Історія української культури. Курс лекцій

5.3. Література, усна народна творчість, музика і театр.

На початку доби Козацької держави виразно позначилися в літературі України впливи релігійної полеміки початку XVII ст., а навіть і пізніше довгий час переважали в літературі духовні інтереси над світськими в значній мірі внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначилося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Дмитро Туптало, талановитий письменник написав збірник пісень - «Руно орошенное», 1680 року. Були пісні повчальні - про смерть, тлінність життя. Але з’являлося багато пісень і з світською тематикою: любовних, політичних, що прославляли героїв - Богдана Хмельницького, Богуна, Палія. Мазепа, талановитий поет, був автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...» Не доведено його авторство іншої пісні: «Ой біда тій чайці небозі...»

Характерні для тієї доби вірші емблематичні та панегіричні, а також вірші, в яких автори виявляють високу техніку версифікації. Це - вірші різних примхливих форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи, «раки» - вірші, які можна читати з початку та з кінця; вірші, в рядках яких деякі літери підкреслено і з яких можна прочитати слово чи ім’я. Було багато епіграм на два, чотири, рядки. Серед авторів перші місця належали: І. Величківському (помер у 1726 році), авторові емблематичних збірок «Млеко», «Зегар» та збірки епіграм; ієромонахові Климентієві Зінов’єву (кінець XVII початок XVIII ст.), плідному сатирикові; Дмитрові Тупталові (1651-1709), Стефанові Яворському (1658-1722) та Григорію Сковороді (1722-1794), авторові збірки «Сад божественних пісень».

Епос був репрезентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, під Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос виявлений у переспівах Самійла Макрієвича (1697) - Євангелії від Матвія, Апокаліпсисі; І. Максимовича: «Богородице Діво», «Осьм блаженств» (1707, 1709 рр.).

Широко представлені були оповідання, переважно релігійного змісту - про святих та їх чудеса. Збірку таких оповідань видав Петро Могила. Року 1665 Й. Голятовський видав «Небо новое». Великий успіх мали - Печерський Патерик, перевиданий в роках 1661, 1678 та 1702, та монументальна збірка Житій Святих, яку уклав Дмитро Тупталов 1689-1705 роках.

Оригінальним видом літератури були проповіді, які завжди в Україні мали велике значення. В XVII ст. були славетні проповідники: Кирило Ставровецький, автор збірки проповідей «Перла многоцінне», де вміщено разом з проповідями й вірші; Петро Могила, Мелетій Смотрицький; Йоаникій Голятовський, професор і ректор Київської Колегії, видав збірку проповідей «Ключ розуміння» (1659) та трактат «Наука албо способ зложення казання» (1659), в якому дав теорію проповіді. Крім того він видав збірки - «Небо новое», «Скарбниця потребная» (1676), а також низку проповідей проти унії та ісламу. Великі збірки проповідей видав Антоній Радзивиловський: «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688). Славилися як проповідники - Лазар Баранович, який видав збірку «Меч духовний» (1666) та «Труби словес проповідних» (1674); Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Юрій Кониський, а пізніше - Григорій Сковорода.

Улюбленим видом літератури кінця XVII ст. і першої половини XVIII була драма. Зародилася вона в Україні під впливом польських шкіл на початку XVII ст. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені лише розповідалося про події. Наприкінці XVII ст. з’являються вже дійсні драми. Українська драма була зв’язана з Київською Колегією: професори писали п’єси, а «спудеї» виступали як дійові особи. Здебільшого драми були пристосовані до Різдвяних та Великодніх свят.

Наприкінці існування Козацької, Гетьманської держави з’явилися літературні твори, які стоять цілком окремо. Це - славетний «Разговор Великороссии з Малроссиею», що його написав перекладач Генеральної Військової Канцелярії Семен Дівович у 1762 р. - тоді, коли, після воцаріння Катерини II в Україні побоювалися, що автономії України загрожує небезпека. «Разговор» у добрій віршованій формі дає діалог Росії і України, в якому Україна доводить права на свою історичну суверенність. Цей перейнятий почуттям національної гідності твір вражає глибоким розумінням минулого України, знанням її історії. Твір С. Дівовича був «великої сили українським літературним протестом проти московської централістичної політики», - характеризує його О. Оглоблин.

Близька до «Разговору» славетна «Ода на рабство» В. Капніста, яку довгий час вважали за протест проти введения кріпацтва в Україні в 1783 році. Дослідники датують «Оду» початком 1780-х років і вважають, що це був протест проти російської централістичної політики в Україні. На це вказують слова «Оди»: «Отчизны моея любезной Порабощенье віспою» і далі поет каже про «пригнічення України» - «под стогом тяжкия державы».

Так двома видатними творами відповіла Україна на політичне поневолення її Росією. Треба додати, що обидва твори - С. Дівовича «Разговор» і В. Капніста «Ода» не були надруковані і XVIII ст.

У 1798 р. зачинатель нової української літератури Іван Котляревський надрукував три частини своєї поеми «Енеїда» (повністю твір побачив світ у 1842 р.).

Значного розвитку набула поезія, зокрема, історичного, ліричного і сатирично-гумористичного жанрів. Відомими тогочасними поетами були Ф. Прокопович, Климентій Зиновіїв, С.Дівович, Г. Сковорода.

В усній народній творчості поширеними були прислів’я, приказки й пісні про безпросвітну долю селян, а також козацькі, рекрутські та чумацькі пісні. У пісні «Нема в світі правди» з великою художньою силою викривалася соціальна несправедливість, що панувала у суспільстві:

Зле у світі, зле чувати.

Тепер правди не видати,

Тепер правду б’ють, карають,

А неправду величають...

Тепер правда хліба просить,

А неправда срібло носить...

Тепер правда є в болоті,

А неправда ходить в золоті.

Чимало народних дум, легенд і переказів було складено про опришків. У пісенній творчості прославлялися М. Залізняк, І. Гонга та інші ватажки Коліївщини. Про зруйнування Нової Січі йшлося у піснях «Ой з-за гори, з-за Лимана», «Ой полети, галко». У піснях «Від Кілії до Ізмайлова покопані шанці», «Хвалилися запорожці Очаків дістати» відобразилися події, пов’язані з участю козаків у боях за Північне Причорномор’я під час російсько-турецьких воєн.

Як і раніше, значне місце в усній народній творчості посідали веснянки, гаївки, весільні та інші обрядові пісні. Виконувалися також сатиричні та гумористичні пісні. Відбувався взаємовплив літератури та усної народної творчості.

Охоронцями бойової слави України вважав кобзарів Микола Васильович Гоголь. Кобзарі часто були не тільки охоронцями, але й творцями цієї слави. Сьогодні відомо не так вже й багато про народних співців-запорожців.

Ось трагічна історія одного з багатьох запорізьких кобзарів - Грицька. Ще молодим козаком разом зі своїми товаришами потрапив він у полон до турків. Згодом ті призначили його пильнувати за іншими полоненими, а за те, що той дав їм турецький одяг, козакові були виколоті очі. Незважаючи на всі перешкоди, Грицько повернувся на Україну і став кобзарем. Кобзарі піднімали дух козаків, кликали їх до перемоги у боротьбі з ворогами свого народу. Зрячі кобзарі брали безпосередню участь у битвах.

Чимало з них загинуло під час придушення селянсько-козацьких повстань, зокрема оспіваної Т. Г. Шевченком Коліївщини. У відомій історикам «Коденській книзі» - сумному мартиролозі замучених шляхтою повстанців 1768 року - значаться і три кобзарі: Прокіп Скряга, Василь Варченко та Петро Соковий.

Про що ж співали кобзарі, за що любили їх козаки та селяни? Героїчний епос українського народу був одночасно і трагічним. Війна з турками і татарами, сумна доля невільників, українських бранлів та бранок - ось теми багатьох дум та історичних пісень, зокрема, таких, як «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова, з турецької неволі» і деяких інших. Особливо багато дум та народних пісень присвячено подіям визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.).

Кобзарі по всій Україні оспівували образи Богдана Хмельницького, його сподвижників Івана Богуна, полковника Морозенка та інших народних героїв. Ось назви тільки деяких з пісень, що належать до циклу про визвольну війну: «Чи не той то хміль», «Хмельницький та Барабані», «Хмельницький і Ваеилій молдавський», «Іван Богун», «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Перемога під Корсунем». В одній з таких пісень, складеній у 1648 р., співалось:

Висипався хміль з міха

І наробив ляхам лиха,

Показав їм розуму,

Вивернув дідичу думу,

До жовтої водиці

Наклав їм дуже хмельниці -

Не могли на ногах стояти,

Воліли утікати.

Так образно розповідали народні співці про перші перемоги Богдана Хмельницького над військовими силами Речі Посполитої.

Багато пісень складено кобзарями й про тяжку, нужденну долю українського народу. Бідний козак - козак-нетяга, козак-голота - це один з найулюбленіших персонажів у кобзарських піснях та думах, саме він був у народних очах уособленням усього найкращого, що було в козацтві: хоробрості, чесності, відданості Батьківщині. Ось характерний уривок з думи «Козак Голота»:

Ой полем, полем килиїмським,

То шляхом битим ординським.

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Не треба забувати, що кобзарі-запорожці - це не тільки носії народної пам’яті, це ще й музична культура України. Звичайно, набір інструментів, які користуються популярністю в народі, не обмежувався тільки кобзою. В пошані була також ліра, сопілка, скрипка, цимбали та ін.

Музична культура України визначалася в ХVII-ХVIII ст. високим рівнем розвитку інструментальної музики та співу. Слід нагадати, що певну увагу розвиткові музики приділяв гетьман Богдан Хмельницький, який любив слухати козацьких пісень і сам грав на кобзі. У 1652 р. гетьман підписав універсал про утворення музичного цеху на Лівобережній Україні по аналогії з подібними цехами, що вже існували на той час у Кам’янці, Львові та деяких інших українських містах. Музиканта, які об’єднувалися у співочі братства - цехи, не тільки обслуговували свята, збираючись в ансамблі (звідси й «троїста музика»), але й супроводжували військо у походах.

Про високий рівень музичної культури цехів свідчить:

Реєстр занотованих записів Львівського братства за 1697 р., який містить 398 композицій із вказівкою їх авторів - Ділецького, Гавалевича, Завадовського, Колядчина, Чернушина, Лаконека, Шаваровського та ін.

Поширення на Україні, зокрема, на Запоріжжі, набув багатоголосий спів. Багатьох юних співаків забирали вже у XVIII ст. до Петербурга у придворні хори, де вони вславилися своїм мистецтвом. Всесвітньої слави набули вихідці з України, зокрема, з козацьких родин, співаки Василь Пікулинський та Іван Календа, Олексій та Кирило Розумовські, автор «Граматики музикальної» (1677 р.) Микола Ділецький (р. н. невід. - 1723 р.), композитори М. С. Березовський (1745-1777 рр.), А. Л. Ведель (1767-1808 рр.) і особливо Д. С. Бортнянський (1751-1825 рр.)

Дилецький став першим східноєвропейським композитором, котрий написав посібник з партесної музики та співу «Граматика музична» (1675). Твори української церковної музики композиторів Березовського, Бортнянського і Веделя з успіхом виконуються і в наш час як в Україні, так і різних країнах світу.

Українські композитори були авторами перших у Східній Європі опер, поставлених на театральних сценах Італії. Березовський написав і поставив оперу «Демофонт» (1773), Бортнянський - «Креонт» (1776), «Алкід» та «Квінт Фабій» (1778). Ці високомистецькі опери були написані італійською мовою на античні сюжети.

Першою відомою українською театральною виставою вважається вистава 29 серпня 1619 р. на ярмарку в Кам’янці-Струмиловій (недалеко від Львова), коли Гаватович виставив зі своїми учнями дві українські інтермедії між діями своєї польської трагедії на смерть Івана Хрестителя.

Доба бароко, особливо другої половини XVII і першої третини XVIII ст., культивувала, розвинула й регулювала драматичну творчість великих форм, а власне українську трагедію. В добу бароко головним центром українського театру була Київська академія, що в XVII ст. була ще колегіумом. Головні твори українського театру з’явилися власне в ній, а коли деякі твори постали за межами її або й зовсім за межами України, як драми Дмитра Туптала, митрополита ростовського, якого присилувано було переїхати на Північ, або драматичні твори Симеона Полоцького, що оселився в Москві, чи інших церковних достойників, то вони однаково вийшли з Київської академії, з якою були зв’язані своєю освітою автори тих творів; ті автори по скінченні Київської академії займали святительські кафедри в Московщині й у Сибіру та занесли туди українське театральне мистецтво, з якого там виріс театр московський. Дмитро Ростовський заніс театральне мистецтво з Києва до Ярослава над Волгою, і з його почину розвинувся там театр, з якого вийшли основоположник російського театру Волков, перший великий російський трагічний актор Дмитревской і перший видатний актор-комік російської сцени Шуманський (що, до речі, родом був українець, можливо, завезений змалку до Ярославля тим же Дмитром Тупталом).

Феофан Прокопович - автор трагікомедії «Владимир», присвяченої Мазепі, й автор підручника піїтики, яку викладав у Київській академії і в якій опрацював правила укладання драматичного твору, що вповні відповідали вимогам барокового стилю. Своїми правилами творення трагікомедії Прокопович став реформатором нашого барокового театру: до нього драматичні твори не мали твердо установлених форм, вони бували здебільшого на дві дії, але могли мати дій більше, і менше; не були установлені число дійових осіб і правила їх виходу та відходу зі сцени; не було установлено і самого порядку та розвитку драматичної дії. Все це упорядкування драматичної форми в українському театрі провів Прокопович, базуючись головно на класичних взірцях, тому Феофана Прокоповича вважаємо, з одного боку, реформатором українського театру, а з другого боку - основоположником в українському театрі псевдокласичності.

В добу рококо український театр в оригінальний спосіб знайшов вихід із кола аристократичного суспільства і зумів підійти до мас народних. Це, так би мовити, театр мініатюр, переносний театр в одній шухляді з ляльками замість акторів-виконавців, - той ляльковий театр, що на Україні має свій окремий репертуар і що широко відомий під назвою «вертеп». Наш вертеп має суто обмежений репертуар, власне, тільки одну п’єсу, так звану «вертепну дію», яка з часом розбивається на безліч варіантів. Але в основі це один твір, власне містерія на Різдво Христове з податком інтермедійного дивертисменту, містерія на Воскресеніє Христове, бо ні пасія мук Христовних, аніякий інший сюжет до вертепу не перейшов, так що наш вертеп як зложився, так і зостався вертепом різдвяним, і вистави його відбуваються тільки на Різдво, найбільше що протягаються до великого посту. Відкрита сторона вертепної скрині затягнена завісою, яка закриває або відкриває вигляд всередину до скрині, тобто до вертепної сцени. Сцена поділена на два яруси: верхній - небесний і нижній - земний. У верхньому стоять кола, відбувається містерія народження Христа, співають янгольські хори, там сходяться поклонитися Христові пастухи і три царі. В нижній, земній частині стоїть трон царя Ірода, і сам Ірод плете свої замисли на Христа, які кінчаються тим, що його хапає смерть. Тим кінчається перша дія вертепної вистави, власне різдвяна містерія, а друга дія інтермедійна вся відбувається в нижньому ярусі і складається з різних комічних діалогів побутових фігур і закінчується виходом найбільшої фігури - запорізького козака, який усіх перемагає, всіх побиває, а сам зостається непереможним героєм - оборонцем покривдженого люду. Запорізький козак, воїн і гультяй, виведений як ідеальний тип.

Спочатку вертеп був знаряддям мандруючих школярів, що на Різдво заготовляли вертепи і з ними ходили по селах та хуторах широкої України, знаходячи гостинність і в панських садибах, і по козацьких оселях, і по заможніших сільських хатах. Збереглася жартівлива пародія на кондак «на глас пятий», в якому сказано: «Радуйтеся, пиворізи, і паки реку: радуйтеся! Се радості день приспіваєт, день, глаголю, празника рождественського зближається! Возстаньте убо от ложей своїх і восприйміте всяк по художеству орудія, соді лайте вертепи, склейте звізду, составте партеси - агда же станете по улицах со звуком бродить, імуще сивухи, приймут вас козаки во крови своя». Пізніше перебрали від школярів текст вертепної дії міські робітники, що теж робили вертепи і з ними давали вистави по приватних мешканнях від Різдва до Пущення. Далі вертеп перейшов і до селян, причім подекуди селяни ходять із вертепом і ляльками, а подекуди відмовились від вертепної скрині й ляльок, а ролі вертепних персонажів виконують самі. Зрозуміло, текст вертепної дії модифікується до невпізнання.

Первісний вертеп, безперечно, мав якийсь вплив і на Котляревського, і до творення модерного українського театру причинився бодай настільки, що в «Наталці Полтавці» співається пісня з вертепної дії, і один із персонажів носить прізвище, запозичене з вертепу.

Отже, попит на театральне мистецтво у широкого суспільства виріс; вертеп, очевидно, задовольнити вимог до театрального мистецтва не міг, і театр мусив зробити рішучий крок, щоб із театру замкненого, театру вибраних для вибраних стати театром всенародним, відкритим для всіх. Цей крок український театр зробив у добі класичності.

Таким чином, протягом другої половини XVII-XVIII ст. українські вчені підготували і видали багато учбової, полемічної а також художньої літератури. Випускаючи книги рідною мовою, в часи особливого національного гноблення київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.

У цей час дальшого розвитку набула музична культура. Поширений був хоровий спів і гра на різних музичних інструментах, існували хори і симфонічний оркестр. Кобзарі - запорожці були носіями народної музичної культури України.

Розквіт українського театру, що ґрунтується на шкільній драмі, припав на 70-і роки XVII - першу половину XVIII ст. і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. По Україні побутувала народна драма, діяв народний ляльковий театр - вертеп.