Всесвітня історія: довідник школяра та студента

ДВІ ІМПЕРІЇ: ВІЗАНТІЙСЬКА І ФРАНКСЬКА

ВІЗАНТІЯ

Візантія (Візантійська імперія) — Римська імперія в епоху середньовіччя зі столицею в Константинополі — Новому Римі. Назва «Візантія» походить від давнього найменування її столиці (Візантій знаходився на місці Константинополя) і простежується у західних джерелах з XIV ст. Символічним початком Візантії вважається рік заснування Константинополя (330 р.), з падінням якого — 29 травня 1453 р. — імперія припинила своє існування. «Поділ» Римської імперії 395 р. на Західну і Східну являло собою лише формально-правову межу епох, у той час як історичний перехід від пізньоантичних державно-правових інститутів до середньовічних відбувався в VII— VIII ст. Але і потім Візантія зберігала багато традицій античної державності і культури, що дає змогу виділити її в особливу цивілізацію, сучасну, але не ідентичну середньовічній західноєвропейській спільноті народів. Серед її ціннісних орієнтирів найважливіше місце займали уявлення про так звану «політичну ортодоксію», які поєднували християнську віру з імперською ідеологією. Разом з грецькою мовою та елліністичною культурою ці чинники забезпечували єдність держави протягом майже тисячоліття. В основу візантійського законодавства було покладено римське право, яке ревізувалося та адаптувалося до нових життєвих реалій. Етнічна самосвідомість довгий час не грала істотної ролі в самоідентифікації імперських громадян, які офіційно іменувалися римлянами (по-грецькому — ромеями). В історії Візантійської імперії можна виділити ранньовізантійський (IV—VIII ст.), середньовізантійський (IX—XII ст.) і пізньовізантійський (XIII—XV ст.) періоди.

РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

У початковий період до складу Візантії (Східної Римської імперії) входили землі на сході від лінії розділу 395 р. — Балкани, Фракія, Мала Азія, Сирія та Палестина, Єгипет. Після захоплення варварами західних римських провінцій статус Константинополя ще більше підвищився, оскільки місто залишалося резиденцією імператорів й осереддям імперської ідеї. Звідси в VI ст. за імператора Юстиніана І (527—565) велося «відновлення Римської держави»; після багаторічних воєн під владу імперії було повернуто Італію з Римом, Північну Африку з Карфагеном і частину Іспанії. На цих територіях було відновлено римське провінційне управління і поширено дію римського законодавства в його юстиніановій редакції («Кодекс Юстиніана»). Однак в VII ст. ситуація в Середземномор’ї повністю змінилася внаслідок нашестя арабів і слов’ян. Імперія втратила найбагатші землі Сходу, Єгипет і африканське узбережжя, а її балканські володіння сильно скоротилися і виявилися відрізаними від західноєвропейського світу. З відторгненням східних провінцій зросла домінуюча роль грецького етносу і припинилася полеміка з монофіситами, яка була важливим чинником внутрішньої політики імперії на сході в попередній період. Латинська мова, раніше офіційна державна мова, вийшла з ужитку і замінилася грецькою.

У VII—VIII ст. за часів імператорів Іраклія (610—641 рр.) і Лева III (717—740 рр.) римський провінційний розподіл земель перетворюється у фемний устрій, який забезпечив життєздатність імперії на подальші сторіччя. Іконоборчі потрясіння VIII—IX ст. не змогли похитнути її могутності.

СЕРЕДНЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

Імперія цього періоду являла собою світову «наддержаву», чия стійка централізована державність, військова міць і культура складали разючий контраст із роздробленістю сил латинського Заходу і мусульманського Сходу. «Золотий вік» Візантійської імперії тривав приблизно з 850 до 1050 рр. У ці сторіччя її володіння тягнулися від Південної Італії та Далмації до Вірменії, Сирії і Месопотамії. Давня проблема безпеки північних кордонів імперії була вирішена приєднанням Болгарії (1018) і відновленням колишнього римського кордону по Дунаю. Були асимільовані й підлеглі імперії слов’яни, які заселили Грецію в попередній період. Стійкість економіки засновувалася на розвинених товарно-грошових відносинах і поширенні золотого соліда, який карбували з часів Константина І. Фемний лад дозволяв зберігати військову потужність держави і незмінність її економічних інститутів; він забезпечував панування в політичному житті столичної чиновної аристократії, а тому неухильно підтримувався протягом X — початку XI ст.

Імператори Македонської династії (867—1056) втілювали в собі ідею обраності та постійність встановленої Богом влади. Повернення до вшанування ікон у 843 р. знаменувало примирення між державою і церквою. Авторитет константинопольського патріархату був відновлений, і в IX ст. він уже претендував на домінування в східно-християнському світі. Хрещення болгарів, сербів, а потім і Київської Русі розширило межі візантійської цивілізації. У середньовізантійський період складаються основи того, що сучасними дослідниками було визначено як «Візантійська співдружність». Її зримим вираженням стала ієрархія християнських правителів, що визнавали імператора як світського голову, а константинопольского патріарха як голову церкви. На сході такими правителями були вірменські й грузинські царі, чиї незалежні володіння межували з імперією та мусульманським світом. Незабаром після смерті найбільш яскравого представника Македонських імператорів Василія II Болгаробійця (976—1025) почався занепад держави. Він був викликаний кризою фемного ладу, що посилювалася із зростанням прошарку землевласницької (переважно військової) аристократії.

Неминуче зростання приватноправових форм залежності візантійського селянства послаблювало державний контроль над ним і призводило до зіткнення інтересів столичної чиновницької й провінційної знаті. Протиріччя всередині правлячого стану і несприятливі зовнішні обставини, викликані нашестям турків-сельджуків і норманів, призвели до втрати Візантією малоазійських (1071) і південно-італійських володінь (1081). Тільки правління Олексія І, засновника династії Комнінів (1081—1185), дозволило вивести країну із затяжної кризи. Внаслідок енергійної політики Комнінів Візантія XII ст. відродилася як могутня держава. Вона знову стала відігравати активну роль у світовій політиці, утримуючи під своїм контролем Балканський півострів і претендуючи на повернення Південної Італії, однак головні проблеми на сході так і не були остаточно вирішені.

Велика частина Малої Азії залишалася в руках сельджуків, і поразка Мануїла I (1143—1180) у 1176р. під Міріокефалоном поклала кінець надіям на її повернення. В економіці Візантії все більш важливе місце починає посідати Венеція, яка в обмін на військову допомогу домагається від імператорів привілеїв у східній торгівлі. На зміну фемному ладу приходить система проній, заснована на приватноправових формах експлуатації селянства. Послаблення Візантії відбувалося одночасно з оновленням життя середньовічної Європи.

Латиняни прямували на Схід спочатку як паломники, потім як купці й хрестоносці. їхня експансія, що не припинялася з кінця XI ст., посилювала духовне відчуження, яке наростало у відносинах між східними й західними християнами. Його симптомом стала Велика схизма 1054 р.; вона знаменувала собою остаточне розходження східної й західної богословських традицій.

Хрестові походи і встановлення латинських східних патріархатів сприяли зростанню напруженості у відносинах між Заходом і Візантією. Захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 р. і подальший поділ імперії поклали край тисячолітньому існуванню Візантії як великої світової держави.

ПІЗНЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

Після 1204 р. на територіях, що входили колись до складу Візантії, утворилися декілька латинських і грецьких держав. Найбільшою серед грецьких держав була малоазійська Нікейська імперія, чиї правителі очолили боротьбу за відтворення Візантії. Після закінчення «нікейського вигнання» і повернення імперії в Константинополь (1261) починається останній період існування Візантії, названий від імені правлячої династії Палеологівським (1261—1453).

На початку XIV ст. турки-османи захопили у Візантії Малу Азію, а з середини того ж століття розпочали захоплення її володінь на Балканах. Особливе значення для виживання імперії Палеологів набули відносини із Заходом і неминуча унія церков як гарантія допомоги проти іновірних загарбників. Церковна єдність формально була відновлена на Ферраро-Флорентійському соборі 1438—1439 рр., однак вона ніяк не позначилася на долі Візантії. Більшість населення православного світу не прийняла запізнілої унії, вважаючи її зрадою істинній вірі. Константинополь залишився без допомоги заходу, і 29 травня 1453 р. його захопили турки-османи. Так було повалено тисячолітню твердиню східного християнства і завершено історію держави, заснованої Октавіаном Августом у І ст. до н. е.

ІКОНОБОРСТВО

Іконоборство — релігійний рух у Візантії в VIII — першій половині IX ст., який відкидав вшанування ікон як ідолопоклонство, спираючись на старозавітні заповіді («не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі... не поклоняйся їм і не служи їм»). Розрізнюють два періоди іконоборства. Перший (726—787) пов’язаний з релігійною політикою імператорів Ісаврійської династії Лева III (717—740) і Константина V ( 740—775), що зводилася до догматичного спростування вшанування ікон та їх масового знищення. Першою іконоборчою акцією влади визнається видалення надвратної ікони Христа Халкитіса, що знаходилася перед входом у Великий імператорський палац (бл. 726—730). Тоді ж був виданий едикт Лева III проти вшанування ікон.

У 754 р. Константин V добився соборного засудження іконовшанування, що призвело до падіння авторитету та ізоляції Константинопольської кафедри в християнському світі. Відмова від рішень іконоборчого собору стала можливою лише зі зміною позиції влади.

VII Всесвітній (Другий Нікейський) собор, скликаний імператрицею Іриною в 787 р., відновив і догматично обґрунтував ушанування ікон. Відновлене у 815—842 рр. іконоборство мало більш поверховий характер. Його ініціатором виступив імператор Лев V (813—820), чия іконоборча політика була головним засобом відновлення повної державної супрематії (переваги) в церковних питаннях (тобто верховенства в розв’язанні церковних питань). Цієї ж політики дотримувалися імператори Аморійської династії Михаїл II і Феофіл; зі смертю останнього в 842 р. іконоборство втратило підтримку влади і в наступному році вшанування ікон було відновлено (843). Боротьба проти іконоборства породила значну кількість новомучеників, переважно ченців. їх духовними лідерами були студийський ігумен св. Феодор Студит і православні патріархи-іконовшанувальники святі Тарасій і Никифор, які займали столичну кафедру в 784—815 рр.

Учення на захист ушанування ікон, що покладено в основу канонів VII Всесвітнього собору, було розроблено Іоанном Дамаскіним. Урочисте відновлення у 843 р. іконовшанування святкується Східною церквою в першу неділю Великого посту («Торжество Православ’я»).

ДИНАСТІЯ КАРОЛІНГІВ

Каролінги (нім. Karolinger) — династія правителів Франкської держави в 687—987 рр., з 751 р. — королів, з 800 р. — імператорів; названа на ім ’ я свого найвизначнішого представника Карла Великого. Засновником династії став у 687 р. Піпін Герістальський, майордом Австразії — одного з королівств, на які розпалася держава Меровінгів. Натойчас королівська влада була вже номінальною, ареальну можливість управління Австразією, Нейстрією і Бургундією сконцентрували у своїх руках майордоми — управителі королівського палацу. Піпін Герістальський переміг інших майордомів, повністю усунув від справ «лінивих» меровінгських королів і зробив посаду майордома спадковою. Син Піпіна Герістальського Карл Мартелл (715—741) успішно продовжив політику батька, залишившись самовладним правителем об’єднаної Франкської держави.

У 751 р. син 1 наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741—768) на зборах франкських феодалів при підтримці папського престолу був проголошений королем франків. Вершини могутності династія досягла при синові Піпіна Короткого Кардові Великому (768—814). Скориставшись тим, що престол Візантійської імперії займала жінка, імператриця Ірина, що суперечило традиції, він добився того, що в 800 р. папа коронував його і проголосив імператором. Син Карла, Людовік Благочестивий (814—840), був скинутий власними дітьми, потім повернув собі престол, але після його смерті сини (Лотар, Людовік і Карл) почали між собою війну. Вона завершилася у 843 р. укладенням Верденського договору про поділ імперії на три частини, що відповідало також і етнічному складу її населення: Лотар зберіг за собою титул імператора і отримав Італію, а також вузьку смугу земель на лівому березі Рейна (Лотарингію і Бургундію), Людовік Німецький отримав землі на півночі від Альп і на сході від Рейну (Східно-Франкське королівство, пізніше — Німеччина), Карл Лисий отримав території на захід від Рони і Мааса (Західно-Франкське королівство, пізніше — Франція). У 869 р. Людовік Німецький і Карл Лисий захопили Лотарингію.

У 880-х рр. імперія ненадовго була об’єднана під владою Карла III Товстого, потім розпалася знову. Династія італійських Каролінгів перервалася у 878 р. зі смертю Лотаря II; династія німецьких — у 911 р., коли помер Людовік Дитя; французьких — у 987 р. зі смертю Людовіка V Лінивого. У Німеччині влада перейшла до Саксонської династії, у Франції — до Капетінгів.

РИЦАРСТВО

Рицарство — привілейована частина середньовічного суспільства, що перебувала на кінній військовій службі у свого феодала або короля. У Франції рицарі називалися шевальє, в Іспанії — кабальєрос, у Німеччині — ріттери. Середньовічне рицарство сформувалося в Європі в IX—X ст. на основі військових загонів ранньофеодальної епохи. До кінця XI ст. склався рицарський етичний кодекс, що ґрунтувався на обов’язковому служінні церкві, захисті сиріт і незаможних, військовій доблесті. Заступником рицарства вважався св. архангел Михаїл — провідник ангельського воїнства. Первинне рицарство, будучи військовим обов’язком васалів, не давало ніяких прав на станову перевагу, але вже в XIII ст. воно перетворилося в замкнену спадкову групу, а з XIV ст. приналежність до рицарства означала приналежність до знаті. Кожний рицар мав право посвятити будь-яку людину в рицарі, вдаривши плазом меча по плечу, але обряд посвячення старалися провести з великою урочистістю і за встановленим ритуалом. Обряд посвячення в рицарі відбувався у святкові дні — на Великдень, Різдво, Трійцю, — і йому передували суворий піст, публічна сповідь і нічне неспання в церкві.

На наступний ранок відбувалося обмивання й одягання в новий одяг. У церкві той, хто посвячувався, молився і давав обітницю, а священик благословляв меч майбутнього рицаря. Після відповідей на встановлені запитання про мету вступу в рицарство присвячений отримував з рук дам або старших рицарів свою зброю. Остаточно рицарське посвячення набирало чинності після удару плазом меча по плечу, що супроводилося словами: «В ім’я Божіє, Святого Михаїла і Святого Георгія роблю тебе рицарем. Будь благочестивий, сміливий і благородний». Пройшовши обряд посвячення, рицар ставав чиїм-небудь васалом, для чого проходив омаж і в результаті інфеодації (наділення землею) вступав у володіння феодом (леном, ф’єфом).

Піднесенню рицарського звання сприяло утворення духовних рицарських орденів в епоху хрестових походів. Вступ до ордену передбачав прийняття 4 обітниць: бідності, слухняності, безшлюбності, особистої досконалості. Рицар не міг змагатися із слабшим противником, немічним або стариком, а вбивство беззбройного покривало рицаря незмивною ганьбою. В епоху пізнього середньовіччя обітниці втратили колишній серйозний характер. У XIV—XV ст. почався занепад рицарської ідеології і самого рицарства, пов’язаний із змінами в методах ведення війни, зниженням ролі кінноти і винаходом пороху. Однак протягом багатьох сторіч рицарство залишалося високим життєвим ідеалом середньовічного суспільства.

КАРЛ ВЕЛИКИЙ

Карл Великий (742—814 рр.) — король франків з 768 р., імператор з 800 р. Карл Великий був помазаний на царство в 754 р. за життя батька, Піпіна Короткого; до 771 р. правив спільно з братом Карломаном. За час його правління франки здійснили 53 походи, з них 27 очолював сам Карл; у цей період територія Франкської держави збільшилася вдвічі. Найтривалішою була війна з саксами в 772—804 рр., внаслідок якої Саксонія була насильно християнізована і включена до складу Франкської держави.

Походи в Іспанію проти арабів у 778—810 рр. призвели до створення у Франкській державі Іспанської марки на північному сході Піренейського півострова. Перший похід 778 р. виявився невдалим, ар’єргард війська був при відступі розбитий загоном басків. Граф Роланд, який командував ар’єргардом, загинув. Ця подія стала основою для пізнішої «Пісні про Роланда». У 787—796 рр. були завойовані населені аварами території нинішніх Австрії та Угорщини. У 785 р. завойована Фрісландія, у 789 і 812 рр. зроблені походи проти полабських слов’ян.

У 773 і 774 рр. на запрошення папи Адріана І Карл зробив походи в Італію, розбив лангобардів, коронувався італійською короною і підтвердив права пап на Папську область. У 800 р. Карл придушив повстання проти папи в Римі. 25 грудня 800 р. в соборі св. Петра папа Лев III увінчав голову Карла імператорською короною. Візантійський уряд відмовлявся визнавати за Карлом імператорський титул, але після війни 809—814 рр. погодився на це. Устрій держави Карла знаменував собою розвиток феодалізму. Вища знать країни, пов’язана з Карлом ленною присягою, зобов’язана була брати участь у походах разом зі своїми людьми. З 789 р. Карл неодноразово видавав укази, що вимагали від кожної вільної людини знайти собі сеньйора, під керівництвом якого він повинен був служити. Збільшувалася кількість залежних селян.

Імперія Карла ділилася на округи на чолі з призначеними монархом графами, що володіли адміністративною і військовою владою і головували в судах за участю присяжних з місцевих вільних чоловіків; контроль за діяльністю графів і суд від імені государя здійснювали « государеві посланці». Щорічно скликалися т. зв. «травневі поля», з’їзди вищої світської і церковної знаті, на яких Карл представляв укази і капітулярії, що стосувалися всіх сторін життя. Карл Великий, який до кінця днів залишався безграмотним, приділяв велику увагу освіті. У 787 р. було видано указ про створення шкіл при монастирях, у 789 р. — про обов’язкову освіту всього вільного чоловічого населення (залишився невиконаним). При дворі склався вчений гурток на чолі з Карлом, названий Академією. Карл Великий пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому — Людовіку Благочестивому. Імперія Карла розпалася у 843 р. внаслідок Верденського договору.

«КАРОЛІНГСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

«Каролінгське відродження» — культурний підйом в імперії Карла Великого і в королівствах династії Каролінгів у VIII—IX ст. (в основному на території Франції і Німеччини); проявився в організації шкіл, залученні до королівського двора освічених діячів, у розвитку літератури, образотворчого мистецтва, архітектури. Центр «Каролінгського відродження» — гурток при дворі Карла Великого, т. зв. «Академія », якою керував Алкуїн; у діяльності гуртка брали участь сам Карл Великий, Ейнгард та інші.

ВЕРДЕНСЬКИЙ ДОГОВІР 843 р.

Верденський договір (843) — угода між онуками Карла Великого про поділ його імперії. Традиції поділу володінь монарха між його синами і переділу цих володінь між спадкоємцями здавна існували у Франкській державі епохи Меровінгів і Каролінгів. В умовах відсутності чіткої межі між публічним і приватним правом подібна угода оформляла не розпад держави, а розподіл власності. Імператор Людовік І Благочестивий перед смертю (840) оголосив свого старшого сина і співправителя Лотаря І спадкоємцем імперії, а його молодшим братам Людовіку Німецькому і Карлу Лисому виділив частки (Баварію і території навколо Парижа) з королівським титулом. Відразу ж після смерті батька молодші брати почали боротьбу зі старшим, розбили його у битві під Фонтенуа (25 червня 841 р.) і у 842 р. в Страсбурзі поклялися не укладати з ним сепаратного миру. Переговори між ворогуючими сторонами завершилися у Вердені у 843 р. підписанням договору. За цим договором Лотар І зберігав імператорський титул, а також обидві столиці імперії Карла Великого — Рим і Ахен, але все це означало лише почесне верховенство. Кожний з братів отримував практично незалежну частину імперії: Лотар — Італію і т. зв. «Серединне королівство» — смугу землі від Середземного до Північного морів, включаючи Прованс, Бургундію, лівобережжя середнього і весь басейн нижнього Рейну і північні Нідерланди; Людовік — майже всю Німеччину від Рейну до Ельби; Карл — всю Галлію з Аквітанією і Іспанською маркою. Дроблення імперії продовжувалося і після Верденського договору.