Всесвітня історія: довідник школяра та студента

НАРОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ

ДАВНІ ГЕРМАНЦІ

Германці (лат. germani) — стародавні племена, які говорили на мовах германської гілки індоєвропейської сім’ї. В епоху пізньої бронзи германці населяли Південну Скандинавію, Ютландію і Північну Німеччину між ріками Емс та Одер і Гарцьким гірським масивом. В останні століття до нашої ери германці починають розширювати свою територію на південь і захід за рахунок витіснення кельтських племен. Германці та римляни уперше зіткнулися при нашесті кімврів і тевтонів, які проживали раніше в Ютландії.

У битвах із германцями римляни втратили декілька армій, варвари загрожували Італії, і лише Гаю Марію вдалося їх перемогти. До середини І ст. до н. е. германці вже просунулися до Рейну і Дунаю, їхнім спробам закріпитися в Галлії поклав край Юлій Цезар. Йому належить перший опис германців та їхньої країни. Римляни доклали багато зусиль, щоб підкорити германські землі, і до 9 р. н. е. під римським контролем вже знаходилася територія до Ельби. Однак у цьому році в Тевтобурзькому лісі германці під проводом Армінія знищили три римських легіони, і кордон було відсунуто назад до Рейну. Докладну розповідь про германців склав римський історик Тацит. Він описав їхню країну, місця розселення, вірування, звичаї, суспільство та спосіб ведення війни.

ВЕСТГОТИ

Вестготи (візиготи) (лат. Visigothi) — германські племена, західне відгалуження готів. У IV ст. відділилися від остготів, неодноразово вторгалися на територію Римської імперії, заснували обширні королівства в Галлії та Іспанії. Вестготи були осілими землеробами в Дакії (на території сучасної Румунії). У 376 р. на них напали гуни і витіснили за Дунай, на територію Римської імперії. Вони отримали дозвіл жити на порубіжних землях імперії, але утиски з боку римської влади призвели до того, що вони разом з остготами підняли повстання і пограбували балканські провінції Риму. У 378 р. вестготи вщент розгромили імператора Валента під Адріанополем, убивши й самого імператора. У 382 р. наступник Валента імператор Феодосій І Великий уклав з ними мир і поселив їх в Мезії на правах федератів (військових союзників римлян). У 395 р. під проводом Аларіха вестготи залишили Мезію і рушили спочатку на південь в Грецію, а потім в бік Італії, на територію якої з 401 р. неодноразово вторгалися. Кульмінацією їхніх походів стало пограбування Рима в 410 р. У тому ж році Аларіх помер, і його наступник Атаульф відвів вестготів у південну Галлію, а потім, у 415 р., в Іспанію. У 418 р. патрицій Константин, який пізніше став імператором Східної Римської імперії Константином III, дозволив їм повернутися і поселитися на правах федератів у провінції Аквітанія Секунда в пониззі рік Гаронни і Луари. Незабаром помер вождь вестготів Валія. Його наступника короля Теодоріха І, який загинув у битві з Аттілою на Каталаунських полях в 451 р., можна вважати першим вестготським королем. Наполегливо прагнучи розширити свою територію, часто за рахунок імперії, вестготи лишалися на правах федератів до 475 р., поки син Теодоріха І Ейріх не проголосив себе незалежним королем. Ейріх склав кодекс законів, фрагменти якого дійшли до наших днів. При ньому Вестготське королівство тягнулося від Луари до Піренеїв і нижньої течії Рони, включаючи велику частину Іспанії. Ейріха змінив його син Аларіх II, якийу 507 р. потерпів поразку від франкського короля Хлодвіга і загинув в битві при Вуайє поблизу Пуатьє. Внаслідок цієї битви вестготи позбавилися своїх володінь у Галлії, за винятком Септіманії, вузької смужки землі, що простяглася вздовж узбережжя від Піренеїв до Рони, зі столицею в Нарбонні; франки так і не змогли її завоювати. Вестготи правили в Септіманії та в більшій частині Іспанії зі столицею в Толедо, поки в 711 р. їх не розгромили араби.

ОСТГОТИ

Остготи (остроготи, грейтунги) (лат. ostrogothae — східні готи) — одне з готських племен, що завоювало Італію й утворило на її території своє королівство (493—552 рр.). У III ст. вони населяли Північне Причорномор’я і Крим (Кримська Готія). У другій половині IV ст. створили племінний союз на чолі з королем Германаріхом, у який входили інші германські племена, а також слов’яни з Наддніпрянщини (зокрема, з околиць Києва) і скіфо-сарматські племена. У 375 р., коли гуни вторглися в їхнє королівство, король Германаріх покінчив із собою, а остготи мігрували на захід. Значна частина остготів поселилася в Паннонії. Остготи відігравали помітну роль у внутрішніх справах Візантії в V ст.

У 474 р. їхнім королем став Теодоріх з роду Амалів, який виховувався при імператорському дворі в Константинополі. У 484 р. імператор Зенон подарував Теодоріху звання консула і патриція. Теодоріх уклав з ним договір, згідно з яким король остготів зобов’язувався вигнати з Італії короля Одоакра, який узурпував владу, і правити там до прибуття імператора. Після швидкого завоювання Італії і трьохлітньої облоги столиці Західної Римської імперії Равенни, Теодоріх уклав з противником угоду про спільне правління (493 р.). Але через декілька днів він стратив Одоакра і став правити самостійно, фактично продовживши політику свого попередника і порушивши угоду з імператором. Теодоріху, розумному політику, дипломатичними і військовими методами вдалося забезпечити безпеку свого королівства. Через династичні шлюби він був пов’язаний зі всіма значними королівськими домами Європи. На півдні він завдав поразки вандалам, на півночі переміг бургундів і франків, захопив Провінцію (сучасний Прованс). Свою дочку Амаласунту він видав за Еутаріха, також з роду Амалів, щоб той, а потім і його син, став королем остготів і вестготів.

По смерті Еутаріха, Теодоріх поставив регентом при малолітньому синові Аларіха II, Амаларісі, свого радника Тіудіса (507). Після смерті Амаларіха Тіудіс став королем вестготів (531—548). Найважливішою метою політики Теодоріха було зближення римлян і готів. Підкреслюючи спадкоємність своєї влади від римських імператорів, він, зі слів історика Йордана, «зняв приватне вбрання і одяг свого племені і прийняв пишний царський одяг вже як правитель готів і римлян». Після смерті Теодоріха (526) правителькою при його малолітньому внукові Атанарісі стала Амаласунта. Вона відновила проримську політику, повернула конфісковані землі страчених римлян їхнім родичам. Розуміючи зростаючу небезпеку війни з Візантією, Амаласунта пішла на зближення з нею, чим і викликала невдоволення готської знаті. Для того щоб зберегти владу після смерті Атанаріха, Амаласунта вийшла заміж за Теодохада, племінника Теодоріха, але той незабаром убив її (533).

Візантійський імператор Юстініан використав вбивство Амаласунти як привід для початку війни проти готів. Його воєначальник Велісарій, який перед тим розгромив королівство вандалів в Африці, почав завоювання Італії з півдня. Оскільки Теодохад не чинив активного супротиву візантійцям, готи скинули й убили його, проголосивши королем Вітігіса (536). Вітігіс, побоюючись союзу візантійців з франками, уступив їм готські володіння в Галлії в обмін на військову допомогу. Після чотирьох років боротьби і спроб залучити до війни з Візантією лангобардів і персів він здав Велісарію Равенну і здався сам разом із скарбницею. Після від’їзду Велісарія, якому пропонували стати королем, готи обрали королем Хільдебальда (540—541), племінника Тіудіса. Незабаром новий король був убитий на бенкеті. Королем став Ераріх з племені ругів, якого вбили через 5 місяців за намір підкоритися Юстініану. Готи проголосили новим королем Тотілу (541—552), племінника Хільдебальда. Тотіла проявив себе талановитим воєначальником і створив боєздатне військо, яке довго боролося з візантійцями. Після загибелі Тотіли королем став один з його полководців — Тейя, але й він незабаром загинув у битві.

ВАНДАЛИ

Вандали (лат. Vandali) — великий союз східногерманських племен. У 406 р. під натиском гунів вандали й алани напали на Галлію і спустошили її, а в 409 р. розселилися в Іспанії, у Бетиці (пізніше ця область отримала назву Вандалузія або Андалузія). Тут пануючою групою стали вандали-асдінги на чолі з королем Гундеріхом, тоді як вандали-силінги та алани були розбиті вестготами — союзниками Риму. У 429 р. брат і наступник Гундеріха Гейзеріх, який правив у 428—477 рр., переправився в Північну Африку. У 435 р. вандали стали федератами Риму. Однак через чотири роки вони порушили угоду і захопили Карфаген. Гейзеріх вів активну зовнішню політику, приєднав до своєї держави Корсику, Сардинію і Сицилію. У 455 р. вандали захопили і пограбували Рим, знищивши багато пам’яток культури. Наступником Гейзеріха став Хунеріх, який правив у 477—484 рр. У 533 р. в Північну Африку вдерлися візантійські війська під командуванням Велісарія; це сталося після того, як узурпатор Гелімер скинув сина Хунеріха, Хільдеріха, близького друга візантійського імператора Юстініана. Внаслідок успішної кампанії, проведеної Велісарієм, королівство вандалів було знищено.

ГУНИ

Гуни — кочовий народ, що сформувався у II—IV ст. в Приураллі з тюркомовних хунну і місцевих угрів і сарматів. Масове пересування гунів на захід (з 70-х рр. IV ст.) дало поштовх так званому великому переселенню народів. Підпорядкувавши кілька германських та інших племен, вони очолили могутній союз племен, який робив спустошливі походи у країни Європи та Азії. Найбільшої могутності гуни досягли під час правління Аттіли. Просування гунів на захід було зупинено розгромом їх на Каталаунських полях (451). Після смерті Аттіли (453) гунський союз племен розпався.

АТТІЛА

Аттіла (помер у 453 р.) — верховний вождь племені гунів з 434 р. Його ім’я оточене легендами і переказами. Уперше він згадується у зв’язку з нападом на м. Маргус в Східно-Римській імперії (435). За договором імперія зобов’язалася щорічно сплачувати йому близько 300 кг золота в обмін на мир. Однак договір не було виконано, і Аттіла в 441 р. напав на імперію, перейшовши кордон на Дунаї. Закликавши на допомогу війська з Заходу, римлянам вдалося відбити атаку, хоч багато міст було пограбовано. У 443 р. Аттіла взяв в облогу Константинополь з півдня і з півночі — з боку моря. У битві на півострові Галліполі основна частина імперських військ була розбита. Вступивши в переговори, Аттіла запропонував сплачувати йому 2600 кг золота відразу ж і кожного року сплачувати ще по 900 кг. Римляни погодилися, і Аттіла відступив.

У 447 р. почалося друге велике нашестя гунів на Східну Римську імперію. У битві на річці Утус Аттіла знову розбив імперські сили, але й сам втратив багато воїнів. Почалися мирні переговори з імператором Феодосієм II. У 449 р. було укладено договір, умови якого були важкі для імперії: гуни забрали усі землі на південь від Дунаю. Але Аттіла воював не тільки із Східною і Західною імперіями. Ще в 437 р. він розгромив бургундське королівство на Рейні. Величезними були його завоювання в Азії, де він підкорив землі аж до Китаю. У 451 р. Аттіла вторгся в Галлію. Аецію, військовому вождеві Західної Римської імперії, він заявив, що його метою є королівство вестготів і що він не збирається воювати з імператором Валентиніаном III. Однак ще весною 450 р. король гунів отримав послання сестри імператора, Гонорії, яка просила Аттілу взяти з нею шлюб, щоб врятувати її від заміжжя з ненависним їй обранцем брата. Аттіла не мав наміру одружуватися з Гонорією, але, скориставшись її пропозицією, зажадав половину імперії як придане. Коли військо Аттіли вже перетнуло кордони Галлії, Аецій отримав послання від короля вестготів Теодоріха, у якому той запропонував союз з імператором. Аттіла взяв в облогу Ауреліанум (Орлеан), але тут його наздогнали війська Аеція і Теодоріха. Битва відбулася на Каталаунських полях. Король вестготів був убитий, але Аттіла зазнав першої і єдиної поразки. Це була одна з найбільших битв в європейській історії. На полі битви залишилося 250—300 тисяч воїнів. У наступному році Аттіла здійснив напад на Італію і пограбував Медіоланум (Мілан), Падую, Аквілею; перейшовши через Альпи, він вчинив напад на Венецію. Імператор і всі жителі Італії зі страхом чекали воїнів Аттіли в Римі, але, за переказами, римський папа Лев відвідав Аттілу і умовив його припинити свої походи. Як би там не було, наступного року Аттіла знов почав збирати військо, але раптово помер.

ЛАНГОБАРДИ

Лангобарди — германське плем’я, яке у 568 р. напало на Італію і утворило ранньофеодальне королівство (у 773—774 рр. воно було завойовано Карлом Великим). Від лангобардів отримала свою назву італійська область Ломбардія.

ВСЕСВІТНІ СОБОРИ

Всесвітні собори — з’їзди вищого духовенства християнської церкви. На Всесвітні собори виносяться рішення богословського, церковно-політичного, дисциплінарного характеру. Православна церква визнає правомочними 7 перших Всесвітніх соборів (IV— VIII ст.). Після розділення церков (1054 р.) римські папи відновили (з XII ст.) з ’їзди вищого духовенства католицької церкви, продовжуючи іменувати їх Всесвітніми соборами.

ПАПСТВО

Папство — керівництво католицької церкви, релігійний центр, очолюваний Папою Римським. Папство склалося на основі римського єпископату. У V ст. римські єпископи, які називали себе «папами», добилися від римського імператора едикту про підпорядкування їм інших єпископів. У VIII ст. створення Папської області поклало початок світській владі пап. Після Другої світової війни (1939—1945), особливо з 1960-х рр., папство взяло курс на пристосування церкви до сучасної епохи у сфері догматики, культу, організації і політики.

ФРАНКИ

Франки — група германських племен, які жили в III ст. на нижньому і середньому Рейні. Ділилися на салічних та рипуарських франків. У кінці V ст. завоювали Галлію і утворили Франкське королівство.

ХЛОДВІГ

Хлодвіг (бл. 466—511) — король салічних франків з 481 р., походив з роду Меровінгів. Завоював майже всю Галлію, що поклало початок Франкській державі.

«САЛІЧНА ПРАВДА»

«Салічна правда» (лат. Lex Salica) — збірник звичаєвого права західних салічних франків. Первинний текст «Салічної правди», записаний, імовірно, за наказом Хлодвіга або за його життя на початку VI ст., до нас не дійшов, але зберігся в численних списках VIII— IX ст. Основним змістом «Салічної правди» є тарифи вергельдів — судових штрафів — і зведення про форми судочинства. Із 66 статей, які вважаються найбільш давніми за походженням, 7 статей присвячені сімейним відносинам, власності й успадкуванню. Ставши законом могутнього Франкського королівства, «Салічна правда» до XI ст. витіснила норми всіх інших правд, крім Лангобардської, і є найважливішою пам’яткою господарського, державного та суспільного устрою, побуту і правосвідомості салічних франків.

ДИНАСТІЯ МЕРОВІНГІВ

Меровінги (Merovingi) — перша королівська династія у Франкській державі (кінець V ст— 751 р.). Названа на ім’я напівлегендарного засновника роду — Меровея. Найвідоміший представник — Хлодвіг І.

АНГЛОСАКСОНСЬКІ КОРОЛІВСТВА

На території Британії, завойованій англосаксами, у період з другої половини V до початку VII ст. утворилося декілька варварських англосаксонських королівств: Кент — на крайньому південному сході, заснований ютами; Уессекс, Ессекс і Сассекс — у південно-західній, південно-східній та південній частинах острова, засновані саксами; Східна Англія — на сході; Нортумбрія — на півночі й Мерсія — у центрі країни, засновані головним чином англами. Деяка частина кельтського населення Британії, яка не була знищена, злилася із завойовниками — германцями. Основну масу населення Англії аж до IX ст. складали селяни-общинники — керли, що володіли досить великими ділянками землі — гайдами. Керли були повноправним населенням, могли брати участь у народних зборах, самоврядуванні, носити зброю; вони складали основу англосаксонського війська.

Крім керлів у ранніх англосаксонських правдах згадуються ер ли — родова знать, пізніше — королівські дружинники (гезити), а також раби і напівзалежні — леті та у'ілі (так називали англосакси підкорених кельтів-валійців). Великі землевласники називалися глафордами (пізніше — лордами, що відповідає поняттю «сеньйор», «володар»); глафорди мали свій вергельд, своїх людей. У англосаксонських королівствах, а потім в об’єднаній Англії влада короля не була необмеженою; король поділяв її із «радою мудрих» — уїтенагемотом, у яку входили вищі світські й духовні особи королівства. Уїтенагемот мав навіть право вибирати короля і позбавляти його влади.

Місцеве самоврядування було організовано по великих округах — шайрах, або графствах, та по їх підрозділах — сотнях; збори графства збиралися 2 рази на рік. Місцеве самоврядування було безпосередньо пов’язано з королівською владою через королівських прикажчиків — шерифів, які головували на зборах і збирали податки.

В англосаксонський період завдяки місіонерській діяльності англійських святителів — Августіна Кентерберійського та інших — у країні було введено християнство, що зв’язало її з головними духовними і культурними процесами в житті Європи.

У 829 р. уессекський король Егберт об’єднав під своєю владою всі англосаксонські королівства. Однак об’єднання країни не врятувало її від датської (норманської) загрози — набіги датських і норвезьких піратів-вікінгів стали переходити в колонізацію. На східному березі острова утворилися датські поселення. Просування датчан було припинено тільки за правління короля Альфреда Великого (871—899/ 900), який примусив їх поділити країну на дві частини: південно-західну з центром в Уессексі й північно-східну «область датського права» (Денло), яка залишилася в руках вікінгів.

У другій половині X ст. король Едгар (959—975) ліквідував самостійність Денло і знову об’єднав всю Англію в єдину державу. У кінці Х ст. датські королі відновили напади на Англію і в 1016 р. встановили там свою владу. Король Кнуд І Могутній (1016—1035) був одночасно королем Англії, Данії і Норвегії. Однак датське володарювання виявилося неміцним. Незабаром держава Кнуда розпалася, і на англійський престол вступив представник старої англосаксонської династії Едуард Сповідник (1042—1066).