РОЗДІЛ 3. Російська імперія (1725 - 1917 рр.)

Епоха двірцевих переворотів. Петро І помер після тривалої хвороби 28 січня 1725 р., не залишивши спадкоємця. Виданий ним у 1722 р. “Указ про престолонаслідування” значно розширював коло претендентів на трон і став причиною цілої низки державних переворотів у Росії.

Термін “двірцевий переворот” вперше використав В. Ключевський. Він же визначив хронологічні рамки епохи двірцевих переворотів: 1725 - 1762 рр.

Виникнення традиції силового захоплення влади обумовлювалося необхідністю коригування курсу розвитку держави, оскільки тривалі війни та реформи привели до суттєвого перенапруження економіки Росії, а також умовами військово-поліцейського устрою країни. Захоплення влади у результаті двірцевих переворотів супроводжувалося зіткненням різних угрупувань російських дворян та іноземців при імператорському дворі і здійснювалося переважно гвардійцями із Семеновського та Преображенського полків. Силовій зміні влади сприяла відсутність легальної політичної діяльності, яка б дозволила розв’язати існуючі протиріччя між монархом та дворянством.

Першою, за допомогою солдатів Преображенського та Семеновського полків, владу захопила дружина Петра І - Катерина І. Її підтримали колишні соратники Петра - Меншиков, Толстой, Апраксін та ін. Влада у країні фактично опинилася у руках князя Меншикова. Він очолив Верховну таємну раду створену при імператриці, яка стала найвищою установою в державі; їй підпорядковувалися колегії та Сенат. Катерина І у 1727 р. померла, а трон було передано онукові Петра І і сину царевича Олексія - малолітньому Петру ІІ. Регентом при правителі стала Верховна таємна рада, де безконтрольно керував Меншиков. Уже до кінця 1727 р. проти регента утворилася змова. Меншикова було заарештовано і заслано до Сибіру, а все його майно конфісковано.

Арешт Меншикова був справжнім переворотом, оскільки привів до повної зміни складу Верховної таємної ради. Її очолили князі Голіцин та Долгорукий. 12-річний Петро ІІ незабаром оголосив себе імператором. Князь Долгорукий планував збільшити свій вплив на молодого правителя. З цією метою було заплановано на січень 1730 р. весілля Петра ІІ і дочки Долгорукого, але імператор під час чергового полювання простудився, захворів і помер.

Тривалі суперечки щодо спадкоємця трону звелися до обрання імператрицею доньки зведеного брата Петра І Івана V Анни Іванівни. Вона на той час більше 20 років жила в Курляндії і нічого не знала про Росію. Учасники Верховної таємної ради склали для нової імператриці угоду, за якою Анна Іванівна мала керувати країною тільки разом з ними. Без відома Верховної таємної радиімператриця на могла ні оголошувати мир чи війну, ні вводити нові податки, ні дарувати земельні угіддя дворянам. Гвардійські полки корилися безпосередньо Верховній таємній раді.

Прибувши до Санкт-Петербурга, Анна Іванівна порвала підписану нею угоду й усунула Верховну таємну раду, а всіх її членів під різними приводами було вислано зі столиці, згодом заарештовано і страчено. Натомість створено новий державний орган - Кабінет міністрів, до якого увійшли довірені люди.

За царювання Анни Іванівни нечувано зріс наплив до Росії іноземців. Якщо раніше це були переважно спеціалісти - ремісники, військові офіцери, які використовувалися для окремих доручень, то зараз іноземці почали займали державні посади. Тон задавав фаворит імператриці курлядський німець Бірон. Улюбленим заняттям Бірона було розведення коней. За словами сучасників, "про коней він говорив як людина, а про людей як кінь". Під його протекцією пройдисвіти-іноземці займали високі й добре оплачувані посади в адміністрації, армії. Багато з них просто розкрадали казну. Так, саксонець барон Шемберг за сприяння Бірона керував гірничорудною промисловістю і привласнив півмільйона рублів (робітник на мануфактурі чи шахті на той час заробляв до 10 рублів на рік).

Зловживання іноземців були настільки великими, що навіть кабінет-міністр А. Волинський звернувся з протестом до імператриці. Він вимагав заміщати всі державні посади від канцеляриста і до сенатора росіянами, а дворянських дітей відправляти на навчання за кордон, щоб згодом “природні міністри свої були”. Волинський прямо заявив: “Государиня в нас дурна.”, за що його в 1740 р. разом із кількома однодумцями було страчено.

Імператриця Анна Іванівна ненадовго пережила князя Волинського. Передчуваючи смерть, вона призначила своїм спадкоємцем власного племінника, що мав менше року, а регентом - Бірона. Скориставшись невдоволенням серед військових, фельдмаршал Мініх заарештував Бірона 8 листопада 1740 р. На деякий час влада перейшла до племінниці Анни Іванівни - Анни Леопольдівни. Вона також опиралася на німців при російському дворі. Між ними також не було єдності. Мініх боровся з інтригами іншого військового - Остермана.

25 листопада 1741 р. дочка Петра І Єлизавета організувала бунт серед гвардійських полків і захопила владу. Мініх, Остерман, Бірон та інші впливові німці були вислані до Сибіру. Ті солдати Преображенського полку, які здійснили переворот, одержали щедрі земельні нагороди, а недворяни - дворянські титули. Єлизавета Петрівна ліквідувала Кабінет міністрів, відновила Колегії. Також було створено Конференцію при височайшому дворі. Загалом правління цієї імператриці було більш помірковане, але також нетривке. У 1761 р. вона померла, а трон перейшов до Петра ІІІ.

Петро ІІІ же в 1762 р. був заарештований і страчений власною дружиною Катериною ІІ. Саме вона поклала край епосі двірцевих переворотів.

Економічний розвиток Росії в другій чверті XVIII ст. В цей період головним прогресивним явищем у сільському господарстві стало освоєння нових земельних угідь на Уралі, Північному Кавказі, Північному Казахстані. Великого розмаху набуло гуральництво - виробництво горілки. У 1754 р. гуральництво було оголошено дворянською монополією. Великі партії продовольства та фуражу заготовляли для потреб російської армії. Ще наприкінці правління Петра І почали виникати перші суконні мануфактури, на яких виробляли тканини з льону та вовни.

Прибутки від маєтків не покривали витрати дворян. Багато з них постійно зичили гроші на свої розваги. Навіть граф Петро Шеремєтьєв, який мав 800 тисяч десятин землі, позичав гроші у лихварів. Щоб запобігти розоренню дворян у 1754 р. створено Дворянський банк.

На сільське господарство значною мірою впливали погодні умови: заморозки, градобій, сарана. Саме тому в 1733 - 1735 рр. та 1750 р. голод охоплював величезні території країни. Сотні тисяч людей під тиском голоду переселялися на південь.

Загалом політика Петра І у сфері економіки мала далекосяжні наслідки. І його спадкоємці, майже не втручаючись у економіку, отримували величезні прибутки. Лише Єлизавета Петрівна провела низку заходів, продовжуючи політику батька. До 1753 р. чисельність мануфактур зросла до 155, серед яких 16 суконних, 29 шовкових, 51 парусняно-полотняна. Створення нових мануфактур сприяло тому, що Росія перетворювалася з імпортера на експортера промислової продукції.

Важливим економічним регіоном став Урал. Підприємці Демидови, Твердишови, Строганови, М’ясникови перетворили південний Урал на світовий центр видобутку і виплавки міді, заліза. Нові мануфактури створювалися переважно приватними особами - купцями, дворянами у Серпухові, Іркутську, Астрахані, Іваново. Державні мануфактури виникали лише в галузі металургії.

Масовим явищем в епоху двірцевих переворотів стали роздачі державних земель і селян дворянам. Так, князі Долгорукови привласнили собі 40 тисяч десятин землі, Бірон - більше 200 тисяч. Солдати Преображенського полку одержали від Єлизавети Петрівни 14 тисяч кріпаків, а Кирило Розумовський - більше ста тисяч.

Позитивним явищем було скасування за Єлизавети Петрівни внутрішніх мит у державі, а також дозвіл дворянам добровільно визначати за собою право на участь у військовій службі.

Зовнішня політика спадкоємців Петра І. У другій чверті XVIII ст. Росія продовжувала вести ту зовнішню політику, яку започаткував Петро І. Вона намагалася завоювати вихід до Чорного моря, продовжувала процес збирання “київської спадщини” - українських і білоруських земель. Однак ця політика була млявою, непослідовною і спричиняла численні людські та матеріальні втрати. Це пояснювалося як важкими наслідками Північної війни, так і тим що в армії й серед дипломатів було засилля іноземців, що дбали спочатку про свою власну вигоду, а вже потім про державні інтереси.

Так, фельдмаршал Мініх, який керував російською армією, наказав переплавити гармати петрівських часів на важчі, а отже і малорухоміші. Також на півдні Росії зводилися оборонні рубежі, які, однак, нічого не могли захистити, хоча вели до значних фінансових і матеріальних витрат. В армії було введено прусську дисципліну, солдат одягли в німецькі мундири, примусили носити коси і використовувати пудру. Російський флот на Балтійському морі також занепав. Нових кораблів не будували, старі були неукомлектовані. Тільки за Єлизавети Петрівни почалось повільне відновлення армії та флоту.

Росія все ж втручалася у справи Польщі в 1733 - 1735 рр. Щоб відволікти російські війська від Речі Посполитої, французький король Людовік XV (його тесть Станіслав Лещинський був польським королем) у 1735 р. спровокував війну Росії з Туреччиною. Російська 40-тисячна армія рушила до Перекопу, наступного року навіть захопила столицю Кримського ханства Бахчисарай, але змушена була відступити з Криму. У 1740 р., після значних втрат з обох сторін, було укладено Бєлградський мирний договір, за яким єдиним здобутком Росії став Азов.

Помітним зовнішньополітичним успіхом Росії у 1731 - 1740 рр. стало визнання казахською ордою своєї васальної залежності від Санкт-Петербурга.

У 1741 - 1743 рр. відбулася російсько-шведська війна. Швеція прагнула переглянути умови Ніштадського мирного договору, та зазнала кількох поразок і навіть віддала Росії частину своїх володінь у Фінляндії.

Росія взяла активну участь у Семилітній війні 1756 - 1762 рр. Російські війська під керівництвом фельдмаршала С. Апраксіна розгромили прусські війська і захопили Берлін. Лише смерть Єлизавети Петрівни і зрадницька політика нового імператора Петра ІІІ врятували німців. (Петро ІІІ носив мундир німецького офіцера, його кумиром був прусський король Фрідріх ІІ). Попри численні людські жертви у цій війні Росія не одержала жодних політичних чи територіальних надбань.

Культура Росії в 1725 - 1762 рр. За Петра І розпочався бурхливий розвиток російської культури. У другій чверті XVIII ст. в цей процес активно включилося російське дворянство, що позначилося на розвитку освіти. Частина навчальних закладів, заснованих Петром І, поступово перетворилася у виключно дворянські школи. Так, Навігаційна школа була реорганізована у Морський кадетський корпус для дворянських дітей, аналогічно діяли Артилерійський та Інженерний корпуси. Кадетські корпуси були під захистом держави. Існувала мережа церковно-приходських шкіл та шкіл при військових гарнізонах. У них навчали початковим елементам грамоти та арифметики.

У 1725 р. було створено Російську Академію Наук. Спочатку до неї входили виключно іноземні вчені. Так, математики Ейлер та Бернулі писали: “краще терпіти від суворого клімату льодової країни, у якій вітають муз, ніж померти з голоду у країні з помірним кліматом, в якій муз ображають і зневажають”. Серед іноземців-учених були й різні пройдисвіти - історик Г. Байєр, бібліотекар Шумахер. Байєр, наприклад, не знаючи російської мови і читаючи лише іноземні джерела, виступив одним із творців норманської теорії, за якою слов’яни нездатні створити власну державу, а всі слов’янські держави, в першу чергу Київська Русь, створені німцями. Лише М. Ломоносов зміг заперечити цю теорію.

У 1725 - 1733 рр. російська наукова експедиція обстежила береги Камчатки. На цей півострів у 1733 р. було організовано ще одну експедицію, котра складалася з кількох окремих загонів. У результаті цих експедицій В. Берінг відкрив протоку, що з’єднує Північний Льодовитий океан з Тихим, побував першим з європейців на Алясці; мореплавці Х. Лаптєв та С. Малигін вивчили північне узбережжя Сибіру (берегову лінію Карського моря, моря Лаптєвих). Учасник цих експедицій І. Гмелін написав дві праці “Подорож до Сибіру” та “Флора Сибіру”. Історик Ф. Міллер організував збір у Сибіру історичних документів та літописів.

Серед здобутків російської літератури того часу виділяються праці А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова. Для них притаманні риси класицизму, але російські автори мало запозичували зі старогрецьких і римських сюжетів, віддаючи перевагу національному. А. Кантемір - перший світський поет у Росії. Він гостро критикував вади дворянства. В. Тредіаковський почав свою літературну діяльність з перекладу на російську мову французького роману Поля Тальмана “Поїздка на острів кохання” - першого в Росії друкованого твору на світську тему. Тредіаковський першим закликав писати свої твори російською народною мовою. Він написав підручник “Новий і короткий спосіб до складання російських віршів”, “Міркування про оду взагалі”, “Міркування про комедію взагалі”.

Михайло Васильович Ломоносов мав багато спільного з Тредіаковським. Походив із селянської родини. У 19 років вступив до Слов’яно-греко-латинської академії у Москві. У 1735 р. його і ще 4 учнів відправили у Петербурзький академічний університет, а в 1736 р. - до Німеччини. Ломоносов став першим росіянином - членом Російської Академії наук. Він займався проблемамиматематики, фізики, хімії, астрономії, географії, геології, біології, мовознавства, філософії та історії. Ломоносов став автором багатьох відкриттів з фізики, хімії, біології, окремі з яких були повторно зроблені лише в ХХ ст. А. Ейнштейном, Дж. Максвелом, М. Планком та ін. У 1755 р. Ломоносов видав “Російську граматику”, в передмові до якої зазначив, що російська мова “поєднує у собі пишність гіспанської, жвавість французької, міцність німецької, ніжність італійської”. Ломоносов написав кілька літературних творів, найвідомішим, з яких є ода “На здобуття Хотина”. Він є також автором “Стародавньої Російської історії”. Найбільша заслуга Ломоносова - створення у 1755 р. Московського університету. У ньому навчання велося не латинською, а російською мовою, бо, за словами Михайла Васильовича, російський земля багата і може “власних Платонів і швидких розумом Ньютонів народжувати”.

Ідеологом дворянства того часу був історик Василь Микитович Татищєв. Він знайшов серед стародавніх документів давньоруські пам’ятки - “Руську правду” і кілька раніше не відомих літописів. Татищев написав перший підручник з історії Росії - 5-томну “Історія Російську”. Він першим спробував скласти російський енциклопедичний словник - “Лексикон російський” (довів до літери К). Відстоював потреби державного захисту інтересів російських дворян та купців, а також ідею самодержавної влади імператорів.

Ідеологічне підґрунтя правління Катерини ІІ. Після смерті Єлизавети Петрівни Петро ІІІ знову оточив імператорський двір іноземцями, віддаливши від нього російське дворянство. Одразу проти нього виникла опозиція серед гвардії. Всі його вчинки доводили, що він не знав і - головне - не хотів пізнати країну, якою керував. Окремі його позитивні рішення були майже невідомі серед підданих. Тому Катерині ІІ, його дружині, було досить легко провести черговий державний переворот. Вона опиралася на гвардійські полки.

Правління Катерини ІІ називають епохою освіченого абсолютизму. Освічений абсолютизм - одна з форм державної політики багатьох країн Європи, що виникла під впливом ідей Просвітництва, які заперечували станову нерівність, сваволю влади і висували на перше місце природні права людини - свободу, рівність, право на приватну власність, принцип розподілу влади на три гілки, верховенство закону і т. д. Філософи-просвітителі вважали, що освічені монархи з ліберальними поглядами проведуть реформи, зміцнять розумні закони, сприятимуть поширенню знань, зможуть реалізувати ідеал громадянського блага, тобто досягнути економічного процвітання, соціальної гармонії і безпеки для своїх народів.

Катерина ІІ знала про ідеї просвітителів і вела безпосереднє спілкування з ними. Збереглося її листування з французькими вченими-енциклопедистами Вольтером, Монтеск’є та іншими. Їхні ж ідеї по-своєму вона й намагалася реалізувати. Катерина ІІ скрізь наголошувала, що прагне все влаштувати “на благо для всіх взагалі і всякого зокрема”. Загалом більшість заходів Катерини ІІ були органічним продовженням політики Петра І та Єлизавети Петрівни. Проте німкеня Катерина принесла з собою до Росії значно більше європейських новацій. З 1745 р., коли Катерина одружилася з Петром ІІІ, і до 1762 р., коли вона захопила владу, майбутня імператриця вивчила російську мову, історію, традиції і звичаї. Паралельно вона знайомилася з передовими європейськими ідеями, тому, прийшовши до влади, Катерина ІІ активно проводила різні перетворення.

Реформи Катерини ІІ. Перші заходи молодої правительки були спрямовані на вдосконалення державного управління та законодавства. Саме закон повинен був стояти понад усіма, в тому числі понад правителями. Було створено спеціальну комісію для складання нового Уложенія законів. До цієї комісії увійшли представники більшості станів. Комісія активно діяла з 1767 р. Паралельно було створено вищий орган виконавчої влади - Кабінет міністрів, яким безпосередньо керувала Катерина ІІ. У 1763 - 1764 рр. проведено секуляризацію земель церкви: церковні землі були передані державі. Уніфікувалося управління країною, обмежувалися або й ліквідувалися місцеві особливості та органи самоврядування. Так, у 1764 р. було ліквідовано Гетьманщину, а в 1775 р. - Запорозьку Січ в Україні.

Після повстання селян під проводом О. Пугачова Катерина ІІ провела реформу місцевого управління. У 1775 р. вона створила Установу для керівництва губерніями. Вся країна поділялася на 50 губерній, кожна з яких складалася з 10 - 15 повітів (уєздов) з населенням до 30 тисяч осіб. Губерніями керували губернатори, які володіли всією повнотою фінансової, адміністративної, судової влади на місцях. У повітах головним органом був “нижчий земський суд” на чолі з капітан-ісправником, який обрався місцевими дворянами з поміщиків. Дворяни також отримали право створювати повітові й губернські дворянські зібрання, на яких обговорювалися питання місцевого життя, приймалися важливі рішення локального характеру.

У всій своїй політиці Катерина ІІ намагалася спертися на дворян. Тому в 1762 р. вона видала “Маніфест про вольності дворянства”, основні положення якого підтвердила і розширила в 1785 р. у “Жалуваній грамоті дворянству”. Дворяни відтепер могли не йти на державну адміністративну чи військову службу, якщо вони того не бажали. Дворяни отримували монопольне право на володіння землею, надрами та кріпаками.

У 1785 р. Катерина ІІ видала “Жалувану грамоту містам”. Нею все населення російських міст ділилося на 6 розрядів залежно від роду занять і майнового стану, визначалися права і обов’язки кожного розряду.

Важливим явищем часів правління Катерини ІІ стала Селянська війна під проводом О. Пугачова 1773 - 1775 рр. Їй передувало посилення гніту башкирського народу, донських козаків, російських селян-кріпаків.

У 1772 р. Пугачов оголосив себе імператором Петром ІІІ, що нібито чудом врятувався від переслідувань Катерини ІІ. Майже рік він збирав навколо себе однодумців, а 17 вересня 1773 р. із загоном з 80 осіб рушив до найближчого укріплення - Яїцького городка і звернувся з маніфестом до козаків, у якому жалував їм землі, річку Яїк (зараз Урал), грошове жалування, порох, свинець, продовольство. Метою Пугачова було місто Оренбург, де розмістився урядовий гарнізон. Повсталих підтримувала більшість населення регіону. Захопити Оренбург не вдалося. Тоді Пугачов переформував свою армію. До неї влилися загони козаків Овчіннікова, Чікі-Зарубіна, 2 тисячі башкирців на чолі з Салаватом Юлаєвим, кріпосні робітники із заводів Південного Уралу, очолені Афанасієм Соколовим (Хлопушкою). До початку 1774 р. військо Пугачова мало 30 тис. осіб і 100 гармат. Однак, у повсталих не вистачало вогнепальної зброї. Рушниці мали лише козаки й колишні військові. Башкири і татари були озброєні луками, шаблями, піками. Пугачов проголосив ліквідацію кріпацтва. Повсталі взяли в облогу Уфу, Челябінськ, Єкатеринбург, захопили Самару. Загалом повстання охопило величезну територію (більшу за сучасну Україну).

Проте зайнятий облогою Оренбурга Пугачов втратив головну свою перевагу перед Катериною ІІ - час. Вона зуміла зібрати вірні війська і почала знищувати розрізнені загони повсталих. Були розбиті загони Арапова, Чікі-Зарубіна, а в боях під Самарою Пугачов втратив свою артилерію. В полон до цариці потрапили Хлопушка, Чіка-Зарубін та багато інших. Проте Пугачов продовжив боротьбу, захопив місто Казань, але далі був змушений відступати. Однак відступав він на ті території, які раніше не були охоплені повстанням. Під час відступу Пугачов захопив Курмиш, Саранськ, Пензу, Саратов.

Проти повсталих були кинуті війська, що доти воювали з Туреччиною. Лише під Царицином Пугачов був остаточно розбитий фельдмаршалом І. Міхельсоном. Пугачов ще сподівався продовжити своє повстання, але був схоплений і 10 січня 1775 р. страчений у Москві.

Зовнішня політика Росії за часів правління Катерини ІІ.

Серед завдань зовнішньої політики Катерина ІІ виділяла 3 головні: вихід Росії до Чорного моря, приєднання українських і білоруських земель, зміцнення становища на Балтійському морі. У 1772 р. Росія взяла участь у першому поділі Польщі. Так, за спільними домовленостями з правителями Австрії і Пруссії, Катерина ІІ ввела свої війська на східну частину Білорусії - майже все Полоцьке воєводство, Вітебське, Мстиславське і Мінське воєводства, землі в Лівонії - Інфлянти.

У 1768 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. Росіяни і українські козаки спочатку зупинили турецькі й татарські війська, а в 1770 р. перейшли в контрнаступ. 26 серпня 1770 р. було знищено турецький флот. Граф П. Румянцев тим часом вийшов до берегів Дунаю. У кількох битвах 1772 - 1774 рр. турки були розбиті О. Суворовим. 10 липня 1774 р. укладено Кючук-Кайнарджийський мирний договір. За ним Кримське ханство одержувало незалежність. До Росії переходили фортеці Керч, Єнікале та Кінбурн. Туреччина сплачувала велику контрибуцію. Молдавію і Румунію Росія брала під свій протекторат. Крім того, турки відмовлялися від претензій на Грузію та Вірменію, які незабаром увійшли до складу Російської імперії. На новоприєднаних землях України Катерина ІІ дозволила поселятися втікачам від турків з Балкан - болгарам, сербам та ін.

У 1783 р. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії. Катерина ІІ навіть задумалася над т. зв. “грецьким проектом” - ідеєю створення “Грецької монархії” на місці Османської імперії. Її правителем мав стати онук імператриці - Костянтин. Оскільки головним союзником Туреччини виступала Англія, Катерина ІІ підтримала щойно проголошені Сполучені Штати Америки іпроголосила Декларацію про збройний нейтралітет.

У 1787 р. Туреччина розпочала нову війну з Росією. Суворов розбив турків у 1789 р. під Фокшанами і Римніком, а в грудні 1790 р. захопив фортецю Ізмаїл. Адмірал Ф. Ушаков тим часом знищив турецький флот. У 1791 р. у Яссах було укладено мир, за яким до Росії переходило все північне узбережжя Чорного моря. Одночасно Росія була змушена вести війну зі Швецією і боротися за щойно приєднані казахські землі.

У 1793 та 1795 рр. Катерина ІІ взяла активну участь у другому і третьому поділах Польщі. За їхніми результатами до Росії перейшли вся Білорусія, Волинь, Правобережна Україна, Поділля, Литва, Курляндія. Восени 1796 р. Катерина ІІ послала 60-тисячну армію на чолі з Суворовим проти Революційної Франції на підтримку Австрії.

Одну з найбільш об’єктивних оцінок політики Катерини ІІ дала англійська дослідниця іспанського походження Ісабель де Мадаріага. Вона стверджувала, що імператриця, “незважаючи на всю свою непослідовність, надмірну самовпевненість і віру у свої сили та правоту... надала Росії видатні послуги. Її велич полягає не стільки у територіальних завоюваннях, скільки у нових взаєминах між правителем та підданими. люди корилися владі не через страх, а з почуття обов’язку і честі. Нехай багато із великих законів Катерини і були недосконалі, але все ж .новонабуте відчуття захищеності вперше дозволило російському суспільству дихати вільно...”. Науковець далека від ідеалізації Катерини ІІ, вказує на те, що в Росії й далі “пишно цвіла корупція”, а правосуддя “часто було продажним, і жорстокість була звичною повсюди. І все ж, наприкінці XVIII ст. Росія ненадовго стала ближчою до Західної Європи: приблизились її кордони і зменшилося відставання у часі. А після смерті Катерини їх дороги знову розійшлися”. Схожі оцінки правління Катерини ІІ, як і всієї єкатерининської епохи , є і в дослідженнях сучасних російських науковців - О. Брікнера та А. Каменського.

Російська культура часів Катерини ІІ. Важливою умовою розвитку російської культури стало продовження багатьох наукових розробок, започаткованих ще за часів Петра І. Так, за сприяння Катерини ІІ російські науковці освоїли острови Нову Землю, Шпіцберген, Вайгач, досліджували флору і фауну Сибіру.

У 1766 р. син солдата Іван Ползунов спорудив перший у Росії паровий двигун. Винахідник Іван Кулібін створив одноарочний міст через Неву, придумав семафорний телеграф, прототип велосипеда, проектор, золотопромивальну машину, механічну сівалку, ліфт і багато інших технічних новинок. Кузьма Дмитрович Фролов придумав водяний двигун, створив підземну гідроустановку, першу внутрішньозаводську колію. Серпейский купець Родіон Глінков винайшов прядильно-чесальну машину. Проте більшість із цих винаходів дуже часто залишалися нереалізованими, не набули у Росії масового поширення, а то й простого розуміння.

Для російської культури другої половини XVIII ст. притаманними були стилі бароко, рококо та класицизм, які набували національного забарвлення. В цей час Петербург став містом палаців: Великий палац у Царському Селі, Зимовий палац, палац Строганових, Смольний монастир, собор Олександро- Невської лаври. Було побудовано величні будівлі Літнього саду, Академії художеств, Гостинний двір, Нову Голландію. У Москві прославилися будинки архітекторів Баженова (Дім Пашкова), М. Казакова (перше приміщення Московського університету, Голіцинська лікарня, будинок Сенату). Масово споруджувалися дворянські садиби у Підмосков’ї, провінції - палаци Шеремєтьєвих в Останкіно і Куснаково, Мар’їно.

У російському живописі почалася доба реалізму. Знамениті художники І. Аргунов, Ф. Рокотов, В. Боровиковський, Д. Левиць- кий малювали портрети Катерини ІІ, князів Г оліцина, Долгорукого,пейзажі, соціальні замальовки, історичні картини.

Прославилися своїми творіннями скульптори Федір Шубін (бюст М. Ломоносова), Михайло Козловський (скульптури Самсона у Петергофі і Суворова в Петербурзі), Етьєн Фальконе (статуя Петра І - відомий “Мідний вершник”).

У 1756 р. з ініціативи Федора Волкова у Ярославі, а згодом у Санкт-Петербурзі було створено перший російський театр, де виступали відомі артисти І. Дмитрієвський, А. Попов, А. Мусіна-Пушкіна, Т. Троєпольська та ін.

Важливе значення для російської культури мало відкриття у Москві й Казані перших гімназій, різноманітних жіночих курсів. Катерина ІІ планувала створити в державі мережу шкіл, щоб у них навчалися діти всіх станів. Проте після багатьох змін і реформ у 1786 р. на всю імперію було лише 316 шкіл та 18 тисяч учнів. Більшість багатих дворян давали власним дітям домашню освіту. Їх навчали гувернери, домашні вчителі, а сільських дітей - переважно церковні дяки.

Для російської літератури був притаманний класицизм з рисами сентименталізму. Його представниками були поети В. Тредіаковський, О. Сумароков. Злісно висміював вади дворян Денис Фонвізін(“Недоросль”) та Гаврило Державін (“Фелиця”, “Бог”). Останній також прославляв перемоги О. Суворова (“Снігур”, “На взяття Ізмаїла”). Народний фольклор засуджував потурання дворянами іноземцям. О. Радищев виступав зі своїми віршами і прозою проти російського самодержавства та кріпацтва. (“Подорож із Санкт-Петербурга до Москви”).

Правління імператора Павла І. 6 листопада 1796 р. російським імператором став син Катерини ІІ Павло І, якому виповнилося вже 42 роки. Виховували його талановиті російські дворяни-дипломати Ф. Бехтєєв, граф М. Панін, а також московський митрополит Платон. Завдяки їм Павло І вільно говорив французькою, німецькою мовами, латиною, ознайомився з досягненнями західноєвропейської політичної думки, художньої літератури, а також масонськими ідеями. Саме під впливом масонів Павло І став прихильником перетворення Росії у конституційну монархію. Попри дружбу з масонами, він залишався глибоко віруючою людиною і патріотом Росії.

Стосунки Павла І з матір’ю складалися доволі непросто. Він небезпідставно підозрював Катерину ІІ у вбивстві свого батька. Тривалий час Павло Петрович перебував у почесному вигнанні у Гатчині, де командував т. зв. “гатчинською армією” і майже не з’являвся у столиці. Керуючи кількома військовими батальйонами, Павло І вимагав ідеальної дисципліни, носіння офіцерами перук, бездоганно доглянутих мундирів прусського взірця, суворо карав за найменші провини та прояви цивільних звичок. Пізніше його прискіпливість, педантичність стали предметом особливої критикисучасників та істориків і, зрештою, призвели до того, що Павла І називали імператором-деспотом.

Російський дослідник А. Сахаров підкреслював, що негативний образ Павла І було створено його політичними та ідеологічними опонентами і в цілому він не відповідав дійсності, оскільки той намагався проводити реформи, спрямовані на лібералізацію країни, хоча не завжди усвідомлював, як правильно використовувати важелі влади.

На початку свого правління Павло І намагався суттєво змінити систему управління країною. Він скасував указ Петра І про право імператора призначати свого спадкоємця на трон і встановив чітку систему престолонаслідування. З цього моменту престол міг бути переданий лише по чоловічій лінії, після смерті імператора переходив до старшого сина, а якщо дітей не було - то до наступного брата. Жінки могли займати трон лише у випадку припинення чоловічої лінії. Указом усувалася більшість передумов для наступних двірцевих переворотів.

Павло І відновив систему колегій і намагався стабілізувати фінансове становище країни. Для цього він вдавався і до екстравагантних дій. Так, коли виникла проблема нестачі грошей у казні, Павло І розпорядився переплавити на монети власні сервізи із дорогоцінних металів. Своїм маніфестом імператор заборонив поміщикам вимагати у селян виконання панщини у неділі, свята і загалом більше трьох днів на тиждень, але на практиці цей указ майже не виконувався. Павло І суттєво звузив права дворян, а порядки, які існували у “гатчинській армії”, намагався запровадити у всіх військових підрозділах країни. Жорстка дисципліна і непередбачуваність поведінки імператора привели до масовогозвільнення дворян із армії. Також було звільнено всіх офіцерів, які були записані у штаті, але не з’явилися за указом у військову колегію для підтвердження своєї служби.

Намагання Павла І провести військову реформу, як і інші, були спричинені важким становищем російської армії - відсутністю належної дисципліни, роздачею військових звань незаслужено. Дворянські діти від народження були приписані до того чи іншого полку, і багато з них, маючи військові звання, одержували платню, при цьому взагалі не перебуваючи на службі. Особливо важко імператор карав офіцерів за розхлябаність, погане ставлення до солдатів, за корупцію в армії.

Павло І вирішив у своїх реформах копіювати Петра І - взяти за основу перетворень існуючу модель державного і політичного устрою з Європи. Для реформування російської армії він вирішив використати прусський досвід. При цьому обурення російських генералів викликало те, що вони перемогли Пруссію у Семилітній війні (хоча й завдяки великим людським та матеріальним втратам). За військову реформу Павло І зазнав найбільше критики, але її не було припинено навіть після смерті імператора. Більше того, завдяки Павлу І свої позиції в російській армії посилили О. Аракчеєв, О. Кутайсов, М. Кутузов та О. Бенкендорф.

Побоюючись поширення в Росії ідей Французької революції, Павло І заборонив виїзд російської молоді на навчання за кордон, ввезення книг до країни, наказав ліквідувати приватні друкарні. Він намагався регламентувати всі сторони життя імперії - норми правопису, пожежної безпеки і т. д., чим викликав нерозуміння, а часом і обурення серед населення.

Зовнішня політика Павла І не була послідовною. У 1798 р. Росія вступила до антифранцузької коаліції разом із Англією, Австрією, Туреччиною та Королівством двох Сицилій. На вимогу союзників до Італії було вислано російські війська очолені О. Суворовим. Під його керівництвом росіяни та австрійці вигнали французів з Північної Італії. У вересні 1799 р. російська армія здійснила перехід через Альпи, однак вже через місяць Росія вийшла зі складу коаліції через невиконання Австрією своїх зобов’язань, а російські війська було відкликано з Європи.

Незадовго до смерті Павло І взаємини із Англією погіршилися, тому він намагався домовитися із Наполеоном. Павло І навіть організував похід 22 тис. донських козаків в англійські колонії в Індію. Їх було зупинено вже в дорозі за указом імператора Олександра І. 12 березня 1801 р., за втручання англійської розвідки, Павла І було задушено групою російських офіцерів. За легендою серед нападників Павло І упізнав свого сина Костянтина, але участь синів імператора у змові так і не була доведена. Олександр І під різними приводами усунув учасників змови зі столиці, але репресій проти них не застосував. Офіційно вони вчинили замах на імператора, але залишилися вірними династії Романових.

Реформи Олександра І. Олександр І (1801 - 1825 рр.) сформував навколо себе гурток однодумців - В. Кочубей, М. Новосильцов, П. Строганов, А. Чарторийський. Серед них особливо виділявся швейцарець Ф. Лагарп. Саме він прищепив молодому імператору прагнення до реформ та конструктивних змін у Російській імперії. Олександр І і сам усвідомлював потребу перетворень.

Розпочинав Олександр І у дусі освітченого абсолютизму. Він підтвердив права російського дворянства і міст, наданих Катериною ІІ і на деякий час скасованих Павлом І. За результатами амністії було звільнено 12 тисяч в’язнів. При імператорському дворі було створено Постійну (Неодмінну) раду. Вона складалася з 12 найвищих чиновників. Рада ліквідовувала протиріччя в законах, проводила реформи. Незабаром Постійну раду було перейменовано на Державну раду, а для організації її роботи було створено Державну канцелярію, яку очолив один із найталановитіших чиновників тієї доби М. Сперанський.

8 вересня 1802 р. Олександр І оголосив Сенат вищим органом імперії, надавши йому найвищу адміністративну, судову і контролюючу владу. Однак насправді Сенат залишався залежним від імператора, Державної ради та Державної канцелярії.

Особливо гостро стояла проблема державного управління. В колегіях процвітало хабарництво і казнокрадство. У 1802 р. замість колегій було створено 8 міністерств: військове, морське, іноземних справ, внутрішніх справ, комерції, фінансів, народної освіти та юстиції. Проте створення міністерств майже не дало позитивних наслідків - проблему корупції так і не вдалося подолати.

Саме тому Олександр І у 1809 р. доручив М. Сперанському розробити проект корінних реформ державного управління.

Сперанський розробив план, у основі якого був принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову на всіх рівнях управління країною - від волості до центру. Планувалося також створити всеросійський представницький орган - Державну думу. Вона мала схвалювати законопроекти і слухати звіти міністрів. Представники всіх гілок влади об’єднувалися у Державній раді і призначалися царем. І лише рішення цього органу, затверджені царем, ставали б законами. Фактично мова йшла про перетворення Росії на конституційну монархію.

Однак, під тиском дворянства імператор був змушений відмовитися від перетворень, а Сперанського у 1812 р. було заарештовано й заслано до Сибіру. До цього часу більшість реформ згорнулася, а Російська імперія готувалася до війни з Наполеоном.

Важливим питанням для Олександра І було врегулювання відносин між поміщиками та кріпаками, полегшення становища селян. Було припинено практику роздачі державних земель дворянам. У результаті почала зростати кількість вільних селян і напередодні ліквідації кріпацтва в 1861 р. вони становили не менше 50 %. Було заборонено друк оголошень про продаж кріпаків. Олександр І намагався взагалі заборонити продаж кріпаків без землі, та це йому не вдалося. Більше того поміщики продовжували друкувати оголошення, де продаж приховувався під словом “оренда”.

У 1803 р. імператор видав указ “Про вільних хліборобів”, за яким кріпаки одержали право викуповуватися з панщини разом з землею, хоча й зі згоди поміщика. Дією указу скористалося порівняно мало селян (з 1803 р. до 1825 р. - 47 тис. осіб разом із сім’ями). Указ “Про вільних хліборобів” забороняв поміщикам висилати кріпаків на каторгу до Сибіру. 10 березня 1809 р. указом Олександра І заперечувалося право поміщиків перетворювати на кріпаків уже звільнених селян. Свобода надавалася вихідцям з полону чи з-за кордону, а також рекрутам. Поміщики зобов’язувалися годувати селян у голодні роки. З дозволу поміщика селяни могли торгувати, брати векселі, займатися підрядними роботами. Водночас, у вирішенні селянського питання Олександр І допускав і суперечливі рішення: з 1810 р. почалася організація військових поселень, а в наступні два роки через кризу державної скарбниці було продано приватним особам понад 10 тис. державних селян.

Головним наслідком реформ Олександра І у 1802 - 1810 рр. стало відкриття нових університетів у Дерпті (1802), Вільно (1803), Харкові (1804), Санкт-Петербурзі (у 1804 р. як педагогічний інститут, а з 1819 р. - університет) та Казані (1804), а також ліцеїв у Царському Селі, Одесі та Ніжині, введення в університетах самоврядування, а також лібералізація державної цензури.

Війна з Наполеоном, а також тривале перебування імператора в країнах Західної Європи призвели до формування в Олександра І нових поглядів, які в дечому нагадували світогляд Павла І з його бажанням ізолювати Росію від революції. Впродовж 1814 - 1925 рр. у Росії відбувався суттєвий відхід від лібералізації, хоча спроби реформ продовжувалися. Так, було завершено земельну реформу в Прибалтиці. Там кріпацтво скасовувалося, але свободу селяни одержали без землі. У 1815 р. у Королівстві Польському з волі Олександра І схвалено власну Конституцію. З 1818 р. розпочала діяльність спеціальна комісія на чолі з М. Новосильцовим, яка готувала “Статутну грамоту” - російську конституцію, що поєднувала у собі ідеї Сперанського та головні положення польської конституції.

Проте загалом у країні панувала реакція. В армії введено сувору дисципліну. За найменшу непокору солдат карали побиттям шомполами (шпіцрутенами). У результаті в 1820 р. відбулися бунти у Семеновському полку - одній із кращих військових частин імперії. У 1821 р. почалися гоніння проти прогресивних викладачів та студентів Казанського та Петербурзького університетів. Посилилася цензура. У 1822 р. Олександр І заборонив таємні організації та масонські ложі. “Неблагонадійні” опинилися під постійним жандармським наглядом. Було відновлено й право поміщиків висилати своїх кріпаків до Сибіру.

За ініціативою Олександра І створювалися військові поселення, які мали скоротити витрати на армію і сформувати нову систему укомплектування армії на заміну рекрутської. З 1816 р. третина армії була переведена на військові поселення, до яких зараховували й державних селян. У поселеннях всі чоловіки несли військову службу і одночасно виконували сільськогосподарські роботи. Хлопчики зараховувалися у кантоністи і, досягнувши повноліття, вступали на військову службу. Поселяни-господарі звільнялися від усіх повинностей і податків. Їхнім обов’язком було постачання армії продовольством і фуражем. У поселеннях працювали госпіталі та школи. Однак тут панувала жорстка дисципліна. Все життя суворо регламентувалося. Будь-які відхилення жорстоко каралися. Служба, робота й побут - усе відбувалося, як у казармі - під звуки барабанів і сигнал полкової труби.

У результаті створення військових поселень частина армії стала економічно самостійною, а витрати на оборону значно знизилися. Але важке життя поселенців, їх повне безправ’я викликали масові невдоволення, особливо серед переведених на поселення державних селян. Постійно виникали заворушення і повстання. Оскільки військові поселенці мали зброю і вміли воювати, їхні повстання становили значну загрозу державній безпеці. Часто державні села, які раніше справно платили податки, після перетворення на військові поселення стали збитковими й фінансувалися з державної казни. Помітним було повстання військових поселенців Чугуївського полку під Харковом у 1819 р. У 1820 р. більше 2,5 тис. військових поселень було охоплено бунтами, а найбільш масовими стали заворушення поселян у 1831 р. у Чугуєві та Старій Русі. Не зменшувалася кількість заворушень і в наступні роки. Микола І був змушений звільнити поселенців-господарів від стройової служби. Однак остаточно військові поселення були ліквідовані лише Олександром ІІ у 1857 р. Станом на 1825 р. у них проживало 540 тис. осіб, а в 1857 р. - понад 800 тис.

Зовнішня політика Олександра І. Вітчизняна війна 1812 р.

Прийшовши до влади, Олександр І прагнув налагодити співпрацю з керівництвом Англії. Водночас він утримувався від конфлікту з наполеонівською Францією. Та незабаром Росія стала учасником чергової антифранцузької коаліції. У 1805 р. російські та австрійські війська були повністю розбиті Наполеоном у битві під Аустерліцом. У 1806 р. Наполеон знову переміг російську армію у битвах при Прейсіш-Ейлау та Фрідландом і захопив Пруссію. У 1807 р. Олександр І та Наполеон зустрілися у м. Тільзіті (на р. Неман) і уклали мирний договір. За ним Росія приєднувалася до союзників Франції по т. зв. “континентальній блокаді”. Основною метою при цьому було припинення торгівлі з Англією. Олександр І погоджувався й на те, що на території польських земель, які раніше входили до Пруссії, Наполеон створював маріонеткову державу - Герцогство Варшавське. Саме в ньому зосередилася більшість французьких військ, що згодом розпочали війну 1812 р.

Паралельно з війнами проти Франції, у 1801 та 1804 рр. відбулося приєднання до Росії спочатку Східної, а згодом і Західної Грузії. Це викликало війну між Росією та Персією (Іраном) у 1804 - 1813 рр. У результаті цієї війни до Росії відійшла більша частина території Азербайджану.

У 1806 - 1812 рр. Росія вела чергову війну проти Туреччини. Мир вдалося укласти лише за місяць до нападу Наполеона. Згідно з укладеним у Бухаресті договором, до Росії переходила східна частина Молдавії - Бессарабія, а кордон з Туреччиною визначався по р. Прут. Союзниця Росії - Сербія отримала права автономії.

Цілком очевидно було, що нова війна з Наполеоном неминуча. Участь у континентальній блокаді завдавала російським купцям значних збитків. З іншого боку, Олександр І не підтримав ініціативу Наполеона про спільні військові дії проти Ірану і захоплення Індії.

Наполеон планував розгромити російську армію у прикордонній битві, нав’язати Росії кабальний мирний договір і відібрати в неї значні території в Україні, Білорусії та Прибалтиці. Натомість росіяни, згідно зі складеним генералом Фулем планом, прагнули заманити французів у глибину країну, а потім відрізати від постачання й розгромити.

Наполеон у 1807 - 1812 рр. створив “Велику армію”. До неї ввійшли солдати Австрії, Пруссії, Голландії, Італії, Герцогства Варшавського. Наполеон відмовився від рекрутських наборів і запровадив у Франції загальну військову повинність. Кожен француз мав відслужити в армії 5 років. Загалом армія Наполеона нараховувала 670 тисяч. Нею керували талановиті полководці Є. Богарне, Л. Даву, М. Ней, І. Мюрат, М. Удіно, Е. Макдональд та ін. Проте лише трохи більше половини армії становили французи. Росія ж напередодні війни з Наполеоном уклала мирні договори зі Швецією (за ним до Росії відійшла Фінляндія) та Туреччиною. Проте безпосереднім союзником Росії була лише Англія. Російська армія налічувала 590 тисяч солдатів, але проти Наполеонамогли виступити лише близько 300 тисяч. Ці сили, очолювані генералами М. Барклаєм де Толі, П. Багратіоном та О. Тормасовим, зосереджувалися біля західних кордонів.

12 червня 1812 р. війська Наполеона перейшли російський кордон. Вони намагалися не допустити об’єднання армій М. Барклая де Толлі та П. Багратіона і розгромити їх по черзі. Росіяни з боями відступали і лише у Смоленську змогли об’єднатися. Та, побоюючись оточення, вони були змушені залишити це місто. Водночас французькі військові частини рушили на Київ та Ригу. Біля Києва їх зупинили солдати армії О. Тормасова.

План Наполеона не вдалося реалізувати у прикордонних боях і війна набувала затяжного характеру. Проти французів почали вести активну партизанську боротьбу. Завдяки їй по дорозі до Підмосков’я армія Наполеона зменшилася майже вдвічі.

26 серпня 1812 р. розпочалася Бородінська битва. Французи атакували, а росіяни захищалися. Обидві сторони зазнали великих втрат. Наступного дня російська армія відступила. З ініціативиМ. Кутузова у селі Філі під Москвою відбулася нарада керівництва армії та держави. Було прийнято рішення про здачу Москви Наполеону. Населення терміново евакуювалося. Відступаючи російські солдати підпалили місто. Військові склади було вивезено або ж знищено. Російська армія зупинилася в укріпленому таборі біля Тарутино на південь від Москви.

Тим часом Наполеон зіткнувся з проблемою нестачі продовольства та фуражу. В його армії назрівало невдоволення. Він спробував піти на південь до Калуги, але біля Малоярославця французів зупинила російська армія. Після жорстокої битви Наполеон почав відступ на захід. Його армія меншала на очах. Постійні напади партизан, кавалеристів регулярної російської армії, масові хвороби, голод і холод робили свою справу. У Смоленськ повернулося з Наполеоном лише 50 тисяч. Тим часом армія Кутузова постійно загрожувала оточенням. У боях біля села Красне та на річці Березині французька армія була повністю розгромлена. Наполеон передав командування її залишками І. Мюрату, а сам виїхав у Париж.

25 грудня 1812 р. Олександр І видав маніфест про завершення Вітчизняної війни. Однак війна проти Наполеона тривала і 1813 - 1814 рр. Вже в січні 1813 р. росіяни продовжили бойові дії проти французів у Польщі та Пруссії. Наполеон вперто оборонявся. Лише у жовтні 1813 р. під німецьким містом Лейпцигом у “битві народів” французькі війська були розбиті спільними зусиллями росіян, австрійців та пруссаків. Навесні 1814 р. російські війська та армії їхніх союзників увійшли до Парижа.

У вересні 1814 - вересні 1815 рр. у Відні тривали мирні переговори держав-переможниць. У їх результаті більшість польських земель перейшла до складу Росії. Крім того створювався “Священний союз” імператорів Росії, Пруссії та Австрії, який мав придушувати будь-які прояви невдоволення у Європі, різноманітні повстання і революції.

Події Вітчизняної війни 1812 р. стали темою для багатьох літературних творів. Російські письменники і поети оспівували героїзм російських солдатів та офіцерів, закликали беззастережно любити свою країну. Серед яскравих прикладів описання подій 1812 р. є вірш М. Лермонтова “Бородіно”, роман Л. Толстого “Війна і мир”. У останньому описано події не лише 1812 р., але й участь російських військ у антинаполеонівських коаліціях у 1805 - 1811 рр., наслідки окупації французами Москви.

Незважаючи на домовленості у Відні, Олександр І тривалий час підтримував грецькі таємні організації на території Російської імперії та сприяв початку національно-визвольної революції у Греції проти турецького поневолення у 1821 р. Боротьбу греків очолив генерал-майор російської армії Олександр Іпсиланті, а першим правителем Греції згодом став міністр закордонних справ Росії Іоанн Каподістрія. Серед повсталих було багато греків - вихідців із південних губерній Російської імперії. Сприяння повсталим Олександр І розцінював як один із можливих шляхів реалізації “грецького проекту” Катерини ІІ з відновлення Візантійської імперії.

У греко-турецький конфлікт незабаром втрутилися інші європейські держави, і в результаті Греція здобула незалежність, але сталося це лише у 1830 р. - через кілька років після смерті Олександра І.

Діяльність декабристів. Повстання 1825 р. У результаті війни 1812 р. загинуло багато людей, великих втрат зазнала російська економіка. Водночас серед населення значно зріс патріотизм та прояви вільнодумства. Згодом декабристи називали себе “дітьми 1812 р.”. Війна продемонструвала величезний потенціал Росії. Російські дворяни-офіцери ближче познайомилися з селянами-солдатами, часто рятуючи одні одних в боях. Під час походу в Європу дворяни були вражені рівнем життя простих людей європейських країн. Повернувшись на Батьківщину, багато з них почали негативно сприймати кріпацтво й самодержавство. Значна частина дворян виступила за продовження реформ у державі, за розширення громадянських прав і свобод, створення російського парламенту, однак надій на те, що реформи продовжить Олександр І, не було. Вирішили діяти самостійно. На погляди майбутніх декабристів вплинули ідеї Французької революції, ідеї М. Новікова та О. Радищева.

Прогресивні дворяни вже в 1815 р. почали об’єднуватися у таємні організації. Так, у Семеновському полку М. Муравйов створив Офіцерську артіль, яка стала колискою декабристського руху. Цілі цієї організації були нечіткі. У 1816 - 1818 рр. діяв “Союз порятунку”, очолюваний Олександром Муравйовим. До нього входили князь Сергій Трубецькой, Микита Муравйов, Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли, Іван Якушкін. Усі вони були учасники війни 1812 р., мали найвищі державні нагороди. У 1817 р. до цієї організації вступив Павло Пестель, а вона одержала назву “Товариство істинних і вірних синів Вітчизни”. Всього до неї належало 30 чоловік. Організація планувала введення в Росії Конституції, надання всім широких громадянських прав, ліквідацію панщини та самодержавства. Обговорювалася й ідея вбивства царя у Москві в 1817 р., але її відкинули, дізнавшись, що Олександр І готує новий закон про звільнення селян і Конституцію.

Ще однією декабристською організацією був “Союз благоденства”. Він діяв у 1818 - 1821 рр. До нього входила більшість учасників “Союзу порятунку”. Вони становили Корінну управу. Їй підпорядковувалися місцеві управи у Петербурзі, Москві, Тульчині, Полтаві, Кишиневі. До організації належало понад 200 осіб. Вони вели пропаганду серед дворянства. Під впливом декабристів перебували й літературні гуртки “Зелена лампа”, “Ізмайловське товариство”, “Товариство для поширення ланкастерських училищ”.

У “Зеленій книзі”, статуті “Союзу благоденства”, зазначалося, що організація займається поширенням серед співвітчизників справжніх правил моралі, освіти і буде сприяти уряду перетворювати Росію на державу з високим рівнем всенародного звеличення і благоденства. Обмежене коло учасників - ядро змовників планувало ліквідувати кріпацтво і запровадити Конституцію; встановити конституційну монархію, або ж і республіку.

У 1821 р. “Союз благоденства” саморозпустився. Натомість було створено “Південне товариство”, очолюване П. Пестелем, С. Волконським, С. Муравйовим-Апостолом, О. Юшневським. Діяло воно на території України (Тульчин, Васильків та Каменське). Програмним документом товариства була “Руська Правда”, написана П. Пестелем. Вона передбачала ліквідацію самодержавства і створення республіки, встановлення рівноправ’я, введення суду присяжних для всіх громадян, введення свободи слова, друку, віросповідань, вільного вибору професій. Росія мала залишитися унітарною державою. Лише Польща здобувала незалежність. Мав бути реалізований принцип поділу влади на законодавчу (Народне віче - парламент), виконавчу (Державна Дума з 5 членів, обраних на 5 років) і судову (Верховний Собор). Передбачалася ліквідація кріпосного права, вся земля поділялася на приватну і громадську. “Руська Правда” мала вступити в дію завдяки спеціальному декретові Тимчасового революційного уряду, який мав захопити владу силою. П. Пестель планував одноосібно очолити цей уряд.

“Північне товариство” виникло в 1822 р. у Петербурзі та Москві. Його очолювали М. Муравйов, С. Трубецькой, К. Рилєєв. Програмою цієї організації стала “Конституція”, написана Микитою Муравйовим. Нею передбачалося: введення конституційної монархії, поділ влади на законодавчу (парламент) та виконавчу (імператор), федеративний устрій країни - 13 федеративних республік та 2 окремі області, ліквідація панщини, збереження права поміщиків на землю у певних розмірах, наділення кожної селянської родини присадибною ділянкою розміром 2 десятини, “Конституцію” мали приймати Установчі збори. Загалом програми декабристів мали обмежений характер і не передбачали ліквідації поміщицького землеволодіння, а також механізмів формування органів центральної влади та місцевого самоврядування. Реалізація програм декабристів, за словами російської дослідниці М. Нєчкіної, могла привести до встановлення в Росії диктатури на зразок якобінської у Франції.

Декабристи планували вбити царя і силою гвардійських військ захопити владу влітку 1826 р. Однак 19 листопада 1825 р. у Таганрозі Олександр І несподівано помер. Трон мав зайняти його брат Костянтин (у Олександра не було дітей), але той ще в 1823 р. зрікся престолу. Влада мала перейти до молодшого брата - Миколи, якого через його особисті якості ненавиділи в армії. Настав момент, коли в Росії не було жодного правителя. Декабристи вирішили діяти. Тим більше, що про таємні змови стало відомо у імператорському палаці.

Декабристи вирішили зібрати гвардійські полки у Петербурзі на Сенатській площі і змусити Сенат, “добром” чи погрожуючи зброєю, видати “Маніфест до російського народу”, яким би ліквідовувалося самодержавство й кріпацтво, створювався Тимчасовий уряд, проголошувалися громадянські свободи. Частина повсталих мала захопити Зимовий палац і арештувати царську родину. Планувалося захопити й Петропавловську фортецю. Декабрист П. Каховський вирішив убити Миколу І. Керівником повстання було обрано С. Трубецького.

Ранком 14 грудня офіцери - члени “Північного товариства” провели агітацію серед солдатів, закликаючи не присягати на вірність Миколі І. Обманом декабристам вдалося переконати у своїй правоті і вивести на Сенатську площу частини Московського, Гренадерського полків та Гвардійський морський екіпаж (усього 3,5 тисячі солдатів). Та вже на той момент більшість сенаторів присягнули на вірність Миколі І і розійшлись. Трубецькой, який наглядав за виконанням плану, побачив, що він повністю зривається і навіть не з’явився на площу. Це посилило непорозуміння, нерішучість і повільність дій декабристів. Микола І оточив площу вірними військами (12 тисяч осіб і 4 гармати). Повсталим вдалося відбити атаки кінноти. Генерал-губернатор М. Милорадович, який намагався переконати повсталих здатися, був смертельно поранений П. Каховським. Після цього почався артилерійський обстріл і нова кавалерійська атака. Виступ було придушено, а пізно ввечері розпочалися масові арешти.

На півдні імперії в Україні про події в столиці дізналися зі значним запізненням. 29 грудня повстав Чернігівський полк на чолі з С. Муравйовим-Апостолом, але решта армії присягла Миколі І. 3 січня 1826 р. і цей полк повсталих був розбитий біля Василькова.

Імператор Микола І жорстоко розправився з повсталими. Понад тисячу рядових солдатів загинули ще 14 грудня 1825 р. 5 лідерів - П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужев-Рюміна, П. Каховського та К. Рилєєва було повішено. Решту учасників таємних товариств розжалувано з дворянства, позбавлено державних нагород та офіцерських звань і заслано на каторгу в сибірські рудники (всього понад 100 чоловік). Більшість з них загинули на засланні, деякі збожеволіли і лише окремі з них через 30 років були помилувані імператором Олексанром ІІ і повернулися до рідних.

На думку сучасного українського історика Г. Д. Казьмирчука, у декабристському русі був присутній український елемент (важливу роль відігравали вихідці з української козацької старшини; більшість програмних документів створена в Україні), а перемога учасників таємних товариств призвела б до утворення федерації слов’янських народів, правової демократичної держави, де росіянам, полякам та українцям мало належати гідне місце. За словами цього ж науковця, учасники повстання на Сенатській площі - “складова частина європейського опозиційного руху”, що був неоднорідний у соціальному, національному, організаційному та тактико-стратегічних планах. Серед декабристів були революціонери, котрі прагнули демократичних змін у Росії, але також були й особи, що намагалися використати повстання у своїх особистих цілях. Значна частина учасників подій 14 грудня 1825 р. (солдати) діяла несвідомо і не знала справжньої мети виступу, оскільки її залучили до повстання за наказом, чи за допомогою авторитету командирів. Очевидно, що значне коло питань діяльності декабристів (а саме: передумови повстання; взаємозв’язок повсталих з масонськими організаціями; діяльність таємних товариств першої чверті ХІХ ст.; місце і роль у їх програмних документах соціальних та національних питань; причетність до повстання вищих державних чиновників і членів імператорської родини) потребує ще детального вивчення.

Діяльність декабристів досить широко висвітлена в російській художній літературі. Їм присвячено вірші О. Пушкіна “До Чаадаєва”, “У глибині сибірських руд”, повість Л. Толстого “Декабристи”, поему М. Некрасова “Російські жінки” (“Дружини декабристів”). У цих творах автори захоплюються мужністю героїв 1825 р., їхньою самопожертвою заради народу, героїзмом їхніх рідних та близьких.

“Золотий вік” російської культури. Важливе значення для історії Росії мала культура першої чверті ХІХ ст. Її виразниками в першу чергу були представники дворянської інтелігенції, що перебували під впливом ідей Просвітництва. Новаторський характер носили, насамперед, твори російських письменників Д. Фонвізіна, О. Радищева, М. Новікова. Вони створили ідейні передумови для піднесення російської літератури, наростання патріотизму під час війни 1812 р. сприяло загальному прогресові російської культури у всіх її проявах. Однак значні перешкоди для поширення кращих здобутків культури серед населення встановлювало кріпосне право.

Результатом зіткнення різних поглядів на розвиток російської культури стала поява культурних товариств. Так, у 1811 р. виникло товариство “Бесіди любителів російського слова”, що виступало проти нововведень. Із критикою цього товариства виступили О. Пушкін, брати Іван та Микола Тургенєви, П. В’яземський. Натомість вони створили товариство “Арзамас”, прославляли героїзм народу під час війни проти французів, змальовували народні ідеали та сподівання. Комедія “Горе з розуму” О. Грибоєдова та байки І. Крилова “Бабка і Мураха”, “Вовк та Ягня”, “Ворона та Лисиця” та ін. висміювали недоліки російського суспільства, протиставляли багатство і бідність.

Геніально-правдиве, високохудожнє зображення життя мало свій прояв у творчості О. Пушкіна. Він виступав противником кріпацтва і самодержавства, був другом багатьох декабристів, викривав проблеми Росії, енергійно закликав до демократичних перетворень, до боротьби за ідеали свободи і людську гідність. Пушкін залишив для нас безсмертні ліричні вірші, роман у віршах “Євгеній Онєгін”, де показав дух тогочасної епохи і водночас звертався до духовних витоків російського народу.

Тісно пов’язаними з літературою були театр і музика. Найбільш відомими акторами тієї доби були актори А. Каратигін та П. Мочалов. У 1823 р. розпочав акторську діяльність М. Щепкін. Він грав головні ролі у п’єсах Грибоєдова та М. Гоголя (ролі Фамусова, Городничого).

Народні мелодії стали основою музичних творів російських композиторів О. Варламова, О. Гурільова, О. Верестовського. Справжній переворот у музиці зробив М. Глінка, що ставосновоположником російської класичної музики. Він написав опери “Руслан і Людмила”, “Життя за царя” (“Іван Сусанін”), симфонічну п’єсу “Камаринська”. Твори Глінки були одного рівня із західноєвропейськими творами того часу - Бетховена, Моцарта, та ін. Продовжувачем традицій Глінки став композитор О. Даргомижський.

Успішно розвивалося й образотворче мистецтво. У живописі переважав академічний класицизм. Його центром була Академія художеств. Сюжетами для картин були античні та біблійні теми. Своїм талантом виділялися К. Брюлов, Ф. Бруні. Картина Брюлова “Останній день Помпеї” й досі є взірцем зображення апокаліпсиса.

Романтичний напрям у живописі представляв портретист О. Кіпренський. Сміливо малював природу і народний побут О. Веніціанов. Його картини “Тік”, “Селянка з грибами”, “Ранок поміщика”, “Мужичок, що одягається” привертали увагу суспільства. Вони виконані у стилі сентименталізму. Реалізм пронизує полотна П. Федотова, який у картинах “Сватання майора”, “Сніданок аристократа”, “Городничий, що зображає себе на параді” викривав негативні сторони побуту купців, чиновників, офіцерів. Художник О. Іванов прославився монументальною картиною “З’явленняХриста народові”.

Кращими зразками архітектури тієї епохи є Казанський собор архітектора А. Вороніхіна у Петербурзі, будинок Адміралтейства А. Захарова, ансамблі К. Россі (Олександрійський театр, будинок Головного штабу, будівлі Сенату і Синоду). У Москві після пожежі 1812 р. розпочався справжній архітектурний бум. Було побудовано Манеж і Великий Театр (архітектор О. Бове), стару будівлю Московського університету (архітектор Д. Жільярді).

У скульптурі проявлявся інтерес до героїки минулого.

І. Мартос спорудив пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві й пам’ятник Ломоносову у Петербурзі. Ф. Толстой є автором барельєфів, присвячених війні 1812 р.

У першій половині ХІХ ст. у Росії відбувався переворот у науковій думці. У філософії завдяки О. Герцену і В. Бєлінському поширення набули ідеї матеріалізму. Вимоги нової епохи до підготовки підростаючого покоління відобразив у своїх працях педагог К. Ушинський.

В історичній науці тривала боротьба кількох напрямків. Апологетом самодержавства був М. Карамзін (“Історія держави Російської”). Цілком нове бачення запропонував С. Соловйов у ґрунтовній “Історії Росії з найдавніших часів” у 29 томах.

Російська наука тієї доби представлена видатним хірургом, анатомом М. Пироговим, математиком М. Лобачевським, фізиками В. Петровим та Е. Ленцом, астрономом В. Струве, хіміком М. Зініним. Академік Б. Якобі започаткував нову галузь техніки - гальванопластику (акумулятори). Інженер П. Шилінг спорудив телеграфну лінію між Петербургом і Кронштадтом. Майстри-кріпаки Єфим і Мирон Черепанови поблизу Нижнього Тагілу почали будувати кричні молоти, прокатні стани, лісопильні млини, кількакілометрову залізницю.

У 1803 - 1806 рр. два російські кораблі “Надежда” і “Нева” під командуванням І. Крузенштерна і Ю. Лисянського здійснили кругосвітню подорож. У 1819 - 1821 рр. М. Лазарєв та Ф. Беллінсгаузен організували експедицію до Південного полюса і відкрили Антарктиду.

В цілому ж успіхи окремих російських митців, мислителів, винахідників, дослідників, науковців були доволі значними у світовому контексті, але всі вони загалом не могли зупинити подальше відставання Росії від Європи, спричинене наявністю кріпацтва. Харктерним було й те, що загальноросійськими ставали здобутки культури українців, поляків, грузинів, італійців, французів та багатьох інших народів, чиї представники працювали на велич Російської імперії.

Реакція за часів Миколи І. Уваровщина. Микола І прийшов до влада у ході повстання декабристів і фактично одразу розпочав по всій країні державний терор і розправи. Далі настав час навести лад у державному управлінні. В 1826 р. було створено ІІ відділення “Собственной его императорского величества канцелярии” (с.е.и.в.к.). Воно вело кодифікацію і впорядкування російських законів. Цей захід повинен був регламентувати життя суспільства, а головне утвердити в управління країною принцип “верховенства закону”, тобто продемонструвати, що всі чиновники, починаючи з імператора, керуються законом, а не своєю волею та інтересами.

Під керівництвом реабілітованого з ініціативи О. Аракчеєва М. Сперанського були систематизовані й видані всі закони, прийняті після 1649 р. (“Повне зібрання законів Російської імперії”), а також складений “Звід законів Російської імперії”, який включав систематизовані за галузями права діючі закони.

У 1826 р. було створено ІІІ відділення канцелярії с.е.и.в.и.к., котре займалося політичними справами. Воно мало величезні повноваження і фактично було понад законами. Начальнику цього відділення, а ним тривалий час був О. Бенкендорф, підпорядковувався спеціально створений корпус жандармерії.

Було сформовано нові міністерства і відомства. Однак при цьому імператор використовував свою канцелярію, створював різні таємні й спеціальні комітети. Він зосередив у власних руках вирішення багатьох питань.

Преса, освіта й наука стали об’єктами, проти яких найбільш активно діяла жандармерія та цензура. У 1826 р. було запроваджено “чавунний” цензурний статут. А в 40-х рр. ХІХ ст. було створено ще й орган, який перевіряв діяльність цензури. Цей спеціальний комітет перевіряв уже опубліковані газети й журнали, книги.

Школи й університети Микола І розглядав як розсадники вільнодумства, а тому навчання було вирішено поставити в жорсткі рамки відповідно до можливого майбутнього професійного напрямку. За статутом 1828 р. для людей найнижчих станів передбачалися парафіяльні училища, для дітей купців, ремісників та інших городян - гімназії. В університетах мали навчатися майже виключно дворяни. Міністр народної освіти С. Уваров розробив новий статут університетів. Згідно з ним університети втрачали своє самоврядування, а в їхні внутрішні справи міг втручатися спеціальний попечитель - начальник навчального округу.

Микола І намагався знайти собі опору серед дворянства. Однак орієнтуватися він вирішив не на всіх дворян, а лише на заможних. Тому було підвищено майновий ценз при виборах дворянських зібрань і керівників місцевого дворянства. Уряд намагався обмежити розорення дворянських родин. У 1845 р. було видано указ про майорати - заповідні маєтки. Ним заборонялося дробити маєтки розміром менше 10 тисяч десятин і вводилося успадкування за правом першородства.

Важко вирішувалося питання ліквідації кріпацтва. Микола І усвідомлював потребу ліквідації панщини. Для цього навіть було створено кілька спеціальних комітетів. У 1842 р. імператор видав указ “Про зобов’язаних селян”. Це фактично було повторення указу про вільних хліборобів. Указом змогли скористатися лише 27 тисяч селянських родин. У 1847 р. у західних губерніях (Білорусія і Правобережна Україна), де поміщиками були переважно поляки й інтереси російського дворянства не ущемлювалися, було проведено інвентарну реформу - зафіксовано розміри селянських земель і повинностей, які надалі не повинні були зазнавати змін.

Соціально-економічний розвиток Росії в 1825 - 1856 рр.

Упродовж усієї першої половини ХІХ ст. сільське господарства відігравало найважливішу роль в економіці Росії. Тут були задіяні 90 % працюючих. Ведення господарства пербувало на рівні часів Київської Русі - врожай лише втричі перевищував кількість засіяного зерна. Та все ж постійно продовжувала зростати кількість орних земель (Південь України, Північний Кавказ, Сибір,Казахстан). Збільшилася й кількість площ, відведених під технічні культури - льон, коноплі, тютюн, цукровий буряк, хміль. Зросло значення картоплі. Спочатку селяни відмовлялися вирощувати її. Доходило до картопляних бунтів 1841 - 1843 рр. Та вже незабаром картопля стала “другим хлібом”.

Швидше за сільське господарство розвивалася російська промисловість. Виникало багато нових підприємств. З 1800 до 1856 р. кількість підприємств зросла у 7 разів, а робітників - у 3 рази. Виникли нові галузі - бавовняна, цукрова, та ін. Дрібна й кустарна промисловість давала 80 % усієї промислової продукції.

Активно будувалися і нові мануфактури. На них використовувалася вільнонаймана праця. Значно гіршою була ситуація з важкою промисловістю, розвиток якої майже зупинився. У 1830-х рр. в Росії розпочався промисловий переворот. Він затягнувся аж до 1890-х рр. і позначився заміною машинами ручної роботи. Вже до 1861 р. в Росії налічувалося 2 мільйони механічних прядильних веретен. У металургії вводилися прокатні стани, гаряче дуття.

У 1838 р. було побудовано першу в Росії залізницю між Петербургом і Царським Селом (50 км), а в 1851 р. - залізницю Москва - Петербург. Ще в 1815 р. в Росії було спущено на воду перший пароплав. Проте загалом у країні було дуже мало машинобудівних заводів. Імперія суттєво відставала у розвитку цілих галузей виробництва від Англії, США, Франції і навіть Пруссії.

Громадсько-політичний рух у Росії в середині ХІХ ст.

Після розгрому декабристів опозиція до самодержавства в Росії не зникла, а лише набула нових форм. Побороти її не могли жодні заходи властей. У перше десятиліття правління Миколи І найбільш активними були студентські таємні гуртки, наприклад гурток братів Петра, Михайла і Василя Критських, Сунгуровське товариство та ін. До них входили по кілька десятків студентів та учнів випускних класів гімназій. Найбільш активними були “Літературне товариство 11 номера”, очолюване В. Бєлінським студентський гурток О. Герцена і М. Огарьова.

Щоб побороти вільнодумство, консерватори, очолювані імператором Миколою І, намагалися створити нову державну ідеологію. До консерваторів належали: історик М. Погодін, філолог С. Шевирьов, відомі журналісти М. Греч та Ф. Булгарін. Вони намагалися довести, що лише самодержавство може врятувати Росію, а будь-які спроби лібералізації приведуть до нової Смути. Небезпечно, на їхню думку, було й негайно ліквідувати кріпацтво. Росія - це самобутня країна, заснована на вічнім началі, на руському дусі. Він втілюється у православ’ї та самодержавстві. Всі ж наявні соціальні проблеми породжені недоліками окремих реформ Петра І. Тому слід повернутися до давніх порядків.

Міністр народної освіти С. Уваров пішов далі і сформулював теорію “офіційної народності”. Її суть полягала в тому, що самодержавство, православ’я і народність проголошувалися основами російської історії і гарантіями благоденства й могутності Росії, а також миру між різними станами і захистом від шкідливих впливів революційних ідей Європи. Народність - це самобутній російський дух - російська мова, культура та самобутність. Уваров вважав за необхідне продовжувати справу Петра І, а потім ще й приготувати Росію до зворотного кроку - повернення росіян до російського.

У 1826 р. у журналі “Телеграф” було опубліковано філософський лист П. Чаадаєва. Він розкритикував теорію С. Уварова як таку, що прирікає Росію на відставання від Європи, на політичне і духовне рабство. Причиною такої ситуації називався ізоляціонізм та православний християнський обряд. Через лист Чаадаєва розгорілася гостра дискусія, яка завершилася появою двох течій у російському суспільстві - слов’янофілів та західників. Доля автора листа була трагічною. Його оголосили божевільним і помістили під постійний нагляд поліції.

Слов’янофільство як ідейна течія появилася на початку 40-х рр. ХІХ ст. Його ідеологами були літератори і філософи Олексій Хом’яков, брати Іван і Петро Кіреєвські, Іван і Костянтин Аксакови, Юрій Самарін та ін. Вони розвивали теорії М. Погодіна та С. Уварова, наголошували на самобутності Росії, її народності та особливий шлях розвитку. Основи життя в Росії - це самодержавство, православ’я та община. Завдяки їм Росія розвивається мирним шляхом без революційних потрясінь. Певні протиріччя виникли через реформи Петра І. Слов’янофіли виступили за ліквідацію кріпацтва, але закликали зберегти селянську общину та патріархальний спосіб життя. Вони заперечували доцільність будівництва залізниць, поширення нових машин, технологій виробництва тощо, оскільки це вело до загострення соціальних потрясінь.

Західництво оформилося як ідеологія у роботах істориків та юристів Т. Грановського, К. Кавеліна, П. Аненкова, Б. Чичеріна, В. Боткіна, В. Бєлінського та ін. Як і слов’янофіли, західники мріяли про перетворення Росії на передову країну світу, оновлення її суспільного устрою. Західники вважали, що Росія розвивається за тими ж законами, що й усі інші країни світу, але при цьому серйозно відстає від передових із них. Це відставання необхідно було терміново ліквідувати, утвердивши ліберальні ідеї свободи особистості, громадянського суспільства і в перспективі створення конституційної монархії. Західники вимагали подальшого розвитку ринкових відносин, підприємництва, промисловості й торгівлі, ліквідації кріпацтва, передачі землі селянам за викуп, поширення серед населення освіти і знань. Західники розраховували на реформування Росії зверху.

Впливовою течією стали революційні демократи, які у своїх поглядах поєднували ідеї слов’янофілів, західників та європейського соціалізму. Революційні демократи ідеалізували общину, проголошували російське месіанство, колективізм, виступали за свободу особистості, громадянські права і свободи. Ідеологами цієї течії були О. Герцен, М. Чернишевський, М. Огарьов, М. Добролюбов, М. Бакунін. Вони прагнули досягнути соціалізму, тобто суспільства соціальної справедливості, суспільства, де не буде бідних і не буде багатих, не буде експлуатації людини людиною. Герцен видавав у Лондоні газету “Колокол”, у якій критикував російську дійсність і обґрунтовував теорію “російського соціалізму”. Бакунін брав участь у європейській революції 1848 - 1849 рр., став теоретиком анархізму.

Найбільш радикальною течією був гурток петрашевців. Члени гуртка збиралися на квартирі М. Буташевича-Петрашевського. Вони обговорювали питання ліквідації кріпацтва. Частина петрашевців планувала провести народне повстання. У 1849 р. гурток було викрито і знищено.

Зовнішня політика Російської імперії в другій чверті ХІХ ст. Кримська війна. Микола І проводив активну зовнішню політику. Росія мала безперечний міжнародний авторитет, як держава, щоперемогла Наполеона. Вона активно втручалася у справи Туреччини і домоглася проголошення Грецією незалежності. Першим президентом Греції став колишній міністр закордонних справ Росії І. Каподістрія. Посилення Росії викликало опір Англії, і та спровокувала російсько-іранську війну в 1826 - 1828 рр. Іранська армія була розбита, а до Росії приєднано східну Вірменію. Іран сплатив велику контрибуцію і втратив право тримати свій флот на Каспійському морі.

У 1828 - 1829 рр. розгорілася чергова російсько-турецька війна. Турецькі війська були розбиті на Кавказі, на Балканах, на Чорному морі. Росіяни захопили друге за величиною місто Османської імперії - Адріанополь. За Адріанопольським мирним договором до Росії відійшли гирло Дунаю, кавказьке узбережжя Чорного моря. Босфор і Дарданелли відкривалися для російських кораблів. Було розширено автономію союзних Росії Сербії, Волощини та Молдавії.

Водночас Росія здобула сумнівну репутацію “жандарма Європи”. Під час революційних подій 1830 р. Микола І підготував армію до інтервенції у Бельгію та Францію, але його не підтримали правителі Пруссії та Австрії. Особливо небезпечним для імперії стало польське повстання 1830 - 1831 рр., поштовхом до якого були революції в багатьох країнах Європи. Повстання охопило більшість етнічних польських земель. Проти повсталих було кинуто 200-тисячну армію. Польські сили були значно менші. Поляки перемогли лише в боях під Сточком та під Гроховим, а надалі зазнавали поразки за поразкою від російської армії, очолюваної генералом І. Дибичем. Росіяни придушили повстання, захопили Варшаву і здійснили масові репресії. Конституція 1815 р. була ліквідована, а польські землі перетворені на губернії.

У 1848 - 1849 рр. Європу, зокрема Австрію, Італію, Францію, Молдавію, Угорщину, охопила нова хвиля революцій. Спочатку Микола І придушив революцію в Молдавії та Волощині (Валахії), а весною 1849 р. - і в Угорщині, надавши допомогу австрійській династії Габсбургів.

Та, незважаючи на такі успіхи, назрівала й велика поразка. Австрійські правителі швидко перетворилися з союзників на ворогів. І вже на початок 1850-х рр. утворився антиросійський блок держав з Пруссії, Англії, Франції та Австрії. Вони вирішили не допустити Росії до участі у розподілі земель Османської імперії.

Приводом до початку війну стали суперечки між православними і католиками за право контролювати християнські святині в Єрусалимі, Вифлеємі та Назареті. У травні 1853 р. розпочалися бойові дії. Спочатку росіяни діяли дуже успішно і зайняли Молдавію, Волощину, успішно воювали на території Болгарії й на Кавказі. Чорноморська російська ескадра під керівництвом П. Нахімова поблизу Синопа знищила турецький флот.

Та вже весною 1854 р. у війну на боці Туреччини вступили Франція та Англія. Їхні кораблі напали на російські укріплення на Балтійському морі, на Тихоокеанському узбережжі, на Чорному морі. Союзники обстріляли Одесу, Миколаїв, Керч, Севастополь. У вересні 1854 р. англо-французька армія висадилася в Криму. Російська армія, якою керував генерал О. Меншиков, була розгромлена. Головна військова база Росії на Чорному морі - Севастополь - опинилася в оточенні. Обороною Севастополя керували В. Корнілов і П. Нахімов, а після їх загибелі - В. Істомін. Бої за місто тривали з жовтня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.

Попри те, що російські війська успішно діяли на Балканах і Кавказі, поразка в Криму вирішила долю війни. У березні 1856 р. у Парижі було укладено ганебний для Росії мирний договір. Російська імперія втрачала гирло Дунаю, фортецю Карс на Кавказі. Чорне море оголошувалося нейтральним, і Росія втратила право тримати там військові кораблі та укріплення.

Причинами поразки у Кримській війні були економічна і технічна відсталість Росії. Озброєння і продовольство з України в Крим потрапляло за довший проміжок часу, ніж з Лондона чи Марселя. На результат війни вплинули також дипломатичні прорахунки, призначення на вищі військові посади завдяки хабарництву та інтригам, чисельна та технічна перевага сил противників.

Реформи 60 - 70-х рр. ХІХ ст. Скасування кріпосного права. Наприкінці 1850-х - на початку 1860-х рр. у російській державі визрівала загальна криза. Зберігалися низькі темпи промислового виробництва, оскільки робітники були незацікавлені у результатах праці. Кріпацтво прирікало країну на вкрай негативні явища. Відбувалося масове обезземелення селян. З іншого боку, виник прошарок заможних кріпаків, що прагнули особистої свободи. Зростала заборгованість поміщиків. Наприкінці 1850-х рр. 65 % кріпаків перебували під заставою у банків. Розвиток промисловості вимагав робочих рук, але селяни не могли покинути свого власника й піти працювати на підприємства. Панщина знижувала купівельну спроможність населення, гальмувала розвиток внутрішнього ринку. Особливо погіршилося становище економіки після поразки у Кримській війні.

Назрівали конфлікти у соціальній сфері. Різко збільшилася кількість замахів кріпаків на життя поміщиків. У 1856 - 1860 рр. у 4 рази зросла кількість селянських заворушень порівняно з 1850 - 1856 рр. В Україні майже 100 тис. селян взяли участь у масовій втечі до Криму (т. зв. рух “у Таврію за волею”). Тисячі кріпаків взяли участь у “бунтах тверезості”, що охопили 32 губернії.

Реформам сприяла й сама постать ліберального імператора Олександра ІІ (1855 - 1881 рр.). Вже під час своєї коронації 30 березня 1856 р. молодий імператор виступив перед дворянами із закликом звільнити селян від панщини. На початку 1857 р. було створено Таємний комітет з селянського питання, а згодом - губернські дворянські комітети і Головний комітет у Петербурзі. У складі комітетів важливу роль відігравали Я. Ростовцев, М. Мілютін, Ю. Самарін. Вони запропонували кілька проектів аграрної реформи. Один з них після перегляду в Державній Раді був дещо змінений в інтересах поміщиків і ліг в основу Маніфесту і Положень, проголошених Олександром ІІ 19 лютого 1861 р.

Своїм Маніфестом імператор скасовував панщину. Селяни отримували свободу, а також елементарні економічні та громадянські права: право на свою власність, право захищати себе в суді, вільно торгувати, засновувати фабрики, торговельні й ремісничі заклади, вступати в купецькі гільдії та ремісничі цехи, одружуватися без згоди поміщика.

Селяни ставали після завершення викупної операції власниками земельного наділу - городу з будівлями та орної землі. Розміри наділу, викупу за землю, а також повинностей, які селянин мав виконувати за викуп, визначалися за домовленостями між поміщиком та селянами і фіксувалися в статутних (уставних) грамотах. Такі грамоти повинні були бути складені впродовж наступних двох років. Якщо селяни не могли домовитися з поміщиком - призначався посередник, який і вирішував справу.

Положення Олександра ІІ визначало максимальні й мінімальні розміри земельних наділів. У чорноземній зоні наділ міг становити від 2,75 до 6 десятин; у нечорноземній зоні - від 3 до 7 десятин; у степових районах - від 3 до 12 десятин. Землі понад норму “відрізалися” у селянина. В результаті в цілому по імперії селяни втратили до 20 % всіх своїх земель. Лише на території 8 губерній (Правобережна Україна й Білорусія) селянські наділи дещо зросли за рахунок польських поміщиків.

Розмір викупу за землю визначався з суми оброку, який раніше сплачувався селянином, і суттєво перевищував ринкову вартість земельного наділу. Поміщику селянин виплачував сам 20 - 25 % викупу, іноді в розстрочку. Найчастіше цю долю викупу заміняли відробітки. Держава виплачувала 75 - 80 % викупу, але цю суму селянин одержував у вигляді позики. Він був змушений повертати її державі протягом 49 років, сплачуючи ще 6 % річних.

До переходу на викуп селянин вважався тимчасовозобов’язаним і мусів чітко виконувати зафіксовані повинності на користь поміщика. Терміни переходу на викуп не визначалися імператором і повністю залежали від поміщика. Викуп присадибних ділянок міг проводитися в будь-який момент за вимогою селянина.

Звільнені селяни залишалися членами общини, яка ставала юридичним власником селянської землі, розділяла землю між общинниками, могла приймати нових членів. Сільські збори голів сімей вважалися головним органом общини. На цих зборах обирали збирачів податків і старосту, представників від общини на волосні збори.

Селяни сприйняли Маніфест і Положення з величезним обуренням. У низці губерній виникли селянські бунти. Їх загальна кількість сягала 2 тисяч. Та все ж більшість селян була змушена змиритися.

У 1864 р. було проведено судову реформу. Від тепер представники всіх станів могли судитися в одних і тих же судах. Суд був незалежним, оскільки не корився виконавчій владі. На судових засіданнях дозволялося бути присутніми всім бажаючим громадянам і журналістам. Вводився інститут судових присяжних та принцип змагальності сторін.

Майже одночасно відбувалася земська реформа 1864 р. В результаті її проведення створювалися представницькі органи місцевого самоуправління в повітах та губерніях. Земські збори займалися вирішенням місцевих господарських та соціальних питань - будівництво доріг, лікарень, забезпечення освіти, продовольчої торгівлі, пожежної охорони, статистичної служби, розподілу місцевих податків.

Вибори до земств відбувалися за куріальним принципом, а самі земства підкорялися місцевій адміністрації. Ця реформа мала значні позитивні наслідки.

У 1870 р. було проведено міську реформу, яка створювала нову систему міського самоврядування. Загалом і до земств і до міських дум встановлювався високий віковий та майновий ценз.

Важливе місце серед реформ зайняли зміни в 1863 - 1864 рр. у системі освіти. Було створено мережу класичних гімназій та реальних училищ, збільшилася кількість звичайних шкіл. Реформа друку в 1865 р. скасовувала попередню цензуру для книг та журналів, але зберігала її для газет.

Військові реформи розпочалися одразу після Кримської війни. Вони відбувалися у кілька етапів. Головною їх метою було скорочення армії в мирний час і одночасно можливість її збільшення під час військових дій. Загалом чисельність армії було зменшено на 40 %. Натомість було створено мережу військових та юнкерських училищ, куди приймали вихідців з усіх станів. Вдосконалювалася система військового управління, вводилися військові округи, було створено Генеральний штаб, військові суди та прокуратура, скасовувалися тілесні покарання в армії. Переоснащення армії мало тотальний характер - на озброєння приймали виключно нарізні стальні гармати, нові гвинтівки. Проводилася реконструкція військових заводів.

У 1874 р. замість рекрутських наборів запроваджено загальну військову повинність. Тривалість терміну служби скорочено до 6 років у армії і 7 років на флоті. Встановлювалися й окремі пільги. Так, особи, які мали початкову освіту, служили лише 3 роки, з середньою освітою - 1,5 роки, а з вищою - лише кілька місяців. Загалом військові реформи були найбільш послідовними і дали найкращі результати.

Лібералізм Олександра ІІ стосувався переважно соціальних і зрідка політичних питань, але його не було при вирішенні питань національних та релігійних. Одними з перших проти російського самодержавства виступили поляки. Вони тривалий час проводили маніфестації, сподіваючись на розширення автономії у складі Російської імперії. Зрештою в польському суспільстві сформувалися два табори - “білі” та “червоні”. Якщо “білі” ще сподівалися якось домовитися з імператором, то “червоні” головні свої надії покладали на загальнонаціональне повстання і боротьбу аж до відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. Початку повстання сприяло повернення із Сибіру учасників визвольної боротьби 1830 - 1831 рр., різноманітні святкування чергових річниць битв польських повстанців під проводом Т. Костюшка, а також сприятлива, на думку лідерів повстанців, міжнародна ситуація.

Російська влада намагалася випередити повстання і організувала набір до армії польських рекрутів за заздалегідь складеними списками, до яких включили відомих молодих польських патріотів. Початок рекрутського набору в січні 1863 р. став приводом до повстання, що продовжувалося 16 місяців і охопило майже всі землі колишньої Речі Посполитої, які перебували у складі Російської імперії.

З самого початку повстання відхилилося від плану через нестачу озброєння та погану організацію серед польських повстанців. Повсталим вдалося здобути перемоги у бою під Жиржином та в кількох дрібних сутичках, а загалом вони зазнавали поразки за поразкою. Не виправдалися сподівання керівників повстання на підтримку з боку українських та білоруських селян. На гасло “За нашу і вашу свободу”, кинуте польськими повстанцями (а це були переважно поміщики) селяни відповідали нейтралітетом або ж і взагалі допомагали владі розправитися з поляками. До лютого 1864 р. російські війська повністю придушили повстання; у ході його загинуло понад 30 тис. поляків, а десятки тисяч були змушені емігрувати за межі країни. Понад 12,5 тис. повстанців було вислано до Сибіру, а сім’ї причетних до повстання - в центральні регіони Російської імперії.

Поразка повстання мала для польського суспільства катастрофічні наслідки - було заборонено розмовляти польською мовою у громадських місцях, носити польську символіку і взагалі використовувати слова “Польща”, “поляк” і похідні від них. З іншого боку, повстання сприяло проведенню аграрної реформи в Західній Україні та Західній Білорусії на кращих умовах для селян, ніж в інших регіонах країни.

Різноманітних утисків продовжували зазнавати релігійні групи імперії - мусульмани, євреї, протестанти, католики, а також народи, які ставали на шлях власного націотворення - фіни, литовці, латвійці, естонці, українці, народи Закавказзя та Середньої Азії.

Показовим було ставлення імператора до українців та української мови. Зокрема, 18 липня 1863 р. за таємним циркуляром міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва територіальним цензурним комітетам наказувалося припинити видання книг, написаних “малоросійською мовою”. Виняток становили лише твори художньої літератури. Офіційно в циркулярі зазначалося, що причиною його видання є прагнення убезпечитися від сепаратизму та поширення пропольських симпатій, а української мови “не було, немає і бути не може”. Особливу тривогу Валуєва викликав факт перекладу Нового Заповіту на українську мову.

18 травня 1876 р. Олександр ІІ, перебуваючи на лікуванні в німецькому місті Бад Емсі, видав спеціальний указ на підтвердження і розширення дії циркуляру П. Валуєва. В Емському указі заборонявся не лише друк книг українською мовою, але й ввезення їх з-за кордону. Дозволялося друкувати українською лише історичні, літературні пам’ятки і художні твори, але тільки за умови написання їх згідно з нормами російського правопису. На підставі Емського указу було припинено діяльність у Києві Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства, ліквідовано громади, газету “Київський телеграф”, звільнено професорів-українців з Київського університету. Боротьба з українським сепаратизмом і мовою велася у контексті придушення польського повстання 1863 - 1864 рр.

Непоступливість царизму в національних і культурних питаннях, поряд із суперечливістю і непослідовністю реформ в економічній та соціальній сферах мала далекосяжні наслідки для Російської імперії. У 1905 - 1907 рр. та в 1917 - 1920 рр. революційний рух найбільше розгорівся саме на національних окраїнах - у Польщі, Фінляндії, Україні, на Закавказзі, Середній Азії. Реформи ж Олександра ІІ лише розширили соціальну базу цього руху.

Суспільно-політичні рухи й таємні гуртки в Російській імперії. Діяльність Олександра ІІ і ліквідація кріпацтва спочатку одержали підтримку багатьох прогресивних громадян Росії. Та згодом почала визрівати опозиція, яка дедалі більше розгортала критику режиму.

На основі заперечення всього старого (т. зв. нігілізм) формувалася нова ідеологічна течія - народництво. Якщо гаслом декабристів було “Свобода, рівність та братерство”, то народники виступали за свободу думки, розумову працю та активне громадське життя. На важливості цих моментів першим наголосив М. Чернишевський у своєму романі “Що робити?”. Народники проповідували безмежну віру в науку та винятковість російської общини. Общинний соціалізм народників полягав у опіці над селянами, зміцненні ролі сільської общини. Ідеологами народництва були О. Герцен,М. Чернишевський, П. Лавров, М. Михайловський.

Наприкінці 1861 р. у Петербурзі було створено організацію “Земля і воля”. Вона намагалася підготувати повстання селян весною 1863 р. Проте підготовка наштовхнулася на труднощі, і організація саморозпустилася. Окремі з її членів створили новий гурток. Один з них - Д. Каракозов у квітні 1866 р. здійснив замах на імператора Олександра ІІ. Ця подія дала початок масовій терористичній діяльності народників.

У 1868 р. у Москві виник гурток С. Нечаєва, який об’єднав до 80 осіб. Вони у своїй діяльності використовували шантаж, брехню, фіктивні шлюби, умисні вбивства. Цю організацію викрили. На матеріалах судової справи над нею Ф. Достоєвський написав роман “Бєси”.

Важливою рисою народництва стало “ходіння в народ”. З 1874 р. 3 тисячі пропагандистів, переважно студенти, вели агітацію серед населення 37 губерній із закликами до негайного повстання. Вони були поганими конспіраторами, не знали психологію селян. У результаті більшість агітаторів була заарештована. Вцілілі народники у 1876 р. скликали свій з’їзд. На ньому було прийнято рішення про зміну методів діяльності. Створювалася нова організація під назвою “Земля і воля”. Її метою була боротьба за передачу всіх земель селянським общинам, запровадження демократичних свобод. Головним методом було обрано індивідуальний терор проти представників та захисників самодержавства. Було здійснено замах на петербурзького генерал-губернатора Ф. Трепова (студентка В. Засулич), начальника жандармерії генерала М. Мезенцева, кілька замахів на Олександра ІІ.

Весною 1879 р. з “Землі і волі” виокремилася група “Свобода або смерть”, яка наполягала виключно на терорі. Лише Г. Плеханов виступив за продовження пропаганди. У серпні “Земля і воля”розпалася на дві організації: “Чорний переділ” (прихильники пропаганди) та “Народну волю” (прихильники терору).

Члени “Народної волі” організували 3 замахи на імператора. Зрештою 1 березня 1881 р. їм вдалося вбити Олександра ІІ, та до народної революції це не призвело.

Зовнішня політика Російської імперії в 1855 - 1881 рр. За часів правління Олександра ІІ Росія проводила складні внутрішні реформи, що мали подолати економічну відсталість країни від європейських держав. Це відволікало головну увагу від зовнішньої політики. Тим часом змінилася ситуація у Європі. Виникли нові держави - Німеччина й Італія, утворилися й військово-політичні блоки. Саме тому російська дипломатія цього періоду була надзвичайно гнучкою, стриманою та обережною. Пам’ятаючи про важку поразку в Кримській війні, російські урядовці прагнули знайти союзників серед великих держав. Перш за все вдалося нормалізувати відносини між Росією та Францією. Придушуючи повстання поляків у 1863 - 1864 рр., росіяни знайшли підтримку урядів Німеччини та Австрії.

Найбільш активно просувалися інтереси Росії в Середній Азії та на Далекому Сході. Цьому сприяла і постать талановитого дипломата О. Горчакова. Росію цікавили території середньо-азіатських держав - Хіви, Бухари та Коканду, придатні до масового вирощування бавовни - стратегічної сировини для текстильної промисловості.

Весною 1864 р. почався наступ російських військ на Коканд, що завершився захопленням міст Чімкет та Туркестан. Влітку наступного року генерал М. Черняєв захопив найбільше місто регіону -Ташкент. У 1868 р. правителі Бухари і Коканду визнали себе васалами російського імператора. На більшій частині території їхніх держав було створено Туркестанське генерал-губернаторство, а решта зберігала певну автономію.

У 1873 - 1876 рр. російський генерал М. Скобелєв розгромив Хівинське ханство, а в 1879 - 1884 рр. росіяни підкорили туркменські племена. В результаті цих завоювань Російська імперія досягла кордонів Афганістану.

Горчаков скористався поразкою Франції у війні з Німеччиною для того щоб відновити право Росії мати на Чорному морі військовий флот. Німецько-російське співробітництво привело до створення у 1873 р. “Союзу трьох імператорів” (російського, німецького та австро-угорського).

У 1875 р. відбулися антитурецькі повстання у Боснії, Герцеговині, Болгарії, Сербії та Чорногорії. Сербською армією керував російський генерал Черняєв. Крім того в ній було 4 тисячі російських добровольців. Однак турки змогли розбити повсталих. У 1876 р. російський і австрійський імператори досягли домовленості про розподіл сфер впливу на Балканах.

Європейські держави вимагали від Османської імперії реформ, які б покращили становище християн. Султан відповів відмовою. У відповідь у квітні 1877 р. Росія оголосила Туреччині війну. Російський генерал И. Гурко захопив стратегічний перевал на Шипці і зумів героїчно його відстояти. Генерал Е. Тотлебен захопив одну з найбільших турецьких фортець - Плевну. Після цього росіяни почали стрімкий наступ. Генерали И. Гурко та М. Скобелєв при підтримці болгар та сербів захопили Софію, Адріанополь і навіть передмістя Стамбула - Сан-Стефано. Водночас на Кавказі російський генерал М. Лоріс-Меліков захопив фортеці Баязет, Ардаган та Карс.

У результаті турецький султан був змушений укласти мирний договір у Сан-Стефано. Та вже незабаром у Берліні його було переглянуто на користь Туреччини, Англії та Австро-Угорщини. До Росії переходили фортеці Карс та Ардаган, Батум, південна Бессарабія та устя Дунаю. Болгарія ділилася на три частини: Північна Болгарія одержала незалежність, східна - автономію, а південна під назвою Македонія залишалася у складі Туреччини. Сербія та Чорногорія отримали обмежену незалежність, а Боснія та Герцеговина переходили до Австро-Угорщини. Результати цього миру змусили Росію шукати зближення з Францією.

Особливості внутрішньої та зовнішньої політики за часів Олександра ІІІ. Контрреформи. Загибель “царя-визволителя” справила гнітюче враження на прогресивну частину російського суспільства. Адже Олександра ІІ вбили серед білого дня в столиці своєї країни свої ж піддані. Вбивство імператора було і крахом ілюзій широких верств населення про особливий шлях Росії. Противники реформ Олександра ІІ серед вищих прошарків російського суспільства пояснювали терор народників “невдячністю” за царську милість. Загалом у державному апараті одразу зросли негативні тенденції. Посиленню реакції сприяла постать нового імператора Олександра ІІІ Миротворця (1881 - 1894 рр.). Ще за життя свого батька він проявив себе талановитим і водночас досить жорстким військовим і політичним консерватором. Олександр ІІІ виступав за збереження необмеженого самодержавства, традиційних позицій церкви та русофільства. Тому вся його внутрішня політика спрямовувалася на зміцнення існуючого ладу, насадження православ’я і русифікацію окраїн імперії. Вона ввійшла в історію під назвою “контрреформи”. Надійними помічниками імператора були обер-прокурор К. Побєдоносцев, міністр внутрішніх справ Д. Толстой та публіцист М. Катков.

Одним із перших кроків Олександра ІІІ стало скасування Конституції, складеної М. Лоріс-Меліковим і раніше схваленої Олександром ІІ. 30 квітня 1881 р. був оприлюднений Маніфест Олександра ІІІ “Про непорушність самодержавства”, а 14 серпня 1881 р. - “Розпорядження про заходи зі збереження державного порядку і громадського спокою і приведення окремих місцевостей до стану посиленої охорони”. Цими документами імператор закликав громадськість до встановлення порядку в країні, “доброго виховання дітей та викорінення крамоли у навчальних закладах. “Розпорядження” надавало широкі повноваження політичній поліції, яка тепер не підкорялася ні місцевим адміністраціям, ні судам. Місцеві органи влади на свій розсуд без постанови суду могли висилати небажаних осіб, закривати навчальні заклади, друкарні. Обидва документи фактично встановлювали в країні надзвичайний стан. Вони залишалися чинними до 1917 р.

Після оприлюднення маніфесту міністри-ліберали, очолювані М. Лоріс-Меліковим, подали у відставку. Нові міністри М. Ігнатьєв та П. Ванновський стали ініціаторами низки заходів із коригування реформаційних маніфестів Олександра ІІ. Насамперед, було зменшено розміри викупних платежів, але узаконено обов’язковість викупу селянських наділів. Разом зі створенням селянського банку, який видавав селянам позики на купівлю землю, головний акцент у роботі уряду робився на пом’якшення наслідків реформи 1861 р. для селян.

Низка заходів нового уряду була спрямована на зміну податкової системи у країні, а також на запровадження норм із захисту праці: митний тариф 1881 р., ліквідація подушного оподаткування у 1886 р., запровадження податку на спадщину, керосин, сірники, чайного, цукрового та тютюнового акцизів, квартирного податку, обмеження робочого часу неповнолітніх, заборона використовувати дитячу та жіночу працю в нічний час.

Завдяки новій податковій політиці уряд зміг подолати кризу дефіциту бюджету, суттєво збільшити державну казну. Чималі кошти тепер спрямовувалися на створення державних банків, будівництво залізниць. Зростання податків болюче відобразилося на соціально-економічному становищі значної частини населення країни, призвело до зростання частки недоїмок з податків, а також до збільшення кількості “голодних років”, коли селяни після сплати податків масово недоїдали.

Влада розширювала контроль за селянами. Для цього в кожній волості запроваджувалася посада земського начальника (ними призначали переважно місцевих поміщиків). У обов’язки цього посадовця входив контроль за селянськими органами самоврядування та мирових судів.

У 1890 р. імператор схвалив нове “Положення про губернські та повітові земські установи”, яким обмежувалися функції земств і розширювалися повноваження місцевого дворянства. Аналогічні зміни в роботі міських дум затверджувалися “Міським положенням” 1892 р. Обидва документи дозволяли уряду активно втручатися в роботу місцевих органів самоврядування.

Олександр ІІІ суттєво обмежив і лібералізм російських судів. Згідно з законом 1885 р., посада судді ставала довічною, що сприяло корупції. Закон 1887 р. скасовував відкритість судів, а законодавчими нормами 1889 р. зменшувалася кількість питань, які могли розглядатися судом присяжних.

Влада намагалася поставити під всеосяжний контроль навчальні заклади, засоби масової інформації та друкарні. В рамках загальноурядового курсу в 1882 р. появилися “Тимчасові правила про друк”, які посилювали цензуру. Уряд фінансово сприяв низці газет, які були апологетами самодержавства. Особливе сприяння мали “Московські відомості”, головним редактором яких був М. Катков.

У 1884 р. було запроваджено новий університетський Статут. Він ліквідовував автономію вищих навчальних закладів, дозволяв чинити поліцейський нагляд за студентами, збільшував оплату за навчання. З університетів звільняли прогресивних професорів, ліквідовувалася й мережа жіночих навчальних закладів.

Обмеження торкнулися також середньої освіти. У 1887 р. вийшов циркуляр про "кухарчиних дітей", яким не дозволялося приймати на навчання в гімназії дітей лакеїв, прачок, дрібних торговців; військові гімназії перетворювалися на кадетські корпуси. Посилюючи тиск на світську освіту, влада сприяла розширенню мережі церковно-приходських шкіл. Загальна кількість учнів у них зросла зі 105 тис. у 1884 р. до 917 тис. у 1894 р.

Переслідувань продовжували зазнавати національні та релігійні меншини на окраїнах імперій. Олександр ІІІ прийняв низку законів про права євреїв. Урядом у 1882 р. було затверджено “Тимчасові правила про євреїв”. Усі ці законодавчі акти обмежували територію проживання євреїв у великих містах, посилювали дію актів Катерини ІІ щодо т. зв. “смуги осілості”, встановлювали квоти щодо кількості студентів-євреїв у вищих навчальних закладах країни.

Загалом заходи Олександра ІІІ у внутрішній політиці зазнавали постійної критики сучасників. Історик С. Ольденбург стверджував, що правління цього імператора - це час, коли “критично сприймалося все те, що називалося “прогресом” і панувало прагнення надати Росії “більше внутрішньої єдності шляхом утвердження першості російських елементів країни”.

У зовнішній політиці Олександр ІІІ повністю покладався на дипломатів, а не на військових. У період його правління не було жодних значних військових дій. Російська імперія продовжувала зміцнювати свої позиції на Балканах, розширювала кордони в Середній Азії та на Далекому Сході. Досить малими зусиллями до держави було приєднано землі туркменських племен. У 1885 р. між Росією та Англією укладено угоду про визначення кордону між імперіями на північ від Афганістану по р. Пяндж. На Далекому Сході стали очевидними російсько-японські протиріччя за вплив над Китаєм. Для посилення впливу Росії в регіоні у 1891 р. розпочалося будівництво Великої Сибірської магістралі - залізниці довжиною понад 7 тис. км, яка з’єднала міста Челябінськ, Омськ, Іркутськ, Хабаровськ та Владивосток.

У період правління Олександра ІІІ у світі почали формуватися два блоки великих держав. Першим у 1882 р. виник Троїстий союз. До нього увійшли Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Своїми ворогами вони вбачали Росію та Францію. Не розриваючи відкрито з Німеччиною, Росія почала зближення з Францією. У 1891 - 1892 рр. було підписано низку російсько-французьких угод анти- німецького спрямування.

Загострення національних і соціальних протиріч у Російській імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. У 1894 р. російським імператором став Микола ІІ (1894 - 1917 р.) Йому у спадок перейшло багато складних і важливих проблем. На початок його правління Росія посідала перше місце у світі за виробництвом зерна, 4-5 місце за об’ємами промислового виробництва. У 1900 - 1913 рр. площа оброблюваних земель в імперії зросла на 15 %, а врожайність зернових покращилася на 10 %. У 3,5 рази збільшилася кількість сільськогосподарських машин. Однак серйозною проблемою було селянське малоземелля. 130 тисяч поміщиків володіли 70 млн. десятин землі, а 12,3 млн. селянських господарств - 75 млн. десятин. Процвітала оренда землі за відробітки. За оренду 1 десятини селянин був змушений обробляти 2 - 3 панських десятини. Це сприяло тому, що загальний розвиток господарства залишався на низькому рівні.

У промисловості в цей час виникають нові галузі - чорна металургія, транспортне машинобудування, нафтохімічна промисловість, електроенергетика. Проте загалом економіка розвивалася нерівномірно, окремі галузі деградували, а періоди піднесення змінювалися економічними кризами. Наприклад у 1893 - 1899 рр. відбувалося промислове зростання. За цей час лише кількість залізниць зросла у 2 рази. Натомість на 1904 - 1909 рр. припадає економічна депресія, викликана програною російсько-японською війною, неврожаями та революцією. Після цього у 1910 - 1913 рр. відбулося чергове економічне піднесення, яке охопило переважно підприємства важкої промисловості, що виконували військові замовлення.

Загалом наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у Російській імперії загострилися відносини між окремими соціальними групами - селянами та поміщиками, робітниками та буржуа, загострилися й міжнаціональні відносини між росіянами та поневоленими народами - поляками, фінами, українцями, білорусами, казахами, грузинами та ін. Невирішеність аграрного питання викликала в 1902 р. селянські заворушення у 14 губерніях. З травня 1901 р. дедалі масовішим ставав робітничий страйковий рух. У серпні 1903 р. страйк охопив майже половину промислових підприємств Росії.

Опозиція до правлячого в Росії режиму почала об’єднуватися у різноманітні громадські та партійні товариства. Однією з перших партій у 1898 р. виникла Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яку очолили Г. Плеханов, В. Ульянов (Ленін), Ю. Мартов та ін. Вони у 1900 р. почали видавати газету “Іскра”. У 1903 р. на з’їзді члени РСДРП сформулювали програму дій: повалення самодержавства, встановлення громадянських прав і свобод, повернення селянам відрізків, а за сприятливих умов - проведення соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату.

У 1902 р. було створено партію російських соціалістів-революціонерів (есерів), яка виступала на захист селян Російської імперії. Наступного, 1903 р. відбувся з’їзд Союзу земців-конституціоналістів, які вимагали перетворення Росії на конституційну монархію.

У 1901 - 1904 рр. виникли чи активізували свою діяльність національні партії, що появилися раніше. Це партії Гнчак і Дашнакцутюн у Вірменії, Соціал-демократія Королівства Польського і Литви, Українська національна партія (Микола Міхновський), Українська соціалістично-революційна партія, Бунд - Загальний єврейський робітничий союз та ін.

Революція в Росії в 1905 - 1907 рр. та реформи Петра Столипіна. Велику роль у погіршенні загальної ситуації в країні відіграла російсько-японська війна 1904 - 1905 рр. Незадоволені важкими умовами праці (10 - 14-годинний робочий день, система карток на продовольчі продукти і т. д.) робітники і селяни на початку січня 1905 р. почали масові акції протесту. 9 січня 1905 р. 140-тисячна маніфестація вирушила до Зимового палацу. Маніфестантів зупинили війська пострілами та шаблями. Це посилило акції протесту. До початку березня в них взяло участь до 1 млн. осіб. До робітників приєдналися студенти, службовці, інтелігенція.

Після нетривалого спаду у квітні - серпні 1905 р. протести знову посилилися. Імперію охопили страйки, в яких взяли участь понад 740 тис. робітників. Кожен п’ятий повіт був охоплений селянськими виступами. Водночас відбувалися масові виступи військових. Найбільшим з них став бунт матросів на броненосці “Князь Потьомкін-Таврійський”. Усе це засвідчувало нагальну потребупроведення реформ.

З вересня - грудня 1905 р. до березня 1906 р. Росією прокотилася третя хвиля протестів. Зокрема, в жовтні 1905 р. страйк охопив усі підприємства імперії. Лише в Москві у страйку взяло участь більше 100 тисяч робітників. Стихійно створювалися робітничі загони самооборони, відбувалися масові зіткнення з поліцією та жандармерією. Всього в страйках взяло участь понад 2 млн. осіб. Учасники страйків вимагали 8-годинного робочого дня, надання громадянських прав і свобод. У Москві робітничі виступи дійшли до збройної боротьби. Лише 19 грудня 1905 р. козаками і жандармерією було розгромлено останній рубіж страйкарів у робітничому районі Прєсня.

Під тиском обставин імператор Микола ІІ 17 жовтня 1905 р. видав Маніфест, у якому проголошував свободу слова, друку, зборів, спілок і - найголовніше - створення законодавчого органу - першого російського парламенту - Думи. 3 листопада 1905 р. указом імператора було ліквідовано викупні платежі селян за землю.

У відповідь на Маніфест імператора легалізували свою діяльність політичні партії та громадсько-політичні організації. Першими були Конституційно-демократична партія (кадети), “Союз 17 жовтня” - О. Гучков, Д. Шипов та ін. Вони виступали за поступове перетворення Росії на конституційну монархію, ліквідацію селянської общини, за часткову конфіскацію поміщицьких земель. Водночас утворилися недемократичні організації - Руська монархічна партія, Союз руського народу та ін. т. зв. “чорносотенці”. Вони проводили масові погроми противників монархії, переслідували представників національних меншин - євреїв, українців, поляків та ін.

Упродовж 1906 - 1907 рр. революційні виступи суттєво зменшилися. Натомість чорносотенці за сприяння влади активізувалися. Вони вимагали розпуску Думи і відновлення самодержавства.

Головним у діяльності Думи було вирішення земельного питання. Попри численні зловживання у ході виборів і несправедливу виборчу систему, в Думі переважали демократичні сили. Саме під тиском Думи селян було зрівняно в правах з іншими станами, дозволено діяльність робітничих профспілок.

3 липня 1907 р. Микола ІІ здійснив державний переворот. Було проведено масові арешти, в т. ч. депутатів Думи, а сама Дума розпущена. У новому парламенті було у 2 рази менше представників від селян і у 3 - від робітників. Тепер поміщики, яких було лише 0,2 % від числа виборців, обирали 50 % депутатів, а селяни, яких було 90 % виборців, - лише 20 %. Виборчі права втратили військовослужбовці, студенти і молодь до 25 років, жінки. Імператор на свій розсуд міг розпустити парламент і скликати його знову. Виконавча влада повністю формувалася монархом.

Для посилення своїх позицій Микола ІІ призначив прем’єр-міністром П. Столипіна, який мав великий досвід придушення селянських виступів. Столипін одразу взявся за проведення реформ. Він прагнув покращити становище хоча б частини населення імперії, щоб розширити таким чином число зацікавлених у збереженні існуючого ладу. Головний наголос робився на захисті інтересів заможних селян, збільшенні їхньої кількості. Для цього Столипін вирішив зруйнувати сільську общину шляхом створення селянських індивідуальних господарств і хуторів. Важливим моментом цих реформ стала ліквідація земельного міжсмужжя, а також масові переселення селян з центральних районів Росії, України та Білорусії до Казахстану та Західного Сибіру на неосвоєні землі. Всього переселилося 3,3 млн. селян, з яких 0,5 млн. повернулися. Столипін послідовно намагався ліквідувати наслідки революції 1905 - 1907 рр. Так, було ліквідовано більшість профспілок та політичних партій, десятки тисяч учасників протестів заарештовано. Проте у 1913 р. самого Столипіна було застрелено в Києві.

Участь Росії в Першій світовій війні. Ще наприкінці ХІХ ст. в Європі почали визрівати протиріччя між великими державами - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Францією та Росією. Німецька імперія, яка виникла у 1871 р., прагнула до політичного та економічного панування на континенті. Німецький кайзер вимагав від керівництва Англії, Франції, Нідерландів, Бельгії та Португалії надати його країні колонії в Африці та Південно-Східній Азії. Володіння колоніями дозволило б Німеччині забезпечити її зростаючу промисловість дешевою сировиною та ринками збуту.

Союзник Німеччини - Австро-Угорщина прагнула зберегти за собою контроль над Балканським півостровом, претензії на який висловлювала Росія. На початку ХХ ст. суттєво загострилися відносини між Росією та Австро-Угорщиною й Німеччиною через проблему слов’янських народів Балкан - сербів, хорватів і болгар. Так, німецький ставленик став болгарським королем, а Боснія була приєднана до Австро-Угорщини. Це викликало занепокоєння у Росії. Микола ІІ сподівався, що усунення Австро-Угорщини з Балкан створить умови для встановлення російського контролю надпротоками Босфор і Дарданелли й забезпечить можливість безперешкодного виходу російського флоту з Чорного моря у Середземне.

Після поразки у війні з Японією Росія дедалі більше стала залежати від грошових позик із Франції та Англії. Англійці та французи ставали власниками нових підприємств, шахт. Це, зрештою, спричинило приєднання Росії до французько-англійської військової угоди (Антанти, що означало французькою мовою “згода”). Російське керівництво готувалося до війни. У 1908 - 1913 рр. відбулися військові реформи, у результаті яких було посилено флот, збільшено чисельність армії, офіцерів, проведено переозброєння. Тепер за чисельністю російська армія переважаланімецьку та австро-угорську, однак у ній не вистачало гармат та стрілецької зброї. Досить мало в Росії було й залізниць, якими, в основному, здійснювалося постачання армії боєприпасами та всім необхідним.

Німеччина разом з Австро-Угорщиною планували блискавично розгромити Францію, а тоді всі сили кинути проти Росії. Росія мала намір при допомозі Англії та Франції розбити німців й австрійців, зняти проблему проток, а за сприятливих обставин - створити конфедерацію з усіх слов’янських народів Європи.

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила Росії війну, а незабаром у конфлікт було втягнуто більшість країн світу. Німецькі війська спочатку діяли успішно, відтісняючи французів та англійців. Та тут втрутилися росіяни, які захопили Галичину і Пруссію. Австро-Угорщина опинилася на межі поразки, і Німеччина була змушена прийти на допомогу союзникам. Ще до кінця 1914 р. загинуло більше 2 млн. російських солдатів і більше 1 млн. німецьких та австрійських. Війна набула затяжного характеру і завдала значної шкоди економіці країни, передусім сільському господарству. Наприкінці року до Троїстого союзу приєдналася Туреччина, і Росія була змушена воювати ще й на Кавказькому фронті. Ворожого обстрілу зазнавали порти на Чорному морі.

Весною 1915 р. Німеччина та Австро-Угорщина, переконавшись у неможливості проведення успішних операцій проти Франції й Англії, зосередилися на тому, щоб розгромити Росію. Та, попри значне погіршення ситуації на фронтах, російська армія продовжувала оборонятися. Лише в липні в ході невдалих боїв Росія втратила місто-фортецю Перемишль, а згодом Львів і цілу Галичину, Східну Пруссію й більшу частину Польщі разом з Варшавою.

Причинами важкої ситуації на фронті була нестача зброї та боєприпасів. Визріла необхідність негайної повної перебудови економіки країни відповідно до військових потреб. 17 серпня 1915 р. Микола ІІ затвердив документи про створення чотирьох особливих нарад: з оборони, палива, продовольства та перевезень. Вони мали координувати роботу із забезпечення армії необхідними ресурсами. Поряд з ними почали створюватися військово-промислові комітети - громадські організації сприяння армії і флоту.

Однак діяльність цих структур уже не відповідала вимогам часу і не вирішувала нагальних проблем як на фронті, так і в тилу.

На початок 1916 р. у складі російської армії воювало вже 13 млн. солдатів, але перейти до активних наступальних боїв вона так і не змогла. Єдиним успіхом росіян став контрнаступ генералаО. Брусилова на Волині та в Галичині. В 1916 р. основні бої перенеслися на кордон Німеччини та Франції у район міста Верден.

Російська імперія на кінець року почала відчувати великі соціальні та економічні проблеми. Найскладніша ситуація склалася у Петрограді та Москві. Імператор Микола ІІ стрімко втрачав популярність у народі. Його становище погіршувалося чутками про антиросійску діяльність його дружини Олександри Федорівни, німкені за походженням, а також різноманітними зловживаннями монаха-авантюриста Г. Распутіна, що за посередництва імператриці активно втручався у державні справи. Російський поет К. Бальмонт відкрито писав: “Наш цар - убожество сліпе”, звинувачуючи Миколу ІІ у боягузтві, жорстокості щодо власного народу, потуранні різноманітним пройдисвітам. Така оцінка монарха ставала дедалі поширенішою серед простолюду. Їй сприяв і відносно низький рівень освіченості царя, його невміння керувати країною (лише у 1916 р. змінилося 4 міністри внутрішніх справ, 4 голови ради міністрів, 3 міністри закордонних справ, 3 міністри юстиції і 2 військові міністри). Анархія в країні стрімко зростала.

Наприкінці січня 1917 р. у Петрограді відбулася конференція послів країн-учасниць Антанти. На ній представники Франції та Англії пообіцяли у випадку продовження Росією участі у війні передати їй Стамбул (Константинополь), узбережжя Босфору, Мармурового моря та Дарданеллів, Південну Фракію. Спільний наступ проти Німеччини та Австро-Угорщини країни Антанти запланували на квітень - травень 1917 р.

Лютнева революція 1917 р. і повалення самодержавства.

Війна виявилася важким випробуванням для російської економіки.

3 одного боку, в окремих галузях промисловості випуск продукції зріс у десятки разів. Росія самостійно почала випускати автомобілі, панцирники, літаки, а з іншого - не вистачало найнеобхіднішого - продовольства, одягу, взуття. Посівні площі зменшилися на 10 %, виробництво м’яса - на 70 %. Однак, відсутність хліба у прифронтових районах та в столиці були викликані не критичною ситуацією у сільському господарстві, а відсутністю належної системи сполучення і постачання. Впродовж 1914 - 1916 рр. ціни на продовольство зросли у 4 - 5 разів. Ситуація в промисловості теж була складною. У 1915 р. зупинилося 573 промислових підприємства, а в 1916 р. - ще 74 металургійні заводи. Почалася інфляція, зріс державний борг. Війна вкрай загострила й без того непросту соціальну ситуацію. Наслідком військових поразок стало відновлення страйків робітників та протестів селян. У масових страйках наприкінці 1916 р. взяло участь понад 1 млн. робітників. Відбулося майже 300 масових виступів селян.

Микола ІІ був змушений іти на поступки опозиції. Він погодився на збільшення повноважень Думи. Проте імператор рішуче відмовився від створення уряду, підконтрольного парламенту. Поступки царя мали обмежений характер і не вели до негайних змін, а тому масові протести продовжувалися весь січень 1917 р. У лютому застрайкували робітники одного з найбільших заводів Петрограда - Путилівського. 23 лютого 1917 р. у столиці відбулася масова демонстрація, на якій робітники вимагали хліба та припинення війни. Наступного дня в страйку взяло участь понад 200 тис. робітників Петрограда. 26 лютого військові частини почали приєднуватися до страйкуючих та демонстрантів. Почалася збройна боротьба. До 1 березня 1917 р. на сторону повсталих перейшов весь петроградський гарнізон - майже 250 тис. солдатів. Повсталі захопили вокзали, мости, арсенал, державні установи. Майже одночасно революційні події охопили Москву, Київ, інші міста та регіони імперії. 25 лютого Микола ІІ розпустив Думу, а в ніч з 2 на 3 березня зрікся престолу за себе і свого сина.

Подальша доля сім’ї останнього імператора склалася трагічно - після тривалого утримання під арештом 16 липня 1918 р. Миколу Романова, Олександру Федорівну, всіх їхніх дітей, лікаря і трьох людей із прислуги було розстріляно в будинку М. Іпатьєва в Єкатеринбурзі, а їхні тіла було скинуто у недіючу шахту поблизу міста. Так завершився майже 200-літній імперський період в історії Росії.

Попри значну критику Миколи ІІ радянськими науковцями та російськими істориками в еміграції, сьогодні оцінка значення імператора в російській історії зазнала суттєвих змін. Цьому сприяла канонізація Російською православною церквою Миколи ІІ та його родини у 2000 р., а також їх реабілітація Генеральною прокуратурою Російської Федерації у жовтні 2008 р. Серед росіян сьогодні збільшується кількість прихильників історика

С. Ольденбурга, який стверджував: “Найважчим і найбільш забутим подвигом Імператора Миколи ІІ було те, що Він, за надзвичайно важких умов, довів Росію до порогу перемоги. Його противники не дали їй переступити через цей поріг”. Схожої оцінки дотримується російський публіцист А. Арутюнов, який звинувачує у розвалі Російської імперії та її поразці в Першій світовій війні В.Ульянова (Леніна), керівника більшовиків, а також О. Керенського, лідера есерів. Однак більшість росіян і далі сприймають постать Миколи ІІ неоднозначно, адже він так і не зміг дати адекватну відповідь на виклики своєї історичної доби.

Російська культура в другій половині ХІХ ст. - 1917 р.

Соціальні та економічні зміни в Російській імперії після ліквідації кріпосного права мали значний вплив на подальший розвиток російської культури. Модернізація російського суспільства стимулювала науково-технічний прогрес, збільшила потреби у високоосвічених людях - адміністраторах, юристах, інженерах, кваліфікованих працівниках на виробництві. У нових обставинах як окремий прошарок населення почала формуватися російська інтелігенція. Значний вплив на розвиток російської культури цього періоду чинили художні традиції, естетичні і моральні ідеали минулої епохи, доповнені новими проблемами, художніми засобами та методами. Новий етап розвитку назвали “срібним віком” російської культури.

На відміну від країн Західної Європи, у Росії й далі не було закону про загальну обов’язкову початкову освіту. Проте уряд розширював мережу шкіл. Це дозволило підвищити рівень грамотності серед населення з 1861 до 1917 р. майже вдвічі. Вона досягла 30 % населення (серед молоді відсоток був значно вищим).

Початкове навчання давали державні, земські та церковно-приходські школи. В них упродовж 2 - 3 років навчали читати, писати, рахувати та проповідували Закон Божий. Найбільш прогресивна система навчання була в земських школах, а роль церковно-приходських шкіл поступово зменшувалася.

До системи середньої освіти належали гімназії та реальні училища. У гімназіях головна увага відводилася вивченню природничих та гуманітарних наук, іноземних мов. У реальних училищах наголос робився на прикладні природничо-технічні знання. Олександр ІІІ намагався обмежити навчання в гімназіях та університетах для нижчих верств населення.

Хоча в цілому у системі вищих учбових закладів спостерігався застій та засилля реакції, позитивним явищем стало створення нових університетів у Одесі, Томську, Саратові. Появилася мережа спеціалізованих вищих навчальних закладів - Гірничий, Лісний інститути, Сільськогосподарська академія. На громадські кошти було відкрито Вищі жіночі курси у Петербурзі та Москві. Напередодні Першої світової війни в країні нараховувалося 120 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 130 тис. студентів.

Наприкінці ХІХ ст. за сприяння земств створювалися безкоштовні недільні школи для дорослих, будинки культури і навіть приватні університети (найвідоміший - Московський народний університет ім. О. Шанявського). Для підвищення рівня грамотності населення виходили серії дешевих книг “Бібліотека для самоосвіти”, “Науково-популярна бібліотека з природознавства”. Досягненню цієї ж мети сприяла поява публічних бібліотек, діяльність музеїв. Серед останніх виділялися Історичний, Політехнічний музеї в Петрограді, Будинок Пушкіна, Імператорський Руський музей, зібрання російського живопису Павла і Сергія Михайловича Третьякових, Музей образотворчого мистецтва у Москві.

Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. відзначилися продовженням диференціації науки. Серед природничих наук вагоме місце посідали: відкриття Д. Менделєєвим Періодичного закону хімічних елементів; формулювання класичної теорії хімічної будови органічних тіл О. Бутлерова; вчення М. Зелінського про органічний каталіз; відкриття О. Каблукова в галузі електрохімії та фізичної хімії. Фундаментальне та прикладне значення мали дослідження математиків О. Ляпунова, С. Ковалевського. Роботи О. Столєтова підготували умови для створення сучасної електротехніки. Справжній переворот в електроосвітленні здійснив П. Яблочков (винахід дугової лампи) та О. Лодигін (лампа розжарювання). У 1895 р. О. Попов відкрив спосіб передачі зв’язку без дротів (радіо). Значні розробки в галузі гідроаеродинаміки в цей час зробив засновник російської авіації М. Жуковський. Іншому винахіднику - К. Ціолковському належать перші у світовій практиці роботи у сфері ракетодинаміки і космонавтики. В. Вернадський започаткував нові галузі науки - геохімію, біохімію, радіологію, екологію.

Ціла плеяда російських дослідників працювала в галузі біології та медицини. І. Сеченов створив основи російської фізіології, зробив низку відкриттів у психології. І. Павлов здобув Нобелівську премію за розробку вчення про діяльність вищої нервової системи. І. Мечніков працював над теорією імунітету від хвороб. К. Тімірязєв заснував російську школу фізіології рослин.

Як і в попередні періоди, російські географи та етнографи продовжували вивчати маловідомі регіони Землі: Тянь-Шань, Тибет, Туркестан, Монголію, Індонезію, Філіппіни, Ефіопію. Значний внесок у дослідження цих країв здійснили П. Семенов-Тянь-Шанський, М. Пржевальський, М. Миклухо-Маклай та ін. Експедиції Е. Толля, О. Колчака, Г. Сєдова розпочали вивчення Арктики, здійснили обстеження частини узбережжя й островів Північного Льодовитого океану.

Великі відкриття в галузі природничих наук викликали потребу філософського переосмислення сприйняття світу, суспільства і людини. Частина російського суспільства відомості про еволюційну теорію Ч. Дарвіна про природній відбір сприйняла як особистий виклик, що вилилося у релігійно-філософські пошуки В. Соловйова, М. Бердяєва, П. Флоренського. Поряд із ідеалістами поширювалися філософські погляди матеріалістів Г. Плеханова, B. Ульянова (Леніна).

Свої дослідження в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. проводили російські історики. Особливо вагомим був доробок C. Соловйова. У своїй “Історії Росії з найдавніших часів” він обґрунтував нову концепцію російської історії, позначену особливостями російської природи, клімату та характеру росіян. Його учень В. Ключевський створив власну альтернативну концепцію, що й до сьогодні впливає на розвиток російської історичної науки.

Значні напрацювання в цей період мали й російські економісти О. Богданов, П. Струве, М. Туган-Барановський, юрист М. Ковалевський.

У російській літературі цього періоду переважали гуманізм та народність. Вони були притаманні творчості І. Тургенєва, М. Некрасова, Ф. Достоєвського, І. Гончарова, М. Салтикова-Щедріна, В. Короленка, А. Чехова, І. Буніна, О. Купріна. Соціальні та філософські проблеми порушував у своїх творах Л. Толстой. Гострі етико-моральні та політичні питання висвітлював О. Пєшков(Максим Горький).

Водночас було схвалення культу свободи особистості, краси і екзотики. Символізм фігурував у творчості Д. Мережковського, О. Блока, К. Бальмонта, В. Брюсова. До поетів-акмеїстів належали М. Гумільов, А. Ахматова, М. Кузьмін. Футуризм був притаманний творчості В. Маяковського, В. Хлєбнікова.

У театральному мистецтві 1861 - 1917 рр. переважали твори російських авторів - О. Островського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького. Відомі світу театри працювали у Москві, Петербурзі, Києві.

На зламі ХІХ - ХХ ст. в Росії появилося кіно. Перші кінофільми були показані у Петербурзі в 1896 р., а до 1916 р. в країні працювало 4 тис. кінотеатрів, які щодня відвідувало до 2 млн. глядачів. До початку Першої світової війни було створено понад 600 російських кінофільмів. Найвідомішими з них були: “Стенька Разін і княжна”, “Оборона Севастополя” та ін., але загалом серед російських фільмів переважали легковажні комедії.

На початку 1860-х рр. в Росії остаточно сформувалася власна музична школа. Її представниками стали діячі т. зв. “могучої кучки”: М. Балакірєв, М. Мусоргський, О. Бородін, М. Римський-Корсаков. Вони, а також П. Чайковський, О. Глазунов, С. Рахманінов, створили велику кількість оперних, балетних, камерно-вокальних і симфонічних творів, в яких відображали національний дух, повагу до народних пісенних мелодій. На початку ХХ ст. славні музичні традиції продовжив О. Скрябін. Великі музичні центри були у Москві, Петербурзі, Одесі, Києві та інших містах.

Значні досягнення мала російська вокальна школа (Ф. Шаляпін, Л. Собінов) та балет (танцюристи А. Павлова, Т. Карсавіна). Доволі активно розвивався російський живопис. Його центром продовжувала залишатися Академія художеств. Художники І. Крамський, Г. Мясоєдов, В. Перов, М. Герозвивали народні традиції намагалися приблизити мистецтво до народу. Велику і яскраву художню спадщину залишив І. Рєпін. Народні сюжети і фольклор лягли в основу картин В. Сурікова та В. Васнєцова. В. Верещагін змальовував різноманітні військові баталії.

Наприкінці ХІХ ст. виник російський імпресіонізм. Його представниками стали В. Сєров (портретист), І. Левітан (пейзажист), М. Врубель та ін. Власну альтернативу в живописі в цей час пропагували М. Реріх, А. Бенуа, К. Сомов. На початку ХХ ст. розпочали свою творчість представники російського авангардизму К. Малевич, Р. Фальк, М. Шагал. Вони мали значний вплив на розвиток світового живопису.

Серед скульптурних пам’яток даного періоду переважали реалістичні традиції, прагнення до монументалізму, передвижництва. Прикладами цього є пам’ятники О. Пушкіну, Івану Грозному, Петру І в Москві. Скульптор М. Микешин став автором монументальної композиції “Тисячоліття Росії” в Новгороді, Катерині ІІ у Петербурзі, Б. Хмельницькому у Києві.

Справжній бум переживала російська архітектура. Активно споруджувалися громадські та державні будинки - банки, магазини, вокзали. Масово почали використовуватися нові будівельні матеріали - бетон, цемент, металічні конструкції, скло.

Поступово було витворено т. зв. “руський” стиль - будинки Історичного музею, Міської думи в Москві. Поряд з ним існували ще стилі модерн та неокласицизм.

Загалом досягнення російської культури мали світове визнання. Багато російських вчених були почесними членами європейських академій і наукових установ. На початку ХХ ст. в російській літературі та мистецтві зародилися нові художні форми, які серйозно вплинули на розвиток європейської і світової культури.

Питання на закріплення

1. Визначте основні тенденції державного розвитку Російської імперії в епоху двірцевих переворотів.

2. Що означає термін “освічений абсолютизм”?

3. Назвіть головні напрямки зовнішньої політики Катерини ІІ.

4. Простежте передумови, рушійні сили, особливості перебігу та наслідки козацько-селянської війни під проводом Омеляна Пугачова.

5. Що Вам відомо про російського полководця Олександра Суворова?

6. Чим Вам запам’яталася наукова та освітянська діяльність Михайла Ломоносова?

7. Про що йдеться у документі “Жалувана грамота про права російському дворянству” Катерини ІІ?

8. Що Вам відомо про російського імператора Павла І?

9. Вкажіть головні здобутки російської культури у XVIII ст.

10.Дайте характеристику указу Олександра І “Про вільних хліборобів”.

11.Назвіть найважливіші події Вітчизняної війни з Наполеоном.

12.Коли відбулося повстання декабристів?

13.Визначте основні напрямки зовнішньої політики Олександра І.

14.Дайте характеристику документів “Руська Правда” П. Пестеля та “Конституція” М. Муравйова.

15.Що означає термін “військові поселення”?

16.Розкрийте головні здобутки “золотого віку” російської культури.

17.Назвіть два російських кораблі, які першими здійснили кругосвітню подорож.

18.Проаналізуйте внутрішню політику імператора Миколи І.

19.Коли в Росії було побудовано першу залізницю?

20.У чому полягала суть суперечки між слов’янофілами та західниками?

21.Назвіть головні елементи теорії “офіційної народності” міністра народної освіти С. Уварова.

22.Перелічіть наслідки Кримської війни для Російської імперії.

23.Охарактеризуйте реформи Олександра ІІ.

24.Кого називали “народниками”?

25.Простежте діяльність таємних гуртків у Росії в другій половині ХІХ ст.

26.Про що йшлося у Валуєвському циркулярі та Емському указі?

27.Визначте основні напрямки зовнішньої політики Росії в другій половині ХІХ ст.

28.У чому полягала суть контрреформ Олександра ІІІ?

29.Що поєднує двох відомих російських політиків ХІХ ст. М. Сперанського та М. Лоріс-Мелікова?

30.Охарактеризуйте розвиток російської промисловості за часів правління Миколи ІІ.

31.Назвіть причини російської революції 1905 - 1907 рр.

32.Які заходи у сфері внутрішньої політики проводив П. Столипін?

33.Про що йдеться у Маніфесті Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 р.?

34.Що означає термін Антанта?

35.Назвіть головні етапи Першої світової війни.

36.За яких обставин у Росії було повалено самодержавство?

37.Визначте головні здобутки російської культури в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.