РОЗДІЛ 5. Росія в умовах глобалізації (1991 - 2010 рр.)

Становлення нової російської державності. У грудні 1991 р., з падінням комунізму в СРСР, в історії Росії розпочався сучасний період розвитку. Зміна вектора суспільного розвитку країни стала закономірним наслідком усієї радянської історії і дала шанс продовжити перерваний у 1917 р. шлях до демократії і свободи. В умовах поступового погіршення умов життя ейфорія у суспільстві швидко змінилася загальним розчаруванням. Політичну та економічну ситуацію ускладнював розпад СРСР, ліквідація його органів влади. В міру ослаблення союзного центру влада переходила на нижчі рівні - у союзні та автономні республіки. Колишні союзні республіки відмовилися виконувати свої економічні зобов’язання перед центром. Частина з них обрала шлях радикальних соціально-економічних реформ.

Після відставки Президента СРСР М. Горбачова в грудні 1991 р. влада офіційно перейшла до Б. Єльцина - першого президента Російської Федерації. Він не наважився провести вибори до Рад усіх рівнів і таким чином запобіг негайній демократизації всього суспільства. В багатьох регіонах впливовими були старі партійні функціонери. Між новим російським і попереднім партійним керівництвом було досягнуто неформальної домовленості про збереження всіх державних органів влади і системи управління державою, зокрема армію, КДБ, прокуратуру, відділення соціального забезпечення і т. д. Ліквідовано було лише апарат КПРС, а майно компартії передано державі. Єльцин рішуче відмовився від люстрації і, налагодивши внутрішній консенсус, розпочав економічні реформи. Вони були зумовлені кризовою ситуацією в економіці Росії.

Політичне керівництво Російської Федерації, поряд із головним завданням - переходом від планової до ринкової економіки, було змушене вирішувати не менш гостре питання зупинки інфляції й забезпечення стабільного економічного зростання. Політичні дискусії, невизначеність перспектив майбутнього розвитку країни, а також економічна нестабільність спричинили масове скуповування населенням товарів першої необхідності. Національний доход впав на 11 %, суттєво зменшилися видобуток нафти, вугілля та виробництво харчової промисловості. До листопада 1991 р. валютнізапаси країни були повністю вичерпані. Уряд почав позичати валютні кошти за кордоном.

Ситуацію, що склалася, уряд, очолюваний особисто Б. Єльцином (як президентом Російської Федерації) та секретарем Державної ради при президенті Г. Бурбулісом, був змушений запровадити продовольчі картки й талони, організовувати розпродажі на підприємствах. Враховуючи косметичний характер названих заходів, Г. Бурбуліс підготував для Б. Єльцина низку документів, у яких обґрунтував необхідність ліквідації загальносоюзних органів, реформування структури влади у Російській Федерації з урахуванням необхідності ефективного управління економікою саме Росії. Він також домігся призначення на ключові посади в уряді молодих економістів із оточення Є. Гайдара. Г. Бурбуліс розробив і довів до прийняття З’їздом народних депутатів Російської Федерації постанови про надання додаткових повноважень президенту Єльцину для реалізації економічних реформ. Саме Г. Бурбуліс зміг виробити програму радикальних економічних перетворень у країні, у рамках якої здійснювалися лібералізація цін і т. зв. “шокова терапія”, приватизація промислових підприємств.

Політична ситуація також бажала бути кращою. Впродовж 1991 - 1993 рр. наростали суттєві протиріччя між регіональними і федеральними властями. В їх основі лежало бажання керівників регіонів самостійно використовувати результати своєї роботи. Загроза розпаду Росії загострювалася впродовж усього 1992 р. В цей час Татарстан, Башкортостан, Якутія, Удмуртія, Новосибірська та Тюменська області затримували чи взагалі перестали сплачувати податки до державного бюджету. Окремі регіональні лідери пропонували перетворити Росію на конфедерацію.

В ситуації, що склалася, уряд Російської Федерації вів обережну і часом непослідовну національну політику. Так, у вересні 1991 р. збройні формування, очолювані генералом Д. Дудаєвим, розігнали Верховну Раду Чечено-Інгушської автономії і демонстративно проголосили відокремлення від Росії. Уряд останньої не вжив негайних заходів. Лише наприкінці 1992 р., коли загострилися відносини між інгушами та осетинами, президент Росії розпочав цілеспрямований захист цілісності держави. В результаті 31 травня 1992 р. більшість суб’єктів Федерації (за винятком Татарстану та Чечні) підписали новий Федеративний договір, який закріпив права і повноваження республік, що зупинило відцентрові тенденції.

Законодавче формування російської державності було суттєво ускладнене конфліктом законодавчої і виконавчої гілок влади, що посилився відсутністю Конституції (існував старий Основний закон РРФСР, що не враховував нових реалій). Велися суперечки щодо подальшого устрою держави. Єльцин виступав за президентську республіку, тоді як “Трудова Москва”, Фронт національного порятунку, прокомуністичні організації - за парламентську республіку. Боротьба за владу, а фактично двовладдя тривало до весни 1993 р. Верховна Рада РФ, очолювана Р. Хасбулатовим, усе активніше втручалася у справи виконавчої влади, вимагаючи відставки Єльцина. У квітні 1993 р. за наполяганням Єльцина відбувся референдум про довіру президенту. Єльцина підтримало 58 % виборців.

Та протистояння продовжувалося. Опозиція організовувала масові мітинги та демонстрації. 1 травня 1993 р. у Москві відбулися збройні сутички між опозицією та міліцією. Гостра боротьба тривала все літо. 21 вересня 1993 р. Єльцин видав указ № 1400 “Про поетапну конституційну реформу”, яким оголошував розпуск парламенту і проведення 12 грудня 1993 р. референдуму щодо нової Конституції і виборів до нового двопалатного парламенту - Федеральних Зборів (Державна Дума і Рада Федерації). Оскільки указ президента суперечив діючій Конституції, депутати російського парламенту відкинули легітимний спосіб проведення реформ і посилили конфронтацію. В ніч на 23 вересня надзвичайний З’їзд народних депутатів оголосив дії Єльцина державним переворотом. Тоді ж було обрано Віце-президента О. Руцького, який мав тимчасово виконувати обов’язки президента. Одразу почалося створення воєнізованих формувань, а в будинок парламенту стали завозити боєприпаси (дещо пізніше в Білому Домі (будівлі російського парламенту) було виявлено 1132 одиниці зброї - автомати, кулемети, гранатомети, снайперські гвинтівки, 312 кг тротилу).

Спроби мирного врегулювання ситуації (т. зв. нульовий варіант, запропонований Конституційним судом) закінчилися невдало. 3 жовтня 1993 р. прихильники парламенту спробували захопити телестудію Останкіно. У відповідь Б. Єльцин наказав ввести до Москви танкову дивізію і блокувати будинок парламенту. У результаті сутичок були численні жертви з обох сторін, а перемогуздобули прибічники політики Б. Єльцина. 12 грудня 1993 р., відповідно до рішень президента відбулися вибори до російського парламенту та референдум щодо нової Конституції. Створений парламент узаконив нову політичну і державну систему - федеративний устрій і президентську форму правління. Прийняття конституції мало важливе значення для подальшого розвитку країни, оскільки остаточно усунуло ідеологізацію державної влади, ліквідувало всю систему радянського тоталітарного режиму. Конституція утвердила основний принцип сучасного парламентаризму - принцип розподілу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Водночас конституція мала в собі ознаки перехідного періоду, багато її положень носили компромісний характер.

Слабкість федеративної влади змушувала її підписувати особливі двосторонні договори з суб’єктами Федерації, зазвичай багатими на природні ресурси етнічними республіками. Двосторонні договори були укладено впродовж 1994 р. між центром і Татарстаном, Якутією про особливі економічні права в рамках Федерації. За 1994 - 1995 рр. було укладено понад 20 договорів з національними автономіями. Такий тривалий процес формування національно-державної структури Росії був викликаний тим, що законодавчі органи республік, країв та областей відрізнялися за правовим статусом, рівнем компетенції, відповідальності перед населенням і навіть назвами, а конституція не знімала всіх протиріч між центром та регіонами. Він проходив переважно спокійно і обмежувався перерозподілом повноважень і прибутків між центром і регіонами.

Чеченське питання. Виняткова ситуація складалася у взаєминах між федеральним центром та Чечнею. За три роки з моменту утвердження в цій республіці націонал-радикалів очолюваних Д. Дудаєвим тут виникло і сформувалося надзвичайно агресивне державне утворення, в якому постійно посилювалися позиції ісламських фундаменталістів. Чеченцями було створено власні “збройні сили” чисельністю 13 тис., “парламент” (курлул-тай). Чеченська влада повністю ігнорувала права росіян, українців та інших не чеченців, жителів республіки, всіляко їх дискримінуючи. Д. Дудаєв своїми діями і закликами до представників інших кавказьких народів вийти зі складу Російської Федерації і створити “спільний кавказький дім народів” створював реальну небезпеку для цілісності країни.

Б. Єльцин неодноразово намагався налагодити діалог з урядом Д. Дудаєва, однак той не бажав, щоб Чеченська республіка залишалася суб’єктом Російської Федерації. Уряд Росії почав чинити економічний тиск на республіку. В результаті у ній вкрай загострилася соціальна ситуація, зріс вплив опозиції. У відповідь Д. Дудаєв вдався до відкритих антидемократичних дій: у травні - червні 1993 р. розігнав парламент республіки, конституційний суд, міські збори Грозного, де активно діяли представники опозиції, що вимагали обмеження влади президента Чечні та розслідування його нафтових махінацій. З березня до листопада 1994 р. Д. Дудаєву вдалося успішно ліквідувати опозиційну Тимчасову раду Чеченської республіки на чолі з У. Авторхановим і остаточно утвердити свій режим у цілій “Незалежній республіці Ічкерія”.

Тоді російська влада приступила до силової ліквідації само- проголошеної Чеченської республіки. 26 листопада 1994 р. федеральні війська невдало намагалися штурмувати танками столицю Чечні - Грозний. 30 листопада Б. Єльцин видав указ “Про заходи з відновлення конституційної законності і правопорядку на території Чеченської Республіки”, відповідно до якого було створено спеціальну групу військ, що мали силою навести лад в Ічкерії. 10 грудня 1994 р. бойові дії розпочалися, але були невдалими для федеральних військ. Новий штурм Г розного у новорічну ніч приніс сотні жертв. Лише за перший день боїв російська армія втратила 72 танки. Д. Дудаєв уміло маніпулював національними почуттями чеченців, зображав Росію ворогом всього чеченського народу. Він зумів заручитися підтримкою раніше нейтрального населення і стати національним героєм. Спецоперація федеральних військ переросла у кровопролитну затяжну війну, а завдяки вмілій пропаганді росіяни виглядали в очах світового співтовариства і населення Чечні як окупанти, загарбники.

Упродовж 1995 р. бойові дії в Чеченській республіці продовжувалися. Федеральні війська змогли повністю зайняти столицю республіки Грозний лише в березні 1995 р. Прихильники чеченської незалежності відійшли у південні гірські райони, де продовжували чинити збройний опір. Вони також вдавалися до відвертих терористичних акцій проти мирного населення в сусідніх суб’єктах Російської Федерації. Так, у червні 1995 р. загін польового командира Шаміля Басаєва захопив лікарню і заручників у м. Будьоновську в Ставропольському краї, а 9 січня 1996 р. група бойовиків Салмана Радуєва атакувала м. Кизляр у Дагестані. У чеченському середовищі дедалі більшу роль почали відігравати польові командири, прихильники радикального ісламу. В республіку проникали ідеологи ісламського фундаменталізму - ваххабіти. Їх вплив у Чечні суттєво зріс після загибелі 21 квітня 1996 р. Д. Дудаєва. Його смерть лише прискорила поширення виключно терористичних методів боротьби чеченців із федеральною владою та російськими військами, мирним населенням. Вона сприяла поширенню конфліктів серед чеченських польових командирів і духовних лідерів, суттєво ослабила боротьбу чеченців з федеральним центром.

Улітку 1996 р. у результаті тривалих боїв значна частина території Чечні знову опинилася в руках чеченських збройних формувань. Поразки федеральних військ у цей період були спричинені прорахунками російських військових, недостатнім фінансуванням армії і навіть позицією окремих російських політиків, що блокували в Державній Думі прийняття законодавчих ініціатив Б. Єльцина щодо нормалізації ситуації у Чеченській республіці. Зрештою 31 серпня 1996 р. представник президента Російської Федерації Олександр Лебедь і представник чеченської влади Аслан Масхадов у м. Хасавюрт підписали мирну угоду, за якою російські війська виводилися з території республіки, а прийняття рішення про її статус відкладалося на п’ять років (до 31 грудня 2001 р.).

Однак миру в цій республіці не було й далі. Новим її президентом у січні 1997 р. став А. Масхадов, але реальна влада належала польовим командирам. Економіка Чечні була криміналізована, а зруйновані війною населені пункти не відновлювалися. У Чеченській республіці масово поширювався ваххабізм. Наявність де-факто незалежності Чечні створювала передумови для наступних конфліктів на Кавказі.

Становлення ринкової економіки. Поряд з політичними подіями розгорталися не менш цікаві процеси і в російській економіці. Було вирішено здійснити перехід від командно- адміністративної до ринкової економіки шляхом шокової терапії. Наприкінці 1991 - на початку 1992 р. уряд провів низку заходів - запровадив вільні ціни, свободу приватної торгівлі та приватизацію. Реформи проводив уряд Є. Гайдара, який розраховував подолати кризу за три роки. 2 січня 1992 р. Б. Єльцин видав указ про лібералізацію цін та реорганізацію торгівлі, за яким підприємствам надавалося право самостійно встановлювати ціни на свою продукцію, право самостійного збуту продукції і закупівлі сировини. Указ вводив контроль за ціноутворенням на підприємствах-монополістах.

Реформи уряду Гайдара були непослідовними і з самого початку відійшли від планів. У країні розпочалася гіперінфляція, було оголошено про знецінення вкладів колишнього Ощадбанку СРСР. Назрівало невдоволення, тому уряд було відправлено у відставку, а новий, до якого на різних етапах входили зокрема Є. Гайдар і А. Чубайс, очолив В. Чорномирдін. Упродовж 1995 - 1996 рр. було зупинено інфляцію, проведено масову приватизацію, ліквідовано дефіцит товарів.

Проте в цілому намітилися негативні явища. Зникли цілі галузі економіки, що не витримали конкуренції: виробництво телевізорів, комп’ютерів. Різко скоротили випуск продукції підприємства оборонної промисловості (1996 р. обсяг зменшився у 2 рази порівняно з 1991 р.).

У грудні 1991 р. розпочалися реформи в сільському господарстві. Проте лише 27 жовтня 1993 р., згідно з указом президента, була легалізована приватна власність на землю. Тільки після цього почалися активні перетворення.

Після президентських виборів 1996 р. курс реформ продовжувався. Весною 1997 р. до складу уряду ввійшли реформатори А. Чубайс та Б. Нємцов. Вони змогли посилити державний контроль за монополістами, контрольованість економіки, упорядкували процеси приватизації. Завдяки їхнім зусиллям вдалося погасити заборгованість з виплати пенсій, заробітних плат. Проте опора уряду на олігархів давалася взнаки. Весною 1998 р. відбувся обвал на ринку цінних паперів, що приніс втрати для мільйонів росіян. Уряд В. Чорномирдіна було відправлено у відставку. Новим прем’єр-міністром став С. Кириєнко. Його уряд протримався лише до 17 серпня 1998 р., коли Росію охопила фінансова криза. Тоді ж уряд очолив Є. Примаков. Лише зростання світових цін на нафту та газ дозволили Росії вийти в 1998 - 1999 рр. із затяжної кризи. З 11 травня до 9 серпня 1999 р. уряд Росії очолював С. Степашин, якого змінив В. Путін.

На сьогодні діяльність Б. Єльцина на посаді президента Росії оцінюється переважно негативно. Хоча існує тенденція до збільшення кількості позитивних оцінок діяльності першого російського президента.

Внутрішня політика Російської Федерації у 1999 - 2008 рр.

Ставши прем’єр-міністром Росії, а згодом виконувачем обов’язки президента, В. В. Путін одразу цілеспрямовану і далекоглядну політику. Першим його заходом стало вирішення чеченського питання. В серпні 1999 р. розпочалися бої з чеченськими польовими командирами, що вторглися у Дагестан. Викликом для російського суспільства стали терористичні вибухи у Буйнакську, Москві, Волгодонську, масові захоплення чеченцями заручників у театрі на Дубровці в Москві. Впродовж кінця 1999 - 2000 рр. російська влада була змушена вживати оперативних заходів, і ціною тривалих зусиль та помітних втрат вона змогла взяти під свій контроль Чечню. У бойових діях загинуло понад 3 тисячі російських солдатів. Однак наростаючу хвилю тероризму та сепаратизму було зупинено.

Рішучість, послідовність і чітка програма дій В. Путіна отримала схвалення більшої частини російського суспільства, що стомилася від політичної та економічної невизначеності 1990-х рр., а тому радо сприймала встановлення влади сильної руки , “хорошого господаря”. Успіх у чеченській війні закріпив рейтинг Путіна і йому вдалося здобути підтримку росіян спочатку на парламентських, а згодом і на президентських виборах 2000 р. Завдяки цьому президент Путін міг опертися на депутатів парламенту. У результаті було негайно прийнято податковий кодекс, реформовано вертикаль влади. Наприкінці 2000 р. прийнято новий закон про партії.

Важливим викликом для нового президента стала загибель атомного підводного човна “Курськ” восени 2000 р. В. Путін вжив адекватних заходів, щоб ліквідувати негативні наслідки аварії і розпочати відновлення могутності російського флоту, модернізувати російську армію.

Паралельно відбувалося суттєве покращення стану російської економіки. Економічні успіхи країни були б неможливі без проведення низки реформ - пенсійної, земельної, банківської, монетизації пільг. Вони дозволили Росії перейти до ринкових методів управління економічними процесами, поліпшити ситуацію у промисловості та сільському господарстві. Успіхам російської економіки сприяло також зростання світових цін на нафту, газ та інші природні ресурси. В результаті прибутки федерального бюджету зросли в кільканадцять разів. При цьому надходження відпродажу енергоносіїв становили майже 60 %. Зросли обсяги виробництва промисловості, особливо оборонної (Росія стала найбільшим експортером зброї у світі після США). Фактично з 2000 до 2008 р. відновлено російську автомобілебудівну, текстильну галузі промисловості.

Значних здобутків досягнуто і в сільському господарстві, яке у 2000 р. вперше за майже сто років стало рентабельним. Зросли площі технічних культур - пшениці, цукрових буряків, картоплі, тютюну, ріпака. У 2002 р. в Росії було зібрано рекордний в її історії врожай зернових культур. За рік до цього було прийнято Земельний кодекс.

Важливим етапом реформ стало трансформування судової системи. Появився суд присяжних. Завдяки змінам у судочинстві стало можливим проведення кримінальних процесів над низкою російських олігархів - Б. Березовським, В. Гусинським, М. Ходорковським та ін. Поступово у державну власність було повернуто більшу частину стратегічних підприємств і монополістів з видобутку природних ресурсів.

Економічні успіхи Росії сприяли тому, що 14 березня 2004 р. В. Путіна було обрано президентом на другий термін. У 2004 - 2008 рр. продовжено політику посилення президентської влади, обмеження прав регіонів, відбувалася трансформація політичної системи у країні. Так, було запроваджено пропорційну виборчу систему у виборах до Державної Думи, ліквідовано виборність керівників регіонів.

У 2005 р. В. Путін оголосив про початок загальнодержавних програм, спрямованих на покращення соціальної ситуації у російському суспільстві - “Здоров’я”, “Освіта”, “Житло”, “Розвиток АПК (агропромислового комплексу)”.

Завдяки цілеспрямованим діям російському урядові вдалося подолати проблему дефіциту бюджету, виплатити борги іноземним кредиторам. До 2007 р. Росії, за визнанням міжнародних економічних оглядачів, вдалося вернути втрачені впродовж 1991 - 1999 рр. позиції, створити життєздатний сектор послуг, накопичити третій у світі за обсягом після Китаю та Японії золотовалютний запас. Упродовж 2000 - 2008 рр. у країні відбувалося збільшення темпів приросту валового внутрішнього продукту. Суттєво знизилася чисельність населення, що проживала за межею бідності. На кілька відсотків зменшилися податки. Зросла кількість дрібних та середніх підприємств, а частка їхньої продукції у структурі валового внутрішнього продукту досягла 21 %. Зміцнення економіки Росії відбувалося завдяки повільній девальвації національної валюти, жорсткій податково-бюджетній політиці, а також сприятливій світовій кон’юнктурі на сировину. Суттєвими проблемами продовжували залишатися питання пошуку нових родовищ нафти й газу, розвитку інфраструктури, будівництва доріг, покращення системи освіти, охорони здоров’я, боротьби з алкоголізмом.

Під час парламентських виборів до Державної Думи у 2007 р. було сформульовано основні цілі внутрішньої і зовнішньої політики Росії, що одержали назву “план Путіна”. Він передбачає подальший розвиток Росії як унікальної цивілізації, захист спільного культурного простору, російської мови та історичних традицій; підвищення конкурентоспроможності економіки через запровадження інноваційних технологій, підтримку науки, розвиток інфраструктури, збільшення інвестицій, спрямованих на високі технології; забезпечення нової якості життя громадян шляхом реалізації національних проектів, подальшого підвищення заробітної плати, пенсій та стипендій, надання допомоги громадянам у вирішенні житлових проблем; підтримка інститутів громадянського суспільства, стимулювання соціальної мобільності й активності, просування громадських ініціатив; зміцнення суверенітету Росії, обороноздатності країни, забезпечення для неї достойного місця у багатополярному світі. Виконання “плану Путіна” триває й зараз.

Англійський історик Н. Стоун у 2007 р. писав про Путіна- президента, що йому “вдалося вирвати Росію з історичної тенденції, яка могла привести до розпаду Росії як держави”. Іншої думки дотримується російський політолог В. Мілов, який тоді ж заявив, що “майже всі реформи, які він (Путін) розпочинав, прийшовши до влади, провалилися”. Виключно критичні оцінки періоду перебування В. Путіна на найвищих державних посадах дають російські публіцисти, відомі політики, військові - Б. Нємцов, Л. Гудков, В. Ілюхін, М. Леонов, американський політолог М. Вулф.

Більш об’єктивну оцінку В. Путіна дав англійський журналіст М. Сімпсон: “Путіна ненавидять на Заході так само сильно, як обожнювали Єльцина, але не тому, що він проти демократії, а тому, що він відродив російську державу, російську могутність, російське почуття власної гідності і не боїться відстоювати російські інтереси. Різкий сплеск русофобії на Заході в останні роки викликаний швидше не тривогою лібералів з приводу московського авторитаризму, а неприкритими корисливими мотивами...”. Позитивно діяльність В. Путіна оцінювали й окремі українські політики. Зокрема А. Яценюк, даючи характеристику складній ситуації в Росії, сказав про Путіна: “Що він зробив? Він врятував країну. Реально він врятував країну. Хоча не всі його методи я вітаю”.

Російська Федерація у 2008 - 2010 рр. Президентство Д. Медведева. Весною 2008 р. завершився другий термін президентських повноважень В. Путіна. Попри очікування опозиційних та іноземних політологів, він не пішов на порушення російського законодавства і не висував свою кандидатуру на третій термін. У ході передвиборчої кампанії В. Путін разом із партією “Єдина Росія” закликав населення голосувати за кандидатуру Д. Медвєдєва. 2 березня 2008 р. за нього проголосувало понад 70 % виборців. 7 травня 2008 р. Дмитро Анатолійович Медвєдєв склав присягу і обійняв посаду президента Російської Федерації. Вже 8 травня 2008 р. головою уряду було призначено В. Путіна і оголошено список нових міністрів.

У червні 2008 р. у світі поширилася економічна криза. Вона розпочалася у США у вигляді рецесії - масового неповернення населенням кредитів, одержаних на купівлю житла. Дуже швидко криза охопила більшість країн світу. Оскільки європейські країни зменшили споживання російського газу та нафти, криза почала впливати і на російську економіку. До того ж приватні підприємці зіткнулися з проблемами нестачі кредитів з іноземних банків, відтоком капіталів з країни та погіршенням умов кредитування російськими банками.

Впродовж червня - липня 2008 р. суттєво знецінилися цінні папери російських підприємств. Негативні наслідки для економіки мав початок російсько-грузинського конфлікту в серпні того ж року. Іноземні інвестори масово виводили свої кошти з Російської Федерації. Посилилася інфляція. По країні пройшла хвиля банкрутств банків і підприємств дрібного й середнього бізнесу. Зросла недовіра бізнесменів до влади.

У вересні - жовтні 2008 р. уряд Росії почав запроваджувати антикризові заходи, насамперед спрямовані на зміцнення фінансової системи, погашення зовнішнього боргу великими банками і корпораціями, зменшення дефіциту ліквідності і рекапіталізацію банків. Витрати бюджету на підтримку банків сягнули 3 % внутрішнього валового продукту. Оперативні заходи влади дозволили стабілізувати банківську систему, уникнути паніки серед населення.

За дорученням Д. Медвєдєва було розроблено, а 8 листопада 2008 р. підписано “План дій, спрямованих на оздоровлення ситуації у фінансовому секторі і окремих галузях економіки”. У рамках реалізації цього плану проведено низку протекціоністських заходів, спрямованих на захист російських підприємств та сільського господарства: піднято ввізні мита на іноземну сільсько-господарську техніку; запроваджено субсидії для покупців російських автомобілів. 12 січня 2009 р. було введено нові митні тарифи на імпортовані автомобілі. Більшість із названих заходів повинні були захистити від банкрутства російських автовиробників та виробників сільськогосподарської техніки. Вони викликали невдоволення в низці регіонів Росії (на Далекому Сході, Сибіру, Калінінградській області) серед населення, що жило з перепродажу імпортної техніки. Там відбулися мітинги з вимогою відставки Путіна.

Оскільки кризові явища в економіці країни продовжувалися, уряд В. Путіна у січні 2009 р. був змушений переглянути державний бюджет з метою зменшення витрат. Було згорнуто окремі соціальні програми. Нові кроки влади спрямовані на подолання наслідків кризи, зустріли наростання протестів серед опозиції. Так, представники опозиційного руху “Солідарність” заявили про “повну безпорадність і кричущу некомпетентність” уряду, про необхідність “демонтажу путінізму” і “відновлення в країні демократії”. Політолог М. Злобін стверджував, що криза стала проявом неефективності моделі управління країною, а не наслідком впливу економічних факторів.

Наростання обурення серед населення змусило владу розробити нову програму антикризових дій. Уже в червні 2009 р. пріоритетними завданнями уряду були оголошені виплата соціальних зобов’язань, підтримка промисловості, інноваційних технологій і створення потужної фінансової системи. Значні кошти було спрямовано в російські регіони.

Наприкінці грудня 2009 р. В. Путін заявив про подолання активної фази російської економічної кризи. В березні 2010 р. оглядачі Світового банку підтвердили факт виходу Росії з кризи. При цьому вони доводили, що втрати економіки Російської Федерації завдяки діям влади виявилися меншими, ніж можна було б очікувати.

Справжнім випробуванням для росіян стали масштабні пожежі влітку 2010 р., які охопили величезні території країни, завдали великих матеріальних збитків, спричинили значні людські жертви. Однак до кінця року російський уряд не лише надав потерпілим першу допомогу, але й відбудував утрачене через пожежі житло, компенсував інші матеріальні збитки.

Боротьба з кризою відбувалася в умовах деяких трансформацій у політичній системі країни. 30 грудня 2008 р. було внесено зміни до конституції Росії. Згідно з ними термін повноваженьпрезидента збільшувався на два роки, а Державної Думи - на один рік; розширювалися повноваження верхньої палати російського парламенту; уряд зобов’язувався звітувати про свою діяльність перед депутатами. В цілому ведення внутрішньої політики покладалося на уряд і прем’єр-міністра. Зовнішна політика була прерогативою президента.

В цілому ж становище Росії залишається суперечливим. З одного боку, в країні зберігається стабільність, незважаючи на те що президентом у 2008 р. обрано Д. Медвєдєва, а В. Путін знову став прем’єром. Та, з іншого боку, ця стабільність в значній мірі викликана сприятливою ситуацією на світовому ринку енергоресурсів. А ця ситуація вкрай вразлива і може загрожувати новими потрясіннями. Крім того, протягом останнього десятиліття Росія відійшла від суто демократичних принципів управління, що також має характерну рису непередбачуваності.

Проте вся багатовікова історія Росії засвідчує, що рано чи пізно російський народ знаходить адекватні відповіді на всі виклики часу. Критикам сучасної політичної системи в Росії варто пам’ятати і те, що ця країна зуміла зберегти і продовжує активно розвивати свій науковий потенціал, промисловість. Окремі заяви російських економістів та науковців дозволяють робити припущення про вагомі розробки у сфері альтернативних видів енергії. Певні демографічні проблеми, притаманні для теперішньої Росії, властиві й країнам Західної Європи, які важко звинуватити у відсутності демократії.

На сьогодні в Російській Федерації триває активний пошук моделі якісних змін у системі державного управління, покращення ситуації у соціальній сфері, виведення на новий рівень шляхів сполучення, зв’язку, сільського господарства. Росія є однією з небагатьох країн світу, що доволі успішно вийшли зі світової економічної кризи і продовжують нарощувати виробництво. Російська держава залишається одним із важливих центрів впливу у сучасному багатополюсному світі, стратегічним політичним, економічним та культурним партнером і сусідом України.

Зовнішня політика Російської Федерації у 1991 - 2010 рр.

Б. Єльцин намагався інтегрувати Росію в загальносвітові та загальноєвропейські організації. Важливим явищем було покращення взаємин зі США. 3 січня 1993 рр. президенти Росії та СШАпідписали договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, що передбачало зменшення кількості ядерних боєголовок у 10 разів. У жовтні 1993 р. було підписано російсько-японську декларацію про нормалізацію відносин.

Б. Єльцин намагався зберегти вплив Росії в колишніх республіках СРСР. Цьому сприяло наявність СНД. Проте в 1994 - 1997 рр. розмежування і протиріччя явно переважали над інтеграцією. Більшість домовленостей у рамках СНД носили декларативний характер. Росія намагалася налагодити більш тісні взаємини з Білоруссю, Казахстаном, Узбекистаном та Киргизією. Паралельно Україна, Азербайджан, Вірменія, Грузія та Молдова створили свою альтернативу СНД - Організацію за демократію та економічний розвиток (за першими літерами назв країн-учасниць - ГУААМ).

Лише в 1997 р. було остаточно врегульовано питання поділу Чорноморського флоту між Україною і Росією, а також підписано двосторонній договір про дружбу та добросусідство. У травні 1997 р. було досягнуто порозуміння між Росією й НАТО. Вдало для Росії складалися відносини з Китаєм.

В. Путін, очоливши Російську Федерацію, проводив активну зовнішню політику. Російська влада співпрацювала зі США, країнами НАТО у питаннях світової безпеки та боротьби з тероризмом. Російська Федерація була визнана країною з ринковою економікою. Проте взаємини Росії зі США залишалися складними. У 1999 - 2001 рр. стосунки Росії з НАТО були відверто ворожими через війну альянсу з Сербією. У 2001 р. в Москві було відкрито представництво НАТО, а наступного року укладено договір про співпрацю. Все ж Росія категорично проти просування НАТО на схід і, зокрема, проти вступу в цю організацію України та Грузії.

Надзвичайно динамічно розвиваються відносини Росії з країнами Азії, зокрема з Китаєм. У 2001 р. Росія і Китай уклали багатосторонній договір про дружбу, добросусідство та економічну і військову співпрацю. В червні 2001 р. Росія, Китай, Казахстан, Киргизія й Таджикистан створили Шанхайську організацію співробітництва. Це фактично новий військово-політичний блок, вплив якого у світі постійно зростає.

Після 2004 р. погіршилися відносини між Росією та низкою колишніх республік СРСР, зокрема Україною і Грузією. Росія намагалася впливати на своїх сусідів, використовуючи для тиску наявність своїх військових баз та етнічного російського населення. Серед звинувачень, які висувала російська влада на адресу тодішнього керівництва України та Грузії, були потурання зовнішньополітичній доктрині США, намагання вступити в НАТО і бажання проводити антиросійську політику.

Основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики Путіна були продовжені ним після 2008 р. вже на посаді прем’єр-міністра Російської Федерації.

Одним із перших заходів Д. Медвєдєва на міжнародній арені було запровадження безвізового режиму для колишніх громадян СРСР, які проживають на території Латвії та Естонії, але з різних причин (насамперед через незнання мови) не одержали місцевого громадянства. У липні 2008 р. президент Росії затвердив нову концепцію зовнішньої політики країни. Вона передбачала активне відстоювання на міжнародній арені національних інтересів Російської Федерації.

Вже на початку серпня 2008 р. положення концепції про захист російськомовного населення в сусідніх із Росією країнах довелося застосовувати на практиці. Тоді загострилися відносини у Південній Осетії - зоні присутності російських миротворців. Введення грузинських військ на територію невизнаної республіки і обстріл її столиці - міста Цхінвалі Медвєдєв назвав актом агресії проти миротворців та мирних жителів. 9 серпня було оголошено про початок російськими військами операції “з примусу до миру”, у результаті якої російські військові ввійшли на територію Південної Осетії.

26 серпня 2008 р. Медвєдєв підписав укази про визнання незалежності Республіки Південна Осетія та Республіки Абхазія - колишніх автономій у складі Грузії, що викликало протести більшості країн Євросоюзу.

Особливе хвилювання міжнародної громадськості спричинила заява Д. Медвєдєва від 31 серпня 2008 р. В ній ішлося про те, що “у Росії, як і в інших країн світу, є регіони, в яких зосереджені стратегічні інтереси. В цих регіонах розташовані країни, з якими нас традиційно зв’язують дружні, добросусідські взаємини, історично особливі взаємини. Ми будемо дуже уважно працювати в цих регіонах і розвивати такі дружні відносини з цими державами, з нашими близькими сусідами”. Американські та окремі європейські політики сприйняли заяву президента Росії як загрозу територіальній цілісності, а то й незалежності колишніх радянських республік.

Після подій серпня 2008 р. стосунки між Росією та США суттєво ускладнилися. Натомість Д. Медвєдєв розпочав зближення з країнами Латинської Америки (насамперед Венесуелою та Кубою), Китаєм, а також Іраном. У жовтні того ж року президент Росії виступив у Франції з пропозицією переглянути Договір про європейську безпеку, що дозволило б усунути вплив США на європейські справи. Однак ця та наступні ініціативи Д. Медвєдєва були відкинуті європейським товариством.

Зрештою після обрання у США нового президента взаємини між двома країнами стали на шлях нормалізації. 6 - 8 липня 2009 р. Д. Медвєдєв зустрівся з американським президентом Б. Обамою. У ході переговорів було вирішено більшість нагальних проблем. У квітні 2010 р. обидва президенти підписали в Празі договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь терміном на 10 років.

Важливим напрямом зовнішньої політики Д. Медвєдєва стали взаємини з колишніми республіками СРСР. У листопаді 2009 р. у Мінську, за участю президентів Білорусі та Казахстану, Д. Медвєдєв підписав угоду про створення на території трьох країн спільного митного простору. Однак взаємини між Росією та Білоруссю залишаються складними.

З березня 2010 р. розпочалося зближення Росії з Україною. Результатом тривалих переговорів стало підписання 21 квітня 2010 р. між президентом Росії Д. Медвєдєвим та президентом України В. Януковичем т. зв. “Харківських домовленостей” - низки договорів щодо врегулювання російсько-українських взаємин. Серед них чи не найважливіше місце зайняла угода про продовження терміну перебування російського Чорноморського флоту у Севастополі до 2037 р. Однак, наступний розвиток подій в Україні засвідчив, що російсько-українські взамини надалі будуть доволі непростими і мало передбачуваними. Принаймні можна констатувати, що конфронтація між двома країни шкодить обом державам, а співпраця можлива лише на паритетних умовах.

Культурне життя в Російській Федерації у 1991 - 2010 рр.

Зміна суспільно-політичного устрою країни, формування принципово нової політичної системи, трансформація соціально-економічних взаємин знайшли своє відображення у розвитку російської культури. Насамперед зникла централізована система управління культурою, припинився ідеологічний диктат та директиви “згори”, скасовано цензуру. Завдання державної культурної політики зводилися до підтримки різних галузей культури, збереження кращих традицій літератури та мистецтва. Однак позитивні зміни супроводжувалися й негативними явищами - обмеженим державним фінансуванням закладів культури, культурних товариств і окремих діячів; сліпим копіюванням західних зразків; моральною деградацією в окремих сферах культури, особливо в системі організації дозвілля, побуту росіян; поширенням псевдокультурних, споживацьких цінностей, бульварщини.

Суттєві зміни відбувалися в освітній сфері. Виникла мережа альтернативних недержавних навчальних закладів - шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів і навіть університетів. На початку ХХІ ст. в Російській Федерації існувало близько 700 недержавних загальноосвітніх шкіл. На 2001 р. в Росії недержавні вищі навчальні заклади складали 28 % від загальної кількості. В них навчалося 12 % всіх російських студентів. Суттєво зросла кількість нових спеціальностей, орієнтованих на потреби ринку. Водночас багато росіян здобули можливість навчатися у кращих університетах Західної Європи та США.

Розвиток вищої освіти супроводжувався суперечливими явищами. Так, загальна кількість студентів постійно зростала, але якість їхньої підготовки, особливо з гуманітарних напрямків, суттєво знизилася. Природничі спеціальності відчували нестачу фінансування. Через слабку матеріально-технічну базу, низьку оплату праці Росію покинуло багато провідних вчених, які продовжили дослідження за кордоном. Особливо гостро проблема відтоку кадрів стояла у 1991 - 1999 рр.

Незважаючи на значні труднощі, Російська академія наук працювала над реалізацією раніше складених планів. Активно продовжувалося освоєння космосу. До 2001 р. використовувалася міжнародна орбітальна станція “Мир”, яка експлуатувалася ще з 1986 р.

Наприкінці 1990-х рр. фінансування російської науки почало збільшуватися. Розпочалася модернізація наукових лабораторій, навчальних полігонів. Щороку присуджувалися державні премії за розробки в галузі науки і техніки. Лауреатами нобелівської премії у галузі фізики стали російські вчені Ж. Алфьоров, В. Гінзбург, О. Абрикосов, К. Новосьолов, А. Гейм. Покращилися умови для розвитку гуманітарних наук - філософії та історії.

Помітні зрушення відбувалися і у мистецтві. Свобода творчості привела до поєднання ідей класичної російської та масової західної культур. Поглибилися взаємини всіх галузей культури з релігією. У суспільстві поширювалися найрізноманітніші культурні течії та стилі. Зникло розмежування між “офіційною” та “неофіційною” сферами культурної творчості. В суспільстві створюються приватні картинні галереї, театри, виставкові проекти, які орієнтуються на різні мистецькі смаки населення.

У російській літературі доволі поширеними зараз є різні художні стилі і жанри. Продовжують традиції реалізму в літературі Б. Афанасьєв, В. Бєлов, В. Распутін. Представниками постмодернізму є письменники В. Єрофєєв, В. Сорокін-Пєцух, В. Пелевін та ін.; новітнього реалізму - Л. Бородін, В. Бутромов, О. Курчаткін. Світове визнання здобули фантастичні романи й повісті письменників братів Стругацьких, К. Буличова, що відтворюють вагому соціальну та політичну проблематику. Популярністю серед росіян користуються твори з серії “легких” жанрів - детективи О. Мариніної, Д. Донцової, Б. Акуніна; любовні романи і фентезі Ніка Перумова, О. Бушкова, О. Пєхова та ін.

Авангардизм поширений серед російських композиторів (Е. Денисов, А. Шнітке), режисерів (П. Фоменко, Р. Віктюк), скульпторів (З. Церетелі). Їхній творчості притаманне мислення символами, метафорами, використання елементів містики, іронії, змішування різних художніх стилів та принципів. Серед сучасних російських художників та літераторів вагоме місце посідають представники постмодернізму.

Значне поширення у 2000 - 2010 рр. в Росії одержала політична публіцистика на сторінках всесвітньої комп’ютерної мережі Інтернету. Російські блогери ведуть відкриті дискусію щодо проблем політичного, економічного і культурного розвитку країни.

Доволі негативним явищем стало зростання кількості різноманітних розважальних програм на телебаченні, запозичення іноземних ігрових проектів, телесеріалів. На російський культурний ринок потрапила ціла лавина низькопробної іноземної культурної продукції, споживчих товарів. Символом нового побуту і культурного життя стало відкриття у Москві першого ресторану швидкого харчування “Макдональдс” на початку 1990-х рр. На сьогодні мережа різноманітних фаст-фудів охопила всю Росію і викликає справедливі обурення інтелігенції. Індустрія розваг досить швидко розросталася за рахунок комерційних розважальних закладів - нічних клубів, казино і т. д. Відповіддю на пропаганду здорового способу життя стало відкриття різноманітних комерційних фітнес- центрів. Паралельно малозаможні громадяни країни втратили можливість займатися спортом безкоштовно, оскільки більшість державних та комунальних спортивних шкіл і клубів припинили свою діяльність.

На початку ХХІ ст. в російській масовій культурі відбулися окремі позитивні зрушення. Так, російські фільми й телесеріали почали успішно конкурувати з іноземними. Визнання глядачів здобули телесеріал “Ідіот”, картини “Нічний дозор”, “Денний дозор”, “Турецький гамбіт”, “Адмірал”. За мотивами романів братів Стругацьких було знято фільми “Залюднений острів” та “Залюднений острів 2. Сутичка”, в яких піднімаються актуальні для російського суспільства проблеми боротьби індивіда з державною системою, пошук рівноваги між демократією, анархією й тоталітаризмом. У російському кіно почали використовувати дорогі спецефекти, комп’ютерні технології; до участі у фільмах запрошували відомих іноземних артистів. Російських режисерів почали запрошувати на зйомки фільмів у США та Великобританію.

Нові тенденції притаманні російському театру. Так, дедалі поширенішими стають антрепризи - тимчасові творчі колективи, які організовуються виключно під конкретні постановки, фестивальні проекти. Виникли й нові форми спілкування акторів з глядачами. Здобули популярність запозичені у США мюзикли, пантоміми. Окремі п’єси демонструвалися в реальних історичних декораціях (опера “Борис Годунов” була поставлена на Красній Площі в Москві у 2003 р.).

Позитивні зміни торкнулися й музеїв. У країні було відкрито низку нових установ - Музей російських благочинців (1992 р.), Центральний музей Великої Вітчизняної війни (1995 р.) та ін. Низка музеїв, присвячених Леніну та комуністичним діячам, була ліквідована. У 1990-х рр. розроблено державну програму збереження і розвитку пам’яток архітектури та мистецтва. Згідно з нею проводилися масштабні реставраційні роботи у Санкт-Петербурзі, Новгороді, Устюгу, інших містах. Було відновлено музеї С. Єсеніна, маєтки О. Толстого та Ф. Тютчева у Брянській області, музей декабристів у Ялуторівську. Відремонтували й окремі великі пам’ятники - “Робітник і колгоспниця” В. Мухіної в Москві, Мамаїв курган у Волгограді, Гостинний Двір у Москві. За короткий термін було відновлено храм Христа Спасителя, збудований на честь перемоги росіян над Наполеоном, але зруйнований у 1931 р. На місці загибелі родини останнього російського імператора Миколи ІІ було споруджено “Собор на крові”. На реставраційні роботи активно залучали добровільні пожертвування, церковні гроші, кошти від меценатів.

На державному рівні відбулося святкування 200-ліття з дня народження О. Пушкіна. Регулярно в Росії проводяться різноманітні фестивалі - Московський міжнародний кінофестиваль, Міжнародний музичний конкурс імені П. Чайковського. Постійно відбуваються поїздки російських артистів, співаків та інших діячів культури за кордон. Російську Федерацію відвідують із гастролями іноземні митці, постійно проводяться виставки картин іноземних художників. З 2005 р. у Москві щорічно відбувається міжнародна виставка сучасного мистецтва.

Розширення інформаційного простору, поява Інтернету відкривають зараз нові можливості для наукової творчості, швидкого обміну ідеями та контактів між діячами культури, науки і мистецтва. Тенденції останніх років засвідчують, що російські митці вийшли зі стану тривалої кризи і активно включилися у світовий культурний процес. У творчості найбільш талановитих представників літератури та мистецтва можна простежити збережені й примножені кращі російські культурні традиції. На сьогодні створилися передумови для того, щоб російська культура, як і в ХІХ ст., почала задавати тон світовій.

Питання на закріплення

1. Охарактеризуйте внутрішню політику першого російського президента Б. Єльцина.

2. Як відбувалося врегулювання взаємин між центральною владою і національними автономіями у Росії у 1992 - 1994 рр.?

3. Назвіть причини конфлікту між президентом і парламентом Російської Федерації у 1993 р.

4. Коли було прийнято Конституцію Російської Федерації?

5. Визначте передумови та причини російсько-чеченських війн.

6. Що означає термін “шокова терапія”?

7. Чим була зумовлена часта зміна керівників та членів уряду за часів президентства Б. Єльцина?

8. Коли прем’єр-міністром Росії вперше став В. Путін?

9. Вкажіть основні напрямки зовнішньої політики Б. Єльцина.

10.Внутрішня політика В. Путіна на пості президента Російської Федерації. Назвіть і охарактеризуйте основні реформи.

11.У чому полягає суть “плану Путіна”?

12.З’ясуйте найважливіші напрямки зовнішньої політики Росії за часів президентства В. Путіна.

13.Як позначилася на Росії світова економічна криза (рецесія)?

14.Визначте основні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики Російської Федерації у 2008 - 2010 рр.

15.Коли було укладено т. зв. “Харківські домовленості” між президентом Росії Д. Медвєдєвим та президентом України В. Януковичем?

16.З якими проблемами зіштовхнулася російська культура в 1991 - 2010 рр.? 17.Визначте головні течії, які панують у сучасній російській літературі та мистецтві.