Відповіді до екзамену - історія країн Європи та Америки
13. Генуезька конференція 1922 р. Договір у Рапалло, Лозанська, Лакарська, Гаазка конференції.
Підписання мирних договорів незалежно від їхніх вад і врегулювання основних протиріч між державами-переможницями сприяли стабілізації міжнародних відносин. У 20-х рр. було здійснено низку заходів для виправлення хиб Версальсько-Вашингтонської системи
Однією зі слабкостей цієї системи було виключення з неї Росії. Спроба ізолювати Росію через прихильність її лідерів до ідеї світової революції та диктатури пролетаріату успіху не мала, а тільки вносила деструктивний елемент у міжнародні відносини. На початку 20-х рр. стало зрозумілим, що більшовики утвердилися при владі, а плани світової революції — нездійсненні. У 1922 р. делегацію Росії запросили на Генуезьку конференцію з питань пошуку засобів «економічного відродження Центральної та Східної Європи», де, крім інших питань, було зроблено спробу виробити спільні умови для нормалізації відносин із радянською Росією та іншими радянськими республіками. Але протиріччя, проблеми виплати боргів сторони подолати не змогли. Країни Антанти виставили рахунок у розмірі 18 млрд крб. У відповідь радянська Росія зажадала сплати їй 39 млрд крб. за збитки від інтервенції країн Антанти. До того ж делегація радянської Росії категорично відмовлялася сплачувати борги Тимчасового уряду.
Опинившись на конференції у критичному становищі, 16 квітня 1922 р. радянська Росія й Німеччина у містечку Рапалло уклали договір про відновлення дипломатичних відносин у повному обсязі і про відмову від будь-яких претензій. Цей договір започаткував тривале і плідне співробітництво між Росією та Німеччиною в економічній, політичній і військовій сферах. За цим договором Росія прощала Німеччині її борг —10 млрд крб. Договір став своєрідним проривом на дипломатичному фронті, що вивів Росію та Німеччину з міжнародної ізоляції. Договір в Рапалло створив докорінно нову ситуацію в Європі. Дві „ображені” держави уклали між собою антиверсальський договір фактично поставивши під загрозу витворену переможцями повоєнну систему безпеки. Єдине, що рятувало Версальську систему це те, що Німеччина була ослаблена умовами миру, а Росія революцією і тривалою громадянською війною.
З 1924 р. покотилася хвиля дипломатичних визнань з боку інших країн Заходу, які були занепокоєні можливістю створення сильного радянсько-німецького антиверсальського блоку. Виняток складали лише США. Проте відносини між Заходом і СРСР були нерівноправними. Радянський Союз намагались усунути від вирішення європейських справ, ізолювати його, створити з країн, що мали з ним спільний кордон, "санітарну зону". Це породило недовіру радянського керівництва до Заходу і сприяло ще тісному зближенню Росії з Німеччиною і Туреччиною.
Тоді ж було прискорено вирішення комплексу проблем пов’язаних з виконанням умов Версальського договору і повернення Німеччини у світове співтовариство як повноправного члена.
Найбільш гострим залишалося питання про репарації. Встановлений 1921 р. обсяг (123 млрд марок) був не під силу Німеччині. Франція ж вимагала повної сплати і, щоби змусити Німеччину до цього, окупувала разом із Бельгією у 1923 р. Рурську область, де була зосереджена важка промисловість Німеччини.
Невдача Франції у рурському конфлікті змістила акценти в її зовнішній політиці. На передній план вийшла ідея історичного примирення з новою Німеччиною в контексті утвердження в Європі більш рівноправних і мирних відносин. Головними пропагандистами цієї ідеї стали міністри закордонних справ Франції та Німеччини А. Бріан та Г. Штреземан.
У жовтні 1925 р. відбулася Локарнська конференція, яка встановила нову систему європейської безпеки, тобто гарантування статус-кво в Європі та послідовне скорочення національних озброєнь.
Франції довелося відмовитися від традиційної системи воєнних союзів, зокрема від Малої Антанти, створеної нею в 1920-1921 рр. у Східній Європі.
Основою нової системи європейської безпеки став Рейнський гарантійний пакт, згідно з яким Франція, Німеччина та Бельгія брали на себе зобов’язання поважати існуючі кордони і не нападати одна на одну. Це було перше визнання Німеччини як рівноправного партнера. Суперечливі питання передбачалося вирішувати відповідно до арбітражної угоди, укладеної між Німеччиною, Францією та Бельгією
Франція підписала також договір із Польщею та Чехо-Словаччиною, в якому містилося зобов’язання, що Франція надасть їм допомогу в разі агресії Німеччини. Але дії Франції ставились у залежність від рішення Ліги Націй. До того ж жоден документ не гарантував, що східні кордони Німеччини залишаться незмінними. З Польщею та Чехо-Словаччиною укладалася суто арбітражна угода.
У 1926 р. Німеччину було прийнято до Ліги Націй; ставши постійним членом Ради, вона отримала статус великої держави, а Великобританія зробилася головним арбітром.
У 20-х рр. було зроблено значний крок у розвитку міжнародного права. Вперше широко і на міжнародному рівні обговорювалась проблема роззброєння. Щоправда, вона була приречена на невдачу, бо Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність в озброєнні, і всі переговори фактично велися з метою закріплення такого становища.
Та все ж у 1925 р. було підписано Женевську конвенцію про заборону використання хімічної зброї, від якої в роки Першої світової війни постраждало близько 1 млн. осіб. Також було підписано конвенції про заборону використання варварських систем зброї (кулі "дум-дум" (розривні), зі зміщеним центром тяжіння, і т. ін.) та про права військовополонених. Єдина європейська держава, що не підписала ці конвенції, був Радянський Союз
Поряд з установленням відносної стабільності в Європі загострилися стосунки з Радянським Союзом. СРСР було звинувачено у втручанні у внутрішні справи Китаю в 1925-1927 рр. і Великобританії ("Лист Комінтерну" і підтримка радянськими профспілками страйку англійських шахтарів). У 1927 р. Великобританія розірвала дипломатичні відносини й анулювала торговельну угоду з СРСР. Але поширення конфлікту було відвернуто. Франція, а надто — Німеччина не підтримали Великобританію.
Лозаннський мирний договір та угода Туреччини з радянською Росією
Севрський договір (10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії)так і не набрав чинності. Завдяки національно-визвольному рухові Туреччина зуміла оберегти свій суверенітет і відвоювати частину територій. За договором із радянською Росією (1921 р.) Туреччина отримала місто Карс і навколишні території.
Для розв’язання кола проблем навколо Туреччини та Чорноморських проток була скликана міжнародна конференція у швейцарському місті Лозанна 20 листопада 1922 р. і тривала з перервами до 24 липня 1923 р. У конференції брали участь делегації Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Королівства СХС, Туреччини, а також Радянських республік (Росії, України, Грузії) та Болгарії.
Під час конференції було прийнято конвенцію про режим Чорноморських проток, яка базувалася за принципом вільного проходу кораблів, як воєнних так і цивільних під будь-яким прапором.
24 липня 1923 р. було підписано Лозаннський договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії та визначалися нові кордони Туреччини. До Туреччини поверталися території, що раніше були передані Греції. Згодом Франція поступилася частиною Сирії на користь Туреччини.
У 20-х рр. арабські володіння Османської імперії було передано за мандатами Ліги Націй Великої Британії (Ірак, Трансйорданія, Палестина) та Франції (Сирія, Ліван).
Гаазька конференція — міжнародна фінансово-економічна конференція, що проходила з 15 червня по 29 липня 1922 року за участю делегацій 28 країн, (без Німеччини) тих самих, що на Генуезької конференції, і була скликана за її рішенням. Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17 травня 1922 року резолюцію про необхідність призначення комісії, яка повинна була ще раз розглянути розбіжності, що існували між радянським російським урядом та іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити, і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26 червня 1922.
Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19 травня. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації.
Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власність іноземців.
На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків.
Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).
Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі.
Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.
Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.
Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції
У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.
