Найяскравіше основні тенденції розвитку філософії кінця XVIII — першої половини XIX ст. втілились у працях німецьких учених— Іммануїла Канта (1724-1804) і Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831). Праці Канта і Гегеля піднесли тогочасну філософську думку на новий щабель, створили передумови для подальшого розвитку вчення про будову Всесвіту.

Зачинателем німецької класичної філософії був Кант. Його погляди сформувалися напередодні французької революції 1789 р. та увібрали всю суперечливість тієї епохи. Кант намагався примирити непримиренне, поєднати в одній системі різнорідні філософські напрями. До матеріалістичного вчення, яке не визнає вищої духовної інстанції, він додав твердження про непізнаваність світу, що існує лише у свідомості людини. Найбільше його «...вражали дві речі: зоряне небо над нами та моральний закон всередині нас». У працях Канта поєднувалися два напрями розвитку філософії — матеріалізм та ідеалізм. Він зазнав критики як з одного, так і з іншого боку, проте наступники значною мірою продовжили розроблення його вчення.

Ідеалізм Канта досяг свого завершення у філософії Гегеля. Він вітав революцію у Франції, був прихильником республіки. Ідеалом для нього стала антична демократія. Заперечував феодально-абсолютистські порядки в Німеччині. За основу всіх явищ природи і суспільства Гегель брав начало, що його визначав як «світовий розум», «світовий дух», «абсолютну ідею». Шукав зв'язків між логікою та історією, обожнював державу. Дійшов висновку про шкідливість революційних перетворень у Німеччині та необхідність підтримки конституційної монархії як найкращої форми державного правління.