Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Р О З Д І Л VII

УКРАЇНА У ВОЄННИХ ТА РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОТРЯСІННЯХ ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛІТЬ XX ст.

Із спогадів Є.Х.Чикаленка про національний рух у Галичині на початку XX ст.

[...] Буваючи в Галичині і спостерігаючи там широкий, як порівнювати з Великою Україною, національний рух, я набирався певності, що й у нас він розів’ється, коли в Росії буде конституція і коли настане воля для прояву національного життя. Тому я завжди раяв нашим українцям по змозі частіше їздити до Галичини, щоб наочно побачити тамошнє життя і укріпітеся в вірі в майбутнє відродження української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, наука і взагалі національне життя, яке в російській Україні було суворо заборонено й придушене царським урядом.

Коли стало відомо, що полтавська міська дума дістала від уряду дозвіл на відкриття пам’ятника Котляревського, то на чергових загальних зборах організації постановлено було взяти в цьому святі якнайактивнішу участь [...] і таким чином заманіфестувати силу українського руху.

Такі самі постанови роблено було на загальних зборах і щодо ювілею Лисенка, І.Нечуя-Левицького [...] Так само організація дбала про щорічне, коли можливо, прилюдне святкування роковин Шевченка і т. д. На всіх цих ювілеях, з’їздах, роковинах організація намагалася показати світові, що українська нація живе, а що її тільки придушено.

На свято відкриття пам’ятника Котляревського приїхало багато делегатів від галицьких установ і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи казали ми, що коли, боронь боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації [...]