліотек, клубів, будинків культури, «Просвіт», з’явились кінотеатри. На державний законодавчий рівень винесено проблему створення належних умов для розвитку культури національних меншин. Основи, закладені в культурному будівництві в 1917 - 1920 рр., дали можливість у наступні роки піднята українську культуру на якісно новий рівень, який увійшов в історію під назвою “український Ренесанс”. До цього слід також додати, що зміни у сфері культурного будівництва протягом періоду Української революції були складовою подібних загальноєвропейських культурних процесів, характерних насамперед для новоутворених національних держав, які з’явилися після закінчення Першої світової війни внаслідок національно-визвольної боротьби та розпаду імперій.

Питання для самоперевірки і засвоєння матеріалу

1. Охарактеризуйте політику російського царського уряду щодо української культури напередодні та у період І світової війни.

2. Дайте характеристику культурно-освітній діяльності Української Центральної Ради.

3. Які практичні кроки здійснив уряд гетьмана П. Скоропадського у справі відродження та розвитку української культури і науки?

4. Коли і за яких обставин була створена Українська Академія Наук? Хто був її першим президентом?

5. Проаналізуйте вплив революційних подій 1917-1920 рр. на розвиток театрального, образотворчого мистецтва та літератури.

6. Визначте місце розвитку національної культури у процесах відродження української держави.

7. Які були передумови створення системи української національної освіти у добу революції 1917-1920 рр.?