Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення
Лист з архіву колишнього Головного управління по охороні військових і державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР (1958 p., лютого 5)
Керуючись Постановою ЦК КПРС від 3 квітня 1957 року «Про роботу Головліту СРСР» і Постановою ЦК КП України від 13 травня 1957 року «Про роботу Головліту УРСР», органи цензури Республіки водночас із посиленням боротьби за збереження військових і державних таємниць у пресі стали більше приділяти уваги ідейній спрямованості і політичному звучанню всієї друкованої продукції, яка надходить на цензорський контроль.
Кількість цензорських втручань порівняно з попереднім 1956 роком набагато зросла. [...]
Втручань політико-ідеологічного характеру на протязі 1957 року було 489 (у 1956 році 309).
На додаткову політичну редакцію було повернуто видавництвами 84 твори (в 1956 році — 48).
Які ж причини спонукали цензуру не дозволити до друку таку кількість творів і зробити так багато політико-ідеологічних втручань?
Приклади:
1. В журналі «Українська мова в школі» № І за 1957 рік вилучена стаття доцента Ф.Жилка «Викоренити культ особи в мовознавстві». Вся стаття від початку і до кінця була спрямована виключно проти роботи Й.В.Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Автор статті дописався до того, що звинувачував Сталіна в тому, ніби ця його робота «шкодила проведенню послідовної національної політики партії».
Міністерство освіти та інститут мовознавства Академії наук УРСР погодився з нашою думкою про політичну недоцільність публікування цієї статті, і вона була вилучена з журналу. [...]
3. П’єса І.Микитенка «Як сходило сонце» мала йти в журналі «Дніпро» (№ 6). В ній широким планом показуються вожаки української контрреволюції — Грушевський, Петлюра, Винниченко, а також поміщики, куркулі, білогвардійці. Всім їм надана широка трибуна для пропаганди націоналістичних ідей і поглядів: проголошуються націоналістичні тиради, часто співається «Ще не вмерла Україна», ведуться розмови про необхідність відокремлення України від Росії, про перевагу українців над росіянами тощо.
Навіть позитивні герої п’єси активно підтримують чужу українському народові ідею відокремлення України від Росії.
П’єса не дозволена до друку. [...]
11. В збірнику статей кафедри марксизму-ленінізму Київського інституту фізкультури, присвяченому 40 роковинам радянської влади на Україні, була стаття Г.Симонова «З історії здійснення ленінської національної політики на Україні (до питання про українізацію в 1923—1925 pp.)».
В статті говорилось:
«Партійна організація України в 1923 році складалась переважно з комуністів-росіян», «...більшість радянських службовців належала до російської інтелігенції, яка погано володіла мовою корінного населення». «За національною ознакою радапарат складався лише на 34,3 % з українських кадрів». «В 1923 р. на керівній партійній роботі було лише 24,5 % українців, в низовому партапараті — 46,8 %».
Комуністи, службовці радянського державного апарату та інш. не знали української мови.
«...партія в своїх найбільш великих пролетарських організаціях і у своєму активі погано володіла українською мовою і не змогла в повній мірі перетворити її в засіб комуністичного впливу на селянські маси».
«Службовців в центральних установах (ВУЦВК, наркомати, ЦСУ, Укрдержстрах, Політуправління Українського військового округу) нараховувалось 25.854 чол. З них українську мову знали 17.548 чол. Відповідальних працівників було 3045 чол., знали українську мову 1108 чол. Комуністів було 1898 чол., з них знали українську мову 345 чол.».
Сам того не бажаючи, автор подібними підрахунками перегукується з буржуазними націоналістами, які кричать, що радянська влада на Україні насаджувалась силами росіян, а не будувалась самим українським народом.
Головліт заборонив цю статтю. Із збірника вона була вилучена. [...]
13. Один з героїв повісті А. Хорунжого «Незакінчений політ» (видавництво «Молодь») говорив:
«За жменю зерна колгоспника до Сибіру засилали на вісім років, а за крадіжку в держави цілого будинку тільки на посаді понизили».
Видавництво зняло ці рядки. [...]
