Історія України опорні конспекти 9 клас
Програмні документи братства
Організаційні і програмні цілі братства було сформульовано в таких документах:
І. Книга буття українського народу, або Закон божий (написав М. Костомаров)
1. Викладено програму товариства — 109 положень релігійно-повчального та історико-публіцистичного характеру.
2. Показано основні події світової історії від давніх часів до середини XIX ст. (про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, французьку революцію кінця Х?Ш ст. і подвиг декабристів, поділи Польщі сусідніми державами тощо).
3. Наголошувалося, що історичне покликання України полягає в тому, щоб зорганізувати інших слов’ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах економічного, соціального і духовного життя, скасувати кріпацтво, стани, повалити самодержавство.
4. Мріяли, що прийде час, коли вся слов’янщина встане і “не залишиться в ній ні царя, ні царевича ..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...”.
5. Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства, поступове поширення створеного християнського ладу на весь світ.
II. Статут слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія
(підготував В. Білозерський)
Головні ідеї товариства:
• необхідність об’єднання слов’янських народів в одну федеративну державу, в якій на принципах добровільності й виборності кожен народ зберігав би свою свободу і самостійність;
• Київ — столиця федерації, де збирався б Загальний сейм (один раз на чотири роки);
• досягнення Україною державної незалежності з демократичним ладом за зразком США або Французької революції;
• для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо;
• кожен штат, окрім того, мав би і свої збройні сили;
• кожна слов’янська держава мала б становити у цій федерації штат або розмежовувалася б на кілька штатів.
Основні правила товариства (їх 11):
• визначено організаційні принципи діяльності товариства, статутні права та обов’язки його членів;
• за взірцем масонських організацій встановлено таємні знаки членства у вигляді обручки чи ікони з зображенням Святих Кирила і Мефодія;
• зазначено, що братство утворюється для поширення ідей через виховання юнацтва, літературу і збільшення її членів;
• братство усуватиме релігійну ворожнечу між слов’янами (православними і католиками);
• братство прагнутиме до викорінення рабства і всякого приниження бідних класів і до повсюдного поширення грамотності;
• кожний вступник до братства проголошував присягу, згідно з якою у разі “зазнання утисків і навіть мук при прийнятті ідей братства” “ ... він не видає нікого з членів, своїх побратимів”.
Висновки
У програмних документах кирило-мефодіївців проголошувалися:
— створення демократичної федерації християнських слов’янських республік;
— знищення царизму;
— рівність громадян перед законом;
— скасування кріпосного права та станів;
— утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод;
— рівність усіх слов’янських народів у правах на розвиток національної мови, культури та освіти.
Поступове поширення створеного християнського суспільства на весь світ.
Однак ці документи мали недоліки:
• не було розроблено конкретних планів щодо знищення кріпацтва і введення загальної освіти;
• не було єдності у поглядах на способи досягнення програмних завдань.
Дві течії серед кирило-мефодіївців
Помірковано-ліберальна (М. Костомаров, М. Маркович, П. Куліш, В. Білозерський). Схилялися до реформ і м’яких, еволюційних методів розвитку.
Радикальна (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посада, Г. Андрузький). Висловлювалися за революційний переворот і встановлення республіки, знищення царської сім’ї. Обстоювали соціальне та національне визволення українського народу.
Громадсько-політична діяльність братчиків
1. Проводили пропагандистську діяльність:
• поширювали свої програмні документи;
• пропагували свої ідеї в університеті, інших навчальних закладах Києва;
• розповсюджували твори Т. Шевченка;
• писали прокламації, звернення до народу:
— звернення до братів-українців;
— звернення до “братів великоросіян і поляків”.
2. Займалися просвітницькою діяльністю:
• створювали в селах школи для народу;
• розробляли проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, складали шкільні підручники;
• видавали книги та журнали;
• збирали кошти на культурні потреби, на видання популярних книжок.
3. Встановлювали зв’язки з діячами інших опозиційних рухів.
Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців.
За доносом провокатора студента Петрова братство було викрито і розгромлено жандармами.
Членів товариства засудили до різних строків заслань під нагляд поліції — без права повернення в Україну, із забороною займатися освітянською діяльністю:
• М. Гулака ув’язнено у Шліссельбурзьку в’язницю, в якій просидів три роки, а потім вислано у Перм;
• М. Костомарова вислали до Саратова;
• І. Посяду, Г. Андрузького — до Казані;
• П. Куліша — до Тули;
• М. Савича — у Полтавську губернію;
• О. Марковича — в Орловську губернію;
• В. Білозерського — в Олонець;
• Т. Шевченка віддали в солдати на 10 років із забороною писати й малювати.
Після царської амністії 1855 р. повернулися із заслання керівники Кирило — Мефодіївського братства В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, до яких згодом приєднався і Т. Шевченко.
Історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського братства
1. Поява та діяльність братства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.
2. Це була перша політична організація української інтелігенції, яка мала свою програму національного відродження з визначеними формами й методами досягнення поставленої мети.
3. Кирило-мефодіївці зробили значний внесок у розвиток української національної ідеї.
4. У програмних документах братства вперше було здійснено спробу поєднати національну ідею із загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю слов’янської єдності.
5. їхня діяльність пробуджувала суспільну думку, спонукала до пошуку шляхів для вільного розвитку України, була взірцем і дороговказом для наступних поколінь українських борців за соціальне і національне визволення.
Місце Т. Шевченка в українському національному відродженні
Т. Шевченко (1814—1861) — видатний український поет та художник.
Народився в сім’ї кріпака.
У 1832 р. його віддано на навчання в Петербург до художника В. Ширяева, а у 1838 р. було викуплений з кріпацтва. З
47 років, які прожив Т. Шевченко, 24 роки він був кріпаком. У 1845 р. повернувся в Україну і у квітні 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського братства.
У своїх творах геніальний поет викривав і гнівно засуджував усі вади кріпосницького ладу: безправ’я селян, їх гноблення, убоге й злиденне життя кріпацького села, безсоромну торгівлю кріпосними “душами”, насильства і жорстокість поміщиків.
Поет гнівно викривав колонізаторську політику Петра І і Катерини II, а найбільше — Миколу І та його ставлеників — губернаторів, які, за його висловом, “Україну правили”. Головна книга поета “Кобзар” побачила світ у Петербурзі 1840 р. Значення великого Кобзаря полягає в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний розвиток.
Т. Шевченко багато їздив по Україні і пропагував серед народу революційні ідеї. В його творах “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Кавказ” звучать заклики до всіх народів Російської імперії єднатися в боротьбі проти самодержавства. Ці твори зачитували на засіданнях братства, постійно використовували в агітаційній роботі.
Його погляди — національно-політичні, що найяскравіше простежується в таких творах поета, як “Гайдамаки”, “Сон”, “Гамалія”, “Кавказ”, “Заповіт”.
Найбільшою трагедією українського народу поет вважав те, що він змирився з важкою неволею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи своє героїчне минуле. Тому закликав народ до боротьби за свою волю та визволення.
За участь у роботі Кирило-Мефодіївського братства Т. Шевченка було віддано в солдати в Оренбурзький край.
І в засланні, незважаючи на заборону писати й малювати, він боровся проти царизму, писав революційні вірші. Не зломили Т. Шевченка десять років жахливої муштри і знущань. “Караюсь, мучусь..., але не каюсь”, - твердо заявляв він про несхитність своїх поглядів.
Поезія Т. Шевченка мала для українського народу величезне значення.
Вона сприяла:
• формуванню української нації;
• розвиткові національної самосвідомості;
• прагненню до волі і незалежності.
У 1857 р. повернувся із заслання. 1861 р. помер у Петербурзі, але згідно із “Заповітом” його прах перевезено в Україну. Похований на Чернечій горі в Каневі.
Микола Костомаров
Видатний історик, громадсько-політичний діяч, фольклорист, поет і прозаїк, людина високої освіченості, великого розуму, наполегливої праці. “...Він став визначним просвітником і пробуджувачем народного руху, національної свідомості”, - писав про М. Костомарова М. Драгоманов. Народився 16 травня 1817 р. в с. Юрасівці Острогозького повіту Воронезької губернії. Його мати була кріпачкою, а батько — її господар, поміщик Іван Петрович Костомаров, який одружився з нею після народження Миколи. Батька вбили кріпаки. Після смерті батька він залишався кріпаком, поки його не викупила з кріпацтва мати у спадкоємців свого чоловіка.
Мати намагалася дати синові освіту, бо велика була у нього жадоба до знань. Після закінчення гімназії у 1833 р. вступив до Харківського університету. Його учителем був великий учений, педагог І. Срезневський.
Захистив дисертацію, отримав звання магістра історичних наук. У 1846 р. був обраний професором кафедри російської історії Київського університету.
У Київському університеті він зблизився з передовими представниками інтелігенції: М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем та іншими. І вони створили Кирило-Мефодіївське товариство (братство). М. Костомаров брав активну участь у його роботі, складав програмні документи товариства, був автором “Книги буття українського народу”. Він вважав, що тривала просвітницька діяльність і реформи здатні забезпечити успіх усіх політичних і соціальних перетворень. Обстоював провідну роль загальнолюдських та християнських ідей, ліберально-поміркований реформізм. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства його заарештували і він попав до Петропавловської фортеці, а потім на заслання — до Саратова.
Після заслання М. Костомаров поїхав до Петербурга, читав лекції в Петербурзькому університеті, багато працював як учений, дослідник. За своє життя написав 300 наукових праць як з історії Росії, так і з історії України. Його історичні праці “Мазепа”, “Руїна”, “Богдан Хмельницький” увійшли в скарбницю української історичної науки. Велику цінність мають дослідження про гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепу, Юрія Хмельницького, Павла Полуботка та інших. Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 р. в Петербурзі, похований на Волковому цвинтарі.
Василь Білозерський
Видатний український громадсько-політичний діяч, журналіст, педагог.
Народився на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Закінчив Київський університет Св. Володимира. Працював у Полтаві вчителем Петровського кадетського корпусу.
Був одним із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, написав його статут. Був автором “Записки”—пояснень до статуту братства. Виступав за проведення ліберально- поміркованих реформ, за об’єднання всіх слов’янських народів, у якому провідна роль належатиме Україні, відстоював ідеї християнського братства.
У 1847 р. був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції.
У 1856 р. звільнений, після чого повернувся в Петербург, де проживали після закінчення термінів заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш. Довкола них зібрався гурт письменників і публіцистів.
На початку 1861 р. завдяки зусиллям В. Білозерського і фінансовій підтримці поміщиків-патріотів Г. Галагана і В. Тарновського вийшов український щомісячник “Основа”, де він працював редактором. Його провідними діячами були і П. Куліш та М. Костомаров. Вони обстоювали самостійність української нації та її літератури.
Останні роки свого життя жив на хуторі Мотронівці, де й помер 1899 року.
Микола Гулак
Видатний український громадсько-політичний діяч, педагог, учений-дослідник історії права, людина різнобічних знань.
Народився у дворянській родині Золотоніського повіту на Полтавщині. Закінчив юридичний факультет Дерптського університету, здобув науковий ступінь кандидата права. Служив у канцелярії Київського генерал-губернаторства. Брав активну участь в організації Кирило-Мефодіївського братства. Намагався осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному розвитку. Виступав за рішучі методи боротьби проти самодержавства.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства був заарештований і ув’язнений у Шліссельбурзьку фортецю, де просидів три роки, а потім засланий під нагляд поліції в Перм.
Після заслання проживав у різних містах Російської імперії — Одесі, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Займався науковою діяльністю, писав праці з історії, математики, філософії, права, робив переклади з грузинської та азербайджанської літератур. Одночасно займався і педагогічною діяльністю, викладаючи історію, математику, природничі науки.
Помер 1899 року в Азербайджані, похований в Єлисаветполі, тепер м. Гянджа.
Пантелеймон Куліш
Видатний український письменник, людина різнобічних інтересів і знань.
Походив із старовинного козацького роду. Народився в містечку Вороніж на Чернігівщині. Навчався в гімназії в Новгороді-Сіверському, де познайомився з творами П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яиенка, оповіданнями М. Гоголя та інших. Захоплювався збіркою пісень М. Максимовича, яку вивчив напам’ять.
Навчався в Київському університеті. Велике враження було в нього від лекцій М. Максимовича, якому П. Куліш передав багато записаних ним українських народних пісень, що їх співала його мати.
Університет П. Кулішеві довелося покинути, бо сім’я втрапила у матеріальну скруту. П. Куліш шукав заробітку і влаштувався за допомоги М. Максимовича на посаду вчителя в м. Луцьку на Волині, а згодом — учителем у Києві, де познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим, що тоді був професором у Київському університеті, і студентом Василем Білозерським. Єднала їх усіх любов до народу й палке бажання визволити його від кріпацтва. До їх групи приєдналися й інші, які в 1846 р. з ініціативи М. Костомарова перетворили свій гурток на таємне Кирило-Мефодіївське братство.
Після розгрому братства П. Куліш був заарештований і попав до Петропавловської фортеці, а перегодом засланий до Тули, де пробув три роки і три місяці. Після звільнення з заслання П. Куліш проживав у Петербурзі, куди згодом повернулися із заслання М. Костомаров, Т. Шевченко.
Тут багато працював, видав своїм новим правописом “кулішівкою” етнографічний збірник “Записки про Південну Русь”, роман “Чорна рада”, у якому описав часи після смерті Б. Хмельницького, “Граматику” для народу, заснував власну друкарню та брав участь у виданні популярних книжечок для народної освіти.
У 1861 р. П. Куліш став головним співробітником журналу “Основа”, що його видавав В. Білозерський. Друкував у журналі поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно- історичного характеру.
Після припинення видання журналу П. Куліш виїхав за кордон. У різні періоди проживав в Італії, Німеччині, Відні, Празі.
У1871 р. після чергового перебування за кордоном повернувся в Україну і видав два перших томи “Історії возз’єднання Русі” (1874 p.).
Із драматичних творів П. Куліша відомі “Байда, князь Вишневенький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”. Ще він переклав твори Байрона, драми Шекспіра.
Риси ментальнісних установок, що відрізняли українців від сусідніх національних спільнот: поляків і росіян М. Костомаров у „Книзі буття українського народу” висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній народ. У 1861 р. він опублікував велику статтю, в якій аналізує основні риси української духовності порівняно з російською. Коротко про принципові відмінності українського і російського народів за Костомаровим:
1. У росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал.
2. Росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. В Україні ж люди звикли з незапам’ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям.
3. Росіяни — люди матеріальні, українці ж прагнуть „одухотворити весь світ”.
4. Українці дуже люблять природу, землю, тоді як росіяни становляться до неї байдуже.
5. Українці цінують особисту свободу.
У творах М. Достоєвського, Л. Толстого, О. Пушкіна російський народ характеризується вічним пошуком істини, прагненням до абсолютного добра, до визначення сенсу життя. Звідси максималізм росіян у прагненні до волі, політична ідейна пристрасність, гарячкуватість, безрозсудність, „комплекс старшого брата” тощо.
Для поляків була характерна зверхність, зневажливе ставлення до українців, яких часто називали „бидлом”, „холопами”, вважаючи їх людьми другого гатунку.
Для української ментальності характерні такі риси:
• переважання на першому місці не розуму, а серця (Григорій Сковорода);
• дотримання гармонії з природою (Тарас Шевченко);
• характерна надія на краще життя (Пантелеймон Куліш);
• природна мудрість;
• культ матері, жінки;
• працелюбність;
• гостинність;
• індивідуалізм;
• самостійність та незалежність;
• шанобливе ставлення до старших;
• повага і шана до батьків.
Перебування під постійним гнобленням інших держав породило в частини українців комплекс „меншовартості”.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
