СЕРЕДНІ ВІКИ

Народження середньовічної Європи. Загибель Римської імперії. Виникнення варварських королівств

Християнська церква в IV-VI ст.

Відтоді, коли 313 р. імператор Константин І Великий дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, і до того моменту, коли римський єпископ Лев І прибув у табір Аттіли, християнська церква пройшла тривалий шлях. За цей час значно зріс авторитет єпископа Риму. Як і верховного жерця Стародавнього Риму, римського єпископа називали великим понтифіком (Pontifex maximus), або «батьком церкви» (папою).

На Нікейському соборі було розпочато, а на Константинопольському (381 р.) закінчено укладання основних положень (догматів) християнства — Символу віри. Серед різних описів життя Ісуса Христа були визнані правильними (канонічними) лише чотири — Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоана. Вони разом із Діяннями апостолів, Посланнями апостолів та Об'явленням апостола Івана Богослова склали Новий Заповіт. Він став продовженням Старого Заповіту — зібрання стародавніх священних текстів, спільних для християн та іудеїв. Разом Старий і Новий Заповіти склали християнську Біблію, або Святе Письмо.

Християнське духівництво поділялося на дві великі групи: біле і чорне. До білого духівництва, яке повинно було нести службу серед людей, у миру, належали диякони, священики, єпископи і патріархи. Диякони допомагали здійснювати церковні служби священикам. Священики несли християнську віру членам парафії, до якої входило кілька сіл або кварталів міста. Парафіяни сплачували особливий податок на утримання церкви — десятину (десяту частину від усіх своїх прибутків). Декілька церковних парафій об'єднувались у єпископство, очолюване єпископом. Єпископства об'єднувалися в архієпископства. На Сході архієпископства називали митрополіями, а їхніх голів — митрополитами. На Заході єпископи підпорядковувалися римському папі — єпископу Риму. На Сході митрополії об'єднувались у чотири патріархати з центрами в Антіохії, Єрусалимі, Константинополі та Александрії. З-поміж чотирьох патріархів Сходу найбільш впливовим був константинопольський, який вимагав, щоб його називали «вселенським патріархом». Це викликало суперечки між ним і папою римським, який теж обстоював право зверхності над усіма християнами.

Роль і вплив християнської церкви на державні справи та суспільне життя Заходу і Сходу були різними. На Заході християнська церква намагалася підмінити зруйновані варварами державні структури, а на Сході вона була частиною єдиного механізму державного управління. Різнилося й саме духівництво: західне значно поступалося освіченістю східному.

Окремою групою християнського духівництва було чернецтво, або чорне духівництво.

Ченці відмовлялися від мирського життя і селились окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими оселями, наприклад, у містах, то відокремлювалися від інших людей високими мурами і утворювали свою громаду — монастир. На Заході великі монастирі почали називати абатствами, а їхніх керівників—абатами; на Сході —лаврами. В епоху раннього середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури та освіти. У IV-VIст., коли руйнувався і зникав старий світ, християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, яка стала однією з підвалин формування нової європейської цивілізації.