Географія. Опорні конспекти. Україна у світі: природа, населення. 8 клас

Конспект № 47

Механічний рух населення: причини та види міграцій, основні напрями міграційних потоків у світі й Україні. Українська діаспора

Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки

Учень/учениця:

• розуміє поняття «еміграція», «імміграція»;

• визначає показники механічного руху населення країни (регіону);

• показує на карті та називає країни з найбільш численною українською діаспорою;

• знаходить у різних джерелах інформацію, що характеризує населення світу й окремих країн, України та її областей;

• пояснює демографічну ситуацію, що склалася в різних регіонах України;

• характеризує демографічні показники населення країни за сукупністю картографічних і статистичних матеріалів, механічний рух населення в Україні;

• оцінює важливість знань про демографічні процеси в Україні та країнах світу.

Що таке міграції та їх основні види. На кількість населення певного регіону чи окремої країни, окрім природного руху, впливають переміщення людей по території — механічний рух населення. Його називають міграціями.

Міграції (з латини — переселення) — переміщення людей на інші території зі зміною місця проживання назавжди або на певний час.

Міграції розрізняють за кількома ознаками. За тривалістю вони можуть бути сезонними, тимчасовими та на постійне місце проживання. За керованістю міграції бувають організовані, неорганізовані та примусові (через військові дії, політичний тиск, природні катастрофи). За напрямом переїзду розрізняють міграції внутрішні, тобто в межах країни, та зовнішні — до інших держав. Розрізняють також міграції за причинами (мотивами) переселення.

Класифікація міграцій

Внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні міграції притаманні всім державам. Найчастіше відбувається переселення людей із села в місто, що більше відповідає економічним, соціальним і культурним запитам людей. Так відбувається перерозподіл населення між великими та малими містами. Для великих за площею країн (Росія, Китай, Казахстан, Канада, США, Бразилія, Австралія) притаманне переселення в райони нового освоєння. Існують також «маятникові» міграції — щоденні переїзди людей між містом і передмістям на роботу або навчання.

Зовнішні міграції в історії людства суттєво вплинули на освоєння світу, а також на расовий, національний, релігійний склад населення. Через масовий характер зовнішні міграції спричиняють значні зміни чисельності населення країн і цілих регіонів.

Людей, які здійснюють переміщення, називають мігрантами. Виїзд за межі країни на постійне місце проживання називають еміграцією (з латинського — виселення), а відповідно самих переселенців — емігрантами. В’їзд громадян на постійне місце проживання до країни отримав назву імміграція (від латинського — вселяюся), а людей, які приїздять, називають іммігрантами. Різниця між кількістю емігрантів та іммігрантів — це сальдо міграцій. Воно може бути додатним, якщо переважають прибулі люди, та від’ємним, якщо тих, хто залишив країну, більше, ніж прибулих.

Лідерами серед країн за кількістю емігрантів є Росія, Мексика й Індія. У першій десятці також є Україна та Китай.

Причини (мотиви) міграцій. Міграції спричиняються економічними, політичними, національними, релігійними й екологічними чинниками. Головними серед них є економічні чинники. Зокрема, до еміграції спонукали освоєння незаселених територій і пошук роботи. Найбільше таких емігрантів дала Велика Британія, жителі якої розселилися в Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці.

Розрізняють фізичні й інтелектуальні економічні міграції. Фізичні міграції передбачають пошук некваліфікованої низькооплачуваної роботи за кордоном переважно в сільському господарстві, будівництві, сфері обслуговування. Спостерігається еміграція робочої сили із слаборозвинених країн до високорозвинених. Чималими осередками трудової імміграції нині стали Західна Європа, США, а також країни Перської затоки та Південна Африка. У повоєнні роки дещо змінилися напрями переїздів. Скоротилася частка заморських міграцій, натомість внутрішньоконтинентальних стало більше. Наприклад, у Західній Європі працюють робітники з країн Середземномор’я (Туреччини, Італії, Іспанії, Греції, Марокко, Єгипту). Першість за кількістю тимчасових робітників у Європі посідає Німеччина. До США нині більше їдуть із Латинської Америки (особливо з Мексики), до нафтодобувних держав Перської затоки та Південної Африки — із сусідніх країн, що розвиваються. Емігранти часто працюють на низькооплачуваних роботах, нерідко опиняються на дні суспільства.

Із 30-х рр. XX ст. виник повий різновид економічних міграцій — інтелектуальні, або «відплив умів». Сутність його полягає в переманюванні спеціалістів високої кваліфікації з одних країн до інших. Започаткували це явище США, коли вивезли з Німеччини кілька тисяч учених-фізиків. Тепер залучають до роботи іноземних спеціалістів також країни Західної Європи та Канада. Здебільшого це вихідці з бідних країн Азії, Африки, Латинської Америки, які зазнають унаслідок «відпливу умів» матеріальних збитків та інтелектуальної шкоди. Особливо в наш час зростає попит на біологів, фізиків, хіміків, а також людей творчих професій: акторів, поетів, художників.

Політичними причинами міграцій є війни, революції, ліквідація колоній, зміни державних кордонів тощо. Активні міграційні потоки'між німцями і поляками були спричинені наслідками Другої світової війни. Після розпаду британської, французької та португальської колоніальних імперій повернулися на батьківщину колоністи. У 1990-х рр. найбільші потоки емігрантів спостерігалися на Балканах під час громадянської війни, що стала наслідком розпаду Югославії на ряд суверенних держав. Ці території залишило понад 2,5 млн біженців.

Релігійні міграції можуть мати тимчасовий характер (наприклад, паломництво до святинь) чи постійний. Після розпаду Британської Індії на її території утворилися дві держави, що сповідують різні релігії: Індія, Де переважають індуїсти, і Пакистан, де державною релігією є мусульманство (іслам). Через релігійне несприйняття одне одного почалися міграційні потоки мусульман із Індії до Пакистану, а індуїстів — у зворотному напрямку, які тривають і донині.

Трапляються міграції, що мають національне підґрунтя. Наприклад, коли 1948 р. було створено державу Ізраїль, туди тільки за перших чотири роки існування єврейської держави прибуло 700 тис. іммігрантів із країн Європи, Азії, Африки.

Останнім часом до причин міграцій додалася ще одна — екологічна. Люди залишають райони екологічних катастроф, де існує загроза для їхнього здоров’я та життя, й переселяються в екологічно безпечніші умови. Так сталося після катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Сучасні міграції здебільшого контролюються державними органами, які покликані створювати сприятливі життєві умови для іммігрантів, контролювати їх кількість і склад. Існує багато міжнародних угод, які регулюють напрями міграційних потоків для раціональнішого використання робочої сили.

Міграційні процеси в Україні. В Україні спостерігається негативне сальдо міграцій. Нині за рахунок цього Україна втрачає понад 20 тис. осіб. Прийому від’їжджають переважно кваліфіковані робітники та науковці, а прибувають — біженці та переселенці. Найбільше людей з України емігрувало до Росії, США, Німеччини, Канади, Ізраїлю. Серед іммігрантів переважають вихідці з Кавказу, країн Центральної та Східної Азії, Молдови. Серед них є чимало нелегальних мігрантів. Найбільший приріст мігрантів характерний для Києва, Одеської та Харківської областей.

Внутрішні міграції — це переміщення людей у межах України. Значного поширення набули переїзди населення за напрямом «село — місто». Останнім часом спостерігається також зворотний процес: відтік частини міського населення (особливо людей літнього віку) в сільську місцевість на постійне місце проживання. В Україні поширені й сезонні міграції: переїзди, що пов’язані з тимчасовою роботою чи до місць відпочинку. Суттєве значення мають «маятникові» міграції. Сотні тисяч громадян України щодня їдуть на роботу з приміської зони у міста, ввечері повертаючись додому.

Головними в нашій державі є економічні чинники міграцій, викликані переважно пошуком роботи. Основні потоки фізичної еміграції з України спрямовані до Росії та країн Європи. Масштаби трудової міграції з України оцінюються у 1,4-2,7 млн осіб, з них більше половини — нелегали. Основні країни трудової імміграції — Росія (48 %), Чехія (12 %), Італія (13 %), Польща (8 %), Угорщина, Іспанія, Португалія (по 3 %). Громадяни України складають найбільшу групу легальних мігрантів у країнах Європейського Союзу. Набули поширення й інтелектуальні еміграції («відплив умів») з України.

У результаті політичних причин загострилася проблема незаконного в’їзду в Україну біженців із країн Азії. Внаслідок військової конфронтації на Донбасі з 2014 р. виникла проблема внутрішніх біженців із зони бойових дій. Приміром, із окупованих територій Криму, Донецької та Луганської областей вимушені були переселитися в інші частини України понад 1 млн осіб. Типовим прикладом міграцій на національному підґрунті у межах України є повернення на свої історичні землі репресованих у роки Другої світової війни кримських татар та їх нащадків. Через екологічні причин багато людей залишили свої домівки у зоні відчуження, що виникла після аварії на Чорнобильській АЕС, і переселилися в райони, де немає загрози для їхнього здоров’я та життя.

Міграційна політика в Україні. В Україні розроблено міграційну політику, метою якої є зменшення масштабів зовнішньої міграції, стимулювання повернення емігрантів на батьківщину та контроль за перетином державного кордону.

Міграційна політика — цілеспрямована діяльність держави, пов’язана з регулюванням і контролем міграційних процесів. Міграційна політика суттєво впливає на стан трудового потенціалу і є складовою загальної демографічної політики. Адже найчастіше виїжджають за кордон люди працездатного віку. За даними дослідженнь Україну залишає майже дві третини мігрантів віком від 15 до 39 років, які становлять основний трудовий потенціал держави. Майже третина емігрантів — люди з вищою освітою. Широкомасштабна еміграція людей такого віку негативно впливає на шлюбність і народжуваність, тобто формування трудового потенціалу. В Україні розроблено Закон «Про основні засади міграційної політики», в якому подано тлумачення державної міграційної політики. Її основними напрямами є: регулювання міграції громадян, іноземців та осіб без громадянства; допомога біженцям, раніше депортованим особам та іншим особам, які потребують допомоги; повернення кваліфікованих людських ресурсів до України; прогнозування міграційних потоків.

Українська діаспора та її склад. Добровільна та вимушена еміграція українців протягом тривалого часу сформувала в світі значну українську діаспору. До неї належать українці, які проживають за межами своїх етнічних земель і зберігають національну самобутність (мову, культуру, звичаї, традиції тощо). Оскільки українські етнічні землі значно ширші за сучасну територію України, не всі українці, що живуть поза сучасними межами держави, є діаспорою.

Діаспора (з грецької — розпорошувати) — це перебування значної частини нації поза межами своїх історичних (етнічних) земель у результаті добровільної чи примусової еміграції. Нині понад 10 млн українців живуть за межами своєї історичної батьківщини. У минулому столітті етнічні українські землі входили до складу різних держав. Західноукраїнські землі були у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Східні — у складі Російської Імперії, а потім Радянського Союзу. Цим пояснюється формування західної та східної української діаспори. їх виділення має не стільки географічне, скільки історичне підґрунтя. Східна діаспора проживає в межах країн колишніх республік Радянського Союзу. Західна діаспора — поза межами СРСР, тобто в країнах Західної Європи, Америки, Австралії, Азії, Африки.

Формування української діаспори. Українська діаспора формувалася протягом тривалого часу. Найбільш активно цей процес розпочався наприкінці XIX ст. й умовно поділяється на чотири основні етапи, або чотири хвилі, еміграції.

До початку Першої світової війни тривала перша хвиля еміграції. Тоді із західних територій України відбувалося масове переселення українців за Атлантичний океан у пошуках роботи. Найбільше осіб українського походження осіло у США, Канаді, Бразилії, Аргентині. Водночас активне освоєння необжитих земель Російської імперії спонукало масове переселення українців на схід: за Урал, у Західний Сибір, на Далекий Схід.

У період між Першою та Другою світовими війнами здійснювала друга хвиля еміграції з України. Її викликали як економічні причини, так і політичні (революція, громадянська війна, репресії). В цей час особливо збільшується кількість українців у країнах Європи та Північної Америки. У Радянському Союзі до Сибіру виселяють «ворогів народу»: куркулів, духовенство, політичних в’язнів.

Третя хвиля еміграції розпочалася у роки Другої світової війни. Внаслідок війни чимало полонених українців опинилося в країнах Європи, інші потрапили до Сибіру через політичні переслідування. Пізніше за участю українців розпочалося землеробське освоєння степів Казахстану та долин Киргизії, промислове освоєння нафтогазоносних родовищ Західного Сибіру Росії та ін.

Із 90-х рр. XX ст. розпочалася четверта хвиля еміграції. Останні десятиліття набули поширення трудові міграції та «відплив умів» до економічно розвинених країн.

Нащадки переселенців перших двох хвиль еміграції зазнали значної асиміляції — поглинання іншими націями. Відбувалося засвоєння іншої мови, прийняття чужої культури, що поступово призвело до втрати ними національної самосвідомості.

Країни з найчисельнішою українською діаспорою. «Нашого квіту по цілому світу», — говорить українська народна мудрість. Соціальні, політичні й економічні негаразди розпорошували по чужих краях квіт нашої нації. Українці нині живуть в усіх частинах світу та у багатьох країнах.

Картосхема. Українська діаспора

Найчисельніша українська діаспора існує в Росії — 2 млн осіб. Найбільш населеними українцями регіонами Росії є: Слобожанщина (області, що межують з Україною), Малиновий Клин (Кубань), Жовтий Клин (Поволжя), Сірий Клин (Західний Сибір), Зелений Клин (Приморський і Хабаровський краї, Сахалінська й Амурська обл.).

Особлива роль належить українській діаспорі Канади. Нині тут проживає близько 1,2 млн українців, що становить 3,1 % усього канадського населення. Більшість українців розселилися в степових провінціях, де вони становлять 6-10 % населення. Вінніпег — головний центр української культури в Канаді є побратимом Львова.

США — третя за чисельністю української діаспори країна світу. Тут мешкає близько 1 млн осіб українського походження. Понад 90 % українського населення живе у містах: Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго, Пітсбургу, Детройті, Клівленді. 75 % українців США зосереджено у штатах навколо Великих озер.

Численна українська діаспора у Казахстані — близько 800 тис. осіб, що становить понад 5 % населення країни. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Першими поселенцями тут були ще зіслані у XVIII ст. учасники придушеного гайдамацького руху, відомого як Коліївщина. Активно переселялися українці в пошуках вільних земель наприкінці XIX — початку XX ст. У роки радянської влади приїздили робітники на нові новобудови Казахстану й на освоєння цілинних земель.

Серед країн Європи найбільше вихідців із України проживає в Молдові (близько 600 тис. осіб), Польщі (350 тис.), Білорусі (159 тис.), Словаччині (55 тис.), Латвії (54 тис.) Румунії (51 тис.), Чехії (50 тис.). У країнах Азії українська діаспора досить чисельна в Узбекистані (150 тис.) і Киргизії (70 тис.). У Новому Світі, крім США та Канади, українські переселенці живуть у Бразилії (500 тис.) та Аргентині (300 тисі). Більшість із них працюють у сільському господарстві. Наймолодша українська імміграція — в Австралії та Новій Зеландії. В цих нині налічується до 35 тис. українців.

Нині розширюються зв’язки з українцями зарубіжжя. Діє програма «Зарубіжне українство», в Києві проводяться всесвітні конгреси українців, за підтримки діаспори проводиться щорічний Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика.