Географія. Опорні конспекти. Україна у світі: природа, населення. 8 клас

Конспект № 33

Природні зони мішаних і широколистих лісів

Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки

Учень/учениця:

• називає чинники формування природних ландшафтів лісової природної зони;

• показує на карті межі лісової природної зони, найбільші форми рельєфу та водойми природної зони;

• характеризує лісові ландшафти;

• пояснює на конкретних прикладах особливості взаємодії компонентів природи у лісовій зоні;

• аналізує карту ландшафтів, співвідношення природних та антропогенних ландшафтів у лісовій зоні;

• оцінює природні ресурси лісової зони, наслідки впливу господарської діяльності людини на природні особливості ландшафтів зони.

Фізико-географічне положення. Зони мішаних і широколистих лісів розташовані на півночі та заході рівнинної частини України. Вони займають близько 24 % території країни. Зони лісів займає: мішаних 17 % площі, а широколистих лісів 7 % площі.

Підзону мішаних лісів у нас часто називають Українським Поліссям. Її південна межа визначається за умовною лінією, що проходить поблизу міст: Володимира-Волинського — Луцька — Житомира — Києва — Ніжина — Кролівця — Глухова. На півдні поступово переходить у лісостепову зону. Українське Полісся є частиною великої Поліської низовини, що простягається на територію ще трьох держав — Білорусі, Польщі та Росії. Тому чітких природних меж Українського Полісся не існує.

Фізико-географічне положення природних зон мішаних лісів і широколистих лісів

Підзона широколистих лісів займає західну частину України від Українських Карпат на схід до лінії: Шепетівка — Хмельницький — Новодністровськ. Донедавна цю частину України відносили до лісостепової зони. Сучасні ландшафти тут справді подібні до лісостепу, але до активного розорювання земель 90 % території займали листяні ліси, від яких нині майже нічого не лишилося. Тому в історичному плані це крайня східна межа поширення у Європі широколистих буково-дубових лісів.

Тектонічні структури, форми рельєфу та корисні копалини. Лісова зона має неоднорідний рельєф у зв’язку з розміщенням у межах кількох тектонічних структур Східноєвропейської платформи.

Підзона мішаних лісів займає північну частину Українського щита та Дніпровсько-Дорнецької западини в межах так званого Прип’ятського прогину. Тому для поверхні характерний низовинний рельєф. Тут виділяються Поліська низовина та північна частина Придніпровської низовини. Пересічні висоти становлять 150-200 м. На північ і на схід висоти зменшуються до 110-135 м, територія стає похилою у бік річок. Переважають гравійні, піщані та піщано-глинисті відклади. Найвищою частиною Полісся є Словечансько-Овруцький кряж на Житомирщині з максимальною позначкою 316 м. Земна кора тут створена із твердих порід Українського щита: пірофілітових сланців, пісковиків, рожевих і червоних кварцитів, вік яких — 1,3—1,5 млрд років. Камінь, який тут видобувався, застосовували під час спорудження Софійського собору, Києво-Печерської лаври та Золотих воріт у Києві.

На крайньому північному сході Полісся заходить на незначні площі порізаної ярами Середньоруської височини.

Тут все свідчить про давнє дніпровське зледеніння, яке було в четвертинному періоді. Довгі моренні пасма — ози — тягнуться на 20-30 км і вказують напрям руху льодовикового язика. Льодовикові горби — ками — один за іншим тягнуться рядами. Вони складені валунами, галькою, гравієм, піском, принесеними язиком давнього льодовика. Між горбами розташовані широкі річкові долини та болота. Талі води відступаючого льодовика принесли пісок, утворивши широкі плоскі поверхні — зандрові рівнини. Вітер, перевіюючи пісок, сформував дюни, на яких тепер ростуть сосни.

Серед паливних корисних копалин на Поліссі здавна були відомі поклади торфу. Але у зв’язку з широкомасштабними меліоративними роботами, спрямованими на осушення боліт, торфовища опинилися на межі знищення. Рудні копалини пов’язані з неглибоким заляганням фундаменту платформи або виходами його на поверхню. Наприклад, на Житомирщині відомі поклади титанових руд (Іршанське родовище), на Рівненщині — самородної міді (Рафалівське родовище). На щиті видобувають будівельне каміння — рожеві та сірі граніти, лабрадорити, габро, базальти. Розробляються поклади виробного каміння: яшми, топазів, турмаліну. У корі вивітрювання є чималі поклади білої глини — каоліну, що використовується в порцеляно-фаянсовій галузі. Значні поклади гончарних глин, піску, крейди. У скам’янілих решках прадавніх соснових лісів є бурштин.

Підзона широколистих лісів лежить переважно в межах Волино-Подільської плити та Галицько-Волинської западини, які в рельєфі відповідають Подільській і Волинській височинам. Пересічні висоти тут 220-320 м. Подільська височина порізана ярами та річковими долинами. Окремі пасма тут навіть називають горами: Гологори (з найвищою точкою горою Камула, 471 м), Кременецькі гори, Вороняки, Розточчя, Опілля. Скелясте вапнякове пасмо Товтри (Медобори) за своєю природою не має аналогів у світі. Це бар’єрний риф, складений не зі скелетів коралів, як сучасні рифи, а з решток вапнякових водоростей, молюсків, морських черв’яків та інших організмів, які жили на мілководді теплого моря у неогеновий період. У гіпсових і вапнякових породах поширений карст: тут відомо понад 100 печер, які знаходяться на глибині від 10 до 60 метрів. Учені вважають, що їх поки відкрито лише 1/5. На Тернопільщині відома найдовша гіпсова печера в світі — Оптимістична (240,5 км), а також печери Озерна (близько 120 км), Попелюшка (80 км), Млинки (27 км), Кришталева (22 км), Славка (9 км), Перлина, Печера Жолоби, Голубі Озера й інші. Поділля багате на вапняки, гіпс, суглинки, каолін.

Волинська височина невелика за площею. Пересічні висоти 220-250 м. Найвища точка — Мізоцький кряж (342 м.). Поверхня розчленована ярами, балками, річковими долинами. У крейдових породах поширений карст. На кордоні з Польщею знаходиться Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн.

Кліматичні умови та води суходолу. Зона мішаних і широколистих лісів розташована у межах атлантико-континентальної області помірного кліматичного поясу. Літо тепле та вологе. На початку осені тривалий час стоїть суха і тепла погода. Дощі починаються наприкінці жовтня, які поступово переходять у сніг. Зима м’яка, з частими відлигами. Весна затяжна та прохолодна. Через наявність лісу сніг тане довго. З кінця березня відчувається потепління, але заморозки можливі до середини травня.

Середні температури на заході зони в січні -4,5...-5 °С, на сході -7...-8 °С; у липні — відповідно +17° на заході та +19,5 °С на сході. Але екстремальні показники температур дуже відрізняються від середніх: відповідно -39 °С та +39 °С. Безморозний період триває 160-210 днів. У підзоні мішаних лісів випадає 500-600 мм опадів на рік, у зоні широколистих лісів — 700-600 мм. Їх спричиняє надходження атлантичних циклонів із західними вітрами. Близько 75 % опадів випадає у теплий період. Випаровуваність не перевищує 400-450 мм, тому зволоження надмірне. Сніговий покрив утримується 90-100 днів. Кліматичні умови лісової зони сприятливі для життя та господарської діяльності людини.

Річкова мережа усієї лісової зони добре розвинена. На Поліській низовині у зв’язку з незначним похилом поверхні річки сильно меандрують. Мають широкі річкові долини. Часто трапляються озера-стариці. Височина Розточчя є вододілом між річками басейну Чорного та Балтійського морів. Для річок Полісся характерні тривала весняна повінь після танення снігу з широкими розливами та зимова межень. Окрім снігу, важливим джерелом живлення для річок є підземні води. Тому річки не пересихають навіть у найбільш посушливі роки.

Річки на Подільській височині виглядають інакше. їх долини мають вигляд каньйонів, які прорізують осадові породи на глибину 50-200 м.

Головними річками є праві притоки Прип’яті, Десна, Дністер із численними притоками. Ряд річок судноплавні. Дніпро перетинає лісову зону незначним відтинком, на якому було в 1964-1966 рр. створене Київське водосховище площею 922 км². На думку експертів, водосховище становить потенційну небезпеку для Києва через поганий технічний стан дамби та високу забрудненість радіоактивними речовинами внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Найдовшою річкою лісової зони України є Горинь — права притока Прип’яті. З загальної довжини 659 км у межах України — 577 км. Річка бере початок із джерела на Подільській височині на висоті 345 м у межах масиву гори Вороняки. Звідси й походить назва річки: від староруського «горина» — гориста місцевість. У давнині річку так і називали. За 28 км від гирла річка розгалужується на два рукави та впадає в Прип’ять на території Білорусі на висоті 127 м. У середній і нижній течії русло заболочене. Русло надто звивисте: радіус кривизни меандр місцями досягає 20-40 м. Ширина річки зростає за течією від півметра до 60 м. Глибини коливаються від 1,4 до 11 м. Швидкості течії незначні: від 0,1 до 1,3 м/с.

Живлення річки переважно снігове з помітною участю ґрунтового. У період весняного водопілля заплава Горині затопляється на висоту від 0,5 до 3,3 м на 1-2 тижні; на знижених ділянках вода утримується протягом 1-3 місяців. Льодостав найчастіше настає в середині грудня, подекуди залишаються ополонки. Річка скресає у лютому-березні. Річка використовується як джерело гідроенергії та для риборозведення. З промислово-цінних риб трапляються лящ і щука. На окремих ділянках річка судноплавна.

Полісся — край чистих проточних прісних озер. Найвідоміші з них — Шацькі озера карстового походження. Серед них виділяється унікальною за хімічним складом водою озеро Світязь. В озерах багато риби. У долинах річок чимало озер-стариць: Тур, Нобель, Любязь та інші. На Поділлі трапляються маленькі карстові озера. їх береги — улюблене місце відпочинку.

Чимале поширення на Поліссі мають різні типи боліт. Найширше представлені низинні болота з річковим живленням. Найбільше заболочені західні та північні райони Полісся. У 60-80-х роках XX ст. на Поліссі були проведені радикальні меліоративні роботи, в результаті яких було осушено значні площі боліт.

Ґрунтово-рослинний покрив. Типовими зональними ґрунтами мішаних лісів є дерново-підзолисті, а широколистих лісів — сірі лісові та чорноземи опідзолені.

На лісовій зоні сформувалося кілька азональних типів ґрунтів. У заплавах річок і біля озер утворилися торфово-болотні та лучні ґрунти з продуктивними сіножатями. Болотні ґрунти після проведення меліоративних заходів використовують під ріллю. Найбільш родючими є перегнійно-карбонатні ґрунти, поширені в південній і південно-західній частині Волинської області на крейдових породах. Ці ґрунти мають від 3 до 12 % гумусу.

Сучасна природна рослинність лісової зони України формувалася протягом кайнозойської ери. У палеогені тут панували ліси з пальм, евкаліптів, лавра, секвої, болотного кипариса. У неогені почали поширюватися широколистяні ліси з бука, дуба, каштана, горіха. Наступ льодовиків у четвертинний період спричинив відступ широколистих лісів і поширення хвойних. Там, де не було льоду, збереглися деякі дольодовикові види: рододендрон жовтий, меч-трава звичайна.

Наприкінці XIX ст. лісистість підзони мішаних лісів становила 42 %, а широколистих — майже 90 %. Через заготівлю деревини та зведення лісів під орні землі нині ліси займають близько 25% території Полісся та 13% Поділля. Головними лісотвірними породами дерев є: сосна, дуб, береза, вільха, осика, граб. Зустрічаються також липа, клен, ялина, тополя, в’яз. На бідних дерново-підзолистих піщаних ґрунтах переважають соснові ліси (бори), на більш родючих супіщаних і суглинистих — сосново-дубові (субори). На родючих сірих лісових ґрунтах поширені дубово-грабові (груди) та буково-дубові ліси. До них домішуються ясен, явір. Подекуди трапляються дубово-липові ліси. На більш вологих ділянках ростуть ліси з вільхи. На вирубках соснових і дубово-соснових лісів сформувалися вторинні ліси з берези. У підліску ростуть горобина, крушина ламка, бруслина бородавчаста, ліщина, глід, терен, бузина чорна та червона, жимолость.

Близько половини території лісової зони займають сільськогосподарські угіддя. На дерново-підзолистих ґрунтах після проведення меліорації вирощують жито, гречку, хміль, картоплю, льон-довгунець, горох, люпин, зернові колосові культури, кукурудзу. На сірих лісових і чорноземах опідзолених ростуть пшениця, ячмінь, цукрові буряки. Повсюдно культивують овочеві та ягідні культури, займаються садівництвом.

Тваринний світ. Для природної зони характерні типово лісові тварини. Серед травоїдних ссавців поширені лось, козуля, благородний олень, заєць-біляк. Серед гризунів часто зустрічаються лісова миша, водна землерийка та найменший ссавець України — землерийка-бурозубка. Ця крихітка важить 1,8-2,9 г за довжини тіла 4 см. Біля водойм живуть бобер, норка, видра. Акліматизована ондатра. Зрідка трапляється зубр. Серед хижаків зустрічаються вовк, лисиця, рись, дикий кіт, куниця, уссурійський собака. У лісовій зоні живуть усеїдні ссавці, такі як дикий кабан, бурий ведмідь.

Багата фауна птахів: тетеруки, глухарі, рябчики, сови, пугачі. На болотах, озерах і річках живуть качки, кулики, лебеді, чаплі, бугаї. Символом Полісся стали лелека білий і журавель сірий.

У лісі живе безліч комах. Із метеликів — бражники липовий, сосновий, тополиний, шовкопряд дубовий. Чимало жуків: короїд, скрипун (вусач), жук-носоріг, жук-олень, бронзівка, турун, ковалик та інші. Живуть лісові клопи, комарі, мухи. У водоймах відомо понад 30 видів риб, серед яких промислове значення мають короп, лящ, карась, щука, окунь.

Природне районування й охорона ландшафтів. Підзона мішаних лісів в Україні представлена однією природною провінцією (краєм) — Поліською. За особливостями поєднання ландшафтів її поділяють на такі фізико-географічні області: Волинське Полісся, Житомирське Полісся, Київське Полісся, Чернігівське Полісся, Новгород-Сіверське Полісся.

Підзона широколистих лісів в Україні має одну природну провінцію (край) — Західноукраїнську, яка поділяється на фізико-географічні області: Волинське Опілля, Мале Полісся, Розточчя й Опілля, Західноподільську, Північноподільську, Прут-Дністровську.

З метою збереження й охорони природних компонентів ландшафтів у межах лісової зони створені природні заповідники: Поліський, Рівненський, Черемський і Древлянський у підзоні мішаних лісів, Медобори та Розточчя — у підзоні широколистих лісів. Найвідомішими національними природними парками лісової зони є Шацький, Деснянсько-Старогутський, Мезинський, Голосйвський, Подільські Товтри, Яворівський.