Всесвітня історія: довідник школяра та студента

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.

МИКОЛА II

Микола II Олександрович (6 (18) травня 1868, Царське Село — 17 липня 1918, Єкатеринбург) — останній російський імператор (1894—1917), старший син імператора Олександра III Олександровича й імператриці Марії Федорівни. Його царювання збіглося зі швидким промисловим розвитком країни. За Миколи II Росія зазнала поразки в російсько-японській війні 1904—1905 рр., що було однією з причин революції 1905—1907 рр., у ході якої було прийнято Маніфест 17 жовтня 1905 р., який дозволяв створення політичних партій і заснував Державну думу; почала здійснюватися Столипінська аграрна реформа. У 1907 р. Росія стала членом Антанти, у складі якої вступила в Першу світову війну (1914—1918). З серпня 1915 року — верховний головнокомандуючий. У ході Лютневої революції 1917 р. 2 (15) березня відрікся від престолу. Разом із сім’єю розстріляний більшовиками. У 2000 р. канонізований Руською православною церквою.

В. ЛЕНІН

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870—1924) — російський політичний діяч, лідер партії більшовиків і глава першого радянського уряду (Ради Народних Комісарів), професійний революціонер. Народився в сім’ї інспектора народних училищ. Старшого брата Леніна було страчено (1887) за участь у замаху на царя Олександра III. У 1887 р. вступив на юридичний факультет Казанського університету; у грудні виключений з університету і висланий за участь у студентському русі. У 1891 р. екстерном склав іспити за юридичний факультет при Санкт-Петербурзькому університеті; помічник присяжного повіреного в Самарі.

У 1893 р. переїхав до Санкт-Петербурга. У 1895 р. Ленін брав участь у створенні Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», потім був заарештований. У 1897 р. висланий на три роки в с. Шушенське Єнісейської губернії. У 1900 р. виїхав за кордон; разом із Г. В. Плехановим та іншими започаткував видання газети «Искра». На II з’їзді РСДРП (1903) Ленін очолив партію більшовиків. З 1905 р. в Санкт-Петербурзі; з грудня 1907 р. в еміграції.

У квітні 1917 р., приїхавши в Петроград, Ленін запропонував узяти курс на здійснення соціалістичної революції. Після Липневої кризи 1917 р. на нелегальному положенні. Очолив керівництво Жовтневим повстанням у Петрограді. На II Всеросійському з’їзді Рад обраний Головою Ради Народних Комісарів (РНК), Ради робітничої і селянської оборони; член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК), після утворення СРСР(1922) — Центрального Виконавчого Комітету (ЦБК) СРСР.

Відіграв вирішальну роль в укладенні Брестського миру. 30 серпня 1922 р. підчас замаху на його життя був важкопоранений. Ленін схвалив створення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК), яка широко і безконтрольно застосовувала методи насильства і репресій; ліквідацію опозиційних партій (в т.ч. соціалістичних, що призвело до виникнення однопартійної системи), опозиційних органів друку; висилання з країни видних представників інтелігенції, які не підтримували політику нової влади ; репресії по відношенню до духовенства.

У 1922 р. Ленін важко захворів і з грудня не брав участі в політичній діяльності. Ленін рано став прихильником ідей К. Маркса та Ф. Енгельса й прагнув застосувати їх при розв’язанні проблем суспільного розвитку Росії. Зробивши висновок про вступ Росії на шлях капіталізму, Ленін обґрунтував необхідність буржуазно-демократичної революції та її переростання в соціалістичну революцію. Найважливішим засобом революційної боротьби Ленін вважав створення партії професійних революціонерів, «партії нового типу», на відміну від парламентських соціал-демократичних партій.

Займаючи ультралівий фланг у європейському соціал-демократичному русі, відкидаючи концепції Е. Бернштейна, К. Каутського та інших як реформістські та ревізіоністські, Ленін прийшов до висновку, що капіталізм вступив в останню стадію свого розвитку — імперіалізм і передові країни Європи дозріли для світової соціалістичної революції. Різко критикуючи принципи парламентської демократії і розподілу влади, Ленін відстоював курс на встановлення диктатури пролетаріату як знаряддя побудови соціалізму й комунізму. Він вважав, що Росія повинна почати світову соціалістичну революцію.

Гостра криза в країні після Жовтневого перевороту і Громадянської війни, розуміння неможливості революції у європейських країнах привели Леніна до визнання помилковості політики «воєнного комунізму» і необхідності переходу до нової економічної політики. Після смерті Леніна в СРСР була канонізована сталінська інтерпретація ленінізму; із середини 80-х рр. в аналізі ідей та діяльності Леніна, що мали значний вплив на хід історії в XX ст., існує широкий спектр оцінок — від позитивних до різко критичних.

Головні праці: «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?» (1894); «Розвиток капіталізму в Росії» (1899); «Що робити?» (1902); «Крок уперед, два кроки назад» (1904); «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909); «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916); «Держава і революція» (1917); «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі» (1920); «Сторінки зі щоденника», «Про кооперацію», «Про нашу революцію», «Лист до з’їзду».

БІЛЬШОВИКИ

Більшовики — представники політичної течії (фракції) у Російській соціал-демократичній робітничій партії (з квітня 1917 р. самостійна політична партія), очолювані В. І. Леніним. Поняття «більшовики» виникло на II з’їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії (1903) після того як на виборах до керівних органів партії прихильники Леніна отримали більшість голосів (звідси їхня назва — більшовики), а їхні противники — меншість (звідси — меншовики).

У 1917—1952 рр. слово «більшовики» входило в офіційну назву партії Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків), Російська Комуністична партія (більшовиків), Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків). XIX з’їзд партії (1952) постановив іменувати її Комуністичною партією Радянського Союзу.

РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙНА

Російсько-японська війна 1904—1905 рр. — імперіалістична війна, велася за панування в Північно-Східному Китаї та Кореї. Розпочата Японією. Основні події 1904 р.: напад японського флоту на Порт-Артур, оборона Порт-Артура, невдалі для Росії битви на р. Ялу, Ляоянська, на р. Шахе; у 1905 р.: розгром російської армії під Мукденом, флоту — у Цусімській битві. Війна завершилася Портсмутським миром 1905 р., прискорила початок революції 1905—1907 рр.

ПЕРША РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1905—1907)

Кризова соціально-політична ситуація в Росії загострилася внаслідок невдалої російсько-японської війни 1904—1905 рр. Поштовхом до початку революції послужив розстріл мирної робітничої демонстрації в Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. (т. зв. «Кривава неділя»). Активно виступив робітничий клас, поширювалися селянські бунти, заворушення охопили армію і флот (повстання на броненосці «Потьомкін», владивостоцьке повстання таінші).

З вимогами реформ виступила буржуазія. Виникли професійні й професійно-політичні союзи, Ради робітничих депутатів, зміцнювалися революційні партії (соціал-демократична, соціалістів-революціонерів та інші), з’явилися ліберальні й консервативні партії та організації (конституційно-демократична, «Союз 17 жовтня», «Союз Михайла Архангела» і т. д.).

Жовтневий всеросійський політичний страйк, різка критика самодержавства лібералами змусили імператора Миколу II обнародувати Маніфест 17 жовтня 1905 р. Обіцянка політичних свобод, скликання Державної думи дозволило уряду нейтралізувати лібералів і розгромити Грудневе збройне повстання 1905 р. робітників Москви, Ростова-на-Дону, Новоросійська, Катеринослава, Горлівки тощо.

Однак і в 1906 р. нарівні з продовженням страйкової боротьби робітників зростала активність селянства (особливо влітку 1906 р.), армії і флоту (повстання на крейсері «Пам’ять Азова», свеаборзьке і кронштадтське), населення національних регіонів («лісові брати» в Латвії, «червоні сотні» в Грузії).

Розгін II Державної думи (державний переворот 3 червня 1907 р.) означав кінець революції. Самодержавство змушене було піти на створення парламентського представництва, розпочати реформи, які дали новий імпульс розвитку капіталізму в Росії.

МАНІФЕСТ 17 ЖОВТНЯ

Маніфест 17 жовтня 1905 р. («Про удосконалення державного порядку») підписаний Миколою II у момент найвищого підйому Жовтневого всеросійського політичного страйку. Проголошував громадянські свободи, скликання Державної думи.

СОЮЗ РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ

«Союзросійського народу» — організація чорносотенців у Росії. Створена в листопаді 1905 р., центр у Санкт-Петербурзі, більше 500 відділів у ряді міст. Керівники: О. І. Дубровін, В. М. Пуришкевич, М. Є. Марков. Монархічна і шовіністична програма містила вимоги поліпшити становище працівників та позбутися засилля бюрократії. У 1908 р. з нього виділився «Союз Михаїла Архангела». У 1910—1912 рр. розпався на дві самостійні організації: «Союз російського народу» і Всеросійський дубровінський союз російського народу. Після Лютневої революції діяльність союзів була заборонена.

КАДЕТИ

Кадети (конституційно-демократична партія; називалася також «Партією народної свободи») — одна з основних політичних партій у Росії в 1905—1917 рр. Програма: конституційно-парламентарна монархія, демократичні свободи, примусове відчуження поміщицьких земель за викуп, законодавче розв’язання «робітничого питання». Лідери: П. М. Мілюков, А. І. Шингарьов, В. Д. Набоков та інші. Друкарські органи: газета «Речь», журнал «Вестник партии народной свободы». У І і II Державних думах займали провідне місце. Підтримували політику уряду в Першій світовій війні, ініціатори створення Прогресивного блоку. Мали більшість у першому складі Тимчасового уряду. Після Жовтневої революції партія кадетів заборонена. У кінці 1980-х — на початку 90-х рр. у Росії створені організації, які оголосили себе спадкоємцями ідей кадетів.

ОКТЯБРИСТИ

Союз 17 жовтня (октябристи, від рос. октябрь — жовтень) — правово-ліберальна партія чиновників, поміщиків і великої торгової промислової буржуазії Росії. Організаційне оформлення партії завершилося в 1905 р. Назва на честь Маніфесту 17 жовтня 1905 р. — на думку октябристів, ця подія означала вступ Росії на шлях конституційної монархії. Виступала з вимогою народного представництва, демократичних свобод, громадянської рівності тощо. Чисельність разом з угрупованнями, що приєдналися, — бл. 80 тис. чоловік. Лідери: О. І. Гучков, П. Л. Корф, М. В. Родзянко, М. О. Хомяков, Д. М. Шипов. Газети «Слово», «Голос Москвы» та інші, всього понад 50. Найчисленніша фракція у III Державній думі, поперемінно блокувалася з помірковано-правими кадетами. До 1915 р. як партія припинила своє існування.

РАДИ РОБІТНИЧИХ ДЕПУТАТІВ

Ради робітничих депутатів — виборні політичні організації Росії. Виникли в ході революції 1905—1907 рр. Під час Лютневої революції 1917 р. створювалися як органи революційної влади. У більшості випадків утворювалися єдині Ради робітничих і солдатських депутатів.

ДЕРЖАВНА ДУМА

Державна дума — представницька установа в Росії (1906—1917). Встановлена Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Розглядала законопроекти, які потім обговорювалися в Державній раді й затверджувалися царем. Вибори багатоступеневі за 4 нерівноправними куріями (землевласницька, міська, селянська, робітнича). Половина населення (жінки, студенти, військовослужбовці) не мала виборчих прав. Чотири скликання: 1-ше (27 квітня — 8 липня 1906; голова С. А. Муромцев); 2-ге (20 лютого — 2 червня 1907; голова Ф. О. Головін); 3-тє (1 листопада 1907 — 9 червня 1912; головам. О. Хомяков, з 1910); 4-те (з 15 листопада 1912; голова Родзянко). 27 лютого (12 березня) 1917 сформувала Тимчасовий комітет Державної думи. Формально продовжувала існувати до 6(19)жовтня 1917 р., коли була ліквідована Тимчасовим урядом.

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА

Столипінська аграрна реформа — реформа селянського надільного землеволодіння в Росії. Названа на честь її ініціатора П. А. Столипіна. Дозвіл виходу з селянської общини на хутори або відруби (закон від 9 листопада 1906), зміцнення Селянського банку, примусовий землеустрій (закони від 14 червня 1910 і 29 травня 1911) і посилення переселенської політики (переміщення сільського населення центральних районів Росії та У країни на постійне проживання в малонаселені околичні місцевості — Сибір, Далекий Схід як засіб внутрішньої колонізації) були направлені на ліквідацію селянського малоземелля, інтенсифікацію господарської діяльності селянства на основі приватної власності на землю, збільшення товарності селянського господарства.

П. СТОЛИПІН

Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів Російської імперії (з 1906 р.). У 1903—1906 рр. саратовський губернатор, керував придушенням селянських заворушень у ході революції 1905—1907 рр. У 1907—1911 рр. визначав урядову політику. У 1906 р. проголосив курс соціально-політичних реформ. Розпочав проведення аграрної реформи. Під керівництвом Столипіна розроблено ряд великих законопроектів, у т. ч. з реформи місцевого самоврядування, введення загальної початкової освіти, про віротерпимість. Ініціатор створення військово-польових судів. У 1907 р. добився розпуску II Державної думи і провів новий виборчий закон, що істотно посилив позиції в Думі представників правих партій. Смертельно поранений у Києві есером Д. Г. Богровим.