Всесвітня історія опорні конспекти 10 клас

КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ

ІРАН У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У роки Першої світової війни Іран окупували Росія та Велика Британія.

Після Першої світової війни Іран залишався відсталою аграрною країною, напівколонією Великої Британії та царської Росії.

1. Криза економічна і фінансова.

2. Скоротилася внутрішня і зовнішня торгівля.

3. Зменшилися посівні площі та поголів’я худоби.

4. Процвітала спекуляція.

5. Лютував голод, епідемії тифу та інших хвороб.

6. Під впливом революційних подій у Росії та внаслідок внутрішніх труднощів зростала національно-визвольна боротьба.

7. Земля і зрошувальні системи перебували у власності шаха, феодалів, духівництва. Рівень життя населення був низьким.

8. Селяни — безземельні або малоземельні — обробляли землю поміщиків на умовах здольщини.

9. Створювалися численні торговельні, нафтові, шляхові, промислові, рибні компанії.

10. Ринкові відносини розвивалися повільно, національна промисловість не витримувала конкуренції з іноземними товарами.

Форма правління Ірану — обмежена конституційна монархія на чолі з династією Каджарів.

Державна влада перебувала в руках феодальних ханів і компрадорської буржуазії.

1918 р. Велика Британія окупувала весь Іран.

В Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом-ед-Доулем, який підписав британсько-іранську угоду, що віддавала під контроль британських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, транспортне будівництво, зовнішню торгівлю.

Була підписана британсько-іранська митна конвенція, яка передбачала:

• низькі тарифи для англійських товарів;

• забороняла торгівлю з радянською Росією.

Із країни вивозився хліб, що призвело до зростання цін на продовольство. В окремих провінціях Ірану почався голод.

АНТИБРИТАНСЬКИЙ РУХ В ІРАНІ

Окупація Ірану Великою Британією спричинила загальний спротив народу.

7 квітня 1920 р. В Тебрізі (іранський Азербайджан) відбулося повстання проти шахської влади й англійців, яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Повстанці вимагали:

• скасувати кабальну британсько-іранську угоду;

• зміцнити національну незалежність;

• проголосити Іран республікою;

• провести демократичні реформи;

• надати Азербайджану автономію.

Вересень 1920 р. Повстання було придушено англійськими і шахськими військами.

5 червня 1920 р. В північній провінції Ірану Гіляні була проголошена Гілянська республіка і тимчасовий уряд на чолі з Кучек-ханом. Через суперечності в уряді республіка припинила своє існування. Проанглійський уряд Восуга-ед-Доуле був змушений піти у відставку.

ПРИХІД ДО ВЛАДИ РЕЗА-ХАНА

21 лютого 1921 р. Військовий державний переворот, очолений командиром кавалерії персидських козаків Реза-ханом, який здійснив похід двохтисячного козацького загону на столицю Ірану Тегеран. Був створений новий уряд, Реза-хан отримав посаду військового міністра, а через три місяці вся влада опинилася в його руках.

Політика Реза-хана:

1. Була ліквідована політична залежність Ірану від Великої Британії.

2. Велика Британія була змушена вивести свої війська з Ірану.

3. Реза-хан налагодив відносини з радянською Росією.

У 1921 р. була підписана ірано-російська угода.

4. Реза-хан почав вести боротьбу за централізацію країни.

5. Було вчинено жорстоку розправу з повстанським рухом.

6. Реза-хан значно послабив владу шаха і зміцнив свою владу, одержавши посаду прем’єр-міністра.

7. 1922 р. Було створено Національний блок, який став опорою Реза-шаха.

8. 1925 р. Меджліс під тиском військ призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем з необмеженими повноваженнями, а шах зрікся престолу.

9. 12 грудня 1925 р. Установчі збори, де було більшість прихильників Реза-хана, проголосили його спадкоємним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія.

ОЦІНКА ПОДІЙ 1919-1922 pp.

Події в Ірані 1919-1922 pp. — це національна революція. Завдання революції:

1. Ліквідувати напівколоніальну залежність від іноземних держав.

2. Зберегти єдність країни.

3. Провести необхідні реформи з метою модернізації країни.

Реформи Реза-шаха Пехлеві

Реформи	Їх зміст
Реформа адміністративного управління	1. Країну було поділено на 25 провінцій. 2. Названо Іраном (до 1935 р. країна називалася Персіею),
Правова	1. Прийнято цивільний і карний кодекси. 2. Скасовано титули і звання.
Економічна	1. Сприяння розвитку індустрії. 2. За кошти держави будувалися нові промислові підприємства, залізниці. 3. Встановлено повний контроль над економікою країни. 4. Проводилася політика опори на власні сили без залучення іноземних капіталовкладень. 5. Було запроваджено деяке обмеження економічних пільг і привілеїв британців в Ірані. 6. Запроваджено державну монополію на зовнішню торгівлю.
Фінансова	1. Створено Національний банк Ірану (1928 p.). 2. Проведено реформу оподаткування.
Земельна	1. Дозволявся продаж землі, яку скуповували за низькими цінами у збіднілих селян великі землевласники. 2. Прийнято низку законів: • про реєстрацію земельних володінь; • про здачу землі в оренду поміщикам; • про продаж державних земель; • проти самовільного захоплення земель.
Релігійна	Обмежено вплив духівництва у суспільно-політичному житті.
В галузі освіти	1. Прийнято закон про обов’язкову початкову освіту. 2. Відкрито світські школи. 3. Засновано невелику кількість жіночих шкіл. 4. Засновано середні навчальні заклади. 5. Відкрито Тегеранський університет (1934 p.), сільськогосподарський інститут у Кереджі.
В побуті	1. Видано декрет про обов’язкове зняття чадри (1935 p.). 2. Було запроваджено перехід на європейський одяг. 3. Замінено пишні феодальні титули і звання прізвищами. 4. Проведено реформу календаря — офіційним літочисленням стало сонячне замість місячного.

ІРАН У 30-х pp.

Внутрішня політика:

1. Переслідувалися виступи опозиції.

2. Придушувалися селянські виступи, демократичні рухи.

3. Була встановлена державна цензура в літературі, пресі.

4. Ігнорувалися інтереси національних меншин.

5. Провадилася політика релігійної нетерпимості до інших релігій.

6. Єдиною релігією в країні запроваджувався іслам.

Зовнішня політика:

1. Реза-шах вороже ставився до Великої Британії і СРСР.

2. Він пішов на зближення з Німеччиною.

3. Було припинено радянсько-іранську торгівлю.

4. Швидко розвивалася торгівля з Німеччиною, на яку припадало 40-45% усієї зовнішньої торгівлі Ірану.

5. Німеччина будувала в Ірані аеродроми, постачала озброєння, контролювала військові заводи та інші підприємства.

У зв’язку з тим, що Іран став військовою базою Німеччини, радянський уряд 25 серпня 1941 p., посилаючись на радянсько-іранську угоду 1921 p., ввів на територію Північного Ірану свої війська. Одночасно Велика Британія ввела свої війська у Південний Іран.

Німецька агентура продовжувала діяти в Ірані, що викликало демонстрації протесту. Реза-шах зрікся престолу і виїхав з Ірану. Шахом був оголошений його син Мохамед Реза, який пішов на зближення з країнами антигітлерівської коаліції.

20 січня 1942 р. В Тегерані підписано угоду про союз між СРСР, Великою Британією й Іраном, за якою:

• союзники зобов’язувалися поважати територіальну цілісність Ірану;

• захищати Іран від агресії Німеччини та її союзників;

• Велика Британія і СРСР отримали право тримати в Ірані свої збройні сили ще 6 місяців після закінчення війни.

Висновки:

1. За правління Реза-шаха Пехлеві було зроблено важливі кроки подальшого економічного розвитку Ірану й створення сильної централізованої держави.

2. Хоча реформи були непослідовними і незавершеними, але вони сприяли розвитку ринкових відносин, розбудові освіченого суспільства.

3. Шиїтське духовенство чинило значний опір реформам, у яких воно вбачало відхід іранського суспільства від попередніх національних, релігійних традицій і звичаїв. Провадилася політика нетерпимості до інших релігій, крім ісламу.

4. Диктаторський режим Реза-шаха, переборюючи опір опозиції, виводив Іран у число розвинених країн Сходу.

5. На початку Другої світової війни, в 1941 р. радянські і британські війська окупували деякі райони Ірану для захисту нафтових родовищ від Німеччини.

РЕВОЛЮЦІЯ В ТУРЕЧЧИНІ

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ теля ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Після Першої світової війни Туреччина воювала на боці Німеччини.

1. Жовтень 1918 р. Капітуляція Туреччини. Османська імперія втратила свої володіння на Близькому Сході.

2. Економіка Туреччини переживала велику кризу.

3. Населення країни періодично голодувало.

4. Англійські, французькі, італійські, грецькі війська висадилися в Малій Азії. Туреччина опинилася перед загрозою розчленування між державами-переможницями.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ В ТУРЕЧЧИНІ (1919-1922 pp.)

1919 р. В Туреччині розгорнувся рух за національне визволення з метою створення національної держави, який очолив генерал Мустафа Кемаль.

10 січня 1920 р. Султанський уряд уклав з країнами Антанта Севрський мирний договір, за яким Туреччина втратила всі європейські володіння і володіння на Близькому Сході.

1920 р. Парламент (меджліс) проголосив Декларацію незалежності Туреччини, яка містила заклики до знищення всіх перешкод для розвитку країни.

Березень 1920 р. У відповідь війська Антанти окупували Стамбул і розігнали парламент.

Квітень 1920 р. В Анкарі кемалісти (прихильники Мустафи Кемаля) обрали новий парламент (меджліс) — Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), які проголосили себе єдиною законодавчою владою і сформували уряд. Почалося формування армії.

Уряд М. Кемаля не визнав Севрський договір. Тоді грецькі війська, одержавши підтримку Великої Британії, почали наступ.

Радянська Росія підтримала М. Кемаля, надала йому матеріальну допомогу.

1921 р. Радянська Росія уклала з Туреччиною договір про дружбу і братерство.

1921-1922 pp. Внаслідок бойових дій грецькі війська були вигнані з Туреччини. Війна за незалежність закінчилася перемогою турків, що сприяло анулюванню Севрського договору-

Кінець 1922 р. Було скасовано владу султана. Султан Мохаммед VI втік з країни.

29 жовтня 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. Мустафа Кемаль став першим президентом.

1923 р. Згідно з Лозаннським договором Туреччину визнали незалежною державою. Зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави.

30 квітня 1924 р. Була прийнята конституція, яка закріпила панування національної буржуазії і поміщиків.

Висновки:

1. Після Першої світової війни Туреччина змогла відстояти свою незалежність.

2. Революція 1919-1922 pp. в Туреччині за своїм характером була національно-буржуазною.

3. Було прийнято першу республіканську конституцію, яка проголосила демократичні права і свободи.

4. Почалося реформування всього суспільно-політичного життя країни, її модернізація.

Вищі органи влади за конституцією 30 квітня 1924 р.

Вибори до парламенту були двохступеневими, за мажоритарною системою. Жінки одержали виборчі права з 1930 р. Вони мали право обирати й бути обраними до муніципальних органів влади, а з 1934 р. — також і до меджлісу.

АТАТЮРК МУСТАФА КЕМАЛЬ

(1881-1938)

Народився в Греції. Ще з дитинства мав блискучі здібності до наук. Закінчив Стамбульську воєнну академію, а пізніше академію генерального штабу. Перебував на військовій службі в Сирії (1905-1907 pp.) і Македонії (1907-1909 pp.). Брав участь у молодотурецькому русі, а пізніше відійшов від нього.

Учасник італо-турецької війни (1911-1912 pp.) та Балканської війни (1912-1913 pp.). У роки Першої світової війни — один із талановитих воєначальників.

Прихильник створення незалежної, вільної, сильної, національної держави. Президент Турецької республіки з 1923 по 1938 р. У 1923 р. створив Народно-республіканську партію (НРП), яка здійснила низку радикальних перетворень в країні. Мустафа Кемаль за видатні заслуги перед нацією отримав прізвище Ататюрк — “батько турків”.

В період правління М. Кемаля в країні відбулися величезні зміни. Туреччина пішла капіталістичним шляхом розвитку.

Після його смерті у 1938 р. президент Республіки Ісмет Іненю призначив на керівні посади діячів, що були в опозиції до Ататюрка. Відтоді почався поступовий відхід від реформ М. Кемаля.

Реформи Мустафи Кемаля (1923-1934 pp.)

Реформи	Їх зміст
Демократизація країни	1. Проголошено демократичні права і свободи. 2. Жінки одержали рівні права з чоловіками, за винятком державної служби. 3. Жінкам було надано виборчі права: з 1930 р. — до муніципальних органів влади, з 1934 р. — до меджлісу. 4. Заборонено багатошлюбність.
Адміністративна	Замість губерній запроваджувалися округи (вілаєти).
Правова	1. Мусульманське законодавство замінено цивільними кодексами за європейським зразком. 2. Створювалося світське судочинство за європейським зразком. .
Економічна	1. Було запроваджено державне регулювання економіки. 2. Уряд сприяв розвитку імпортозамінних галузей промисловості. 3. Він здійснював будівництво залізниць, промислових підприємств, портів тощо. 4. Уряд надавав підтримку розвитку національної промисловості. 5. Створювалися умови для приватної підприємницької діяльності. 6. Були встановлені більш високі митні тарифи, що захищали національну промисловість від іноземної конкуренції. 7. Скасовувалися пільги іноземному капіталові. Висновок: в економіці використовувався етатизм — вкладання державних засобів у промисловість, залізничний транспорт і заохочення розвитку приватної власності.
Релігійна	1. Іслам перестав бути державною релігією. 2. Було ліквідовано халіфат (1924 p.). 3. Були закриті мусульманські школи. 4. Іслам відокремлювався від держави і школи. 5. Із повноважень духівництва вилучалося судочинство.
Фінансова	1. Створено Центральний республіканський банк. 2. Проведено податкову реформу, якою створено умови для підвищення товарності сільськогосподарської продукції, перш за все тютюну і бавовни.
В галузі освіти	1. Була запроваджена світська освіта. 2. Відмова від арабської абетки і повернення до латинської. 3. Відкривалися середні і вищі навчальні заклади.
В побуті	1. Запроваджено європейське літочислення і календар. 2. Запроваджено європейський стиль одягу і заохочувалося його носіння. 3. Жінки могли з’являтися на вулицях без паранджі. 4. Було відмінено родові титули (“паша”, “бей”, “ефенді”), вводилися прізвища.

Висновки:

1. Реформи Ататюрка привели до значних політичних і соціальних перетворень.

2. Туреччина зміцнила свої позиції в ісламському світі, швидкими темпами здійснювалися в ній прогресивні перетворення.

3. Одначе реформи не змінили країну на західний манер, практично мало торкнулися її внутрішньої суті, проводилися всякі обмеження:

• був запроваджений жорсткий режим у сфері праці, зокрема точна регламентація праці на державних підприємствах;

• були заборонені вільні профспілки, а замість них запроваджені державні;

• була заборонена вільна діяльність опозиційних партій;

• переслідувалася діяльність комуністичної партії, а виступи селян і робітників придушувалися.

ПАЛЕСТИНСЬКА ПРОБЛЕМА

1. З 1516 р. Палестина знаходилася під владою Османської імперії.

2. Друга половина XIX— початок XX ст. Палестина була заселена переважно арабами.

3. Ідею створення єврейської держави висунув австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XIX ст.

4. Друга половина XIX ст. Європою прокотилася хвиля кривавих єврейських погромів.

5. 1882 р. Євреї організували першу хвилю переселення до Палестини.

6. 1897 р. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) було вирішено створити єврейську державу на території Палестини.

7. 1904-1914 pp. Друга хвиля єврейської-еміграції.

8. 1916 р. Арабське повстання проти турецького панування. Повстанці своїми діями змусили Туреччину кинути проти них значні сили, що дало змогу британським військам вступити до Сирії і Палестини.

9. 1917 р. Третя хвиля еміграції євреїв до Палестини.

10. 1917-1918 pp. Британські війська витіснили турків із Палестини. Арабське населення підтримало британців, за що їм була обіцяна незалежність. Одночасно британці обіцяли лідерам світового сіонізму сприяти в створенні єврейської держави на території Палестини в обмін на фінансову допомогу.

11. Британці управляли Палестиною з 1920 по 1947 р. і намагалися виконати обидві взаємозаперечні обіцянки. Ситуація постійно виходила з-під контролю.

12. Потік єврейської еміграції був дуже інтенсивним, незадоволення арабського населення весь час росло і вибухнуло хвилею повстань 1920, 1921,1929 рр.

13. Особливо багато євреїв переїхало до Палестини у 30-ті pp., рятуючись від нацистської Німеччини.

14. Араби весь час виступали проти створення єврейської держави у Палестині.

15. Палестинська проблема стала не лише проблемою нестабільності на Близькому Сході, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі. І донині проблема Палестини не вирішена і на шляху її мирного розв’язання є багато перешкод.

КРАЇНИ АФРИКИ

СТАНОВИЩЕ КРАЇН ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ

1. Протягом багатьох століть країни Північної Африки перебували під владою різних держав. Після арабських завоювань на цій території утвердився іслам.

2. На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами.

Країни Північної Африки — Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет — це арабські країни, релігія — іслам.

3. Європейські держави почали захоплювати країни Північної Африки ще в першій половині XIX ст.:

• Алжир був захоплений Францією у 1830 р., став її колонією;

• проникнення Франції та Іспанії в Марокко відбулося в другій половині ХІХ ст.

У 1912 р. Франція нав’язала Марокко договір про протекторат. У березні 19.12 р. Марокко перейшло під протекторат Франції. За франко-іспанським договором (листопад 1912 р.) невелика його частина перейшла під владу Іспанії. Місто Танжер з прилеглою територією було оголошено міжнародною зоною. Марокко фактично перетворилося в напівколонію;

• Туніс окупували у 1881 р. французькі війська.

Із 1881 р. Туніс опинився під французьким протекторатом;

• Лівія протягом багатьох віків перебувала під іноземним гнітом.

Із XVI ст. по 1912 р. Лівія входила до складу Османської імперії; після італо-турецької війни 1911-1912 pp. більша частина Лівії стала колонією Італії;

• Єгипет після придушення національно-визвольного руху 1879-1882 pp. був окупований Великою Британією, яка у 1914 р. встановила над Єгиптом протекторат.

Внаслідок піднесення національно-визвольної боротьби у 1919-1921 pp. протекторат було скасовано і Єгипет формально проголошено незалежною державою (1922 р.) — незалежним королівством. Але в країні залишалися британські війська, економіка контролювалася Великою Британією.

4. Країни Північної Африки — аграрні, з великими запасами корисних копалин. Вони були перетворені на аграрно-сировинний придаток європейських держав. Економіка розвивалася однобічно, переважала аграрно-сировинна спеціалізація.

Країни Північної Африки вирощували арахіс, пшеницю, бавовну, цитрусові, маслини, тютюн, розводили велику рогату худобу, овець, кіз, верблюдів.

5. Іноземні держави сприяли розвитку гірничодобувної промисловості (Туніс, Алжир, Марокко), видобутку нафти (Туніс, Алжир, Єгипет), марганцевих руд (Марокко), свинцю (Туніс, Марокко) та інших корисних копалин (фосфоритів, міді, кобальту тощо).

6. На півночі Африки почалося будівництво доріг, залізниць, швидкими темпами розвивалася торгівля.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ У ПІВНІЧНІЙ АФРИЦІ

1. У період між двома світовими війнами активізувався національно-визвольний рух.

2. На території Марокко національно-визвольна боротьба завершилася проголошенням Республіки Ріф у 1921 р. Проте ця республіка була знищена об’єднаними силами Франції та Іспанії у 1926 р.

3. Алжир був єдиною країною Африки, у якій французи були не колонізаторами, а робітниками або відбували політичне заслання. Це вплинуло на характер боротьби з французькими колонізаторами. Тут виникли політичні організації, відбулися політичні маніфестації, які відображали європейські події. Виступи в Алжирі були більш політично зрілими, ніж в інших країнах Африки:

• у 1920 р. була заснована політична партія “Молодий алжирець”, яка очолила боротьбу за рівноправність алжирців і французів, знищення расової дискримінації;

• у 1926 р. була створена політична організація “Північно-африканська зірка”, що вела боротьбу за незалежність Алжиру;

• у 1927 р. була створена Федерація обраних мусульман, а також Союз алжирських улемів, які боролися за розвиток національної культури, традицій, звичаїв, мови.

4. У Тунісі в 1920 р. була заснована Комуністична партія як секція Французької комуністичної партії. Виступала за рішучі дії проти колоніалізму. В 1939 р. організація стала самостійною партією, але в цьому ж році була заборонена.

КРАЇНИ Й ТЕРИТОРІЇ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

СТАНОВИЩЕ НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ Й ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Якщо в Африці до 1870 р. європейцями було захоплено 11% території, то на початку XX ст. — 90%, а напередодні Першої світової війни — 96,6%.

Найбільшими колоніальними державами були:

• Франція — володіла 35% колоній;

• Велика Британія — 30%;

• Німеччина — 8,5%.

Менші колоніальні володіння мали Бельгія, Португалія, Іспанія, Італія.

2. Після Першої світової війни колонії Німеччини згідно з рішенням Ліги Націй стали підмандатними територіями:

• Великої Британії — Німецька Східна Африка;

• Франції — Того, Камерун;

• Бельгії — Руанда, Бурунді та ін.

3. Лише дві країни — Ефіопія і Ліберія зберегли свою незалежність. Усі інші (близько 50 країн) були колоніями або протекторами.

У 50-х pp. XIX ст. в Ефіопії низка окремих князівств об’єдналися в централізовану монархію, яка змогла протистояти загарбницьким домаганням Великої Британії та Італії. Лише під час італо-ефіопської війни 1935-1936pp. Ефіопію загарбала фашистська Італія. У 1941 р. партизанська ефіопська армія і англійські війська вигнали з Ефіопії італійських загарбників.

Із 1821 р. на території Ліберії почали виникати поселення звільнених негрів — рабів із США. Вони об’єднали навколо себе численні народності. Незалежною республікою Ліберія була проголошена у 1847 р.

4. Країни поділили Африку на колонії, протектори, не беручи до уваги місцеві умови, етнічні та історичні традиції народів. Цілі етнічно однорідні групи були свавільно роз’єднані, а тому існували перешкоди для формування африканських народностей і націй.

5. У першій половині XX ст. в Тропічній і Південній Африці проживали різні племена: одні — на стадії первіснообщинного ладу, деякі стали централізованими феодальними монархіями, а в Південно-Африканській Республіці почався індустріальний розвиток.

6. Колоніальні країни сприяли монокультурному господарському розвитку африканських країн (дозволяли вирощування й експорт якоїсь однієї культури, яку потім за безцінок скуповували у селян). Із колоній Африки вивозили каву, какао, банани, каучук, рис, бавовну та інші культури.

7. Іноземні інвестиції вкладалися в розвиток гірничодобувної промисловості, яка була розрахована на експорт. Підприємництво зосереджувалося на,первинній обробці продуктів харчування, поставках у Європу екзотичних продуктів, видобуванні сировини.

8. На півдні Африки високого рівня досягла лише одна країна — Південно-Африканський Союз (ПАС), територію якого спочатку заселяли африканські народи — бушмени, банту, готтентоти. У 1652 р. голландська Ост-Індська компанія заснувала тут Капську колонію, панівне становище в якій зайняли африканери (бури). Після захоплення Капської області Великою Британією (остаточно у 1806 р.) більша частина африканерів залишила її і на загарбаних в африканців територіях заснувала республіки Наталь,

Трансваль і Оранжеву. В 1843 р. Велика Британія захопила Наталь, а внаслідок англо-бурської війни (1899- 1902 pp.) — інші бурські республіки.

У 1910 р. ці території були об’єднані в англійський домініон — Південно-Африканський Союз, який у період між двома світовими війнами домігся високого рівня розвитку, став індустріально розвиненою країною. Проте користувалося плодами прогресу лише біле населення. Корінне чорне населення виконувало малокваліфіковану низькооплачувану працю, не мало права проживати поруч з білими (система апартеїду). Апартеїд (роздільне проживання) — офіційна державна політика расової дискримінації і серегації — позбавлення та обмеження політичних, соціально-економічних і громадянських прав, що проводилася Південно-Африканським Союзом щодо населення неєвропейського походження.

Серегація (від лат. — відокремлюю) — вид расової дискримінації, що полягає у відокремленні кольорового населення від білого.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Перша світова війна дала могутній поштовх розвитку національно-визвольного руху. Боротьбу народів Африки часто очолювали племінні вожді. Формами боротьби були:

• збройна боротьба;

• супротив захопленню земель;

• супротив колоніальній християнізації;

• виступи проти іноземних торговців;

• знищення іноземних товарів;

• відмова від сплати контрибуції;

• відмова від виконання трудових повинностей.

2. Наростали й пасивні форми боротьби:

• бойкотування іноземних товарів;

• організація власних незалежних торгових общин;

• створення національних шкіл тощо.

3. Масові повстання численних племен відбулися в Кенії й Уганді через масове захоплення земель британцями і підвищення податків. Повстанці вбивали англійських солдат і чиновників, руйнували залізниці й телеграфні лінії.

4. У 20-х pp. XX ст. в Південно-Африканському Союзі боротьбу вела індійська громада, яка використовувала тактику ненасильницьких дій.

5. Відбувалося становлення патріотичних сил і організацій. Так, у 1923 р. виник Африканський національний конгрес (АНК), який ненасильницькими методами вів боротьбу за расову рівність. Згодом він усе більше ставав на шлях рішучих дій, за розгортання політичної і збройної боротьби.

6. Одначе все-таки в цей період опір колонізаторам мав характер епізодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів і поки що не був великою загрозою для колоніальних держав.

7. Тривала і наполеглива боротьба народів Африки не була марною. У другій половині XX ст. країни Африки звільнилися від колоніальної залежності.

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Латинська Америка — загальна назва країн, що займають південну частину Північної Америки, Центральну і всю Південну Америку. Ця назва походить від латинської основи романських мов, якими розмовляє більша частина населення цієї частини континенту.

Латинська Америка займає 15% заселеної суші, на якій проживає 5% населення Земної кулі. На території Латинської Америки знаходиться 29 держав. Тут проживають європейські переселенці та їхні нащадки, а також метиси (нащадки білих та індіанців), мулати (нащадки білих і негрів), індіанці, негри та ін.

Офіційною мовою є:

у 18 країн — іспанська,

в Бразилії — португальська,

Гаїті — французька,

Сурінамі та деяких володіннях — голландська,

у решті країн — англійська.

Найбільшими державами були:

Бразилія, Мексика, Аргентина.

На долю цих трьох країн припадало 2/3 всієї території і майже 60% населення регіону.

Досить великими були також такі держави:

Колумбія, Венесуела, Перу, Чилі.

На відміну від Азії і Африки, кількість колоніальних володінь, які належали провідним країнам Європи (Великій Британії,

Франції, Нідерландам та ін.) і США та були зосереджені в районі Карибського басейну, було мало. Вони становили лише 2,5% території та 4,5% населення регіону.

У роки Першої світової війни країни Латинської Америки:

1. Оголосили війну Німеччині:

• у 1917 р. — Панама, Куба, Бразилія;

• у 1918 р. — Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа.

Участь цих країн у війні полягала у постачанні продовольства й сировини та патрулюванні у водах Південної Атлантики і в морських операціях Великої Британії.

2. Розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною:

Болівія, Перу, Еквадор, Уругвай, Домініканська Республіка.

3. Решта країн були нейтральними до кінця війни.

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1. У роки Першої світової війни посилили свою експансію в цей регіон СІЛА.

2. Перша світова війна ускладнила традиційні зв’язки Латинської Америки із Західною Європою. Різко скоротилося надходження європейських капіталів і товарів, що сприяло розвитку національних економік.

3. Після Першої світової війни латиноамериканські країни в рамках світової господарської системи відігравали роль аграрно-сировинної ланки. їх економіка мала аграрно-експортний характер, а також базувалася на гірничодобувній промисловості.

4. У сільському господарстві панували латифундії. Величезними земельними наділами володіли поміщики:

в Аргентині 500 великим поміщикам належало 20 млн га землі, в Бразилії — 27 млн га.

Основна маса селян була малоземельною і безземельною.

5. У сільському господарстві використовувалася наймана праця робітників, кабальні форми оренди і найму.

6. Сільське господарство мало монокультурний характер.

Так, Аргентина стала крупним постачальником на зовнішні ринки м’яса і зерна,

Бразилія і Колумбія — кави,

Куба — цукру,

Чилі — міді і селітри,

Болівія — олова,

республіки Центральної Америки й Еквадору — тропічних культур,

Венесуела — нафти.

7. На цій основі формувалася велика торгово-фінансова буржуазія, яка стала частиною поміщицько-буржуазної олігархії, яка разом з іноземним капіталом контролювала економічне, а в багатьох випадках і політичне життя в країнах регіону.

8. Надходження іноземних інвестицій зіграло важливу роль у розвитку ринкових відносин у Латинській Америці, будівництві залізниць, розвитку сільського господарства, гірничодобувної промисловості, торгівлі:

• у 1914 р. іноземні капітали в Латинській Америці становили 9 млрд дол., з них 5 млрд становили британські інвестиції, 60% яких припадало на Аргентину і Бразилію;

• у 1914 р. капіталовкладення США в країни Латинської Америки становили 1,2 млрд дол., 85% припадало на Мексику й Центральну Америку.

У Південній Америці вплив СІЛА на цей час був незначним.

У 1929 р. інвестиції США зросли в 4,5 рази і становили 5,5 млрд дол.;

• великі капіталовкладення в Латинській Америці мали Франція і Німеччина.

Латифундії (від лат. — великий маєток) — великі приватні земельні володіння.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1. Незалежні латиноамериканські держави утворилися на континенті ще на початку XIX ст.

2. США використовували збройну інтервенцію для встановлення свого впливу;

• 1915 р. — збройна інтервенція в Гаїті, де був встановлений окупаційний режим;

• 1915 р. — в Домініканській Республіці;

• 1916-1917 pp. — в Мексиці;

• 1917 p. — на Кубі, де американські війська залишились до 1922 р.

3. У 20-х pp. в одних країнах Латинської Америки (Аргентина, Уругвай, Перу) продовжували діяти буржуазно-реформістські уряди, в інших їх змінили революційні диктаторські режими (Куба, Чилі), в третіх — владу утримували консервативні сили, які виражали інтереси поміщицько-буржуазної олігархії (Бразилія, Колумбія), в четвертих — діяли диктатури (Венесуела).

Особливою залишалася ситуація в Мексиці, де існував режим “революційного каудильйо” (вождя).

4. В країнах Латинської Америки часто відбувалися військові перевороти й громадянські війни.

5. Партії не відігравали значної ролі в політичному житті країни.

6. Великим був вплив католицької церкви.

7. Основна маса населення не брала участі в політичному житті.

8. У багатьох країнах переважали авторитарні методи керівництва, влада належала різноманітним кланам латифундистів, які спиралися на армію. Військова верхівка часто здійснювала військові перевороти і ставила при владі того чи іншого каудильйо (вождя).

9. У 30-х pp. активізувалась економічна роль держави в Латинській Америці, що було пов’язано із зростанням впливу місцевої буржуазії та буржуазно-націоналістичних тенденцій.

10. Намагаючись зміцнити позиції США в Латинській Америці в ситуації загострення міжімперіалістичних протиріч і поширення антиамериканських настроїв у регіоні, Ф. Рузвельт у 1933 р. заявив про відмову США від інтервенції та інших форм прямого втручання у справи латиноамериканських держав і про перехід до політики “доброго сусіда”.

11. У 30-х pp. у багатьох країнах Латинської Америки розширилися функції державного апарату, репресивних служб, посилювався вплив чиновницької бюрократії, зростала роль армії.

ПРОТИБОРСТВО ДЕМОКРАТИЧНИХ СИЛ І ДИКТАТОРСЬКИХ РЕЖИМІВ

У багатьох країнах Латинської Америки були встановлені диктаторські режими.

Причини появи диктаторських режимів:

1. Криза реформістських форм правління, що вела до прагнень встановити сильну владу.

2. Невирішеність соціальних проблем і використання незадоволення населення.

3. Великий вплив військових, створення різних офіцерських угруповань, які здійснювали військові перевороти.

4. Вплив консервативних сил і католицьких угруповань.

5. Традиції підтримки особистої влади вождя (каудильйо).

6. Прагнення використати ідею незалежності країн в особистих цілях.

7. Намагання згуртувати національні сили окремих країн за допомогою сильної особистої влади.

На рубежі 30-х pp. у країнах Латинської Америки відбулися бурхливі соціально-політичні події.

Роки	Країна	Події	Наслідки
1930 р. 1935 р. Липень 1935 р.	Бразилія	Збройна боротьба на чолі з Ж. Варгасом. Боротьба за Народний фронт набула форми Національно-визвольного альянсу, який виник в умовах режиму Ж. Варгаса. Уряд Варгаса заборонив діяльність альянсу, який був змушений перейти на нелегальне становище.	Повалено консервативний режим, хоч і в конституційних формах, усунуто “кавову олігархію”. До влади прийшов блок ліберальної буржуазії і дрібнобуржуазних демократів. Військово-диктаторська форма правління дала змогу новому режимові укріпитися при владі. Національно-визвольний альянс вів боротьбу проти реакційних сил, за повалення диктаторського режиму і встановлення народної влади.
1935 р.		Альянс розпочав збройну боротьбу, яку було придушено.
1930 р. Лютий 1932 р. 1936 р.	Аргентина	Революційний військовий переворот під командуванням генерала Хосе Урібуру. Президентом став кандидат національно-демократичної партії Августин Хусто, який об’єднав консервативні сили країни. Активізувався демократичний рух, який одержав перемогу на виборах.	Внаслідок тиску широких демократичних сил було повалено ліберальний буржуазно-реформістський уряд. Урібуру оголосив себе тимчасовим президентом, мав диктаторські повноваження. Хоча формально конституційний режим було відновлено, новий уряд, виражаючи інтереси агроімпортної олігархії, провадив політику обмеження демократичних свобод і репресій. Було створено єдиний парламентський блок — Народний фронт (із радикалів, соціалістів і комуністів). Цей блок згодом розпався, але уряд був змушений піти на деякі поступки.
1930 р. 1 липня 1934 р.- 1940 р.	Мексика	Криза уряду “революційного каудильйо”. На президентських виборах перемогу здобув видатний діяч Національно-революційної партії генерал Л. Карденас.	Посилились позиції демократичних сил. Прихід до влади уряду Карденаса знаменував початок прогресивних перетворень у Мексиці, утвердження і розширення демократичних свобод. В країні почали здійснюватися реформи.
1924 р. 1931 - 1932рр.	Чилі	Військовий переворот. Піднесення народного руху.	Влада зосередилася в руках Ібаньєса дель Кампо, який у 1927 р. став президентом. Повалено диктаторський режим.
1936 р.		Було створено Народний фронт (ввійшли соціалісти, радикали, комуністи, демократи).	На президентських виборах 1938 р. Народний фронт одержав перемогу. Був сформований уряд Народного фронту, який був при владі у 1938-1941 pp. В країні почалися демократичні перетворення. Уряд сприяв розвитку національної промисловості та провадив соціальну політику в інтересах трудящих.
1932 р.	Сальвадор	Народне повстання проти олігархічного режиму.
19271933 рр.	Нікарагуа	Боротьба нікарагуанських патріотів на чолі з Сандіно проти американських інтервентів.	США були змушені вивести свої війська з Нікарагуа і відмовитися від прямої збройної інтервенції. Владу захопив генерал Сомоса, який встановив свою диктатуру.
1925 р.	Куба	Президентом обрано X. Моралеса, який встановив диктаторський режим і здійснював репресії проти демократичного руху.	Утвердилася буржуазно- націоналістична диктатура.
1933 р.		Піднесення народного руху.
1933-1935 pp.		Революційні події, в ході яких сформувався революційно-демократичний рух на чолі з Гітерасом.	Було повалено диктаторський режим, відновлено демократичні свободи, почали здійснюватися реформи.
14 січня 1934 р.		Генерал Батіста здійснив контрреволюційний переворот.	Був встановлений диктаторський режим.

Висновки:

1. Деякі уряди країн Латинської Америки вдавалися до силових методів вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем своїх держав, часто використовуючи армії, здійснюючи військові перевороти.

2. У 30-х pp. у багатьох країнах активізували свою діяльність фашистські організації, які мали певні особливості:

• в латиноамериканських країнах не було фашизму європейського зразка, існували різноманітні профашистські течії;

• загроза фашизму в деяких державах (Аргентина, Бразилія, Чилі) виникла ззовні — через проникнення в ці країни фашистських держав. Це проявилося:

в економічній і торговій експансії,

в активній діяльності дипломатів,

у військових зв’язках,

в активізації діяльності нацистської агентури.

Діяльність профашистських сил спільно з місцевими реакційними силами була великою загрозою для багатьох країн регіону.

3. У 30-х pp. у багатьох країнах Латинської Америки поширився рух за створення Народних фронтів для боротьби проти реакційних режимів і загрози фашизму (Аргентина, Бразилія, Чилі).

4. Чимало країн формували фронт демократичних сил на підтримку прогресивних ліберальних урядів і їхніх реформ (Колумбія та ін.).