Історія української культури. Курс лекцій

7.2. Розвиток освіти та науки.

Важливим чинником у вирішенні проблем розвитку української культури було відродження національної освіти у період 1917-1920 рр. На початку 1917 р. в Україні не відвідувало школу близько 50 % дітей шкільного віку. З перших днів революції кожне село намагалося відкрити українську школу, збирало кошти, відводило приміщення, розшукувало вчителів.

Велику роль у розвитку національної освіти відігрівала Центральна Рада, яка проголосила основним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. У червні 1917 року було створено Генеральний секретаріат освіти на чолі з І.Стешенком, який узяв на себе функції керівництва справою освіти в Україні. Влітку 1917 р. секретаріат почав призначати губернських, повітових комісарів освіти, завданням яких було проведення українізації школи. Після проголошення УНР до секретаріату перейшло управління всіма освітніми установами в Україні. Було скасовано шкільні округи і замість них створено комісаріати освіти. Національним меншинам забезпечувався вільний розвиток рідної мови та освіти. Управління освітою кожної нації здійснювалося через відділи освіти при Генеральних секретаріатах польських, єврейських, російських справ та Національні ради освіти.

Активізували свою діяльність українські громадські організації, які утримували на власні кошти українські школи, друкували підручники, організовували літні учительські курси. Цьому значною мірою сприяли рішення першого Українського педагогічного з’їзду, який відбувся у Києві 5 6 квітня 1917 р. У ньому брали участь 300 делегатів. З’їзд ухвалив низку резолюцій щодо розвитку української національної школи. Згідно з його рішенням при УЦР почала працювати Генеральна шкільна рада, а при Комітеті УЦР - шкільна комісія. Громадськість власними силами відкрила українські гімназії: в Києві ім. Б.Грінченка, в Харкові ім. М.Драгоманова, в Полтаві ім. І.Котляревського. До початку навчального року відкрилося більше 50-ти українських середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.

Гасла створення єдиної української національно-демократичної школи проголошувалися на другому Всеукраїнському педагогічному з’їзді, що відбувся в Києві 10-12 серпня 1917 р. Це мало велике значення для розвитку освіти, адже до революції Україна не мала єдиної системи освіти. Різнотипні освітні заклади не були пов’язані між собою жодним єдиним планом чи програмою: школи грамоти, різні типи початкових шкіл, парафіяльні, вищі початкові, різні категорії і типи середніх шкіл, ціла низка різних типів професійних і відомчих. Єдина школа утворилася як 7-річна народна загальноосвітня школа, побудована на спостереженнях та уявленнях з навколишнього життя. Після закінчення 7-річної школи юнаки та дівчата мали змогу продовжити навчання у 4-річній гімназії або у технічній школі. Проголошувалось право громадян на безплатну початкову, середню й вищу освіту із забезпеченням учнів підручниками, одягом, харчуванням. Освіта ставала обов’язковою і світською. Ці ідеї були покладені в основу діяльності Генерального Секретаріату освіти, а за тим - Міністерства народної освіти. Реформування системи освіти потребувало реорганізації системи керування освітньою галуззю.

Для розв’язання проблеми забезпечення ніколи україномовною та українознавчою навчальною і художньою літературою Генеральним Секретаріатом освіти була створена комісія з написання нових підручників. До її складу на різних етапах діяльності входили І. Стешенко, Я. Холодний, П. Сушицький, М. Грушевський, І. Огієнко, О. Кисіль, Б. Білецький, С. Русова, А. Лещенко, І. Власенко, Д. Баталій та інші відомі вчені та педагоги України. Ними були написані або укладені десятки найменувань підручників з української мови, літератури, історії, географії, етнографії, математики, фізики, хімії та інших предметів, які вивчалися в школах. Незважаючи на труднощі воєнного часу, тираж шкільних підручників доходив до 300 тисяч примірників, а в 1918 р. було видано 2 млн. книг.

У процесі формування національної школи розпочалася розбудова упорядкованого дошкільного виховання дітей. До осені 1920 р. у кожній губернії республіки було створено до 80-100 дитсадків, декілька сотень оглядових кімнат-садків, денних санаторіїв, у яких перебували 170 тис. дітей, а це становило 20 % малят дошкільного віку. Поряд з шкільним будівництвом формувалася система позашкільної освіти, спрямована на ліквідацію неписьменності серед дорослого населення та підвищення його загальнокультурного рівня.

Українізацію освіти продовжила Українська держава, яку очолював гетьман П. Скоропадський, а міністерство народної освіта і мистецтва - професор М. Василенко. Першим кроком Міністерства у цій справі стала робота з запровадженням єдиної національної школи, проект якої був розроблений Центральною Радою. Викладання української мови і літератури, історії і географії України вважалося обов’язковим у всіх середніх чоловічих і жіночих загальноосвітніх, професійних, комерційних та інших школах.

У вересні 1918 року розпочалося навчання у 72-х гімназіях, а до кінця року планувалося відкрити ще 150 україномовних гімназій. Для незаможних учнів призначалися стипендії. Перед початком 1918-1919 навчального року Міністерство освіти розпочало роботу літніх курсів українознавства для вчителів, на що Рада Міністрів спеціально асигнувала понад 2 млн. крб. та 2 млн. крб. на видання шкільних підручників. За часи гетьманату відбулися значні зміни в системі управління освітою. Через відмову від реалізації принципу національно-персональної автономії для національних меншин були скасовані національні міністерства з відділами освіти. Посилювалася централізація управління освітою у відповідності з «Тимчасовим законом про управління шкільними справами на Україні». Шкільні ради втратили свою автономію, таким чином були позбавлені впливу на справи в освітній галузі. Виборну Генеральну шкільну раду було ліквідовано, а на її місце призначено цілком бюрократичний орган - Раду при міністрі освіта.

Наступним кроком у подальшому розвитку освіти стало прийняття Директорією УНР програми створення єдиної національної школи з 12-річним терміном навчання, У січні травні 1919 р. посаду міністра освіти в уряді УНР обіймав І. Огієнко, який був автором цієї концепції. В основі документа було покладено продовження розробки плану перебудови освіти Генерального секретаріату Центральної Ради з доповненнями, які були внесені у гетьманський період. Була підтверджена децентралізація керування освітою, але звужувався принцип демократизму й національно-персональної автономії. Відновлювалася діяльність загальних шкільних рад: і генеральної, і повітових. Кількість членів була зведена до мінімуму. Національні та сільські шкільні ради не створювались.

З приходом до влади Денікіна українську школу й освіту оголошено приватною справою й позбавлено державного фінансування, навіть земські й міські органи самоврядування не мали права утримувати на свої кошти українські школи, тоді як їм не заборонялось утримувати російські, єврейські, польські чи інші школи. Призначених владою Директорії УНР директорів та вчителів було звільнено. Український державний університет у Києві, Українська академія наук і Українська академія мистецтв припинили існування як державні установи і мусили просити дозволу про фінансування на приватних засадах.

Таким чином, у 1917-1920 роках в умовах революції та громадянської війни через постійні державні перевороти та нетривалість влади, соціально-економічні проблеми і недосконалість системи фінансування з боку держави та місцевих органів самоврядування ідея побудови єдиної української національної школи не була реалізована ні Центральною Радою, ні Гетьманатом, ні Директорією УНР. Державні органи керівництва освітньою галуззю з тих причин були позбавлені можливості реалізувати програми у цьому напрямі.

Радянська влада в Україні також приділяла увагу розвитку освіта. Народний секретаріат освіта у грудні 1917 р. очолив В. Затонський. Протягом наступних 2-3-х місяців у тих регіонах України, де існувала радянська влада замість старих адміністративних органів освіта створювались відділи і комісаріати народної освіта, культурно-освітні комісії ревкомів. Ці організації на початку 1918 р. зустрілися з гострими кадровими проблемами, оскільки абсолютна більшість адміністрацій та вчителів 480 гімназій і 356 неповних середніх шкіл поставилися до них негативно. Вони практично не брали участі у перших спробах запровадження обов’язкової та безкоштовної освіти.

25 січня 1919 р. було ухвалено декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалося створити єдиний тип навчальних закладів - трудову школу, яка складалася з двох ступенів: першого (5 класів) і другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметів українською мовою. З метою якнайшвидшої підготовки спеціалістів для зруйнованої економіки України в 1920 р. державні, громадські й приватні початкові і середні школи були ліквідовані, а їх класи реорганізовані у 7-річну школу. Молодь мала продовжувати освіту в професійно-технічних школах і технікумах. Наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалось 21887 шкіл.

Незважаючи на певні успіхи у створенні єдиної трудової національної школи, радянська система освіти мала заідеологізований, класовий характер. Обов’язковість навчання не поширювалась на дітей «буржуїв» і «куркулів». В дійсності трудова школа не давала достатнього обсягу загальноосвітніх знань, а виробнича практика обмежувалася рамками лише одного якогось виробництва. Водночас вона мала розв’язати одне із головних завдань Радянської влади - подолати неписьменність та підготувати кваліфіковані кадри для соціально-економічних перетворень.

Подальшого розвитку набула вища освіта в Україні. Влітку 1917 р. з ініціативи членів Центральної Ради І. Стешенка, С. Петлюри, М. Ковалевського в Києві відкрився перший український вищий народний університет у складі чотирьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного і медичного. Його ректором уряд призначив І. Ганницького. За добу Української Центральної Ради за допомогою місцевих органів влади, «Просвіт», громадських організацій було засновано Педагогічну Академію, Академію мистецтв, географічний, технологічний інститути в м. Києві, Київський юридичний інститут, Одеський сільськогосподарський інститут, Харківську консерваторію та 9 учительських інститутів, реорганізованих Центральною Радою у вищі навчальні заклади. Створена Вища економічна рада готувала фахівців банківської справи, торгівлі, економістів. У новостворених і діючих вищих навчальних закладах українізувався навчальний процес шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, спеціалізацій, запровадження україномовного читання лекцій й ведення практичних занять. Інтенсивне будівництво вищої освіти відбувалося в період Гетьманату. Цією проблемою займалася спеціальна комісія на чолі з видатним ученим В. Вернадським. Завдяки н роботі та фінансовій підтримці з боку держави й різних наукових товариств на основі Київського народного університету відкрився Український державний університет 6 жовтня 1918 року. В Кам'янець Подільському 22 жовтня 1918 р. був заснований ще один державний український університет, до складу якого увійшли історико-філологічний та фізико-математичний факультети. При першому створювалися на загальних підставах кафедри польської і єврейської літератури й історії, при другому - математичний і природничо-історичний відділи. У жовтні 1918 р. на базі Вищих жіночих курсів розпочав роботу Катеринославський університет. Рада міністрів виділила кошти на створення електротехнічного факультету в Київському політехнічному інституті, Миколаївського і Херсонського політехнічних інститутів та ряду інших вищих навчальних закладів. За ініціативою художників і архітекторів Ф. Красицького, Д. Дяченка та В. Рикова розпочав роботу Архітектурний інститут. Були оголошені українськими Київський (Святого Володимира), Харківський, Одеський університети. Все це ввело інститутсько-університетський рівень освіти в процес реформування освітньої системи в Україні.

Лютнева революція 1917 р., боротьба національно-патріотичних сил за відродження української держави створили умови для подальшого розвитку науки. Активізували діяльність різні наукові товариства: Товариство дослідження природи, Фізико-математичне товариство, Фізико-хімічне товариство та інші. Тривала діяльність Українського наукового товариства (УНТ), де працювали М.Грушевський, Д.Багалій, М.Біляшівський, О.Єфименко та інші видатні українські вчені. 29 березня 1917 р. на загальних зборах УНТ за пропозицією М.Грушевського було порушено питання про необхідність заснування Української Академії Наук. Влітку 1918 р. було створено комісію у складі відомих учених, яка мала розробити проект статуту УАН. У вересні того ж року проект був розглянутий і затверджений Радою міністрів, а 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української Академії Наук, затверджено її статут, штат, а також склад установ. У її складі було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціальних наук.

Видатний внесок у створення Української академії наук вніс визначний у той час учений-природознавець В.Вернадський. Саме він очолив комісію з питань заснування УАН та став першим її президентом. Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) - академік Петербурзької академії наук, основоположник геохімії, біохімії, гідрохімії, вчень про ноосферу і біосферу, автор понад 400 праць.

Наказом гетьмана П.Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. До відділу історико-філологічних наук увійшли: професор Харківського університету Д.Багалій, професор Київського українського державного університету А. Кримський, професор Київської духовної академії М.Петров, професор Чернівецького університету С.Смаль-Стоцький. На першому засіданні відділу його головою обрано Дмитра Івановича Баталія (1857-1932) - українського історика, архівознавця і громадського діяча, автора понад 600 праць.

По відділу фізико-математичних наук призначені: академік Російської Академії наук В.Вернадський, професор Київського політехнічного інституту С.Тимошенко, професор Київського університету П.Тутковський. По відділу соціальних наук призначені: професор Київського українського державного університету М.Туган-Барановський, професор Київського політехнічного інституту В.Косинський, секретар комісії з розбирання давніх актів О.Левицький. Секретарем УАН було обрано Агатангела Юхимовича Кримського (1871-1942) - видатного українського вченого, сходознавця, історика української мови і літератури. Літературна спадщина академіка А.Ю.Кримського налічує сотні праць, неопублікованих рукописів, які ще потребують ретельного вивчення.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії України, а одночасно з цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва. В Україну почали повертатися і працювати вчені, які до цього працювали у вузах і наукових установах Росії. УАН вважалася найвищою державною науковою установою в Українській державі. На неї покладалося поширення і поглиблення наукових дослідів і збагачення їх відкриттями, об’єднання та організація наукової праці, створення різноманітних дослідних інститутів. Планувалося видання праць загального зібрання, відділів, наукових установ, членів академії. До обов’язків УАН належали підтримка відносин з іноземними академіями та науковими товариствами, організація експедицій, дослідних станцій та установ. Намічалося створити 45 структур, 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, ботанічний та акліматизаційний сади, астрономічну обсерваторію, біологічну станцію, друкарню та бібліотеку. Все це мало сприяти розгортанню ґрунтовних досліджень у найрізноманітніших галузях знань. З окремих напрямків науки за ініціативою дійсних членів Академії передбачалась організація наукових семінарів, де могли б готуватись до професорської діяльності молоді люди, що закінчили університет.

На час Гетьманату припадає заснування таких наукових установ, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. У 1919-1920 рр. незважаючи на продовження громадянської війни та іноземної інтервенції, УАН продовжувала свою діяльність. Тут працювала понад 1 тис. співробітників, діяло декілька науково-дослідних інститутів, лабораторій, комісій, які досліджували різні проблеми з історії України, літератури, фізики, хімії, економіки тощо. Наприклад, термінологічна комісія на чолі з П.Тутковським розробила українську гуманітарну та природно-технічну термінологію і видала орфографічний словник з різних наукових проблем. Літературна комісія, очолювана С.Єфремовим. підготувала до видання літературну спадщину Т.Шевченка, І.Франка, В.Антоновича, М.Драгоманова, понад 40 томів (600 друкованих аркушів) творів О.Потебні. Археологічна комісія під керівництвом М.Біляшівського розробила програму розвитку археологічної науки в Україні і склала малу археологічних пам’яток республіки. Наукові проблеми розробляли як науковці УАН, так і професорсько-викладацькі колективи вищих навчальних закладів. їхніми зусиллями видавалися монографії, підручники та загальноосвітня література для шкіл, професійних училищ, інститутів. Усі 30 наукових товариств України проводили плідну пошукову роботу.

Підсумовуючи результати роботи в напрямі освіти та науки в 1917-1920 рр., слід зазначити, що за ці роки мережа шкіл, інститутів, університетів, наукових установ значно збільшилась. У багатьох навчальних закладах розгорнулася українізація навчального процесу та запровадження вивчення українознавчих дисциплін. Велике значення мало створення Української Академії Наук та підпорядкованих їй наукових структур. Все це разом дає право стверджувати, що в цей період було закладено основу формування національної освіти і науки.