Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна

54. Кобилянська «Зійшов з розуму», «Вовчиха»

Зверталася О. Кобилянська і до теми стрілецтва. У новелі "Зійшов з розуму" умираючий стрілець просить санітарів, щоб забрали його на віз, де вже повно тяжкопоранених: "Беріть з собою, в мене сліпець батько... змилуйтесь, інакше кинуть у яму з другими... скоро, - благав розпачливо... - Живих забрали, мене оставили... видно, мені... - тут перервав і його голова похилилася безвладно набік, - нема порятунку". Але закони війни жорстокі: кому нема шансу вижити, того санітари навіть не підбирають. Перейнявшись розпачем того, що свої своєму не хочуть допомогти, хлопець звертається до України, стріляючись, але примітивний візник-санітар нічого не розуміє з його слів і констатує, що вмираючий зійшов з розуму.

У часи окупації Буковини боярсько-румунськими військами Ольга Кобилянська пережила нові удари долі: у 1922 році закрили кафедру української мови в Чернівецькому університеті, почалася румунізація шкіл. Жилося письменниці тоді тяжко і убого.

У 1923 році Ольга Юліанівна написала повість "Вовчиха". Жанр цього твору сама авторка визначила як оповідання, але ж і "Землю" та "В неділю рано зілля копала" вона теж називала оповіданнями, хоча всі ці твори мають виразні ознаки повістей! Проблематика твору близька до шедеврів світової літератури - творів "Гобсек", "Леді Макбет Мценського повіту", "Пани Головльови".

Скупа, підла, сварлива і егоїстична Зоя Вергер (в одруженні - Жмут) перетворює життя своїх рідних у пекло. У дітях і чоловікові, які працювали від зорі до зорі, вона вбачала своїх найгірших ворогів і шкодувала спільно зароблених грошей не тільки для них, а й для себе, носила зароблене до міста і клала на ощадну книжку, щоб забезпечити собі старість. Зоя мало не збожеволіла, коли син вирішив одружитися й відділитися. У роки війни жінка кидає напризволяще хворого чоловіка, не переймається смертю одного сина, а на другого, який тільки що повернувся з фронту, подає в суд, звинувачуючи в злодійстві.

Але найбільше поламала мати життя найтихішій і найпрацьовитішій дочці Сандрі. Коли помер батько, Зоя не дала знати дівчині про похорон, щоб та не відривалася на день-другий від роботи, а на старості літ перетворила самотню, посивілу в дівках дочку в вигідну й покірливу рабиню. Сандра показана доброю і ліричною, безкорисливою особистістю, яка навіть в нестерпних умовах не втратила гуманності. Вона намагається допомогти подрузі-покритці, їй звіряється у найпотаємнішому, у тому, що ніколи не перестане боліти: "За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула.

Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті - забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі - се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чорну жалібну спідницю й чорну хустку на голову... І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спрацьованими долонями і гірко ридає. - Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді..."