Всесвітня історія: довідник школяра та студента

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

МІЖНАРОДНИЙ ВАЛЮТНИЙ ФОНД

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — спеціалізована установа ООН. Створений у 1944 р. для упорядкування валютно-фінансових відносин між країнами, підтримки валютних курсів і надання кредитної допомоги для вирівнювання платіжних балансів. Правління знаходиться у Вашингтоні. Членами МВФ є 176 держав (1993). Капітал МВФ (із внесків країн-членів) 90 млрд одиниць «спеціальних прав запозичення» (84 млрд дол. США) (1989).

ЮНЕСКО

ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури) — міжурядова організація, спеціалізована установа ООН. Існує з 1946 р. з метою сприяння миру і міжнародній безпеці шляхом розвитку співробітництва між державами в галузях освіти, науки і культури. Об’єднує 188 країн (1999). Місцеперебування — Париж.

«ХОЛОДНА ВІЙНА»

«Холодна війна» — термін, що вказує на стан військово-політичної конфронтації держав і груп держав; під час «холодної війни» ведеться гонка озброєнь, застосовуються економічні заходи тиску (ембарго, економічна блокада тощо), здійснюється організація військово-стратегічних плацдармів і баз, проводяться ідеологічні диверсії.

«Холодна війна» виникла незабаром після закінчення Другої світової війни; була припинена у другій половині 80-х — на початку 90-х рр. головним чином у зв’язку з демократичними перетвореннями в СРСР і в багатьох країнах колишньої соціалістичної системи.

РАДА ЄВРОПИ (1949)

Рада Європи (РЄ) — консультативна політична організація, створена в 1949 р. для сприяння інтеграційним процесам у сфері прав людини. Сприяє уніфікації законодавства різних країн у цій сфері. РЄ проводить експертизу рівня захисту прав особистості в конкретній країні, в її законодавстві й на практиці. Органи РЄ знаходяться в Страсбурзі (Франція).

НАТО

Організація Північноатлантичного договору (НАТО; англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO) — військово-політичний союз, створений на основі Північноатлантичного договору, підписаного 4 квітня 1949 р. в Вашингтоні США, Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Італією, Португалією, Норвегією, Данією, Ісландією. У1952 р. до НАТО приєдналися Греція і Туреччина, у 1955 р. — ФРН, у 1982 р. — Іспанія. У рамках НАТО створене об’єднане військове командування. У 1966 р. з військової організації НАТО вийшла Франція, у 1974 р. — Греція (у 1980 р. повернулася в організацію); у військову організацію не входить Іспанія. На липневій сесії 1997 р. Ради НАТО в Мадриді було ухвалено рішення про розширення блоку за рахунок країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. Вищий орган — сесія Ради НАТО. Штаб-квартира знаходиться в Брюсселі.

ВІЙНА В КОРЕЇ

Війна в Кореї велася в 1950—1953 рр. Почалася 25 червня 1950 р. між Північною та Південною Кореєю. Кожна сторона звинувачувала іншу в нападі. Але незалежно від того, хто перший розпочав воєнні дії, незабаром стало очевидним, що північнокорейська армія перевершує свого супротивника. Повномасштабний наступ північних корейців призвів до падіння Сеула вже на п’ятий день війни. Тим часом на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН Північна Корея була проголошена агресором. Коли заклик про відведення військ був проігнорований, президент США Трумен наказав американським військовим частинам включитися в бойові операції; аналогічним чином повів себе й англійський уряд. Командування військ ООН (що складалися з підрозділів Південної Кореї, США, держав британської Співдружності націй та інших країн) здійснило контрнаступ, і вже в листопаді союзникам удалося вийти на рубіж р. Амноккан. У відповідь на це на допомогу північним корейцям прийшла китайська армія, і збройні сили, що діяли від імені ООН, були відтіснені на південь від Сеула.

У кінцевому результаті лінія вогню пройшла фактично вздовж 38-ї паралелі і, незважаючи на бойові дії, залишалася стабільною протягом двох років, поки велися переговори про перемир’я. Угода про перемир’я була формально укладена 27 липня 1953 р. Війна принесла корейському народу незліченні біди. Майже вся територія Південної Кореї стала ареною битв, а Північна Корея постраждала від могутніх бомбових ударів. Крім величезних втрат серед цивільного населення, чисельність убитих і поранених у військах ООН, за даними командування, становила майже 350 тис., а в північнокорейській армії перевищила 1,5 млн чоловік.

БЛИЗЬКОСХІДНА КРИЗА 1956 р.

28 лютого 1955 р. ізраїльські війська зробили напад на військову базу єгиптян у Газі. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер пізніше стверджував, що ця акція спонукала його організувати партизанські операції палестинських арабів проти Ізраїлю. Президент Абдель Насер ухвалив рішення про створення сильної армії, і для отримання зброї з-за кордону була укладена угода з Чехословаччиною. Влада Ізраїлю розцінила ці заходи як загрозу для безпеки своєї країни. Єгипет увів війська на Синайський півострів і здійснив у липні 1956 р. націоналізацію Суецького каналу, що викликало невдоволення Великобританії і Франції. Прагнучи скинути режим Насера, ці країни погодилися на військову операцію проти Єгипту спільно з Ізраїлем, чиї війська 26 жовтня 1956 р. вторглися в сектор Газа і на Синайський півострів. Захопивши ці території і ліквідувавши військовий плацдарм, ізраїльські частини просунулися до зони Суецького каналу, де між ними та єгиптянами опинилися англійські й французькі військові підрозділи. Під тиском з боку ООН і США Ізраїль був змушений вивести свій збройний контингент з території Єгипту і сектору Газа. Сили швидкого реагування ООН розташувалися на кордоні обох держав і допомогли забезпечити мир у цьому районі протягом наступного десятиріччя.

ЄВРОПЕЙСЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ СПІВТОВАРИСТВО («СПІЛЬНИЙ РИНОК»)

Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) — одна з головних регіональних інтеграційних організацій, що входить до складу Європейських співтовариств. Створено за Римським договором 1957 р., іноді називається «Спільним ринком». Спочатку включало 6 європейських країн (Францію, Німеччину, Італію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург), потім до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія (з 1973), Греція (з 1981), Іспанія, Португалія (з 1986). Мета ЄЕС — створення єдиного економічного простору шляхом підвищення рівня економічного розвитку його учасників. Досягнення цілей, поставлених ЄЕС (з 1986 р. Європейські співтовариства) привело до прийняття Маастріхтського договору про Європейський Союз. Після створення Європейського Союзу ЄЕС називають Європейським співтовариством.

ОПЕК

Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК; англ. Organization of Petroleum Exporting Countries — OPEC)— створена в 1960 p. Включає Іран, Ірак, Венесуелу, Кувейт, Саудівську Аравію, Катар, Індонезію, Лівію, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Нігерію, Еквадор, Габон. Добуває бл. 40 % нафти у світі, експортує понад 50 % (початок 90-х рр.); встановлює єдині ціни на нафту. Штаб-квартира знаходиться у Відні.

РУХ НЕПРИЄДНАННЯ

Рух неприєднання — рух, що об’єднує країни, які проголосили основою свого зовнішньополітичного курсу неучасть у військово-політичних блоках і угрупованнях. У 1992 р. у Русі неприєднання налічувалося 108 країн.

До початку 1990-х рр. відбулися конференції країн, що не приєдналися: у Белграді (Югославія, вересень 1961 р.; 25 держав), Каїрі (Єгипет, жовтень 1964; 47 держав), Лусаці (Замбія, вересень 1970р.; 54 держави), Алжирі (вересень 1973 р.; 76 держав), Коломбо (Шрі-Ланка, серпень 1976 р.; 86 держав, а також представники 29 країн, міжнародних організацій і національно-визвольних рухів як спостерігачі й гості), Гавані (Куба, вересень 1979 р.; 95 держав і національно-визвольних рухів, а також представники 39 країн, міжнародних організацій і національно-визвольних рухів як спостерігачі й гості), Делі (Індія, грудень 1983 р.; 97 держав і національно-визвольних рухів, а також представники 41 країни, міжнародних організацій і національно-визвольних рухів як спостерігачі й гості), Хараре (Зімбабве, серпень— вересень 1986 р.; 100 держав і національно-визвольних рухів), Белграді (Югославія, вересень 1989 р.; 102 держави), Джакарті (Індонезія, вересень 1992 р.; 108 держав).

КАРИБСЬКА КРИЗА

Карибська криза в жовтні 1962 р. — найбільше загострення відносин між СРСР і США за весь післявоєнний період, що поставило світ перед небезпекою ядерної війни між наддержавами. Криза виникла в ситуації конфронтації через будівництво Берлінської стіни. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Операція проводилася тайно, за особистою вказівкою М. С. Хрущова і за згодою Ф. Кастро.

Хрущов, імовірно, бажав таким чином урівноважити ядерну перевагу США, як чисельну (за оцінками міністра оборони в уряді Дж. Кеннеді — приблизно 17-кратна), так і тактичну (американські ракети були розміщені тоді біля самих кордонів СРСР — у Туреччині). Важливу роль відігравало прагнення радянського лідера захистити від можливого американського нападу Кубу, яка у квітні 1961 р. відбила висадку десанту контрреволюціонерів на Плайя-Хірон. Очевидно, цей ризикований крок багато в чому пояснюється імпульсивним і непередбачуваним характером М. С. Хрущова, його прагненням змагання з США, готовністю нехтувати безпекою свого і чужого народів заради «перемоги соціалізму» в Західній півкулі.

Рішення про розміщення ракет було прийнято літом 1962 р. під час візиту на Кубу радянської делегації, до складу якої входив маршал С. С. Бірюзов. Наявність ракет, що заперечувалася Хрущовим (у вересневому особистому посланні Кеннеді) і А. А. Громиком (під час аудієнції у Кеннеді 18 жовтня), була неспростовно встановлена розвідувальними органами США за допомогою аерофотозйомки. 22 жовтня президент Кеннеді виступив по телебаченню й оголосив про початок військово-морської блокади Куби, куди відтепер не допускалися радянські кораблі. У Раді Безпеки ООН, у яку звернулися із запитами СРСР, Куба і США, були проведені слухання. 23 жовтня Радянський уряд виступив із заявою, яка засуджувала агресивні дії США. Обидві сторони обговорювали варіанти нападу. Однак президент Кеннеді не став потурати амбіціям американських військових і взяв на себе ініціативу в особистих переговорах з М. С. Хрущовим по прямому телефонному зв’язку між Москвою і Вашингтоном. Уже 28 жовтня Хрущов у посланні до Кеннеді, «щоб заспокоїти американський народ», заявив про демонтаж ракет, не називаючи їх прямо (факт розміщення ракет заперечувався аж до оголошеної М. С. Горбачовим «гласності»). За результатами проведених негласно особистих переговорів між лідерами, Сполучені Штати погодилися на демонтаж своїх установок у Туреччині, а також відмовилися офіційно від будь-яких спроб змінити збройним шляхом режим Ф. Кастро.

ВІЙНА США У В’ЄТНАМІ

Війна США у В’єтнамі — поширена назва другої індокитайської війни (1965—1975) за участю Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ) і Сполучених Штатів Америки. Перша індокитайська війна (1945—1954) закінчилася поразкою Франції, тимчасовим розділенням В’єтнаму за Женевськими угодами 1954 р. щодо Індокитаю на дві частини, на території яких згодом були проголошені незалежні держави з різним політичним устроєм — Демократична Республіка В’єтнам зі столицею в Ханої на півночі та Республіка В’єтнам зі столицею в Сайгоні — на півдні.

Прологом нової війни стали події в Тонкінській затоці поблизу берегів В’єтнаму в серпні 1964 р., коли, затвердженням офіційного Вашингтона, торпедні катери ДРВ атакували кораблі ВМФ США, і конгрес США прийняв резолюцію, що надавала президенту ЛДжонсону право використати американські збройні сили в Південно-Східній Азії. У березні 1965 р. адміністрація Джонсона направила військові контингенти на територію Південного В’єтнаму для захисту його від заходів, що приймалися Північним В’єтнамом з метою об’єднання В’єтнаму збройним шляхом. Паралельно з лютого 1965 р. США почали масоване бомбардування території ДРВ, щоб змусити комуністичних лідерів у Ханої відмовитися від підтримки сил, які в грудні 1960 р. об’єдналися в Національний фронт визволення Південного В’єтнаму (НФВПВ), що виступав проти прозахідного режиму в Сайгоні.

Згодом війна охопила не тільки територію В’єтнаму, але й сусідніх з ним Лаосу і Камбоджі (звідси і друга її назва). З боку ДРВ військові дії прийняли форму крупномасштабних партизанських операцій на території Південного В’єтнаму за участю регулярних військ ДРВ проти збройних сил Південного В’єтнаму і його союзника США. Крім масованих бомбардувань Північного В’єтнаму США надавали підтримку Сайгону в проведенні воєнних операцій проти партизанів, надавали економічну допомогу. До початку 1968 р. війна зайшла у безвихідь: жодній зі сторін не вдалося вирішити поставлених завдань. У травні 1968 р. почалися мирні переговори в Парижі, спочатку тільки між США і ДРВ, а потім, з січня 1969 р., за участю представників сайгонського режиму і НФВПВ. Однак військові дії на території В’єтнаму продовжувалися і під час Паризьких мирних переговорів щодо В’єтнаму. Після більш ніж чотирьох років переговорів 27 січня 1973 р. адміністрація США, очолювана Р. Ніксоном, послаблена внутрішньополітичною кризою («Уотергейська справа»), пішла на підписання угоди з ДРВ про умови виведення своїх військ із В’єтнаму.

У лютому—березні 1973 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція щодо Індокитаю, яка закріпила Паризькі мирні угоди про припинення війни та збереження миру у В’єтнамі, підписані США і Республікою Південний В’єтнам з одного боку та ДРВ і НФВПВ — з іншого. Безуспішні й тривалі воєнні дії, що супроводжувалися великими втратами, породили в американському суспільстві т. зв. «в’єтнамський синдром», тобто різке неприйняття участі американських солдатів у зарубіжних збройних конфліктах, якою б метою ця участь не мотивувалася. Війна у В’єтнамі продовжувалася, однак, ще протягом двох років, тепер уже між Північним В’єтнамом у союзі з НФВПВ та сайгонським режимом, очолюваним генералом Нгуєн Ван Тхієу. Вона завершилася у квітні 1975 р. внаслідок наступу збройних сил ДРВ і бойових частин НФВПВ і падіння столиці Півдня — Сайгона. Влада на території Південного В’єтнаму перейшла в руки тимчасового революційного уряду Республіки Південний В’єтнам.

«ШЕСТИДЕННА ВІЙНА» ІЗРАЇЛЮ ПРОТИ АРАБСЬКИХ КРАЇН

Шестиденна війна 5—11 червня 1967 р. — збройний конфлікт між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами — Сирією, Єгиптом і Йорданією. У 1967 р. загострилися відносини між Ізраїлем і його арабськими сусідами. На початок травня 1967 р. Єгипет сконцентрував на кордоні з Ізраїлем бл. 100 тис. солдатів і більше тисячі танків. На допомогу Єгипту прибули військові контингенти з Йорданії, Іраку, Кувейту, Алжиру. У цих умовах ізраїльський уряд вирішив завдати превентивного удару. 5 червня 1967 р. ізраїльська армія атакувала позиції єгипетської армії, дещо пізніше — сирійські війська на півночі. У перші три години війни ізраїльські військово-повітряні сили знищили 500 арабських літаків, 90 % з них — на аеродромах. Очолювана міністром оборони Моше Даяном ізраїльська армія швидко зломила опір противника і зайняла значні території. Король Йорданії Хусейн вирішив вступити у війну на боці арабів, але зазнав поразки. Йорданці були змушені залишити західний берег ріки Йордан. Успішно розвивався наступ ізраїльтян і на Синаї: вони вийшли на берег Суецького каналу. На півночі ізраїльтяни зайняли Голанські висоти і закріпилися в декількох кілометрах від столиці Сирії Дамаска. Досягнувши всіх поставлених цілей, 11 червня 1967 р. ізраїльська армія перейшла до оборони. За підсумками Шестиденної війни Ізраїль анексував Іудею, Самарію, східну частину Єрусалима, сектор Газа, Голанські висоти, Синайський півострів — усього 70 тис. км2, що в чотири рази перевищувало його власну територію.

ДОГОВІР ПРО НЕПОШИРЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ

Договір про непоширення ядерної зброї — міжнародний договір, підписаний 1 липня 1968 р. СРСР, США, Великобританією та іншими державами. Його учасники — 158 держав (1989). Зобов’язує ядерні держави не передавати нікому ядерну зброю і контроль над нею, не допомагати ніякій державі, що не має ядерної зброї, в її виробництві або придбанні. Неядерні держави зобов’язані не приймати ядерної зброї, а також контролю над нею, не виробляти і не одержувати її яким-небудь іншим шляхом і не домагатися з цією метою чиєї-небудь допомоги, а також укласти з МАГАТЕ угоди про гарантії, що передбачають установлення її контролю за їхньою ядерною діяльністю. Договір не перешкоджає будь-якій державі розвивати дослідження, виробництво і використання ядерної енергії в мирних цілях.

ДОГОВІР ПРО ОБМЕЖЕННЯ СИСТЕМ ПРОТИРАКЕТНОЇ ОБОРОНИ

Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) був укладений між СРСР і США. Підписаний у Москві 26 травня 1972 р., набрав чинності жовтня 1972 р. (Протокол до Договору від З липня 1974 р.); безстроковий, але підлягає розгляду через кожні 5 років. Передбачає зобов’язання не розгортати системи ПРО на території своєї країни і не створювати основу для такої оборони, обмеження числа районів розміщення системи ПРО для кожної сторони, кількість пускових установок і протиракет на стартових позиціях. Сторони зобов’язалися не створювати, не випробовувати і не розгортати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Контроль за дотриманням положень Договору здійснюється за допомогою технічних засобів.

ДОГОВОРИ ОСО-1 ТА ОСО-2

Договори ОСО-1 та ОСО-2 — договори про обмеження стратегічних озброєнь. ОСО-1 — тимчасова угода між СРСР і США, підписана в Москві 26 травня 1972 р., термін дії 5 років. Контроль за обмеженням узгодженого числа відповідних типів ракет національними технічними засобами. 24 вересня 1974 р. сторони окремо заявили про намір не вдаватися до дій, несумісних з цією угодою, за умов, що інша сторона буде демонструвати таку ж стриманість. ОСО-2 — договір між СРСР і США; підписаний у Відні 18 червня 1979 р., термін дії до 31 грудня 1985 р. Договір не набрав чинності, оскільки не був ратифікований сенатом США. Фактично обидві сторони дотримувалися передбачених договором обмежень.

АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКА ВІЙНА 1973 р.

Арабо-ізраїльська війна 1973 р. (Війна Йом-Кипур, Війна Судного дня) — збройний конфлікт між Ізраїлем та Єгиптом і Сирією. Після поразки в Шестиденній війні арабські країни виношували плани відновлення ситуації, яка існувала до червня 1967 р. 6 жовтня 1973 р., в день Йом-Кипур (одне з найбільших єврейських свят), єгипетська армія напала на Синай, а сирійські війська атакували Голанські висоти. У перші дні війни арабам удалося прорвати оборону противника і заглибитися на його територію. Але вже через 7 днів ізраїльтяни перейшли в контрнаступ. Вони форсували Суецький канал і взяли під контроль шосе Суец — Каїр. До 22 жовтня бойові дії були припинені. У дні війни західні країни і передусім США надали підтримку Ізраїлю, що спричинило оголошення арабськими країнами ембарго на постачання нафти. Наслідком цього рішення стала світова паливно-енергетична криза 1970-х років.

ГЕЛЬСІНКСЬКА МІЖНАРОДНА НАРАДА З БЕЗПЕКИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ (1975)

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі — загальноєвропейська нарада (за участю США і Канади) в 1975 р. Перший етап наради (за участю міністрів закордонних справ 33 держав) проходив у Гельсінкі з 3 по 7 липня 1973 р. Другий етап (представлені 35 держав) проходив з 18 вересня 1973 р. по 21 липня 1975 р. в Женеві. Третій етап (представлені політичні й державні керівники 35 держав) — з 30 липня по 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. 1 серпня 1975 р. було підписано Заключний акт, що став важливим чинником забезпечення миру в Європі. Заключний акт передбачає проведення періодичних зустрічей представників держав-учасниць для перевірки виконання його положень. На Мадридській конференції НБСЄ (квітень 1991 р.) прийняте рішення про створення Парламентської асамблеї (заснована в липні 1991 р.) Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

ШЕНГЕНСЬКА УГОДА

Шенгенська угода (березень 1995 р.) — угода про безвізовий перетин кордонів країн Європейського Союзу. Об’єднує Бельгію, Німеччину, Іспанію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію, Австрію, Грецію та Італію.

СНО-1 ТА СНО-2

СНО-1 та СНО-2 — договори про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ЄНО) між СРСР і США. Договір ЄНО-1 підписаний у Москві 31 липня 1991 р. Передбачав скорочення кожною стороною загальної кількості носіїв — міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), балістичних ракет підводних човнів (БРПЧ) і стратегічних бомбардувальників (СБ) до 1600 одиниць; гранична кількість ядерних зарядів не повинна була перевищувати 6000 одиниць. Система контролю за виконанням Договору включає проведення взаємних перевірок на місцях базування, повідомлення про виробництво, випробування, пересування, розгортання і знищення ЄНО. У травні 1992 р. представники Росії, Білорусії, Казахстану, України і США підписали в Лісабоні протокол до Договору про СНО, за яким Білорусія, Казахстан і У країна зобов’язалися в найкоротший термін приєднатися до Договору про непоширення ядерної зброї 1968 р. як неядерні держави. Договір СНО-2 між Росією і США був підписаний у Москві 3 січня 1993 р. Сторони зобов’язалися до 2003 р. скоротити арсенали своїх стратегічних озброєнь на 2/3 від рівня січня 1993 р. До 2003 р. кількість ядерних боєголовок кожної сторони не повинна була перевищувати 3000—3500 одиниць.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

Європейський Союз було утворено в 1993 р. відповідно до Маастріхтського договору 1992 р. на базі Європейського співтовариства, він об’єднав 12 країн: Бельгію, Великобританію, Німеччину, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію. У 1994 р. підписані угоди про вступ до ЄС Австрії, Норвегії, Фінляндії та Швеції. Договір передбачає створення політичного, економічного й валютного союзу (т. зв. «Європа без кордонів»), завершення формування єдиного внутрішнього ринку — усунення всіх перешкод на шляху вільного пересування товарів, послуг, капіталів і людей. Країни ЄС зобов’язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику з питань охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, у сфері юстиції тощо. Встановлюється єдине європейське громадянство. Створюється Європейський валютний інститут і Європейський центральний банк, у 1999 р. введена єдина валюта — евро (крім Великобританії, Данії), здійснюється єдина грошово-кредитна політика.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Глобальні проблеми — сучасні проблеми існування й розвитку людства з метою запобігання світовій термоядерній війні і забезпечення миру для всіх народів; подолання розриву в рівні соціально-економічного розвитку між розвиненими країнами і тими, що розвиваються, подолання голоду, убогості й неписьменності; регулювання стрімкого зростання населення в країнах, що розвиваються; запобігання катастрофічному забрудненню навколишнього середовища; забезпечення людства необхідними ресурсами — продовольством, промисловою сировиною, джерелами енергії; запобігання негативним наслідкам розвитку науки і техніки. Глобальні проблеми породжені протиріччями суспільного розвитку, масштабами впливу діяльності людства на навколишній світ і пов’язані також із нерівномірністю соціально-економічного і науково-технічного розвитку країн та регіонів. Розв’язання глобальних проблем вимагає розгортання міжнародного співробітництва.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст