Відповіді до екзамену - історія країн Європи та Америки

2. Світ нарикінці 19 - поч.. 20 ст.

Неминучість широкомасштабного воєнного конфлікту зумовлював поділ Європи на два ворогуючих блоки держав - Троїстий союз і Антанту. 1912 року Великобританія і Франція підписали військово-морську конвенцію, за якою Великобританія брала на себе оборону французького узбережжя. Аналогічну конвенцію того ж року було підписано між Францією і Росією. Міжнародні кризи першого десятиріччя XX ст. (Марокканські 1905-1906 та 1911 рр., Боснійська 1908-1909 рр. і особливо Балканські війни 1912-1913 рр.) украй загострили англо-німецькі та російсько-австрійські суперечності, прискорили розв'язання світової війни. У зв'язку із серйозними італо-австрійськими суперечностями, що виникли на Балканах, від Троїстого союзу відійшла Італія. Це дещо послабило противників Антанти, оскільки тепер Німеччина могла спиратися на свого єдиного союзника - Австро-Угорщину.

США згідно з офіційною доктриною ізоляціонізму своєї зовнішньої політики аж до початку війни не підтримували жодне з угруповань європейських держав, але виявляли пильний інтерес до змін у співвідношенні сил у наростаючому протиборстві. США розраховували згодом використати послаблення будь-якої з сторін у власних інтересах. Увесь сенс такої політики найповніше "прочитується" за висловлюванням американського сенатора Віверідта (початок XX ст.): "Бог... зробив нас талановитими організаторами, покликаними встановити порядок у світі... З усіх він вказав на американців, які повинні в кінцевому підсумку привести до відродження світу".

Наростаюча загальна криза посилювалася внутрішньою політичною та соціально-економічною нестабільністю в країнах, об'єднаних обома коаліціями. Зокрема, відбувалися тривалі робітничі страйки в Росії, Німеччині, Італії та інших країнах, почастішали заворушення серед селян. Посилився національно-визвольний рух ряду пригнічених народів Європи: ірландців проти англійського гніту; хорватів, сербів, чехів, словаків, українців проти австро-у горського панування; поляків та ельзасців проти онімечення; українців проти зросійщення, ополячення, мадяризації та ін. Уряди країн, які готувалися до війни, вважали, що вона відверне увагу народних мас від соціальних і національних проблем - і це було чи не єдиним, у чому не мали розходжень Антанта і Троїстий союз. У цілому ж твердий намір цих країн розв'язати назрілий комплекс суперечностей шляхом війни зумовив небачену досі в Європі гонку озброєнь, яка набувала все більшого розмаху. Розгорнулося гостре суперництво між Німеччиною і Великобританією в нарощуванні морських озброєнь, між Німеччиною і Францією - у збільшенні сухопутних озброєнь. З 80-х років XIX ст. чисельність збройних сил у цих країнах збільшилася майже вдвоє і на серпень 1914 р. становила: в Німеччині - 792 тис. осіб; у Франції (разом із колоніями) - 883 тис; у Великобританії (з колоніями) - 411 тис. осіб. Такими ж темпами зростала й армія Росії, яка в 1914 р. налічувала 1 млн 385 тис. осіб. В австро-угорській армії було 410 тис. осіб. Отже, до всесвітньої воєнної сутички втягувалася величезна кількість людей, аналогів чому історія ще не знала.

На початку ХХ ст. відносини між воєнно-політичними блоками провідних держав світу – Троїстим союзом (утворений у 1882 р.) і Антантою (1907 р.) небезпечно загострилися. Обидва блоки переслідували загарбницькі цілі і прагнули світового панування. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. пройшов у шаленій гонитві озброєнь і створенні багатотисячних армій. Воєнні витрати перевищували половину державних видатків.

Ініціаторами розв’язання війни виступили правлячі кола Німеччини та Австро-Угорщини, хоча й інші країни переслідували конкретні загарбницькі цілі. Німецька імперія прагнула до світового панування. В її плани входило загарбання великих територій у Європі, в тому числі України й Прибалтики, заморських володінь Англії, Франції, Бельгії, зміцнення позицій у Туреччині та на Близькому Сході. Австро-Угорщина сподівалася підкорити Сербію, Болгарію й Чорногорію, заволодіти нафтовими родовищами Румунії, панувати на Чорному, Адріатичному та Егейському морях. Туреччина звертала свої погляди на Балканський півострів, Крим, Закавказзя, Іран.

У свою чергу, Англія претендувала на німецькі колонії, турецькі володіння в Месопотамії та Палестині, домагалася посилення впливу на Близькому Сході та в Середземномор’ї. В інтересах Англії було підірвати економічну могутність Німеччини, її зростаючу роль у світовій торгівлі. Франція мала намір повернути Ельзас і Східну Лотарингію, відібрані в неї Німеччиною у 1871 р., захопити багатий вугіллям Саарський басейн та частину Рейнської області Німеччини, заволодіти турецькою Сирією. Економічно послабити Німеччину воліла й Росія. До того ж російський царат переслідував стратегічні завдання — встановити контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли, покінчити з німецьким та австрійським впливом у Туреччині й на Балканах, а головне – поширити свій вплив на всі слов'янські країни. Найбільше вагалась у визначенні своїх домагань Італія. Будучи союзником Німеччини й Австро-Угорщини, Італія все-таки прораховувала, де на неї чекає більша вигода. З початком війни вона вела тривалі переговори з обома воюючими сторонами; врешті-решт, країни Антанти пообіцяли їй більші територіальні надбання. Англія готова була надати велику позику. Це згодом спричинило перехід Італіі на бік противників Німеччини.

Отже, війна, що насувалася, мала загарбницький характер із боку держав обох блоків. Приводом до початку Першої світової війни став австро-сербський конфлікт. 28 червня 1914 р. сербський націоналіст Гаврило Принцип, член таємної організації "Млада Босна", яка боролася за об'єднання всіх південнослов'янських народів, убив у боснійському місті Сараєво спадкоємця австрійського та угорського престолів Франца-Фердинанда. Ерцгерцог був головнокомандувачем армії Австро-Угорщини та прибув до Боснії на військові маневри.

23 липня Австро-Угорщина передала урядові Сербії ультиматум, який порушував суверенітет останньої. В разі ухилення Сербії від виконання вимог їй погрожували розривом дипломатичних відносин і війною. Великі держави зайняли вичікувальну позицію. В установлений термін Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму. Виняток становив пункт, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на території Сербії. Цього вистачило, щоб погрози було здійснено. Наприкінці липня австро-угорські війська вторглися на територію Сербії. Розпочалось артилерійське бомбардування Белграда.