Всесвітня історія: довідник школяра та студента

ПЕРЕДНЯ АЗІЯ В ДАВНИНУ

ДВОРІЧЧЯ (МЕСОПОТАМІЯ, МЕЖИРІЧЧЯ)

Дворіччя — регіон в середній і нижній течії рік Тигр і Євфрат (у Західній Азії, на території нинішнього Іраку). Один із найдавніших центрів цивілізації. На території Дворіччя в IV—III тис. до н. е. сформувалися держави Ур, Урук, Лагаш та інші.

ШУМЕР

Шумер — стародавня країна в Південному Дворіччі (південь сучасного Іраку). Бл. 3000 р. до н. е. на території Шумеру почали складатися міста-держави шумерів (Лагаш, Ур, Киш та інші), які вели між собою боротьбу за гегемонію. Завоювання царя Саргона Древнього (XXIV ст. до н. е.) об’єднали всю територію Шумеру під владою Аккада.

АККАД

Аккад (Агаде) — давнє місто в Месопотамії, на південному заході від сучасного Багдада. Точне місцезнаходження невідоме. У XXIV—XXII ст. до н. е. — центр держави, яка включала Месопотамію та Елам. Назва Аккад потім поширилася на всю північну частину Південної Месопотамії. Бл. 2200 р. до н. е. Аккад був розгромлений гутіями.

ВАВИЛОН

Вавилон — відоме давнє місто в Месопотамії, столиця Вавилонії; було розташоване на річці Євфрат, на південь від сучасного Багдада. Давньою семітською мовою його називали «Бабілю», що означало «брама бога», у староєврейській мові ця назва трансформувалася в «Бабель», а в грецькій і латинській — у «Бабілон». На початку цього періоду раніше незначне містечко Бабілю в Аккаді зробилося столицею невеликого царства, у якому правив аморей Сумуабум, що став засновником І Вавилонської династії. Його наступниками були Сумула-Ель, Сабіум, Апіль-Сін, Сінмубалліт і Хаммурапі, який правив з 1792 до 1750 р. до н. е. Уже при синові Хаммурапі — Самсуїлуне — почалося нашестя каситських племен, що спускалися зі східних гір. Більше ніж століття Самсуїлуне та його наступникам вдавалося стримувати натиск каситів. Та зрештою вони зуміли захопити країну і правили у Вавилоні майже півтисячоліття (бл. 1600 — бл. 1155 рр. до н. е.). Каситську династію змінила II династія Іссина, що втримувала владу в Вавилонії більше століття. Її найвидатнішим царем був Навуходоносор I (1126—1105), що зумів на деякий час підкорити Ассирію. Проте після нього значну частину Середньовавилонського періоду країна знаходилася під пануванням Ассирії. Саргон II у 710 р. до н. е. захопив Вавилон і коронувався тут як цар. Потім він побудував у південній цитаделі Вавилона масивну стіну з круглою кутовою вежею. Син Саргона Сіннахеріб у 689 р. до н. е. повністю зруйнував місто і навіть повернув на нього води Євфрату, щоб змити його з лиця землі. Однак його спадкоємець Асархаддон відновив і перебудував місто. Зокрема, було відновлено головний храм Вавилона — Есагіла; також було побудовано відомий зикурат, що ввійшов в історію під ім’ям Вавилонської вежі.

Нововавилонський період (612—539 рр. до н. е.) почався із захоплення царської влади у Вавилоні халдеєм Набопаласаром, який вступив у союз із іншими антиассирійськими силами і в 612р. до н.е. зруйнував Ніневію — столицю Ассирії. При його синові й наступникові Навуходоносорі II (605—562 рр. до н. е.) Вавилон досяг найвищого розквіту. Тоді сталася «колосальна перебудова всього міста». Було перебудовано все: Есагіла — храм бога Мардука, зикурат Етеменанкі, храм Емах і храм богині Іштар. Південну цитадель доповнили царським палацом, у північній її частині побудували ще один палац. Стіни раннього міста відновили, і місто, що збільшилося в розмірах, оточили величезною стіною; було вирито канали і побудовано кам’яний міст через Євфрат.

Одним із семи чудес стародавнього світу вважалися «висячі сади Семіраміди», але сучасні розкопки не змогли дати матеріали, за якими можна було б з упевненістю ідентифікувати їхні залишки. Найчудовішими спорудами Вавилона того періоду були Ворота Іштар і Алея Процесій, прикрашені кольоровими фризами биків, драконів і левів. Останнім царем цього періоду був Набонід, що ділив владу у Вавилоні зі старшим сином Белшаруцуром (Валтасаром). У 539 р. до н. е. Вавилон був захоплений персидським царем Кіром II Великим.

ХАММУРАПІ

Хаммурапі — цар Вавилонії. Точний час правління Хаммурапі досі не встановлено. Раніше його царювання відносили до XXI ст. до н. е., але потім цю дату було перенесено на більш пізній час — бл. 1950 р. до н. е., 1700 р. до н. е. або навіть ще пізніше. Вважають, що Хаммурапі був шостим монархом аморейської династії. При ньому Вавилон був столицею великої імперії, яка простяглася від Персидської затоки на північ і захід аж до Середземного моря. Хаммурапі був видатним полководцем і володарем, однак його ім’я більш відоме завдяки створеним ним законам. Текст законів, вибитий на кам’яній плиті, було знайдено археологічною експедицією в Сузах (Іран) у 1902 р. Окремі статті цих законів стосувалися приватної власності, нерухомості, торгівлі, ділових зв’язків, сім’ї, умов праці. Більшість покарань, що передбачалися цими законами, були дуже жорстокими: вони ґрунтувалися на принципі «око за око, зуб за зуб».

АССИРІЯ

Ассирія — давня держава в Північному Дворіччі, ядром якої спочатку було місто Ашшур. У роки правління Хаммурапі Ассирія була вавилонською провінцією, потім потрапила під владу держави Мітанні. Нарешті на берегах Верхнього Тигру войовничі ассирійці стали закладати основи своєї імперії. Історію Ассирії після її першого піднесення можна поділити на три основних етапи.

1. Бл. 1300 — бл. 1100 рр. до н. е. Головним завданням, яке потрібно було вирішити ассирійцям, був захист кордонів. На заході знаходилася могутня Мітанні, на півночі Урарту, на сході — еламські племена, на півдні — касити. Протягом першої половини цього періоду йшла безперервна боротьба з мітаннійцями та Урарту, яку вели великий ассирійський цар Салманасар І (1274—1245 рр. до н. е.) та його наступники. До кінця періоду, коли на сході, півночі й заході кордони з сусідами зміцніли, ассирійці під час правління Тіглатпаласара І (1115—1077 рр. до н. е.) змогли зайнятися своїм південним сусідом — Вавилоном, де незадовго до цього впала Каситська династія (1169 р. до н. е.). На початку XI ст. до н. е. Тіглатпаласар захопив Вавилон, але втримати це місто ассирійцям не вдалося.

2. 883—763 рр. до н. е. Після двох століть смути, на початку IX ст. до н. е., ассирійці знов створили сильну воєнізовану державу. При трьох великих царях-завойовниках — Ашшурнасірпалі II, Салманасарі II та Ададнірарі III, — правління яких охоплює період з 883 до 783 р. до н. е., ассирійці розширили свої володіння до колишніх північних і східних кордонів, вийшли до Середземного моря на заході й захопили частину земель Вавилонії. Ашшурнасірпал II, який хвалився, що у нього «немає супротивників серед князів Чотирьох країн світу», воював з ворогами Ассирії майже кожний рік свого правління; його наступники брали приклад з нього. Але сто років постійних воєн не могли не привести до фатального результату; Ассирійська держава розпалася, коли після сонячного затемнення 763 р. дон. е. в країні почалося цілковите безладдя.

3. 745—612рр. до н. є. До 745 р. до н. е. Тіглатпаласар III відновив порядок у своєму царстві та здійснив нове завоювання Вавилонії. У роки правління Саргона II, засновника нової ассирійської династії (722 р. до н. е.), почався період небаченої могутності Ассирії. Саме Саргон II захопив Ізраїльське царство і переселив його жителів, зруйнував хетські фортеці, серед них Каркеміш, і розширив кордони царства до Єгипту. Сінаххеріб (Сіннахеріб) (705—681 рр. до н. е.) утвердив ассирійське володарювання в Еламі, а після повстання у Вавилоні (689 р. до н. е.) зрівняв це місто із землею. Асархаддон (681—669 рр. до н. е.) здійснив завоювання Єгипту (671 р. до н. е.), але в роки правління його сина Ашшурбанапала (669—629 рр. до н. е.) Ассирійська імперія почала розпадатися. Незабаром після 660 р. до н. е. Єгипет відновив свою незалежність. Останні роки правління Ашшурбанапала були затьмарені нашестям кіммерійців та скіфів на Близький Схід і зростанням могутності Мідії та Вавилонії, боротьба з якими виснажила військові й фінансові резерви Ассирії. У 612 р. до н. е. ассирійська столиця Ніневія була захоплена об’єднаними силами мідійців, вавилонян і скіфів, і на цьому період незалежного існування Ассирії завершився.

ПАЛЕСТИНА

Палестина (від давньоєвр. пелиштим — філістимляни) — історична область у Західній Азії. У III тис. до н. е. тут осіли племена хананеїв. У XII ст. до н. е. узбережжя Палестини було завойовано філістимлянами; на іншій території в XI ст. староєврейські племена заснували Ізраїльсько-Іудейське царство, що розпалося бл. 928 р. до н. е. на два царства: Ізраїльське (існувало до 722 р. до н. е.) та Іудейське (до 586 р. до н. е.). Згодом Палестина входила до складу держав Ахеменідів (після 539 р. до н. е.) , Птолемеїв і Селевкидів (у III—II ст. до н. е.), Риму (з 63 р. до н. е.), Візантії (з 395 р.).

ФІНІКІЯ

Фінікія — давня країна, що розташовувалася в північній і центральній частині східного узбережжя Середземного моря, у смузі між морем і горами. Її жителі протягом III—І тис. до н. е. славилися як чудові мореплавці, енергійні купці, пірати й колонізатори. На території Фінікії вже в першій половині III тис. до н. е. існувало місто-держава Бубла (Бібл) — найбільш ранній центр цивілізації в Східному Середземномор’ї. Бібл, розташований поблизу кедрових лісів Лівану, був центром торгівлі лісом, який вивозили до Єгипту. Крім деревини, звідси в Єгипет з III тис. до н. е. вивозили також вино й маслинову олію. До кінця III — початку II тис. до н. е. міста-держави виникають на всій території Східного Середземномор’я. Приморські поселення на території Фінікії — Акка, Tip, Сідон, Берута, Арвад та інші — у II тис. до н. е. перетворюються у квітучі міста, чому сприяв ранній розвиток торгівлі у Фінікії. У містах процвітали ремесла: в усьому Середземномор’ї славилося фінікійське скло, тільки тут володіли секретом фарбування тканин у пурпурний колір. Велика роль купців у житті міських общин уповільнювала розвиток у Фінікії монархічного ладу. Фінікійські міста ніколи не були об’єднані в єдину централізовану державу. Майже в кожному місті були свої царі, але загалом управління в них носило олігархічний характер. Розвиток морської торгівлі Фінікії призвів до розквіту мистецтва мореплавства. У пошуках рабів і багатих земель фінікійці заходили в Егейське море, плавали вздовж узбережжя Північної Африки, Італії та Іспанії. У 609—595 рр. до н. е., як повідомляє давньогрецький історик Геродот, за дорученням єгипетського фараона XXVI династії Нехо фінікійці здійснили подорож навколо Африки. Ними було засновано багато колоній на Середземному морі. Найбільшою з них був Карфаген на північному узбережжі Африки.

СТАРОДАВНІЙ ІЗРАЇЛЬ

Ізраїль — назва, що вживається в Старому Заповіті у різних значеннях. На думку вчених, ім’я Ізраїль означає «Бог бореться» (або «який бореться з Богом») і було отримано Іаковом після того, як той боровся з ангелом Господнім і переміг. У 1 розділі Книги Виходу 12 синів Іакова названі «синами Ізраїлевими»; згодом цей термін стали використовувати як синонім всього єврейського народу, який походить від синів Іакова. У текстах на кам’яній плиті Мернептаха (XIII ст. до н. е.) і на Моавітському камені (бл. 840 р. до н. е.) народ називається просто Ізраїлем, хоч неізраїльтяни та самі ізраїльтяни в спілкуванні з чужоземцями використовували, ймовірно, термін «євреї» . Ізраїлем називалося царство, що виникло згодом і яким спочатку правив Саул. Мабуть, Саул не зміг об’єднати всі коліна (племена) Ізраїлю, але це вдалося його наступникові — Давиду. Союз ізраїльських племен був зміцнений сином Давида — Соломоном, і єдина держава проіснувала близько 90 років.

Після смерті Соломона бл. 933 р. до н. е. внаслідок повстання царство розпалося, і назва Ізраїль стала додаватися тільки до Північного царства, в яке входило 10 з 12 колін, а Південне царство, в яке входили коліна Іуди та Веніаміна, називалося Іудеєю. Вождем повстання і першим царем Ізраїлю став Єровоам І. Усього ж в Ізраїлі було 19 царів із чотирьох династій, а столицею його в різні часи були три міста — Сихем, Фірца й Самарія. Ізраїль декілька разів перемагав у війнах з Іудеєю і постійно зазнавав нападів з боку сусідніх держав. У 722 р. до н. е. Ізраїльське царство було знищено Ассирією. Багато його жителів було переселено в інші країни.

МОНОТЕЇЗМ

Монотеїзм (від грецьк. monos — один, єдиний і theos — бог) — система релігійних вірувань, що ґрунтується на уявленні про єдиного бога (єдинобожжя), на відміну від політеїзму — багатобожжя. До монотеїстичних релігій відносять іудаїзм, християнство та іслам.

ІУДАЇЗМ

Іудаїзм — релігія єврейського народу. Слово «іудаїзм» (від грецьк. ioudaismos) започаткували грекомовні євреї бл. 100 р. до н. е. для того, щоб відрізнити свою релігію від грецької. Цей термін походить від імені четвертого сина Іакова — Іуди (Йєхуди), нащадки якого утворили південне Іудейське царство зі столицею в Єрусалимі. Після падіння північного Ізраїльського царства й розсіяння його племен народ Іуди (відомий згодом під назвою «йєхудим», «іудеї» або «євреї») став основним носієм єврейської культури, яка зберіглася навіть після руйнування єврейської держави. Іудаїзм як релігія — найважливіший елемент єврейської цивілізації. Завдяки усвідомленню своєї богообранності євреї змогли вижити в умовах, коли вони не раз втрачали свою національно-політичну ідентичність. Іудаїзм сповідує віру в єдиного Бога і визнає реальний вплив цієї віри на життя. Іудаїзм — не тільки етична система; він включає в себе релігійні, історичні, обрядові та національні елементи. Етична поведінка не самодостатня, вона повинна поєднуватися з вірою в те, що доброчесність «прославляє єдиного Бога». Головним обґрунтуванням ключових вірувань і практики іудаїзму служить історія єврейського народу. Священними текстами іудаїзму є Танах («Закон та пророки»), що складається з трьох частин: Тора (5 книг Мойсея, або П’ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Кетувім (Писання). Танах практично відповідає канонічним текстам Старого Заповіту християнських напрямів. Суть іудаїзму — у прийнятті Тори, а також учення пророків і мудреців. Воля Всевишнього була виражена в Письмовій Торі (П’ятикнижжі) та Усній Торі. Усна Тора пояснювала багато заповідей, що містяться в П’ятикнижжі; вона передавалася від покоління до покоління, доки не була записана (у II ст. до н. е.), щоб стати наріжним каменем Талмуду. Талмуд складається з двох частин і являє собою збірник релігійно-юридичних правил життєвої та віросповідної мудрості.

БІБЛІЯ

Біблія — книга, що містить священне писання єврейської і християнської релігій. Єврейська Біблія, збірник давньоєврейських священних текстів, входить і до християнської Біблії, утворюючи її першу частину — Старий Заповіт. Як християни, так і євреї вважають її записом договору (завіту), укладеного Богом з людиною і відкритим Мойсею на горі Синай. Християни вірять, що ісус Христос сповістив про Новий Заповіт, який є виконанням Заповіту, даного в Одкровенні Мойсею, але разом із тим замінює його. Тому книги, які розповідають про діяльність Ісуса та його учнів, називають Новим Заповітом. Новий Заповіт становить другу частину християнської Біблії. Більшість старозавітних книг написана староєврейською мовою (на біблійному івриті). Традиційно авторство старозавітних книг приписується кільком правителям, що прославилися в єврейській історії, у їх числі — Мойсей, Самуїл, Давид, Соломон. Новозавітні книги з’явилися протягом першого століття після смерті Ісуса. Авторами новозавітних книг прийнято вважати апостолів і учнів Ісуса.

ЗИКУРАТ

Зикурат — храмова вежа, яка притаманна головним храмам вавилонської та ассирійської цивілізацій. Назва походить від вавилонського слова sigguratu — «вершина» (у тому числі вершина гори). Перші такі вежі у формі примітивних ступінчастих терас з’явилися в долинах Тигру і Євфрату наприкінці IV тис. до н. е. Останній помітний сплеск активності в зведенні месопотамських зикуратів зафіксовано вже в VI ст. до н. е., наприкінці Нововавилонського періоду. Як видно з назви, зикурат був « штучним пагорбом », імітацією одного з тих святилищ, які шумери втратили внаслідок переселення зі своєї гірської прабатьківщини на рівнини Месопотамії. Зикурат являв собою масивну споруду, що складалася з кількох терас, з похилими стінами та невеликим храмом на вершині. Знаменитий вавилонський зикурат — так звана Вавилонська вежа — був заввишки понад 90 м, довжина кожної сторони квадратної основи становила 91,5 м. Вавилонська вежа-зикурат називалася Етеменанкі («Будинок основи небес та землі») і була увінчана храмом верховного божества Мардука.