Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Із звернення Загальної української ради «До всіх культурних народів світа» (1916 p., вересня 15)

[...]

Вже другий раз у часі сеї війни насувається на українські землі АвстроУгорщини російська інвазія. Другий раз українське население Галичини, Буковини та північно-східної Угорщини попадає в огонь національного й релігійного переслідування з боку Росії.

В часі першої інвазії Росія з найбільшою брутальністю змагала до повного здавлення українського життя: заборонено уживати українську мову — мову научування в школах, мову церковної проповіди, мову публичного життя, розговірну, рідну мову населення', замкнено українські школи, товариства й інституції, заборонено пресу й цілу українську літературу; нищено бібліотеки й архиви; арештовано й вивожено на Сибір українських діячів; забирано малих дітей і вивожено масово в глибину російської держави для виховання з них яничарів; греко-католицькі церкви перемінено на православні; насильно запроваджувано православє; митрополита гр.-кат. церкви графа Андрія Шептицького арештовано, вивезено до Росії та віддано під суд.

І тепер в часі другої інвазії всі ті вчинки повторюються! Що гірше! українське население масово вивозиться в глибину Росії з наміром, на випадок забору Галичини й Буковини, скольонізувати сі краї родовитими Москалями. [...]

З проголошеннєм війни знищено брутально й безпощадно й ті останки культурних придбань, які заховалися в тяжкі часи реакції. Одним почерком пера закрито всю українську пресу, розв’язано всі просвітні українські товариства, заборонено навіть українську правопись!

Українська справа мусить бути справою всіх культурних народів світа й тому Українці виносять свою справу перед суд цивілізованого світа.

Всі Українці без огляду на політичні границі стоять на становищі своєї окремішности від сусідніх народів і змагають до визволення, опираючи сі свої змагання не тільки на внутрішній потребі національного розвитку, але також на історичнім праві й незабутній традиції своєї визвольної боротьби. [...]

Осередком національних змагань Українців є українські провінції Австрії з їх розмірно свобідним українським національним життєм. До сього осередку звернені думки й надії Українців і тому Українці по обох боках боєвої лінії не хочуть, аби українські землі Австро-Угорщини забрала Росія! [...]

Починаючи від тої хвилі, як війська осередніх держав переступили в своїм побіднім поході на схід — лінію рік Сяну в Галичині (червень 1915), Вепра й Тисьмениці в Польськім Королівстві (липень 1915), а Нурця й Нарева в городненській губернії (серпень 1915), війна на східнім фронті — від ріки Шари на півночі до Карпат на полудні, отже на довжині 550 км простої воздушної лінії, ведеться на українській етнографічній території, так, що всі страхіття війни на сході двигає передовсім український народ і його прадідна земля.

Цілу область української етнографічної території в приближению 150.000 км2 перерито й перекопано стрілецькими ровами, збито гранатами та скупано в крови! Людські оселі зруйновані, міліони українського населення зосталося без даху. Ся матеріяльна руїна української землі, фізичне нищення українського населення, пролита тепер і в минувшині кров найліпших синів нашого народу в боротьбі за кращу національну будучність дають нам право жадати від культурного світа уваги до нашого положення й до наших змагань. [...]

Бажаннєм і домаганнєм Українців є таке уладнаннє відносин у східній і середній Европі, яке давало б українському народови повну спромогу свобідного національно-політичного розвитку, вільного від верховодства сусідніх народів.

Хочемо бути самостійними господарями своєї землі, в сім’ї вільних і рівних народів мати повну спромогу розвивати свої духові сили й матеріальні багатства свого краю для себе та для людства!