Наприкінці XVII ст. Московія значно відставала у розвитку від європейських держав. Відсутність зручних виходів до світових торговельних шляхів зумовлювала натуральний характер її господарства. У незначному експорті, що здійснювався через єдиний порт—Архангельськ, переважали не ремісничі чи мануфактурні товари, а сировина, хутра. До того ж Московія не мала ні торговельного, ні військового флоту. Мануфактурного виробництва також фактично не існувало. Залізоробні заводи давали лише 2,5 тис. т металу щороку (на той час Швеція виробляла 30 тис. т.).

Наприкінці XVII ст. Московська держава в європейській частині мала спільний кордон зі Швецією, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством —її традиційними суперниками у Східній Європі. Війни проти цих країн Московія вела з перемінним успіхом упродовж століть.

Внутрішньополітичне життя кінця XVII ст. відзначалося гострою боротьбою придворних угруповань за владу. Після смерті Федора Олексійовича 1682 р. на царський трон претендували два його сини — Іван і Петро, а також їхня старша сестра Софія. Перемогу в цій боротьбі здобув Петро І (1689-1725).

Ніщо не вказувало на те, що вже через декілька десятиліть Росія стане вагомим чинником європейської політики та однією з наймогутніших у воєнному аспекті країн.