Всесвітня історія: довідник школяра та студента

ВСТУП

ЩО ТАКЕ ІСТОРІЯ?

Історія (від грецьк. historia — розповідь про минуле, про пізнане) — 1) процес розвитку природи й суспільства; 2) комплекс суспільних наук (історична наука), що вивчають минуле людства у всьому його різноманітті. Для встановлення основних тенденцій і закономірностей історичного розвитку вчені досліджують факти (події, процеси) минулого на підставі історичних джерел — писемних, речових, усних тощо.

Історію зазвичай поділяють на всесвітню (загальну) історію й історію окремих країн і народів. Всесвітня історія підрозділяється на історію первісного суспільства, давню історію, історію середньовіччя, нову історію (історію нового часу) і новітню історію.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Періодизація — поділ процесів розвитку на основні, якісно відмінні періоди. Наукова періодизація будується відповідно до об’єктивних закономірностей і тенденцій розвитку природи й суспільства.

Всесвітню історію прийнято поділяти на ряд великих періодів, що якісно відрізняються один від одного.

Перший період охоплює історію первісного суспільства. Він починається з появи на планеті найдавнішої людини (за останніми оцінками дослідників — приблизно 2,6 млн років тому) і завершується появою перших класових суспільств і держав (в Азії й Африці — на межі 4 і 3 тис. до н. е., з появою перших цивілізацій у Єгипті й Межиріччі; у Європі — у 3—2 тис. до н. е., тобто в період крито-мікенської цивілізації; в Америці — лише в 1 тис. н. е.).

Другий період прийнято називати історією давнього світу. Він починається від зародження перших цивілізацій в Єгипті й Межиріччі й завершується падінням рабовласницької Західної Римської імперії в V ст. н. е.

Третій період називають історією середньовіччя. В Європі середньовіччя продовжувалося з V ст. до епохи Відродження (кінець XV — початок XVI ст.). Це був час панування феодального способу виробництва. Розклад феодального ладу й зародження капіталістичних (буржуазних) відносин відкриває історію нового часу. Цей період охоплює XVI—XIX ст.

Нарешті, сучасну епоху (XX — початок XXI ст.) прийнято називати періодом новітньої історії. При цьому всередині кожного великого періоду зазвичай виділяють певні підперіоди. Наприклад, історію середньовіччя умовно поділяють на раннє, розвинуте (класичне) і пізнє середньовіччя.

Зазначена періодизація всесвітньої історії була розроблена вченими в основному зважаючи на історію Європи.

ЩО ТАКЕ «ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА»?

Історичні джерела — це найрізноманітніші засоби інформації, які безпосередньо відбивають історичний процес і дають можливість вивчати минуле людського суспільства. Це все, що було створене раніше людським суспільством, що дійшло до наших днів у вигляді предметів матеріальної культури, пам’яток писемності й усних переказів, які дозволяють робити висновок щодо вдачі, звичаїв, мови тощо тих або інших народів.

Історичні джерела чимало дослідників умовно поділяють на групи — писемні, речові, усні, а також етнографічні, лінгвістичні, кіно-, відео-, фоно- і фотоматеріали. Як історичні джерела використовують також дані таких наук, як географія, антропологія, археологія тощо. Важливими історичними джерелами є дані побуту, звичаїв, що нерідко відсутні в писемних джерелах і збираються етнологією й етнографією; дані мови, які досліджуються лінгвістикою, й усні джерела — билини, думи, казки, пісні, прислів’я тощо, які досліджуються фольклористикою.

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА

Писемні історичні джерела, як рукописні (на камені, бересті, пергаменті, папері тощо), так і друковані, складають найчисельнішу групу. Вони розрізняються засвоїм походженням (матеріали державних, вотчинних, фабрично-заводських, відомчих, особистих й інших архівів), змістом і призначенням (статистично-економічні матеріали, юридичні акти, діловодні документи, законодавчі пам’ятки, дипломатичнай військова документація, судово-слідчі справи, періодична преса тощо).

Документальні історичні джерела відбивають окремі факти. Наприклад, в актах у формі визначених юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою тощо. Такі джерела мають особливу правдоподібність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих й інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період. Оповідальні історичні джерела — літописи, хроніки, історичні повісті тощо — передають історичні події в тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їхніх авторів. Відомості оповідальних джерел часто менш достовірні, однак вони являють собою зв’язну розповідь про історичні події.

АРХІВИ

Архіви(лат. archivum, від грецьк. arkheia — урядовий будинок) — самостійні установи або відділи в установах, організаціях, на підприємствах, що зберігають документальні матеріали; а також сукупність документів, що створилися в результаті діяльності установ, товариств і окремих осіб.

Як збори джерел архіви служать цілям наукових досліджень, використовуються для практичних потреб господарства і державного управління.

РЕЧОВІ ДЖЕРЕЛА

Речовими історичними джерелами називаються збережені залишки (пам’ятки) матеріальної культури, вивчення й інтерпретація (тлумачення) яких допомагають ученим реконструювати (відтворити) події минулого. Значна своєрідність речових джерел зумовила необхідність вивчення їх особливими фахівцями — археологами.

МУЗЕЇ ІСТОРІЇ ТА ЇХНІ КОЛЕКЦІЇ

Історичні музеї — наукові установи, що здійснюють збирання, збереження, вивчення і популяризацію пам’яток матеріальної й духовної культури, що відбивають розвиток людського суспільства. Історичні музеї мають або широкий історичний профіль — загальноісторичні музеї (музеї історії країни, регіону, міста тощо), або їхній профіль відповідає спеціальним історичним дисциплінам (археологічні музеї, етнографічні музеї), самостійним галузям історичної науки (воєнно-історичні музеї).

КУЛЬТУРА

Культура (від лат. cultura — оброблення) — певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який знаходить вираження в типах і формах організації життя людей, а також в матеріальних і духовних цінностях, що створюються ними. Поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (культура неоліту, антична культура тощо), конкретних суспільств, народностей, націй (культура скіфів, культура майя тощо), а також специфічних сфер діяльності (культура побуту, художня культура). У більш вузькому значенні під культурою розуміють сферу духовного життя людей. Культура включає в себе різноманітні результати діяльності людей (знаряддя праці, споруди, релігійні уявлення, твори мистецтва, норми поведінки і права, соціальну організацію, державні інститути, спосіб життя, світогляд тощо).

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Поняття «цивілізація» (від лат. civilis — цивільний, громадянський) не має чіткого загальновизнаного тлумачення. Іноді цей термін використовують як синонім культури. Частіше під цивілізацією розуміють певний рівень суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, цивілізація середньовічного Заходу, сучасна цивілізація).

ДЕРЖАВА

Державою називається особлива організація політичної влади, покликана регулювати суспільні відносини за допомогою законодавчих (юридичних, правових) норм, а також спеціальних органів управління і примусу (чиновники, армія, поліція, служба безпеки, суд, в’язниці тощо). Держава як апарат насильства виникає внаслідок розкладу первіснообщинного ладу, появи майнової і соціальної нерівності. Головними ознаками держави є: 1) наявність особливої системи органів і установ (державний механізм), які здійснюють функції державної влади; 2) право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; 3) наявність певної території, на населення якої розповсюджуються правові норми даної держави. З розвитком держави виникають різні форми політичного правління (східна деспотія, республіка, монархія тощо).

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст