НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Робітничий і соціалістичний рух у країнах Європи (друга половина XIX — початок XX ст.)

Поширення соціалістичних ідей у 50-60-х pp.

Середина XIX ст. стала періодом подальшого розвитку соціалістичних теорій. Тоді й почалася діяльність Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, які висунули теорію «класової боротьби пролетаріату».

Карл Маркс (1818-1883) поставив питання про «всесвітньо-історичну місію пролетаріату» як «могильника капіталізму».

Маркс був одним із керівників Союзу комуністів (1847-1852 pp.), Міжнародного товариства робітників (1-го Інтернаціоналу, 1864-1876 pp.), автором програмних документів цих організацій. Серед найвідоміших його творів — «Маніфест комуністичної партії» (написаний спільно з Ф. Енгельсом) — програма Союзу комуністів, що містила аналіз сформованого до середини XIX ст. суспільства та ідею повалення капіталістичного ладу і завоювання пролетаріатом політичної влади у формі «диктатури пролетаріату». У праці «Капітал» Маркс пояснив механізм капіталістичної експлуатації.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс (1820-1895) постійно боролися проти «опортунізму», втіленням якого вважали тред-юніонізм в Англії, прудонізм у Франції та деяких інших країнах, лассальянство в Німеччині, бланкізм, анархізм.

Прибічники тред-юніоністської ідеології обмежували завдання робітничого руху економічною боротьбою за встановлення вигідніших умов праці, причому головно для кваліфікованих робітників. Вони заперечували необхідність політичної боротьби робітників, спрямованої проти тогочасного ладу, вважали непотрібною справу створення окремої пролетарської партії або зводили її роль до парламентського представництва профспілок (тред-юніонів).

Французький публіцист, економіст і соціолог П'єр-Жозеф Прудон (1809-1865) та його прибічники критикували велику приватну власність, але захищали дрібну. Прудон негативно ставився до «класової боротьби», «пролетарської революції» та «диктатури пролетаріату». Він вважав, що за допомогою спеціально організованого «народного банку», який надаватиме «даровий кредит», робітники зможуть придбати власні засоби виробництва і стати самостійними виробниками. Цю теорію Прудон підсилював ідеєю створення «обмінних банків», за допомогою яких трудящі зможуть забезпечити збут продуктів своєї праці.

Німецький економіст і соціолог Фердинанд Лассаль (1825-1864) називав себе прихильником Маркса, але пропонував власне тлумачення його ідей. Оголосивши здобуття загального виборчого права першочерговим завданням робітників, лассальянці заперечували необхідність революції, мали на меті тільки боротьбу за загальне виборче право. Виходячи з ідеї «залізного закону» заробітної платні, Лассаль і його послідовники засуджували страйки та боротьбу робітників за підвищення зарплати, негативно ставилися до професійних спілок.

Одна з течій анархізму — бакунізм — названа за прізвищем її основоположника та ідеолога Михайла Бакуніна (1814—1876). Мету робітничого руху він бачив не в завоюванні політичної влади, а в зруйнуванні будь-якої держави; виступав проти вчення К. Маркса про «класову боротьбу» і «диктатуру пролетаріату», висував ідею зрівняння класів. Бакуністи були прибічниками стихійного бунту; вони казали, що народ — це «порохова бочка», якій потрібна лише іскра. Ідеї Бакуніна здавалися бойовими і привабливими для пригніченого люду. В Росії найбільшого впливу ідей Бакуніна зазнали народники.

Луї-Огюст Бланкі (1805-1881) — французький комуніст-утопіст. Успіх соціальної революції пов'язував з добре підготовленою змовою таємної організації революціонерів, яких, на його думку, у вирішальний момент підтримають народні маси.

Бланкісти вважали, що навіть за відсутності передумов революції вузька група змовників може здійснити переможне повстання.




Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.