Всесвітня історія: довідник школяра та студента

КРАЇНИ АЗІЇ. АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

КИТАЙСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

1 жовтня 1949 р. була проголошена Китайська Народна Республіка (КНР). Керівництво Китаю на чолі з Мао Цзедуном взяло курс на націоналізацію власності та колективізацію сільського господарства, створення засад радянської моделі соціалізму. У роки так званого «великого стрибка» (1958—1960) проводилося форсування темпів економічного зростання, тотальне усуспільнення засобів виробництва, ліквідація сільськогосподарських кооперативів, створення «народних комун» і т. д. «Культурна революція» (1966—1976), що викликала дезорганізацію управлінського апарату, поглибила кризу народного господарства. Ця політика Комуністичної партії Китаю (що згодом зазнала різкої критики в Китаї) була переглянута після смерті Мао Цзедуна(1976 р.) на користь проведення курсу економічних реформ з метою перетворити Китай до середини XXI ст. у високорозвинену державу. Була розширена господарська самостійність підприємств, допущена багатоукладність в економіці, з метою залучення іноземного капіталу в Китай утворені «відкриті економічні райони» і «спеціальні економічні зони». З початку 1990-х рр. визначився перехід до «соціалістичного ринкового господарства», здійснюваний КПК.

ДЕРЖАВА ІЗРАЇЛЬ

Державу Ізраїль проголошено 14 травня 1948 р. на частині території Палестини (до 1948 р. — англійський мандат) відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1947 р. У ході арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. Ізраїль захопив велику частину території Палестини, відведеної ООН для Палестинської арабської держави, і західну частину Єрусалима (у 1967 р. все місто, проголосивши його в 1980 р. «вічною і неподільною» столицею Ізраїлю). Внаслідок воєн з арабськими країнами в 1967 і 1973 рр. Ізраїль окупував територію на західному березі р. Йордан, сектор Газа, Голанські висоти тощо. Ізраїль відмовився від виконання резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. про політичне урегулювання близькосхідної кризи. У 1979 р. Ізраїль підписав мирний договір з Єгиптом, вивів свої війська з Синайського півострова і в 1982 р. повернув його Єгипту. З 1991 р. Ізраїль бере участь у двосторонніх і багатосторонніх переговорах з близькосхідного урегулювання. У вересні 1993 р. Ізраїль і Організація звільнення Палестини уклали угоду про взаємне визнання і про Тимчасову палестинську автономію в секторі Газа і в зоні м. Єріхон, яка була створена в 1994 р.

Протягом декількох років зі змінним успіхом ішли мирні переговори при посередництві США. Каменем спотикання стало питання Єрусалима. Палестинці вимагали розділити Єрусалим, арабська половина якого повинна була стати столицею палестинської держави. Ізраїль зайняв в цьому відношенні жорстку позицію. Мирний процес було зірвано. У жовтні 2000 р. почалися зіткнення із застосуванням зброї, які призвели до численних людських жертв з обох боків.

В’ЄТНАМ

У 1941—1945 рр. В’єтнам був окупований японськими військами. Серпнева революція 1945 р. завершилася проголошенням 2 вересня 1945 р. Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ); президентом і прем’єр-міністром ДРВ був вибраний Хо Ші Мін. У 1945—1946 рр. французькі війська розпочали військові дії на півдні, а потім розгорнули загарбницьку війну в масштабі всієї країни. Ряд серйозних поразок французьких військ (особливо під Дьєнбьєнфу в 1954 р.) і вимоги миролюбних сил змусили уряд Франції піти на укладення Женевських угод 1954 р.

У 1964—1965 рр. США розпочали повітряну війну проти ДРВ, у 1965 р. ввели в Південний В’єтнам війська, взяли на себе безпосереднє ведення війни проти патріотичних сил. У 1969 р. було створено Тимчасовий революційний уряд Республіки Південний В’єтнам. У січні 1973 р. підписана Паризька угода про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі. У липні 1976 р. було завершено державне возз’єднання В’єтнаму, проголошена Соціалістична Республіка В’єтнам (СРВ). IV з ’їзд КПВ у грудні 1976 р. накреслив курс на будівництво соціалізму в масштабі всієї країни. У1980 р. прийнята конституція СРВ.

На VI (грудень 1986) і VII (червень 1991) з’їздах КПВ визначено курс на поступове роздержавлення економіки, створення ринкової економіки й залучення іноземних інвестицій. У 1992 р. прийнята нова конституція.

АФРИКАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС

Африканський національний конгрес (АНК) — найстаріша політична організація африканського населення ПАР. Заснована в 1912 р., у 1960—1990 рр. нелегальна. Проголосив своєю метою ліквідацію режиму апартеїду, боротьбу за демократичне перевлаштування суспільства. Президентом АНК з 1990 р. був Н. Мандела.

РЕВОЛЮЦІЯ В НІКАРАГУА

У 1974 р. підпільний Сандіністський фронт національного визволення (СФНВ) імені А. Сандіно в Нікарагуа посилив виступи проти диктаторського режиму Сомоси. Уряд увів воєнний стан, однак проти уряду виступило багато впливових угруповань, включаючи ділові кола і церкву. У 1978 р. був убитий лідер поміркованої опозиції Чаморро, що викликало спалах страйків. У вересні почалося масове народне повстання проти уряду. Сомоса кинув проти повсталих літаки й танки; число загиблих перевищило 2000 чоловік, однак 19 липня 1979 р., після наступу, що продовжувався місяць, збройні сили сандіністів переможно увійшли в Манагуа. У країні був створений тимчасовий демократичний уряд національного відродження.

Національна гвардія була розпущена, замість неї була створена Сандіністська народна армія. Свою програму національного відродження уряд почав з націоналізації великих маєтків, банків і деяких промислових підприємств, однак націоналізація не торкнулася майна промисловців, які протистояли Сомосі. Незабаром почалися розходження між сандіністами та діловими колами, представники яких вийшли з уряду в 1980 р.

У 1981 р. уряд США припинив економічну допомогу Нікарагуа під тим приводом, що сальвадорські повстанці отримують через Нікарагуа зброю з Куби, а незабаром США почали надавати пряму військову допомогу залишкам Національної гвардії, що утекли з країни. До 1983 р. сандіністський уряд продовжував користуватися зростаючою підтримкою населення, особливо серед селянства та міської бідноти, однак у цей час йому довелося зіткнутися з опозицією, яка включала організовані ділові кола, вище католицьке духовенство, соціал-демократичні і деякі комуністичні профспілки, індіанців Москітового берега, англомовні негритянські общини Карибського узбережжя.

Почалися й збройні виступи контрреволюційних груп (т. зв. контрас), які здійснювали рейди з баз, що знаходилися на території Гондурасу. До контрас приєдналися індіанці міскіто. Протягом 1984 р. США нарощували свою військову присутність у Гондурасі та Сальвадорі. Активність контрас зросла, і вони стали здійснювати повітряні нальоти на територію Нікарагуа, а кораблі ВМФ США, що курсували біля берегів Нікарагуа, допомагали мінувати нікарагуанські порти.

4 листопада 1984 р. у країні відбулися вибори президента і членів Національної асамблеї. Хоч уряд США намагався переконати дві головні опозиційні партії бойкотувати вибори, у них взяло участь більше ніж 80 % електорату. Дві третини голосів отримав кандидат сандіністів Д. Ортега Сааведра, який і став президентом. У 1985 р. президент США Р. Рейган увів ембарго на торгівлю США з Нікарагуа.

У відповідь на це уряд Нікарагуа оголосив надзвичайний стан, що дозволив придушити виступи прихильників контрас, і виступив у Міжнародному суді з обвинуваченням США в агресії. У подальші роки, коли воєнні успіхи контрас були досить скромними, а в Конгресі США зростало невдоволення зовнішньою політикою Рейгана, країни Центральної Америки стали шукати вихід із становища, що створилося. У 1987 р. президент Коста-Ріки О. Аріас запропонував план, метою якого було відновлення демократії в країні та роззброєння контрас; цей план був прийнятий нікарагуанським урядом. Конгрес США в березні 1988 р. проголосував за припинення військової допомоги контрас, тим самим змусивши їх піти на переговори.

У лютому 1989 р. уряд Нікарагуа призначив наступні вибори на лютий 1990 р. Сандіністи були впевнені в перемозі, однак багато нікарагуанців боялися, що, коли СФНВ залишиться при владі, США будуть продовжувати підтримувати контрас і економічне становище країни ще більше погіршиться. Опозиційний національний союз, що виступив проти сандіністів і являв собою коаліцію з 14 партій, здобув перемогу на виборах, отримавши 55 % голосів. Лідер ОНС В. Барріос де Чаморро приступила до виконання обов’язків президента у квітні 1990 р.

РЕВОЛЮЦІЯ В САЛЬВАДОРІ

Наприкінці 1970-х років XX століття в Сальвадорі стали набирати силу масові організації лівого спрямування. Найбільша з них, Народний революційний блок, захоплювала урядові установи та іноземні посольства, вимагаючи підвищення заробітної плати і земельної реформи.

У жовтні 1979 р. група офіцерів здійснила переворот і скинула президента К. У. Ромеро Міну. Була створена військово-цивільна хунта, яку підтримувало багато політичних партій.

Однак консервативна частина військових та олігархія продовжували блокувати реформи, і в січні 1980 р. всі партії «лівіше центру», за винятком частини християнських демократів, перестали підтримувати хунту, на чолі якої стояв X. Н. Дуарте. На початку 1980 р. під тиском з боку США хунта приступила до здійснення реформ, включаючи перерозподіл земельної власності й націоналізацію банків. Проте в країні продовжувалися безчинства поліції та військових. У березні 1980 р. видатний борець за права людини архієпископ Сальвадору О. Арнульфо Ромеро був застрелений біля вівтаря під час служби, а на його похоронах багато людей було розстріляно військами. Після цього в країні спалахнула громадянська війна.

У грудні 1980 р. ліві організації, що брали участь у збройній боротьбі, об’єдналися, утворивши Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті (ФНВФМ). До них приєдналися частина християнських демократів, а також профспілки і групи студентів, духовенства та інтелігенції, утворивши Революційно-демократичний фронт (РДФ), керівництво якого виступило з вимогами демократії і соціальних реформ. Уряд США оголосив РДФ терористичною організацією і надав хунті допомогу, направляючи в Сальвадор військових радників, гроші і зброю. У березні 1982 р. під жорстким контролем військових були проведені вибори до Законодавчої асамблеї.

Партії правого крила виявилися в більшості, виконуючим обов’язки президента був призначений банкір А. Маганья. До середини 1980-х років більше ніж 40 тис. громадян Сальвадору були убиті урядовими військами, сотні тисяч емігрували.

У травні 1984 р. відбулися президентські вибори, на яких перемогу одержав кандидат від XДП X. Н. Дуарте. На виборах до Законодавчої асамблеї в березні 1988 р. зі значною перевагою перемогла партія правого крила — Націоналістичний республіканський союз (АРЕНА). Президентські вибори, що відбулися через рік — у березні 1989 р. — виграв кандидат від АРЕНА А. Крістіані.

У травні 1990 р. уряд Крістіані і ФНВФМ погодилися на переговори з метою припинення громадянської війни і демократизації країни.