Всесвітня історія: довідник школяра та студента

СЕЛЯНИ І СЕНЬЙОРИ

ФЕОДАЛЬНА РЕНТА

Феодальна рента — одна з форм земельної ренти, існувала у вигляді відробіткової (панщина), продуктової (натуральний оброк) і грошової ренти.

ПАНЩИНА

Панщина — форма земельної ренти, дармова примусова праця залежного селянина, працюючого з власним інвентарем у господарстві феодала. У Західній Європі панщина розповсюдилася з VIII— IX ст., з XII—XIII ст. почала витіснятися оброком і до XIV—XV ст. майже зникла. У країнах Сходу панщина не набула широкого поширення. На Русі вона виникла за часів Київської держави. У Росії широко розповсюдилася в другій половині XVI — першій половині XIX ст.

СЕРБИ

Серей (від лат. servus — раб) — у середньовічній Західній Європі категорія феодально-залежних селян, найбільш обмежених у правах: наприклад, у переході з однієї сеньйорії в іншу, відчуженні земельних держань, успадкуванні майна, свободі шлюбу тощо (мусили сплачувати феодалам особливі побори). До XVI ст. збереглися лише пережитки серважу.

СЕНЬЙОР

Сеньйор (від лат. senior — старший) — у Західній Європі в середні віки: 1) феодал, землевласник (власник сеньйорії), у залежності від якого знаходилися селяни (а часто і городяни); 2) феодал, в особистій залежності від якого знаходилися більш дрібні феодали — васали; 3) звертання до чоловіка в Іспанії (звертання до жінки — сеньйора).

ВАСАЛІТЕТ

Васал (лат. vasallus, від кельт. vassus — слуга) — у середні віки «слуга», людина, яка в обмін на надання землі в держання виконувала певну службу на користь старшого феодала (сеньйора), з яким вона була пов’язана клятвою вірності.

З розвитком феодальних відносин у Західній Європі васалом стали називати людину, яка поступила на службу (переважно військову) до іншого сеньйора, під захист якого вона «передавала» себе, визнаючи себе його «людиною». Цей акт називався комендацією, пізніше — омажом. Відносини між васалом і сеньйором закріплялися присягою вірності й певного церемонією: васал клав свої складені долоні в долоні сеньйора, а той передавав йому меч. Васал зобов’язувався надавати сеньйору допомогу, яка полягала передусім у військовій службі (40 днів на рік) та різних виплатах, а також повинен був брати участь у засіданнях ради (лат. consilium).

За службу васал отримував у держання землю — феод (лен). Сеньйор повинен був підтримувати і захищати свого васала. У IX ст. франкський король Людовік Благочестивий наказав, щоб кожний став чиєю-небудь «людиною», пізніше те саме було запроваджено і в Англії. Таким чином, склалася ієрархічна система васальних зв’язків, при якій кожний був чиїмсь васалом, у тому числі і монархи, які вважалися васалами Папи Римського або Божими васалами. Найвища знать вважалася «прямими» васалами монарха, інші феодали — «непрямими». У деяких країнах (наприклад, у Франції) з розвитком приватної влади феодалів виник принцип «васал мого васала не є моїм васалом», який означав, що «непрямий» васал монарха не зобов’язаний був йому підкорятися. Такий варіант васалітету зник у Європі з посиленням королівської влади і централізацією держав.