Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Свідчення про голод Омеляненка Івана (м. Запоріжжя)

[...] Протягом 1932—1935 років я служив у 13-му прикордонному загоні м. Полоцька, на Польському кордоні. Передвесняної пори 1933 року був курсантом полкової школи, дислокованої в містечку Бутковища.

Зі стріх капотить, сонечко землю зігріває, а в мене душа болить: ось уже другий місяць немає жодної звісточки ні з дому, ні від друзів. Що сталося? Адже доти я регулярно отримував листи. Сказав про це на вечірній перевірці, а мене через день викликали в особливий відділ: пиши автобіографію, та детально. Така форма допиту тоді практикувалася, щоб виявити якийсь «кримінал». А ще через деякий час викликав до себе начальник школи підполковник Мінаєв.

Хто такий Маркіян? — запитав мене лагідно, по батьківському, тримаючи в руках телеграму.

Це мій рідний дядько, мамин брат.

Кріпися, синку, поїдеш маму хоронити. (За людську доброту курсанти поважали й любили Мінаєва. Згодом, під час чистки партії, він був названий «ворогом народу» і, щоб не потрапити в лабети катів, застрелився).

Того ж дня оформили мені документи, видали провіант, а друзі «понасовували» троячок у кишеню та грудок цукру в речовий мішок, старшина — четвертину сала.

І ось я в дорозі з пакетом, який сказано вручити, не розкриваючи, голові сільради (у ньому про допомогу сім’ї). Під час поїздки я побачив, якою бідною стала Білорусія, майже старчиха, але померлих від голоду на вокзалах було небагато. Зате на українських вокзалах трупи підбирали, як дрова, і вивозили до якихось ям, у глинища. Жахне видовище!

На станції Ясинувата у вагон підсіла старенька. Познайомилися: землячка. їде до сина на шахту ім. Скрипника (до речі, я там шахтарював). Мені ж треба у Гродівку, виходити на станціїЖеланна. Вже перед самим виходом бабуся пошепки порадила: «Не йди, синку, хуторами, краще степом. Бо зголоднілі ганяються за здоровими, убивають і їдять».

Хоч яка була темінь, а сім кілометрів степового бездоріжжя пройшов за годину. У село зайшов не центральною вулицею, а згори, через вигін. Біля Зейкового палісадника сів на жердину, закурив. У дворі майнула чиясь постать, вийшла на вулицю, якою мені йти, але, постоявши, щезла. Подумала, мабуть, що я зі зброєю, бо від цигарки могла зблиснути зірка на кашкеті. Тієї ж миті я подався до рідної домівки.

Клямка не допомогла, скільки не стукав, довелося самому відкидати гачок. Рипнули двері, блиснув сірник — і біля столу, на солом’яній маті, я побачив двох іще живих мерців. Це були сестричка Веклуша і братик Семенко. З печі сповзла тітка Мотря, схожа на якусь примару, — самі лише очі блищали. Заголосила [...] Мати чекала мене доостанку, а батько не ждав — знав, що зі служби не вирвусь, тож тихо пішов. Про Степанка я в тітки не запитав — бачив, підходячи, хрест у садочку. Сяк-так заспокоїв своїх дорогих і кинувся готувати сніданок — на те вони були нездатні. Начистив бульби (я з Білорусії привіз ціле відро, бо знав, куди і чого іду), зварив картопляний суп. Кожному дав по тарілці, по чашці солодкого чаю і по шматочку хліба.

Я пережив голодний 1921 рік і знаю, як мама рятувала нас од голодної смерті: давала їсти потроху, але часто, бо інакше можна було померти. Так і я робив упродовж дня. Потім цю справу доручив тітці, а сам пішов до дядька Маркіяна — подякувати за все, що він для нас зробив: це ж він не дав одвезти маму, тата і братика у глинище, а поховав їх по-людськи, у власному садочку.

Наступного дня відніс я пакета голові сільради. На базарчику купив квасолі, цибулі-сіянки, бурячків, а вдома повирізав з бульби вічка. І все це ми посадили в городі.

До хреста прибив табличку: тут поховані померлі від голоду Омеляненко В.А. (1888—1933), Омеляненко А.І. (1890—1933) і Омеляненко С.В. (1928-1933). [...]