Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З промови О.Я.Шумського на пленумі ЦК КП(б)У про підсумки українізації (1926 p., червня 2—6)

[...] Свої думки щодо нашої політики українізації я вже мав нагоду висловити, хоча б в тій стенограмі Політбюро, яку тут всі товариші читали. Багато що є актуальним і з того, що говорилось на квітневому пленумі минулого року. Отже, повторювати сказаного я тут не буду, тим більш, що за той час, який є в моєму розпорядженні, все одно всього не скажеш, що можна було б сказати по цьому питанню. Тому я обмежусь лише деякими питаннями. Перш за все, покінчу з тим, які ж причини викликають серед наших письменників-партійців ці хитання і безперечні політичні помилки й ухили. Перша причина — це НЕП зі зростом дрібної буржуазії як на селі, так і в місті. Але цього мало. НЕП діє і в Росії, однак таких явищ ми там не спостерегаємо. [...]

На Україні все це помножується на національне питання. Вже більше року йде палка дискусія про шляхи розвитку української літератури, а по суті цілого суспільно-культурного процесу. Молодь б’ється за пояснення перспектив цього процесу, що бурхливо розвивається. Партія, що живе російською культурою й провадить своє внутрішнє життя російською мовою, стоїть осторонь і не бере активної творчої участи в цьому процесі. Цей процес покривається лише тоненькою плівкою комуністів, що не в силах охопить його своїм впливом і ним керувать. [...]

[...] Причина хитань цієї плівки комуністів полягає в тому, що партія в цілому не бере органічної активно-творчої участи в процесі суспільнокультурного будівництва. Доки цього не буде, доки партія в цілому не буде двигати й керувати цим процесом, доки в нього не буде втягнений пролетаріят, доти неминучі хитання, збочення, доти український суспільнокультурний процес не матиме ясних перспектив свого розвитку.

Ми багато наговорили хороших слів на торішньому квітневому пленумі про те, що треба цей процес взяти до рук всієї партії, про виховання в нашому дусі молоди, яка підпадає ворожим ідейно впливам і т. інше. А спитаєм себе чесно й одверто: чи багато старих партійців кадровиків вивчило за цей рік українську мову, познайомилось з історією України, українською культурою? Я щось ні одного імени не можу назвать. Боюсь, що навіть не стали до цього діла. От в чім наша біда. [...]

До цього часу ми трактували українізацію, пояснювали партії її необхідність, як засоба змички з селянством, як необхідну зброю в боротьбі з українським націоналізмом. Таке умотивування необхідности українізуватись не могло, розуміється, запалить партію й передових позапартійних робітників вчити українську мову й увіходити в українське культурне життя й будівництво. Тези Політбюро трактують українізацію, як передумову, як необхідний засіб соціалістичного будівництва, як знаряддя соціалістичного будівництва в руках українських трудящих мас. Така трактовкаукраїнізації надає цій справі іншого характеру. Кожний комуніст, як палкий борець за соціялістичне будівництво, незалежно від того, якої він національности, не може поставитись байдуже до українізації в такому її розумінню. А надто це стосується старих більшовиків, партійних кадрів, які за цього часу туго йшли на українізацію. Тези відмічають ці труднощі в переведенню українізації, що основний партійний кадр є руським за походженням. Кожен з нас добре розуміє значіння для партії старого, перевіреного в боротьбі, партійного більшовицького кадру, основи, фундамента партії. Але треба, щоб і старі партійці-кадровики зрозуміли, нарешті, всю серйозність українізації, цього знаряддя будівництва соціялізму, як говорить резолюція Політбюро, і не утрудняли партії оволодінням цею зброєю. Як і на кожній ділянці боротьби за соціалізм, старі випробовані кадри повинні бути на чолі.

Я вже не раз мав нагоду говорити про те, що ми повинні прагнути до такого становища, як в Росії. Там партія охопила всі пори суспільного життя і керує ним, активно діючи в його творчім процесі. В Росії партійні й державні вожді в той же час є й вождями, керівниками всієї російської радянської суспільности, російської суспільної думки, культури й т. п. Там нема цієї мовної стіни між суспільно-культурним процесом будівництва й радянським та партійним керівництвом, яке в нас ще є.

Там керівники держави й партії є в той же час керівниками російської радянської суспільности й культури. [...]

Партія в цілому та її керівники мусять стати і керівниками українського суспільного культурного будівництва, тобто оволодіти українською мовою й культурою. Бо цей суспільно-культурний процес не може бути без керівництва, без вождів. Природа порожнечі не терпить. Не станемо на чолі цього процесу, то з’являються другі ворожі і нам вожді. Було б болото, а чорти знайдуться і вже знаходяться. Ви подивіться, як всі ці Грушевські, Дорошкевичі, Гермайзе, Єфремови, Ніковські, Зерови й інші їм подібні, що в 1919—20 роках обірвали були свої суспільні зв’язки з Україною, чи вірніш, ми розрубали ці зв’язки й викинули їх за кордон, що банкрутували були, як вони тепер знову відновляють ці зірвані зв’язки й намагаються керувати новим радянським суспільно-культурним життям. [...]