Всесвітня історія: довідник школяра та студента

ЕПОХА ВІКІНГІВ

ВІКІНГИ

Вікінги (варяги, нормани) — скандінави, які піратствували у VIII—XI ст. на морях Європи. Що ж означає слово «вікінг» ? Середньовічний літописець Адам Бременський писав, що вікінгами датчани називають піратів. На думку дослідника Ф. Аскеберга, слово «вікінг» походить від дієслова vikja — «повертати, відхилятися». Тобто вікінг — це людина, яка зійшла з нормального життєвого шляху, морський бродяга, який відправився в далекі країни за здобиччю і ратною славою. їхня активність була такою значною, що в скандинавській історії період з кінця VIII до середини XI ст. назвали «епохою вікінгів».

Вікінги грабували кораблі, прибережні селища, монастирі й міста — їхніми жертвами стали Париж, Лондон, Орлеан, Кельн, Гамбург, Бонн, Руан, Севілья та інші населені пункти. Страх перед вікінгами був таким великим, що у багатьох церквах Західної Європи богослужіння починалося молитвою «Боже, врятуй нас від шаленства норманів!» Іноді піратам вдавалося накласти регулярну данину на населення. Вони захоплювали силою землі для поселення, як це сталося на Британських островах: в Англії утворилася т. зв. область «датського права» — Денло, в Ірландії вікінги заснували декілька міст, у тому числі Дублін. На півночі Франції, де вікінги отримали землі в лен від французького короля, вони заснували герцогство Нормандія. Шведи деякий час брали данину з балтійських і фінських племен.

У давньоруських літописах розповідається, що варяги брали данину з північних слов’ян. На Русі скандинави стали засновниками правлячої династії Рюриковичів, пізніше варяги входили до складу дружин князів, а також служили у гвардії візантійських імператорів. З утворенням держав у Скандинавії заморська експансія норманів набула характеру державної політики.

У кінці X ст. ісландські вікінги відкрили Гренландію, звідки вони рушили далі на захід і досягли Північної Америки (Вінланд, Маркланд, Хеллуланд). У плавання вікінги зазвичай вирушали влітку. У походах в основному брали участь молоді люди, хоч деякі залишалися вікінгами до старості. Ватажки вікінгів називалися «морськими конунгами», тобто «морськими королями», а також ярлами і хевдінгами.

За свідченням давніх саг, кожний вікінг був кровним братом своїх товаришів по команді. За смерть побратима ворогу мстили навіть ціною власного життя. Здобич ділилася порівну, при цьому вождеві покладалася особлива частка. Вікінги були озброєні мечами, бойовими сокирами, списами, луками зі стрілами, топориками-чеканами, палицями (булавами), дротиками і гарпунами; захисне озброєння складали щити, шоломи з наносниками, кольчуги.

ЕЙРІК РУДИЙ

Ейрік Рудий (Ейрік Торвальдсон) (бл. 950 — бл. 1002) — норманський мореплавець. У 981—983 рр. відкрив частину східних, південних і західних берегів Гренландії, острів Діско, протоку Дейвіса, мис Баффіна і острів Баффінова Земля; заснував перше поселення в районі Бредефіорда.

ЛЕЙФ ЕЙРІКСОН

Лейф Ейріксон (Лейф Щасливий) (бл. 975 — бл. 1022) — ісландський вікінг, син Ейріка Рудого. У 1004 р. перетнув протоку Дейвіса, відкрив північно-східне узбережжя Північної Америки; у 1005 р. повернувся в Гренландію.

АЛЬФРЕД ВЕЛИКИЙ

Альфред Великий (бл. 849 — бл. 900) — король англосаксонського королівства Уессекс з 871 р. Об’єднав під своєю владою ряд сусідніх англосаксонських королівств. За Альфреда Великого було складено перший загальноанглійський збірник законів («Правда Альфреда») і частина «Англосаксонської хроніки».

ВІЛЬГЕЛЬМ І (ЗАВОЙОВНИК)

Вільгельм І Завойовник (бл. 1027 — 9 вересня 1087 р.) — англійський король з 1066 р. Був побічним сином нормандського герцога Роберта II Диявола. У 1033 р., коли Роберт Диявол вирушив в Палестину, Вільгельма було визнано його спадкоємцем. При звістці про смерть Роберта (1035) нормандські барони на чолі з родичами померлого повстали проти Вільгельма, і тільки втручання французького короля Генріха І, захисника Вільгельма, зберегло за ним престол. Юність Вільгельма пройшла у війнах із сусідами, внаслідок яких він приєднав до своїх володінь графство Мен (1062) і частину земель графа Анжуйського, а також у боротьбі з місцевими баронами, яких йому вдалося підкорити.

Особливу увагу Вільгельм приділяв церкві: він сам керував духовними соборами і за допомогою пріора Ланфранка намагався підвищити освітній і етичний рівень духовенства. У 1051 р. він відвідав свого родича, англійського короля Едуарда Сповідника, і згодом стверджував, що бездітний Едуард призначив його своїм наступником, хоч таке призначення без згоди у їтенагемона не мало законної сили.

У 1066 р., коли Едуард помер і наслідником його став Гарольд II, Вільгельм заявив про свої права на англійський престол. Ці домагання підтримав папа Александр II; він відлучив Гарольда від церкви і доручив Вільгельму привести Англію до покірності папській владі. Вільгельм зібрав військо рицарів і простих воїнів з Нормандії, Франції та Італії чисельністю до 60 тисяч; вони відплили з гавані Сен-Валері (у гирлі Сомми) і висадилися на англійський берег 29 вересня 1066 р. 14 жовтня 1066 р. в битві під Гастінгсом Вільгельм розбив військо Гарольда II і оголосив себе королем Англії.

Навесні 1067 р. Вільгельм поїхав у Нормандію, і в Англії спалахнуло повстання, викликане насильствами нормандців. Повернувшись в Англію, він навів там порядок і побудував ряд укріплених замків, де розмістив нормандські гарнізони. Повстання англосаксів спалахували і надалі — у 1068, 1069, 1071 рр. Вільгельм жорстоко придушив їх і фактично наново завоював усю країну. Конфіскувавши землі місцевих феодалів, він роздав їх своїм прибічникам, тим самим створивши прошарок нормандської знаті, на який він спирався в своєму правлінні. Вільгельм укріпив свою владу, ввівши в графствах управління чиновників-шерифів, які знаходилися у прямій залежності від короля.

Крім звичайної присяги васалів своєму сюзерену він увів клятву вірності безпосередньо королеві («Солсберійська присяга»). Становище селян за правління Вільгельма І значно погіршилося, особливо після перепису 1086р. («Книга страшного суду»), який перевів багатьох вільних селян до розряду віланів. Перед смертю Вільгельму довелося вести війну проти баронів Нормандії і сусідньої з нею Франції. Під час об’їзду руїн взятого ним міста Манта Вільгельм упав із сідла і сильно забився. Його привезли в Руан, де він помер 9 вересня 1087 р.

САГИ

Саги — у середньовічній Скандинавії будь-яке прозаїчне оповідання про минуле на відміну від поетичних сказань скальдів. Саги, які дійшли до нас у письмовому вигляді, своїм корінням сягають в усні розповіді, що виконувалися публічно на бенкетах або інших зборах. Подібні оповідання існували в усіх скандинавських країнах, але майже всі відомі нам саги були записані в XII—XV ст. в Ісландії, середньовічна література якої була багатша за ту, що створена в інших скандинавських країнах. При записах і після них саги зазнавали деякої переробки; безперечно, що в сагах у тому вигляді, в якому вони відомі нам, присутні вплив і запозичення з європейської літератури, але при цьому вони значною мірою відображають і розвивають місцеву скандинавську традицію. Найперші з тих, що дійшли до нас, — «саги про апостолів» і «саги про святих людей», які є переказами латинських творів. До «саг про королів» відносять саги, у яких розповідається про норвезьких конунгів (найбільш відомі «Сага про Сверріра» і «Земне коло» Сноррі Стурлусона).

У «сагах про єпископів» розповідається про ісландських єпископів XI—XIV ст. У «сагах про давні часи» («Сага про Вельсунгів») є елементи епічних оповідей, але переважають казкові мотиви, тому вже в середні віки їх називали «брехливими сагами». Сагами також називали перекладні твори («Сага про Трістрама та Ісонду» ), які іноді трактують як «рицарські саги». Найвидатніші пам’ятки — «саги про ісландців» («родові саги», також «ісландські саги»), у яких описуються події, що відбувалися в Ісландії в X—XI ст., тобто у «вік саг». Основна тема цих саг — розбрат між людьми, кровна помста, вірність обов’язку, мужність героїв перед лицем долі.