Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення
Заява ЦЕСУС у зв’язку зі спробами польської влади домогтися від української громадськості в Західній Україні визнання державних прав Польської держави на західноукраїнські землі (1925 p., грудня 22)
[...] Час окупації Польщею західноукраїнських земель в цілій основі підтверджує думку про послідовне здійснювання окупантами своєї ролі супроти українського народу — приведення його до моральної й фізичної смерти. Найяскравішим прикладом цього є сучасна руїна українського життя під оглядом: економічним (кольонізація української] землі, хижацька експльоатація природних багацтв), культурним (знищення української школи, товариств, преси, церкви) і політичним (система «білого терору»).
Після невдачі зусиль збройної боротьби та акту насильства над правом державного самовизначення з дня 14.111.1923, український нарід непохитно продовжує в змінених умовах боротьбу, як одиноко можливий засіб проти політики Польщі. Свідома наслідків державницьких змагань українського народу, Польща постійно намагається шляхом репресій, в’язниць та вбивств, з одного боку — спинити поступаючу координацію українських активних сил, і провокацій та підкупства, — з другого — постачати для закордону «документи» про «спокійне співжиття й співпрацю» українців в межах польської держави, підтримуючи цим штучним способом захитаний внутрі свій державний організм.
Від ряду літ використовує польський уряд в згаданих цілях справу українського високого шкільництва. Бажаючи знайти в цьому питанню, важному й пекучому в процесі розвитку українського культурно-суспільного життя, найкориснішу для себе форму розв’язки, вишукує польський уряд зпоміж українського громадянства морально знівечені одиниці, які в ролі агентів польських інтересів допомогли б урядові вирішити справу українського високого шкільництва поза й проти жадань і поглядів цілого українського громадянства. З такими намірами розпочав польський уряд восени 1924 року переговори в справі креовання українського університету з групою «був[ших] австрійських професорів», приналежних переважно до Українського Університету в Празі, вживаючи за посередника цієї акції д-ра Романа Смаль-Стоцького. Самочинні минулорічні заходи цієї групи зустрінули рішучий відпір та осуд з боку компетентних громадських чинників, але ж це не усунуло некорисних наслідків акції, бо Польща використала заяви празьких професорів для своїх політичних цілей на форумі Ради Союза Народів в Женеві. [...]
Накидування Польщею «державного університету для Українців», розрахованого для завершення й здобуття з нашого боку санкції денаціоналізуючої шкільної політики Польщі на українських землях, не зломить відпорних сил українського студентства, що з однаковою послідовністю поборюватиме такі спроби.
Не угодами, ані відкликами до справедливости, чи політичними торгами, — в боротьбі мусить і буде здобуте наше шкільництво.
В боротьбі здобутий власний Університет на рідній землі завершить звільнення цілого західноукраїнського шкільництва і від польських дарів і від непрошеної опіки «своїх» угодових професорів.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України