Московська держава на початку Нового часу (1533 - 1725 рр.) - ІСТОРІЯ РОСІЇ - Від найдавніших часів до наших днів - Микола Вітенко

Історія Росії - Від найдавніших часів до наших днів

РОЗДІЛ 2. Московська держава на початку Нового часу (1533 - 1725 рр.)

Іван IV Грозний і його доба. Кінець XV - початок ХVI ст. позначився в історії Європи і світу значними геополітичними та соціально-економічними змінами. Саме в цей час завершилося вигнання арабів з Піренейського півострова; Колумбом було відкрито Америку; у Франції, Англії, Іспанії остаточно сформувалися централізовані національні держави у вигляді стано-представ- ницької монархії; під впливом масштабного ввезення в Європу золота і срібла відбувалася “революція цін” - різке подорожчання сільськогосподарської продукції, що, своєю чергою, привело до масштабних змін в економіці всіх без винятку країн континенту. Тоді, коли західноєвропейські країни розпочали активну експансію в Новий світ, країни Центрально-Східної Європи зіштовхнулися з мусульманською загрозою у вигляді турків-османів. Їхня держава - Оттоманська Порта за короткий термін підкорила Балканський півострів, у 1453 р. захопила Константинополь і остаточно ліквідувала Візантійську імперію. На початок XVI ст. турки майже постійно вели війни проти Австрії, Польщі, Великого князівства Литовського. Залежність від турків були змушені визнати правителі Кримського ханства.

Масштабні зміни у Європі вимагали адекватної реакції московських правителів у галузі модернізації системи управління державою, реформуванні економіки, армії. Вирішувати ці завдання доводилося в доволі складних умовах вже наступникам Івана ІІІ та Василя ІІІ. У 1533 р. Василь ІІІ помер. За заповітом його владу успадковував його син Іван, якому тоді було лише 3 роки. Справжнім керівником держави стала дружина Василя ІІІ Олена Глинська. Вона провела грошову реформу, уніфікувавши всі гроші у державі. Було запроваджено копійку та рубль. Регентші вдалося обмежити податкові пільги монастирів і церкви, заарештувати багатьох кримінальних злочинців. У Москві було завершено будівництво стіни Китай-города, було зведено нові фортеці у Стародубі, Почепі, Пронську. У 1538 р. Олена Глинська несподівано померла. Як писав у своїх спогадах про поїздку до Москви австрійський посол Сигізмунд Герберштейн, її отруїли бояри Шуйські. Влада перейшла до боярської ради, оскільки царевичу Івану було лише 7 років.

Серед бояр не було єдності. В результаті боротьби між ними перемогли Шуйські, а згодом Бєльські. Бояри зловживали владою, всіляко визискували простий народ, ослаблюючи країну перед зовнішніми ворогами.

Освітою Івана Васильовича ніхто всерйоз не займався. Він виростав у атмосфері жорстокості, ненависті та інтриг. Постійно голодував. Молодий царевич кілька разів був свідком вбивств бояр. Коли Івану було 13 років, він під час суперечки з Андрієм Шуйським наказав слугам нацькувати на боярина собак. Слуги виконали наказ. Іван Васильович з того моменту став фактичним керівником країни. Сталося це у 1540 р. Він повернув до влади родичів своєї матері Олени Глинської і розправився з усіма бунтівними боярами. Кільком відрубали голови, кількох осліпили і вирізали язики. Молодий правитель умів лише читати (вчила його мати). Він самостійно перечитав книги з бібліотеки свого батька. У 1547 р. Іван IV вінчався на царство і став першим російським царем. Сталося це за підтримки митрополита Макарія. За рік до вінчання Іван IV одружився з Анастасією Захар’їною. Одним із найдовіреніших радників Івана IV був його друг часів дитинства Олексій Адашев.

Цар не став ділитися владою з боярами, але створив новий орган - Вибрану Раду, а в 1549 р. скликав церковний собор. Саме на соборі вперше було прийнято рішення розпочати війну проти Казанського ханства. Він реформував великокнязівське військо. Якщо раніше солдати одягалися хто у що і озброювалися хто чим, то зараз вводилася однакова уніформа і озброєння. Влітку 1550 р. розпочалися активні військові реформи. Було сформовано список найбільш знатних князів та дворян - Вибрана тисяча. Воєводи повинні були призначатися саме з них. У 1551 р. було складено Двірський зошит, до якого записали всіх дворян, зобов’язаних нести військову службу. У результаті цих заходів чисельність дворянської кінноти зросла до 200 - 300 тисяч воїнів. Але вона збиралася нечасто. Регулярних військ було значно менше - 3 тис. важкої кавалерії та 10 тис. легкої. Пізніше до них додалися озброєні мушкетами стрільці, яких було до 20 тисяч. Крім того, було ще 30 тисяч піхотинців, озброєних пищалями. Навіть у мирний час регулярні війська повинні були займатися військовими навчаннями та підготовкою. Для цього до армії активно залучали іноземних офіцерів. Важлива роль відводилася й артилерії. Іван IV розпорядився створити Гарматний двір, де було вилито до 2 тисяч гармат.

У травні 1551 р. Іван IV зібрав 150-тисячну армію і рушив у військовий похід на Казань. Після тривалих боїв та облоги 2 жовтня 1551 р. Казань було захоплено. А в 1554 р. росіяни захопили Астрахань - столицю Астраханського ханства.

Ще під час походів Іван Грозний провів низку внутрішніх реформ. У 1550 р. було видано новий “Судебник”. А наступного року відбувся т. зв. Стоглавий собор. Згідно з його рішеннями та наступними указами царя, вотчинники могли викупляти раніше продані землі, а селяни зберігали право покидати свого поміщика за тиждень до Юр’ївого дня і тиждень після. Було суворо регламентовано церковні служби, посилено монастирську дисципліну. Іван IV провів перепис земель та збільшив податки.

Для управління державою було створено мережу приказів: Посольський, Розрядний, Земський, Помісний, Стрілецький та Чолобитний. Було проведено реформу місцевого самоврядування. В 1556 р. цар видав “Уложеніє про службу”. Згідно з ним, від кожних 150 десятин землі землевласники мали висилати до війська 1 солдата. Хто не давав - той платив штраф. Служилим людям виплачувалися гроші зі скарбниці.

У результаті перемог над Казанню та Астраханню Іван IV Грозний значно зміцнив позиції Московського царства на півдні та сході. За участю запорозьких козаків з Дмитром Вишневецьким росіяни ходили в Крим і на Очаків. Та далі цар вирішив розпочати війну з Лівонією, що й сталося у 1558 р. Початок війни був вдалим для росіян - вони захопили Нарву, Дерпт, Ревель. Лівонці пішли на переговори. У 1559 р. було укладено перемир’я. Тим часом померла дружина Грозного Анастасія. Підозрюючи оточення у зраді, цар почав репресії і вдруге одружився на Марії Темрюківні. Наступного року війна з Лівонією відновилася. Цього разу були численні невдачі. Союзниками Лівонії стали Литва та Польща. Частина бояр, побоюючись помсти царя, здалася литовцям у полон.

Іван IV побоювався бояр, удільних князів, прагнув посилити свою особисту владу. Для цього він у 1564 р. запровадив опричнину. Опричниною називалася частина країни, на яку поширювалися надзвичайні закони та система управління. Всі податки від цієї частини країни йшли на утримання царя та його двору. Помічниками царя мали стати опричники. Вони особливо жорстоко розправлялися з ворогами царя, а часто просто із заможними підданими, намагаючись заволодіти їхнім майном. Прославився катуванням бояр опричник Малюта Скуратов. Він навіть особисто задушив митрополита Філіпа Количева у 1569 р. Проти опричнини виникла опозиція всередині країни. Того ж року вороги Москви - Литва і Польща - об’єдналися в єдину державу - Річ Посполиту. Налякані опричниною бояри та жителі окремих міст розпочали таємні переговори з польським королем. У відповідь у 1570 р. опричники захопили Новгород і стратили кілька тисяч городян, у т. ч. посадників, заможних купців, архієпископа. Ці заходи викликали зворотну реакцію, а тому репресії продовжувалися. На додачу Московську державу охопили неврожаї, голод та різні епідемії. Вони сприймалися народом як Божа кара за злочини царя.

У 1571 р. кримські татари, дізнавшись, що Москва веде війну у Лівонії, а столицю захищають лише опричники, підійшли до столиці і спалили її. Іван IV зробив висновки і наступного 1572 р. ханське військо було розбите.

Продовжуючи Лівонську війну, Іван IV спустошив державну скарбницю. Села і міста обезлюдніли. Багато московитів утікали від опричнини до Литви і в непрохідні ліси. Складалася катастрофічна ситуація у сільському господарстві. У 1582 р. обробляли тільки 10 - 15 % земель від тих, що оралися в 1564 р. У 1581 р. Іван Грозний був змушений запровадити т. зв. “заповітні роки” - роки, під час яких селянам заборонялося залишати свого поміщика.

У 1575 р. Річ Посполиту очолив талановитий полководець Стефан Баторій, який у кількох битвах розбив росіян. Лише після тривалої оборони Пскова у 1581 р. король пішов на мирні переговори.Наступного року було укладено перемир’я.

Великою втратою для царя було вбивство у приступі гніву власного сина Івана. У 1584 р. Іван IV Грозний помер, залишивши вдовою свою шосту дружину. Наприкінці ХХ ст. радянські науковці виявили в його кістках великий вміст ртуті.

В історичній літературі існують різні оцінки діяльності Івана Грозного. Чи не найавторитетніший російський дослідник цього періоду Р. Скринніков зазначав, що історія правління першого російського царя - це час контрастів, коли країна досягла великих економічних успіхів і зазнала повного розорення, це час утвердження Росії в Східній Європі і водночас важкої поразки у Лівонській війні. За його словами, “Цар Іван заслужив прокляття боярської знаті і земського дворянства. Низи, задавлені непомірними податками, також не мали причин любити самодержця”. Однак саме за часів Івана Грозного серед росіян виник міф про “доброго царя”, який захистить народ від утисків “лихих бояр”. І сталося це, насамперед, завдяки опричнині. Р. Скринніков також вказує, що саме прізвисько “Грозний” появилося не в історичних джерелах XVI ст., а в народному фольклорі часів Смути і не мало негативного відтінку, адже “в уявленні людей того часу “гроза” символізувала стихію спопеляючу, невідворотну і блискучу, при тому стихію не стільки природну, скільки божественну, знаквтручання небесних сил у життя людей”. Історики, представники різних наукових шкіл, по- різному оцінюють причини, перебіг та наслідки реформ, опричнини Івана Грозного, називають різні цифри людських і матеріальних втрат Росії від опричнини і війн царя, по-різному оцінюють його характер, але всі вони сходяться в одному - правління Івана IV залишило глибокий слід в російській історії.

Виключно негативно оцінюється опричнина Івана Грозного. Саме завдяки їй у Росії утвердилася абсолютистська монархія (самодержавство). Спустошення країни в роки Лівонської війни та під час опричнини стало причиною запровадження панщини (кріпосного права). Тепер закріпаченим селянам заборонялося йти зі своїх наділів, продавати свою землю чи обмінювати її. Селянин- кріпак ставав власністю поміщика. Таким чином правління першого російського царя на тривалий час визначило основні напрямки розвитку країни і стало джерелом найважливіших проблем росіян упродовж XVI - XVIII ст.

Драматичні події часів правління Івана Грозного знайшли відображення в російській літературі. Одними з найвідоміших творів цієї тематики стали “Пісня про Івана Васильовича, молодого опричника та удалого купця Калашникова” та “Боярин Орша” М. Лермонтова.

Правління Федора Івановича. 8 березня 1584 р. московським царем став Федір Іванович, який, за даними літописів, був божевільним. Фактично за нього правила регентська рада з бояр, а згодом брат його дружини Борис Годунов. Саме Бориса Годунова називають справжнім керівником держави російські історики В. Кобрін та А. Юрганов. Натомість один з найавторитетніших на сьогодні науковців Російської Федерації А. Сахаров,спираючись на інші джерела стверджує, що новий цар був нормального складу розуму. Більше того він вміло розправився з можливими бунтівниками. На більшість посад були призначені родичі його дружини - Годунови. Уряд Федора Івановича провів ревізію царського майна - скарбниці, земель, палаців, змінив низку скарбників, дяків. Молодий цар оголосив амністію політичним в’язням, заарештованим Грозним. Звільнив без викупу всіх військовополонених литовців, поляків, шведів.

Знижені були податки світських осіб і збільшено повинності монастирів. Для покращення ситуації з дворянськими помістями вводилися урочні роки - коли перехід кріпаків від одного поміщика до іншого заборонявся. Позитивним було і будівництво кам’яних укріплень у столиці, Архангельську, Воронежі, Курську, Смоленську, Казані та Астрахані. Було відновлено і царський палац у Москві. Проводилася послідовна кадрова політика. Чиновники- хабарники були звільнені.

Молодий цар був змушений боротися з повсталими татарами, та кримчаками, а згодом з боярами Шуйськими - ворогами Годунових. Велику увагу Федір Іванович приділяв питанням церкви. Влітку 1586 р. до Москви прибув антіохійський патріарх Іоаким. Він, а згодом патріархи Константинопольський, Олександрійський та Єрусалимський, завдяки щедрим дарам, дозволили запровадити у Московській державі посаду патріарха. В січні 1589 р. патріархом Московським і “всія Русі” було висвячено Іова, кілька єпископів висвячені на митрополитів. Саме тоді Москва офіційно проголошувалася “третім Римом”. У 1591 р. всі релігійні реформи Московії були схвалені православними патріархами. Цар Федір та його дружина Ірина визнавалися святими.

У 1590 р. розпочалася нова війна зі Швецією. Після успішних військових дій у 1595 р. було укладено вічний мир, за яким до Москви поверталися колись втрачені Ям, Копорьє та Корела. Федір Іванович усіляко сприяв освоєнню Сибіру. Саме за його підтримки було засновано міста Тюмень, Тобольськ, Сургут, Нарим, Челябінськ. Влітку 1591 р. відбувся останній похід кримських татар на Москву. Похід розпочався для татар вдало, оскільки московське військо воювало тоді зі шведами. Федір Іванович особисто очолив оборону Москви. Ханське військо не витримало обстрілу гарматами і відступило. Наслідком нападу татар стало укріплення міст Бєлгорода, Оскола, Саратова, Царицина та інших.

Федір Іванович щиро кохав свою дружину і не став одружуватися вдруге, незважаючи на те, що в нього не було спадкоємців. Рід Рюриковичів на ньому закінчився. 7 січня 1598 р. Федір Іванович помер. Спадкоємницею він у заповіті залишав дружину Ірину, але вона добровільно пішла в монастир. За підтримки патріарха Іова царем став брат цариці - Борис Федорович Годунов.

Борис Годунов та Смута в Московській державі.Рід Годунових був досить давнім і знатним, сягав своїм корінням часів Київської Русі. Годунови були споріднені з давніми боярськими родами Сабурових та Вельямінових, які походили зі знатних золотординських родів, що прийняли православ’я. Борис Годунов був одружений на дочці Малюти Скуратова Марії і швидко просувався по службовій драбині за часів Івана Грозного. Він очолював Земський приказ. Право Бориса Годунова на царство визнав Земський собор 1598 р. Перші роки правління Годунова були продовженням політики Федора Івановича. Він запрошував до Москви іноземців, посилав за кордон на навчання боярських дітей. Багато часу і коштів відводилося на укріплення південних кордонів. Щедрі дари роздавалися монастирям.

Проте Борис Годунов уже був старою і хворобливою людиною, став царем не за походженням, а за рішенням Земського собору, тому побоювався постійних змов зі сторони інших бояр. За його сприяння було створено мережу доносництва, коли донощик одержував майно того, на кого доносив. Одними з перших були заарештовані за доносами бояри Романови (родичі Анастасії Захар’їної - першої дружини Івана IV Грозного). Репресіям піддали і їхніх родичів - Рєпніних, Шереметьєвих, Черкаських та інших. Та несподівано помирали і родичі обраного царя. 1601 - 1603 рр. були вкрай холодними і дощовими. В країні був неврожай, масовий голод, лютували епідемії. Борис Годунов був навіть змушений відновити Юр’їв день, щоб дозволити голодуючим переселитися на південь у більш теплі регіони.

У 1603 р. у Литві з’явився самозванець Григорій Отрепьєв, який видавав себе за сина Івана Грозного Дмитра. Цей Лжедмитрій організував військо з поляків та козаків і вступив із ним на територію Московської держави. Міста здавалися самозванцю одне за одним. 13 квітня 1605 р. Борис Годунов помер. Царем на кілька днів став його син Федір. Царське військо перейшло на сторону Лжедмитрія, а всіх прихильників і родичів Годунових заарештовано. 7 червня цар Федір з дружиною були вбиті. Царем став Отрепьєв під іменем Дмитра І. Одразу проти самозванця розпочався рух невдоволених. Очолили його князі Шуйські.

Лжедмитрій щедро розплатився з усіма, хто допоміг йому захопити владу, що спустошило скарбницю. А прихильність нового царя до католицизму викликала зневагу московитів. У 1606 р. стрільці підняли заколот, який вдалося придушити. Та як тільки цар одружився з полячкою Мариною Мнішек, визрів стихійний бунт проти нього, оскільки під час вінчання православних священиків та монахів було неодноразово принижено поляками. 17 травня 1606 р. Лжедмитрій І і поляки у Москві були схоплені розгніваним натовпом і страчені.

Бояри на Земському соборі обрали царем Василя Шуйського (1606 - 1610 рр.). Та одразу з’явилися незадоволені з інших боярських родів. Дехто з них стверджував, що цар Дмитро врятувався і розпочав боротьбу з боярином-самозванцем. На Поволжі появився “царевич Петруша” - самозванець, який називав себе сином Федора Годунова. Тоді ж підняв повстання Іван Болотніков та якийсь Хлопко. Шуйському все ж таки вдалося приборкати повсталих і відвести загрозу від столиці. І. Болотніков був оточений у Калузі. Тим часом у Стародубі з’явився новий самозванець, який видавав себе за Лжедмитрія ІІ. Влітку 1608 р. самозванець підійшов до Москви з козаками та поляками і зупинився у селі Тушино (Тушинський злодій). Василь Шуйський попросив допомоги у шведів. Саме шведи і племінник царя Михайло Скопін-Шуйський розбили самозванця. Та цар отруїв свого родича. Це викликало невдоволення серед московського простолюду та війська, чим скористалися шведи й поляки. Вони розгромили російську армію, а Василя Шуйського заарештували, в 1612 р. вивезли до Польщі, де він і помер.

Влада в 1610 р. перейшла до Боярської ради (Семибоярщина). Очолював її Мстиславський. Номінально російським царем вважався син польського короля Владислав. Насправді ж країною керували польські воєводи, які всіляко зловживали владою.

Патріарх Герменон звернувся до народу із закликом підняти повстання проти окупантів. За його ініціативою були сформовані військові загони, очолювані князем Трубецьким, воєводами Ляпуновим, Волконським, Заруцьким та іншими. Проте серед повсталих не було єдності. Завдяки діям патріарха Герменона повсталих очолили староста Мінін та князь Пожарський. Мінін збирав кошти на потреби армії, а Пожарський зайнявся військовою підготовкою та озброєнням. Дуже скоро чисельність їхніх військ зросла до 10 тис. Мініна і Пожарського незабаром підтримав Трубецькой. Повсталі рушили на столицю. 22 серпня 1612 р. розпочався штурм Москви, у якій засіли поляки. Бої завершилися 26 жовтня. Всім росіянам, прихильникам Лжедмитріїв, було оголошено амністію, а поляків заарештовано. Влада на деякий час опинилася в руках Ради всієї землі, очолюваної князем Пожарським. Ця рада і скликала в січні 1613 р. Земський собор. На ньому обрали нового царя Михайла Федоровича Романова (1613 - 1645 рр.), двоюрідного племінника царя Федора Івановича. Серед його предків були родичі дружини Івана Грозного, слуги Дмитра Донського та Олександра Невського. Зі Смутою було покінчено.

Серед істориків немає єдиної точки зору щодо характеристики Смути. В цілому можна виокремити два напрямки. Представники одного (переважно прихильники сильної централізованої влади) розцінюють Смутний час як епоху, коли анархія кинула виклик порядку. Сам термін “Смута” для них є виключно негативного характеру. Завершення цього періоду оцінюється ними виключно позитивно, як і факт утвердження нової правлячої династії Романових. Ці ж історики схильні називати “Смутою” і період історії Росії початку 1990-х рр. Інші ж (переважно прихильники демократизації країни) називають Смуту часом втрачених можливостей, коли в Росії з’явилося одразу кілька альтернатив державного політичного та економічного розвитку, але наслідки кожної з них були нечіткі, “смутні”. Такими альтернативами могло стати правління Бориса Годунова, Василя Шуйського, Лжедмитрія І і навіть польського королевича Владислава. Кожен з цих правителів укладав угоду з російським боярством. Кожен з них міг сприяти посиленню в Росії саме представницьких органів влади, а то й формуванню парламентаризму. За визначенням одного з найбільш авторитетних дослідників цього періоду В. Кобріна, вже на початку XVII ст. Росія гостро потребувала модернізації. І кожен з названих історичних діячів пропонував свій варіант реформ, але жоден з них, у силу різних причин, так і не зміг його здійснити. Постійні ж політичні потрясіння, відсутність економічної стабільності, іноземна інтервенція зрештою, за словами цього історика, призвели до перемоги найбільш консервативної групи російського політикуму, що змогла стабілізувати ситуацію, відродити російську державність. Водночас нова династія загальмувала процес модернізації країни майже на ціле століття. І вже Петро І був змушений проводити докорінні перетворення, які були “революцією згори”, що значно збільшувало їх негативну сторону й зменшило потенційний позитив.

Утвердження династії Романових. Правління Михайла Федоровича та Олексія Михайловича. Встановлення нової династії Романових не означало негайного наведення порядку в Росії. Країною ходили ватаги розбійників, зграї колишніх соратників Лжедмитріїв, найманці, а значна частина земель залишалася окупована Річчю Посполитою та Швецією. Сам молодий цар Михайло Федорович був малоініціативний, у державні справи втручався нечасто. Насправді Росією до 1619 р. керувала його мати - монахиня Марфа (світське ім’я Оксана Іванівна), а з 1619 р. батько - патріарх Філарет (світське ім’я Федір Микитович), який повернувся з польського полону. Останній теж носив титул “Великого государя”. Державні грамоти того часу підписували цар і патріарх.

Наведення порядку в країні відбувалося надзвичайно повільними темпами. Особливо неконтрольованими були козаки. Визначальним було те, що під час проведення Земського собору 1613 р. саме голос козацького отамана виявився вирішальним під час обрання Михайла Федоровича. Зрештою в 1614 р. було захоплено останніх прихильників самозванців: отамана Івана Заруцького та МаринуМнішек - дружину Лжедмитрія І, а ще через рік було розгромлено загони отамана Баловня. Лише після цього на півдні країни запанував відносний спокій.

Дещо інакше розгорталися події на західних кордонах царства. Правителі Швеції і Речі Посполитої не визнавали за Романовими права на владу в Росії і, користуючись слабкістю держави, намагалися й далі загарбати її землі якщо не повністю, то хоча б частинками. У 1615 р. шведи спробували захопити Псков, але зазнали поразки. Проте за наступні два роки їм вдалося витіснити росіян із узбережжя Балтійського моря, що було закріплено умовами Столбовського миру 1617 р.

Найдовше свої претензії на російські землі висували поляки. У 1618 р. королевич Владислав навіть спробував захопити Москву і лише з великими труднощами Михайлові Федоровичу вдалося захистити місто. У грудні 1618 р. між Річчю Посполитою і Московською державою було укладено Деулінське перемир’я. Його умови передбачали закріплення за Польщею Смоленська, Сіверської та Чернігівської земель, а Владислав не відмовлявся від претензій на московський трон. Одним із небагатьох позитивних для Москви пунктів був параграф про обмін військовополоненими. Так із полону повернувся батько царя, який аж до своєї смерті у 1633 р. “всіма царськими ділами і ратними володів”, визначаючи основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики країни.

В перші роки правління династії Романових посилилася роль православної церкви, її ідеологія стала домінуючою. Серед правлячої верхівки поширеними були прагнення ізоляції країни з метою її відродження і розбудови. З метою упорядкування системи оподаткування складалися нові дозорні і писчі книги, які закріплювали населення за визначеним місцем проживання. Посилювалася панщина (кріпосне право). Цьому сприяло відновлення практики “урочних років”. Уряд поступово збільшував терміни розшуку селян-утікачів. Подолання наслідків Смутного часу супроводжувалася поступовим посиленням правителя-самодержця. В нових умовах правляча династія сприймалася як символ державного суверенітету, запорука миру і спокою.

Та все ж Михайло Федорович був змушений в окремих своїх діях вдаватися до підтримки Земських соборів. Ніколи раніше чи пізніше їх не скликали так часто. На Земських соборах переважно збільшувалися розміри податків, визначалися основні питання зовнішньої політики. Саме за згодою Земських зборів встановлювалися надзвичайні побори - п’ятинні гроші (п’ята частина всього майна). З 1613 до 1619 р. їх збирали 7 разів, а в 1632 - 1634 рр., під час Смоленської війни, - ще двічі.

Територіальні втрати Московської держави в результаті Смути було досить суттєвими, тому нові керівники країни намагалися за першої ж можливості повернути втрачені землі. Для цього сприятлива ситуація, на їх думку, склалася на початку 1630-х рр. На той час більшість європейських держав брали активну участь у Тридцятилітній війні, а Річ Посполита була змушена захищатися від турків. Весною 1632 р., скориставшись тим, що польський король Сигізмунд ІІІ помер, Михайло Федорович розпочав війну за Смоленськ. Однак успіху росіянам досягти не вдалося. Більше того, на південні повіти напали кримські татари. У досить складних умовах між Московською державою та Річчю Посполитою в червні 1634 р. було укладено Поляновський мирний договір. Полякам поверталися всі міста і землі, які вдалося захопити росіянам у ході війни. Єдиним позитивним для Михайла Федоровича наслідком Смоленської війни стала відмова Владислава від прав на московський трон.

Поразка у Смоленській війні на тривалий час підірвала економіку країни. Проте вона супроводжувалася і позитивними новаціями. Так, у 1631 - 1634 рр. було вперше в історії країни організовано полки “нового строю” за європейськими взірцями - рейтарський, драгунський та солдатський. У 1632 р. з дозволу царя в Тулі відкрито перші чавуноплавильні, сталеплавильні та зброярські заводи. Приблизно в той же час під Москвою виникла так звана Німецька слобода - поселення іноземних інженерів та військових спеціалістів. Багато його мешканців відіграли згодом вирішальну роль у реформах Петра І.

У повоєнні роки Михайло Федорович продовжував зміцнювати свою особисту владу, створивши нову систему управління країною. Він тепер призначав управителів на місцях - воєвод і старост.

Цар у своїй внутрішній політиці спирався насамперед на дворянство, розширюючи його економічні права та привілеї. У рамках такої політики відбувалося подальше закріпачення селян. Так, у 1637 р. термін розшуку селян-утікачів було збільшено до 9 років, а в 1641 р. - до 10 років; тих селян, котрих вивозили інші поміщики, дозволялося шукати 15 років. Відносно вільними були лише державні селяни (“чорносошні”), але їх кількість постійно зменшувалася і в основному вони проживали в Сибіру й на далекій півночі. Державних селян роздавали у володіння дворянам і перетворювали на кріпаків.

Помираючи, Михайло Федорович залишив царський трон своєму 16-річному сину Олексію (1645 - 1676 рр.). Той відзначався високою релігійністю і на перших порах потрапив під вплив свого дядька Б. Морозова. На відміну від Івана Грозного, Олексій Михайлович мав поміркований характер, за що й отримав від сучасників прізвисько Тишайший. Він вирізнявся від своїх попередників на царському троні доволі високим рівнем освіти. Цар Олексій намагався сам писати книги, особисто вникав у питання реорганізації війська і доволі швидко вийшов з-під впливу Б. Морозова. Цьому сприяв і авантюристичний характер вельможі. За його намовою 7 лютого 1646 р. цар встановив новий податок на сіль, розмір якого перевищував вартість солі майже в 1,5 рази.

Новий соляний податок, різноманітні зловживання Б. Морозова, тестя царя І. Милославського, а також чутки про нові іноземні звички і новації при дворі Олексія Михайловича викликали масове народне невдоволення, що вилилося в Соляний бунт у Москві та низці інших міст. Лише негайним скасуванням соляного податку вдалося запобігти подальшій ескалації конфлікту.

Вже в перші роки правління Олексія Михайловича чітко викристалізувалася необхідність реформ, адже затяжний процес відновлення країни постійно гальмувався цілою низкою причин: низькою родючістю ґрунтів центру Московської держави; залежністю сільського господарства від природних умов (приморозків, засух, затяжних дощів); низьким рівнем сільськогосподарських знарядь праці, а також культури обробітку землі. В загальній структурі вирощуваних культур переважало жито та овес, значно менше в країні сіяли пшениці, ячменю, гречки, гороху, льону та коноплі. Селяни не були зацікавлені у збільшенні ефективності своєї праці, адже майже весь врожай забирали світські та духовні феодали. Економічне зростання відбувалося за рахунок освоєння і колонізації нових земель - Сибіру і, особливо, родючих чорноземів у межиріччі Дону та Волги.

На початок правління Олексія Михайловича стало очевидним, що найбільше в країні у модернізації зацікавлені дворяни. Вони домагалися зрівняння у правах своїх помість із боярськими вотчинами. Дворяни були зацікавлені в подальшому посиленні кріпосного стану селян, а також в обмеженні церковного землеволодіння. Крок за кроком вимоги дворянства задовольнялися царем.

Знаковим для російської історії стало “Соборне Уложеніє” 1649 р. (його норми діяли аж до 1832 р.). У цьому збірнику законів Московського царства містилося 25 розділів (глав), що складалися з 968 статей, присвячених найрізноманітнішим сферам життя. Насамперед визначалися види злочинів та покарання за них. Найважчими були злочини проти церкви та Бога, царя та його сім’ї. За них несли відповідальність і підлягали покаранню не лише особи, що скоювали злочини, але й члени їх родин. Інші ж статті “Уложення” захищали життя, здоров’я та майно бояр і дворян, визначали систему взаємин між ними. Відтепер помістя можна було обміняти на вотчину чи залишити у спадок дітям. Такі юридичні дії можна було здійснити лише за певних обставин, що тим не менше сприяло стиранню відмінностей між боярами та дворянами.

Відповідно до “Уложення” монастирям було заборонено купувати, отримувати в подарунок чи за заповітом селян та землі, займатися промислами і торгівлею на території посадів. Якщо в 1648 р. Олексій Михайлович заборонив перехід селян-господарів від одного власника до іншого, то “Уложеніє” 1649 р. забороняло такий перехід і їхнім дітям, братам, племінникам. Натомість воно містило статті, сприятливі для розвитку промисловості і появи перших мануфактур у Московській державі.

Далекосяжні наслідки мала й зовнішня політика Олексія Михайловича. В ній найважливіше місце зайняло питання “київської спадщини” - боротьби Московської держави за землі колишньої Київської Русі, що опинилися у складі Речі Посполитої.

Весною 1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польського панування. Усвідомлюючи ненадійність військового союзу козаків з кримськими татарами, гетьман неодноразово звертався до Олексія Михайловича з проханнями про допомогу. Однак тривалий час цар займав вичікувальну позицію, небезпідставно сподіваючись на виснаження сторін. Він сприяв розвалу українсько-татарського союзу. Кілька разів за царським наказом донські козаки нападали на Крим, через що орда не могла допомогти козакам. При чому траплялося це якраз у найбільш відповідальні моменти війни - під час битви під Пилявцями у 1648 р. та під Берестечком у 1651 р. Зі значними труднощами Хмельницькому вдалося створити власну державу під назвою “Військо Запорізьке” (“Гетьманщина”) (в іноземних документах його називали “Государство Російське”, “Руська земля”, а у московських документах - “Государство Малоросійське”).

Ситуація в Україні тим часом почала складатися на користь поляків. У відповідь, 1 жовтня 1653 р. у Москві відбувся черговий Земський собор, на якому було ухвалено рішення про те, щоби прийняти козаків у своє підданство і оголосити війну Речі Посполитій. На Різдво 1654 р. у Переяславі козаки, очолювані Б. Хмельницьким, присягнули на вірність Олексію Михайловичу. Під час наступних переговорів у березні 1654 р. у Москві було укладено так звані “березневі статті”, які визначали умови входження Гетьманщини до складу Російської держави.

На сьогодні серед істориків немає єдиної точки зору на ці події. Так, російські науковці М. Павленко, І. Андрєєв та інші вживають термін “возз’єднання російського та українського народів”. Натомість дослідниця Т. Таїрова-Яковлєва наголошує, що до 1659 р. Гетьманщина зберігала права широкої автономії і лише за гетьманства Юрія Хмельницького Олексієві Михайловичу вдалося нав’язати українській стороні свої умови. Надалі ж ліквідація автономії набула еволюційних рис і тривала до 1764 р. Українські історики В. Смолій та В. Степанков уникають терміна “возз’єднання”, наголошують, що до смерті Б. Хмельницького Гетьманщина зберігала всі внутрішні і зовнішні атрибути державності, а обмеження її політичних прав розпочалося з укладенням нових договорів між Московською державою та Гетьманщиною. На жаль оригінали домовленостей між царем і гетьманом на сьогодні втрачено.

Попри укладення угод між Богданом Хмельницьким та Олексієм Михайловичем, за українські землі ще потрібно було воювати. Спочатку війна проти Речі Посполитої складалася сприятливо для Московської держави. Впродовж 1654 р. російські війська захопили Смоленськ та ще 33 міста Східної Білорусії. Тим часом козацька армія успішно воювала у Західній Україні.

Важким становищем Польщі вирішила скористатися Швеція. Влітку 1655 р. шведська армія вторглася в польські землі і досить швидко окупували значні території включно зі столицею Варшавою.

Таке зміцнення Швеції негативно сприйняли у Москві, оцінюючи його як загрозу для утвердження власної країни на Балтійському морі, тому в серпні 1656 р. погодилися на переговори з поляками. Зрештою 24 жовтня 1656 р. було укладено Віленське перемир’я. На той час Московська держава вже воювала зі Швецією. Попри певні успіхи надалі московська армія опинилася втягнутою у виснажливу позиційну війну. Зрештою в 1661 р. між Швецією і Московською державою було підписано Кардіський мир і остання знову була відрізана від Балтійського моря.

Оскільки територія України перетворилася на арену багаторічних війн, можливості козацької армії постійно зменшувалися. Московська армія після 1657 р. почала зазнавати поразок і від поляків. У Росії почали відчуватися значні економічні негаразди. Саме через них в обіг було запроваджено мідні рублі. Податки збиралися срібними рублями, а держава розраховувалася за все мідними. Нові гроші швидко втрачали свою вартість. Населення відмовлялося від мідних рублів. Зрештою у 1662 р. розгорівся Мідний бунт, і Олексій Михайлович був змушений вилучити з обігу мідні гроші.

Під тиском обставин Московська держава відмовилася на деякий час від активної зовнішньої експансії. 30 січня 1667 р. було підписано Андрусівське перемир’я з Річчю Посполитою. Здобутками Олексія Михайловича стали Смоленськ, Лівобережна Україна та Київ. У 1686 р. умови Андрусівського перемир’я було підтверджено умовами “вічного миру”.

Втручання в українські справи призвело в 1677 - 1681 рр. до війни між Московською державою та Оттоманською Портою. Турки, заручившись підтримкою гетьмана Петра Дорошенка, претендували на Правобережну Україну та Поділля. Особливо жорстокі бої 1677 р. відбувалися за фортецю Чигирин, колишню столицю Б. Хмельницького. Її захищав 12-тисячний гарнізон козаків та російських стрільців під керівництвом окольничого І. Ржевського. 60-тисячна турецька армія тривалий час не могла захопити Чигирин. На підмогу гарнізону вийшли війська під керівництвом Г. Ромодановського. Вони зуміли відігнати ворожу армію і захопити турецьку артилерію та обоз.

Уже наступного 1678 р. турки знову спробували захопити Чигирин. Після тривалих боїв їм таки вдалося захопити і місто, і фортецю, але бойові дії настільки їх виснажили, що в наступні два роки активних військових операцій не проводилося. 13 січня 1681 р. у Бахчисараї між Московською державою і Туреччиною було укладено перемир’я на 20 років.

Кримське ханство, яке було васалом Османської імперії, і до цієї війни, і після неї майже щороку нападало на південні повіти Московської держави. Щоб захиститись від нападів кримських татар, після Смоленської війни розпочалося будівництво укріплених смуг та форпостів на межі зі степом. Найбільш активно такі укріплення зводилася саме за часів Олексія Михайловича. Так, було споруджено Бєлгородську та Ізюмську засічні смуги. Завдяки останній почалася активна колонізація українськими козаками і селянами Слобідської України.

Олексій Михайлович сприяв і освоєнню Сибіру, яке розпочалося ще в часи Івана IV Грозного. Величезні простори на схід від Уралу були малозаселеними, але там містилися величезні природні багатства. Освоєння краю проходило повільно через важкі кліматичні умови. Зрештою, у 1645 р. В. Поярков обстежив русло р. Амур і дійшов до Охотського моря. Більш детально ці землі згодом почав вивчати купець Є. Хабаров. Значних успіхів у дослідженні Сибіру досягли мореплавці. Один з них - козак Семен Дежньов у 1648 р. відкрив протоку, що відділяла Азію від Північної Америки, дослідив узбережжя Чукотки. Етапними моментами освоєння Сибіру стало заснування міст Нерчинська (1658 р.), Іркутська (1659 р.) та інших.

Найбільшим багатством Сибіру були різноманітні хутра з песця, соболя, горностая, інших тварин. Першовідкривачі по-різному поводилися із місцевим населенням - якутами, бурятами, чукчами, ітельменами, даурами та іншими. Одних доводилося завойовувати силою, інші самі запрошували купців і козаків з Московської держави, частина сприймала нову владу без жодного опору - як призначення богів. Після приєднання Сибіру до Москви місцеве населення повинно було сплачувати ясак - податок у вигляді шкір та хутра. Поступово на нових землях запроваджувалося й орне землеробство. При цьому селян сюди переселяли примусово з центральних районів країни. Тут не було панщини, але значну частину врожаю у селян забирала держава.

Культурно-освітні взаємини Московської держави із православними патріархами продемонстрували значні відмінності у святих книгах та обрядах богослужіння між православ’ям московським та православ’ям грецьким. Найбільш гострі питання були з’ясовані “Гуртком ревнителів благочестя”, до якого входило кілька осіб, у т. ч. патріарх Нікон та протопіп Авакум. Уже в лютому 1653 р. вони визначили основні заходи з проведення церковних перетворень, які, однак, викликали спротив духовенства. Проте вже до кінця року з’ясувалося, що навіть церковно-обрядова практика українців була схожою на тодішню грецьку і різнилася від московської. Це змусило Олексія Михайловича втрутитися у справи церковні і сприяти реформам. Дані події провокували грецькі патріархи, які просили царя визволити їх від турецького поневолення і стати єдиним правителем для всіх православних. Звичайно, що це могло стати реальністю лише після уніфікації релігійних книг та богослужіння.

Церковний Собор 1654 р. затвердив реформи патріарха Нікона, але проти них виступила значна частина духовенства, очолювана спочатку єпископом Павлом Коломенським, а згодом протопопом Авакумом. Розкольники, або як їх іще називали “старообрядці”, свій спротив пояснювали більшою правильністю московського православ’я над грецьким, адже греки змінили свій обряд на догоду латинянам, за що й отримали Божу кару у вигляді турецького поневолення. В 1656 - 1667 рр. реформи патріарха Нікона були схвалені на наступних Соборах. Доля ж їх ініціатора склалася трагічно, як і більшості старообрядців. Останні під загрозою смертної кари були змушені втікати у важкодоступні регіони країни. Найбільший опір реформам чинили монахи Соловецького монастиря. У 1668 р. він був взятий в облогу царськими військами і оборонявся аж до січня 1676 р., коли воєвода Мещеринов взяв його приступом, а захисників повісив.

На 1667 - 1671 рр. припав бунт донських козаків, очолюваних Степаном Разіним. Бунтарі були незадоволені обмеженням їхніх прав і свобод царською владою, а також роздачею їхніх земель дворянам. Особливе обурення козаків викликала заборона їм нападати на перських купців. Зрештою війська отамана Разіна були розбиті воєводою Ю. Барятинським, а сам отаман заарештований і страчений у Москві. Повстання охопило значні території. Окрім козаків і недавно закріпачених селян, у ньому взяли активну участь народи Поволжя - марійці, чуваші, мордва. Якоїсь чіткої політичної програми повсталі не мали і діяли переважно стихійно, що зрештою й вирішило їхню долю. Повстання було жорстоко придушене вже після страти Разіна. Сам отаман став героєм багатьох народних пісень та легенд. Його оспівував і О. Пушкін.

В останні роки правління Олексія Михайловича при його дворі поширилися західноєвропейські церемонії та розваги, зокрема з’явився театр. Передчуваючи свою смерть, цар заповів трон сину Федорові Олексійовичу (1676 - 1682 рр.). Той в цілому продовжував політику батька, але не встиг провести масштабних змін. Серед небагатьох його справ російський історик С. Соловйов виділяв проведення перепису населення та запровадження у 1678 р. нового принципу оподаткування (податок тепер платили від кожного диму - тобто від господарства), а також ліквідацію у 1682 р. місництва.

Династична криза кінця XVII ст. Правління Петра І. Федір Олексійович помер, не залишивши нащадків, що спричинило кризу влади, оскільки на трон претендували одразу кілька молодших дітей Олексія Михайловича. Зрештою офіційно царями були проголошені Іван V Олексійович та Петро І Олексійович, але реальна влада перебувала в руках Софії Олексіївни, дочки Олексія Михайловича від першої дружини Марії Милославської. Ситуація ускладнювалася тим, що Іван V (теж син Марії Милославської) був фізично кволий і з вадами психічного розвитку, а Петро І був сином Олексія Михайловича від другої дружини Наталії Наришкіної.

Кілька років між кланами Милославських та Наришкіних тривала боротьба за трон. Спочатку на ньому утвердилася Софія Олексіївна. Їй допомагали стрільці та князь Василь Г оліцин. Однак, як тільки Петру І виповнилося 17 років, Наталія Наришкіна одружила його з Євдокією Лопухіною. Одружений цар міг тепер заявити права на престол. На деякий час у країні запанувало двовладдя. Зрештою більшість військових та дворянство підтримали саме Петра І, а Софію Олексіївну було відправлено в Новодівичий монастир. Остаточно Петро І утвердився на престолі 7 жовтня 1689 р.

На формування молодого царя значною мірою вплинуло перебування в селі Преображенському під Москвою, його контакти з вихідцями з Німецької слободи - Зоммером, Тіммерманом,

Брандтом, Гордоном, Лефортом. Вони ознайомили Петра І з основами артилерії, корабельної справи, тактики і стратегії ведення бою. За їх активної участі були створені “потішні полки” з ровесників майбутнього монарха, які згодом перетворилися в кращі військові частини країни - Преображенський і Семеновський полки.

Одними з перших заходів Петра І було продовження політики Софії Олексіївни щодо Кримського ханства та Османської імперії. Своєю метою він обрав фортецю Азов - один із опорних пунктів турків неподалік кордонів Московської держави. Перший Азовський похід Петра І розпочався весною 1695 р., закінчився невдачею у вересні того ж року. Як продемонстрували події причиною невдачі була відсутність флоту і віддаленість баз постачання армії продовольством і фуражем.

Петро І чітко усвідомив недоліки власних військ і наступні кілька місяців витратив на будівництво у Воронежі перших російських кораблів. Уже в травні 1696 р. він на чолі 40-тисячної армії знову взяв Азов в облогу. Тепер сухопутним військам допомагали кораблі. 19 липня 1696 р. фортеця здалася переможцям. У 1700 р. за умовами Константинопольського мирного договору турецький султан визнав Азов за Московською державою.

Під час будівництва флоту Петро І зіштовхнувся з труднощами - у країні не вистачало спеціалістів і не було фінансів. Тому він почав запрошувати іноземців, а дітей російських дворян відправляв на навчання до Європи. Для будівництва флоту молодий цар запровадив новий податок - землевласників об’єднували у т. зв. “кумпанства” по 10 тисяч дворів, кожне з яких мало за свої гроші побудувати 1 корабель.

У березні 1697 р. Петро І у складі т. зв. “Великого посольства” вирушив у Західну Європу. Всього у складі посольства було 250 осіб. Вони відвідали Пруссію, Бранденбург, Голландію, Англію, Австрію. Найбільш продуктивним для Петра І було перебування в Голландії. Тут учасники посольства побудували корабель “Петро і Павло”, найняли кілька сотень фахівців із кораблебудування для своєї країни. Цар сам багато часу вивчав кораблебудування і військову справу, закуповував ремісничі знаряддя праці, вів жваві переговори з підприємцями.

У липні 1698 р. закордонну поїздку Петра І довелося перервати через звістку про новий заколот стрільців у Москві. Бунт вдалося придушити ще до повернення царя - всього було страчено понад 800 стрільців, згодом ще кілька тисяч заарештовано.

Після повернення у свою столицю Петро І одразу розпочав проводити широкомасштабні перетворення. Так, уже 29 серпня 1698 р. він видав указ “Про носіння німецького одягу, гоління борід і вусів, про ходіння розкольників в указаному для них одязі”, який забороняв з 1 вересня носити бороди. Наступним кроком царя стала зміна календаря. Якщо раніше велося літочислення від створення світу, то зараз від дати народження Ісуса Христа; якщо раніше кожен новий рік розпочинався 1 вересня, то зараз - 1 січня. Так 7208 р. за русько-візантійським календарем став 1700 р. за юліанським.

Найбільша зміна стосувалася переорієнтації зовнішньої політики держави: з боротьби за вихід до Чорного моря - на боротьбу за доступ до Балтійського моря. Відповідно змінювався головний противник - замість Османської імперії ним ставала Швеція.

Ще під час поїздки до Європи Петро І приєднався до Північного союзу - Данії, Саксонії та Речі Посполитої проти Швеції. Військові дії проти цієї країни молодий цар розпочав одразу після підписання миру з Османською імперією. З невеликими перервами Північна війна тривала майже 21 рік - 1700 - 1721 рр.

Воюючі сторони по-різному бачили розвиток майбутньої кампанії. Король Швеції Карл ХІІ прагнув розгромити противників за допомогою швидких десантних операцій. Його план був доволі ефективним. Майже одразу у 1700 р. з війни вибула Данія, столиця якої - Копенгаген - зазнала нищівного бомбардування з боку шведів.

Армія Петра І вступила у війну, намагаючись захопити фортецю Нарву. Однак Карл ХІІ сміливо атакував військовий табір противника і повністю розгромив у 3,5 рази більші війська. Петру І довелося створювати армію фактично з нуля. Єдиними військовими підрозділами, які відзначилися в бою, були Семеновський і Преображенський полки. Всі інші ганебно втікали. Особливе обурення царя викликало те, що іноземні офіцери перебігали на сторону шведів.

Карл ХІІ вважав, що Петро І більше йому не зможе нічого протиставити, і наступні кілька місяців зосередився на військових діях проти Речі Посполитої. Натомість Московська держава знову збирала сили. Насамперед реорганізації зазнала її армія. Цар особисто жорстко регламентував рекрутські набори - кожні 20 селянських дворів мали надати одного рекрута на пожиттєву службу в армії, холостяка віком від 15 до 20 років. Набір ішов як в армію, так і у флот. За рахунок першого рекрутського набору було сформовано 29 піхотних полків і 2 драгунських. Якщо спочатку офіцерами були переважно іноземці, то надалі ними ставали виключно піддані Петра І. Для цього були створені спеціальні навігаційна, артилерійська, інженерна школи та Морська академія. Завдяки цим реформам чисельність армії на 1721 р. сягала 320 тис., а флот налічував 48 лінійних кораблів та 787 інших суден, на яких несли службу понад 30 тис. моряків.

Реорганізація армії майже одразу принесла позитивні результати. Вже восени 1702 - весною 1703 р. Петру І вдалося відтіснити шведів зі східного узбережжя Балтійського моря, захопити фортеці Нотебург та Нієншанц. 16 травня 1703 р. він розпорядився розпочати в гирлі р. Нева будівництво Санкт-Петербурга, поруч військово-морської бази Кронштадт. Наступного року росіянам вдалося захопити Нарву та Дерпт.

Активне будівництво нової столиці надто дорого коштувало для країни. За різними оцінками на ритті каналів, осушенні боліт і будівництві берегових укріплень на Неві загинуло від 100 до 200 тисяч селян, козаків, ув’язнених. Будівництво Санкт-Петербурга загальмувало розвиток інших міст, особливо Москви. Для того, щоби забезпечити місто на Неві будівельними матеріалами, по країні було заборонено будувати кам’яні та цегляні будинки.

Тим часом бойові дії перемістилися на південь. Карл ХІІ зумів захопити Мінськ та Могильов. У Речі Посполитій тим часом почав правити ставленик Карла ХІІ Станіслав Лещинський. За його посередництва шведи вели таємні переговори з українським гетьманом Іваном Мазепою. Останній тривалий час підтримував Петра І в його реформах, але негативно сприйняв накази царя про спустошення українських земель з метою не дозволити ворогу запастися їжею та фуражем. Також, на думку Мазепи, особливу загрозу для Г етьманщини несли в собі реформи Петра І, спрямовані на уніфікацію управління країною, що передбачало скасування української автономії, посилення в ній політичного та соціально-економічного гніту. Це й визначило вибір українського гетьмана, який восени 1708 р. з невеликим загоном козаків перейшов на сторону шведів. Згодом до нього приєдналися 7 тис. запорозьких козаків, очолюваних Костянтином Гордієнком. Українська допомога була особливо потрібна Карлу ХІІ, який у битві під селом Лєсная 28 вересня 1708 р. втратив майже все продовольство, порох та інші боєприпаси.

Російський історик Т. Таїрова-Яковлєва та українська дослідниця Т. Яковенко стверджують, що Петро І доволі жорстоко повівся з українським населенням Гетьманщини. Так, повністю було зруйновано столицю І. Мазепи Батурин, де загинуло, за їхніми оцінками, біля 15 тис. осіб, в т. ч. жінки і діти (російський історик М. Павленко називає таку кількість загиблих: 5 - 6,5 тис. козаків та 6 - 7,5 тис. мирного населення). Зруйновано московськими військами було й Запорозьку Січ. Однак, жорстоке ставлення до українців проявляли і шведи, які знищили до 10 тис. мирного населення, повністю спалили міста як Веприк, Лебедин, Коломак.

Жорстокістю, погрозами та обіцянками Петру І вдалося втримати ситуацію під контролем, і більшість козаків Г етьманщини залишалися у складі його армії під керівництвом нового гетьмана Івана Скоропадського. Українські козаки між Петром І та Карлом ХІІ вибрали саме російського царя як більш перед- бачуваного.

У вирішальній битві під Полтавою 27 червня 1709 р. війська Петра І здобули перемогу над шведами. Карл ХІІ та Мазепа з залишками війська втекли на територію, підвладну Османській імперії, і згодом осіли в м. Бендери. Тут Іван Мазепа незабаром помер, а Карл ХІІ виїхав до Швеції.

На початку 1710 р. у Північну війну вступила Османська імперія, спробувавши захопити Правобережну Україну. Петро І особисто очолив армію, що рушила проти турків. Однак Прутський похід 1711 р. завершився для нього повним провалом. Московська армія була оточена поблизу м. Ясси і цар змушений укласти невигідний мир із турками. Зокрема до Османської імперії повертався Азов та було зруйновано Таганрог.

Після цього Петро І зосередився виключно на війні зі Швецією. Йому вдалося спочатку витіснити шведів із Прибалтики, а влітку 1714 р. розгромити шведський флот у битві біля мису Гангут. Проте війна загалом почала носити затяжний, позиційний характер. І лише після кількох десантів російських військ у Швеції війну було завершено підписанням 30 серпня 1721 р. Ніштадського мирного договору. Його головним наслідком стало зміцнення позицій Росії на Балтійському морі. 22 жовтня 1721 р. Петра І було проголошено імператором, а Московська держава проголошувалася Російською імперією. Майже одразу нова назва країни і титул її правителя були визнані в країнах Західної Європи - Англії, Г олландії, Франції.

У наступні роки Петро І вже не проводив такої активної зовнішньої політики. Хоча в 1722 - 1723 рр. російські війська спробували підкорити Іран (Персію), але їм вдалося лише захопити західне узбережжя Каспійського моря з містами Дербент і Баку. Крім того, активно продовжувалося освоєння Сибіру. До Росії було приєднано Камчатку, а також землі біля витоків Іртиша. Згідно з дослідженнями М. Молчанова, багато намірів Петра І залишилися лише у планах - це і освоєння Аляски, і завоювання Індії, і багато інших.

Створення великої сучасної армії, забезпечення її новою зброєю, постачання боєприпасів, продовольства, фуражу, тривалі війни з сусідніми країнами вимагали величезних грошових витрат, а також реформи системи управління країною. Їх Петро І проводив доволі хаотично - поява тієї чи іншої державної установи, зміни в системі оподаткування і т. д. диктувалися умовами війни.

У 1711 р. було створено уряд - Сенат, який контролював судочинство, торгівлю, податки, зовнішню політику. Сенату підпорядковувалися Колегії - попередники майбутніх міністерств. Остаточно права і функції Сенату і Колегій було визначено Генеральним регламентом 28 лютого 1720 р.

Дещо раніше, у 1708 - 1715 рр., було проведено адміністративно-територіальну реформу. Вся країна була розділена на 8 губерній, очолюваних губернаторами. В 1719 - 1720 рр. губернії були розділені на 50 провінцій (в них керували воєводи), а ті своєю чергою поділялися на уєзди (повіти).

Петро І у 1721 р. видав Духовний регламент, яким докорінним чином реформував церкву. Тепер духовенство повністю підпорядковувалося державі. В Росії було скасовано посаду патріарха. Його функції мав виконувати Святійший Синод. Усі його члени призначалися імператором. Загалом перший російський імператор сприяв релігійній толерантності - було дозволено міжконфесійні шлюби, вільне богослужіння для старообрядців.

Важливі заходи Петра І стосувалися промисловості й торгівлі, зокрема було уніфіковано монетну систему - запроваджено до обігу срібні рублі та мідні копійки; широку державну підтримку почали одержувати мануфактури. Завдяки цьому в 1704 р. у Нерчинську було побудовано перший сріблоплавильний завод, згодом з’явилася низка залізоплавильних (Росія до 1700 р. купувала залізо за кордоном, а після 1721 р. сама почала його продавати у Європу), гарматні, порохові заводи. Для потреб армії будувалися текстильні, шкіряні мануфактури. Окрім того, появилися мануфактури шовкопрядильні, цукрові, цементні, шпалерні, з виробництва паперу. Загалом у країні було побудовано понад 200 нових мануфактур (на початок правління Петра І їх було біля 30).

Перші мануфактури зіштовхнулися з проблемою нестачі робочих рук. Її вирішували у примусовому порядку. Першими працівниками ставали тюремні в’язні, державні селяни.

Петро І намагався розширити права і обов’язки дворянства. У 1704 р. дворянську і боярську вотчини було зрівняно у правах. У 1714 р. цар видав указ про єдиноспадкоємництво, за яким землевласник міг залишити свій маєток у спадок лише одному сину, а інші діти мали йти на державну службу. Просування їх по кар’єрній драбині мало відбуватися згідно з виданим у 1721 р. “Табелем про ранги”.

Зміцнення позицій дворян погіршило становище селян. Державні селяни обмежувалися в пересуванні й могли в будь-який момент перейти в категорію кріпаків. У результаті податкової реформи (заміна подимного податку на подушний) суттєво зросли повинності селян.

Загалом діяльність Петра І оцінюється по-різному. Шведський публіцист Август Стріндберг стверджував, що Петро І - це “варвар, який цивілізував Росію; він, що будував міста, а сам в них жити не хотів; він, що карав батогом свою дружину і надав жінкам широку свободу - його життя було великим, багатим і корисним у суспільному плані, а в приватному - таким, яким вийшло”. Видатний російський поет О. Пушкін, який присвятив Петру І кілька своїх творів - “Арап Петра Великого”, “Історія Петра І”, поеми “Полтава”, “Мідний вершник”, змальовував його мужнім полководцем, благородним героєм, демократом і, водночас, деспотом, який лякає всіх підданих, втілюючи державні задуми і руйнуючи звичайні людські життя. Для Пушкіна Петро І - символ цивілізації, розуму і сили духу. Російський історик С. Соловйов приписував першому російському імператорові всі успіхи країни, схвалював усі його реформи, називав його “царем - революціонером на троні”. Натомість учень С. Соловйова В. Ключевський стверджував, що Петро І творив історію, але не розумів її: “щоб захистити Вітчизну від ворогів, він спустошив її гірше за всякого ворога... Після нього держава стала сильною, а народ - біднішим.., він сподівався силою нав’язати народу необхідні блага. . Найбільш авторитетний сучасний російський дослідник петровських реформ М. Анісімов вважає, що перетворення Петра І носили вкрай суперечливий характер і, попри те, що запроваджували у громадське та державне життя низку нових явищ, вели до консервації самодержавно-кріпосної системи Росії, до її подальшого політичного і економічного відставання від країн Західної Європи. За словами цього історика, нащадки Петра І ще довго мусили враховувати результати його діяльності, оскільки “останній рекрутський набір відбувся у 1874 р., тобто через 170 років після першого (1705). Сенат існував з 1711 до грудня 1917-го, тобто 206 років; синодальний устрій церкви залишався без змін з 1721 до 1918-й, тобто протягом 197 років, система подушного оподаткування була скасована лише у 1887 р., або ж через 163 роки після її запровадження у 1724 р.”. Низка інших сучасних російських науковців позитивно оцінюють реформаторську діяльність Петра І, і навіть, засуджуючи його прорахунки, помилки, вважають першого російського імператора прикладом самовідданого служіння правителя на благо своїй країні і народу.

Культура Московської держави на початку Нового часу (1533 - 1721 рр.). Виклики нової доби змушували російських мислителів шукати шляхи розвитку власної країни, її модернізації та вдосконалення. Їхні пошуки були суперечливими, часом непослідовними; модернізація часто переходила в консервування традиції і навпаки. Впродовж двох століть в російській культурі домінували різні явища і процеси, але їхньою головною ознакою було прагнення створити щось нове, адекватне західноєвропейським зразкам, котре, однак, часто виглядало звичайним наслідуванням, або ж навпаки повним запереченням.

Одним із перших програму реформ у своїх листах до Івана Грозного виклав Іван Пересвєтов, нещадно критикуючи місництво та кормління. Він писав, що чини, посади і гроші слід давати за службу і заслуги, а не за славний родовід.

Взірцем тогочасної публіцистики є листування між Іваном Грозним та Андрієм Курбським. Останній стверджував, що правитель, який порушив закони Божі, не може бути справедливим монархом, а тому його слід позбавити влади. Це обов’язок справжніх християн.

Важливим елементом тогочасної культури було складання літописів, серед яких: “Казанська історія”, “Літописець початку царства Івана Грозного”. Історична повість “Про облогу СтефаномБаторієм граду Пскова” вражала сучасників своїм реалізмом.

Своєрідною енциклопедією тієї епохи стали “Великі Четьї-Мінеї”. Це 12 томів на 27 тисячах сторінок. До них входили різноманітні легенди, житія святих руської землі.

Протопіп Сильвестр написав енциклопедію з ведення домашнього господарства - “Домострой”. Саме в цьому творі описано права і обов’язки членів сім’ї, корисні поради з приготування їжі, зберігання продуктів.

Відомо, що впродовж XVI ст. існували школи при монастирях та приказах, де навчалися боярські та дворянські діти. В 1574 р. Іван Федоров надрукував “Азбуку”. Для математичної освіти було складено підручник “Циферна рахункова мудрість”. У церковних школах залучали до співу. Дітей боярських та дворянських навчали скакати верхи на конях, володіти різними видами зброї. Дівчат вчили переважно лише рукоділлю.

Для виховання використовувалася книга Івана Златоустого “Про виховання дітей”. На кінець правління Івана Грозного грамотними були 70% монахів, 60 % поміщиків і лише 15 % селян.

Важливим елементом культури стало книгодрукування. В 1556 р. майстер Нефьодов надрукував 3 Євангелія, 2 Псалтирі та 2 Тріоді. В 1564 р. Іван Федоров надрукував “Апостол”. Наступного року було надруковано Часослов, а 1568 р. - новий Псалтир.

Активно розвивалася й архітектура. Її кращим взірцем вважається Успенський собор у Москві, в якому ховали російських правителів. Згодом у столиці було зведено нові споруди Архангельського та Благовіщенського соборів. Активну участь у будівництві взяли італійські архітектори Алевіз Новий, Марко Руффо, П’єтро Соларі, Арістотель Фіорованті та інші. Бон Фрязин керував будівництвом дзвіниці “Іван Великий”.

Окрім церковного, розвивалося будівництво військове. Так, був перебудований Московський Кремль, зведено фортеці в Нижньому Новгороді, Коломні, Тулі. Велося будівництво палаців.

У 1555 - 1560 рр. на честь перемоги росіян над Казанню і Астраханню було зведено собор Василя Блаженного на Красній площі. Архітекторами цієї будівлі були майстри Барма та Посник Яковлів - обидва москвичі. Під час Смути ні укріплень, ані церков і монастирів не будувалося.

Стоглавий собор 1551 р. суворо регламентував канон написання ікон і забороняв різні новації. Це суттєво загальмувало розвиток церковного живопису. Відомим художником тієї доби був Діонісій. Його ікони та ікони його синів - Володимира і Феодосія - і зараз прикрашають Ферапонтів монастир, Успенський собор, Третьяковську галерею.

Високохудожні ілюстрації вміщено в літописах, Четьї-Мінеях, різних церковних книгах. З появою книгодрукування появилися гравюри.

Високого рівня розвитку за часів Івана Грозного досягла ювелірна справа, різьба по дереву, ковальство, художнє лиття з міді, бронзи та чавуну. Взірцями високого мистецтва стали вилиті у Москві майстром Андрієм Чоховим у 1586 р. “Цар-пушка” та “Цар-колокол”.

Період громадянської війни початку XVII ст. виявився вкрай несприятливим для розвитку російської культури - постійні війни, повстання, іноземна інтервенція завдали значної шкоди вже існуючим пам’яткам архітектури, живопису. Завершення Смути сприяло появі позитивних змін у всіх сферах культурного життя росіян. Культура тепер набирала дедалі більше світського характеру. Це відобразилося, насамперед, у літературі, живописі та архітектурі.

В російській літературі XVII ст. панували дві течії: панегірична та народно-викривальна. Яскравим представником першої був Симеон Полоцький, який здобув освіту в Києво-Могилянській та Віленській академіях. У своїх віршах та публіцистичних творах він ідеалізував Олексія Михайловича та самодержавство. Симеон був також автором кількох п’єс, найвідомішими з яких стали “Про Навуходоносора царя”, “Комедія притча про блудного сина”.

За своїми політичними поглядами близьким до Симона Полоцького був Юрій Крижанич - автор кількох трактатів. Він теж схвалював самодержавство і уникав критики кріпосного ладу. У його творах є ідеї об’єднання всіх слов’ян у єдиній державі, під зверхністю московських царів.

До народно-викривальної течії належав Авакум Петрович. Він є автором гостросюжетного полемічного “Житія” (автобіографічного характеру). Авакум протиставляв себе багатьом новаціям,особливо релігійним реформам Нікона.

Російська народна творчість того часу представлена численними повістями, прикладами яких можуть бути “Повість про Горе-Злочастя”, “Повість про Саву Грудцина”, “Повість про ЙоржаЙоржовича” та ін. Головні герої цих творів кидають виклик традиціям, піддаються різноманітним спокусам. Деякі з них рятуються поверненням до духовної спадщини предків, для інших повернення до неї є гіршим за самогубство.

У низці народних повістей висміюється аморальний спосіб життя монастирів (“Калязінська чолобитна”), продажність суддів (“Шемякін суд”), висловлюються сподівання на покращення життя і на появу справедливості.

Значних змін у Х?ІІ ст. зазнала і російська архітектура. Значно зросла кількість будівель, споруджених із цегли. Монументальні будівлі зводилися не лише з культовою метою, але й для проживання, урядових установ, промислових підприємств. Архітектура дедалі більше втрачала регіональні особливості, набуваючи загальнодержавного характеру. Появилися нові види будівельних матеріалів - поряд із деревом і звичайною цеглою почали використовуватися багатокольорові камені, фігурна цегла, білокам’яні деталі. Яскравим прикладом тодішньої архітектури стали царський палац у Коломенському, Вознесенська церква у Торжку, Валдайський Іверський монастир, Новоєрусалимський монастир, Ростовський кремль. Для храмів тієї доби були характерні поява кольорових елементів, багаторівневих дзвіниць, багатоярусність споруд.

За часів Олексія Михайловича та його нащадків було споруджено собори у низці давніх монастирів - Йосифо-Волоколамському, Троїте-Сергіївському, Кирило-Білоозерському та інших. Окремі історики стверджують про формування наприкінці XVII ст. “наришкінського (московського) бароко”. Ознакою нового стилю була елегантність і сувора симетрія будівель. Прикладом цього стилю стала Церква Покрови у Філях. Серед громадських будівель цього періоду можна виокремити Сударєву вежу в Москві, будинок Земського приказу, Монетний двір.

У російському живописі з середини XVII ст. панував певний застій, що було викликано боротьбою зі старообрядцями і вимогами дотримуватися в іконописі суворого регламенту. Своєрідним центром, навколо якого гуртувалися художники, стала Оружейна палата, якою керував Симон Ушаков. Найвідомішими його іконами є “Спас Нерукотворний” та “Посадження дерева ГосударстваРосійського”. Послідовниками Ушакова були Георгій Зинов’єв, Іван Максимов, Тихон Філатьєв.

У часи правління Олексія Михайловича виникло два напрями світського живопису - портрет та пейзаж. На портретах малювали переважно царів та їхні родини, а пейзажі здебільшого виступали лише як елемент описання життя відомих політиків - тих же царів, відомих монахів і т. д. (прикладом може бути “Соколине полювання Олексія Михайловича”).

Позитивні зрушення в російській культурі відбувалися завдяки поширенню освіти серед нових прошарків населення. Поступово вона проникає в міське середовище і до кінця XVII ст. майже кожен третій городянин знав грамоту. Цьому сприяло поширення друкованих букварів. Перший з них було складено Василем Бурцевим у 1634 р.

Відомим педагогом був Каріон Істомін, автор першого в Росії ілюстрованого букваря, а також збірника правил з арифметики. Він використовував для запам’ятовування букв картинки.

Як і раніше, школи існували при монастирях. Вони користувалися державною підтримкою і готували кадри для урядових установ. Найбільшими освітніми центрами того часу були школа при Заіконоспаському монастирі (відкрита в 1665 р.), школа при Печатному дворі (1680 р., навчалося понад 200 учнів) та Слов’яно-греко-латинське училище (1687 р.), яке згодом стало академією. Учні в цих школах вивчали латину, грецьку мову, риторику.

Значні зрушення в російській культурі відбулися в епоху Петра І. Російський історик М. Павленко стверджує, що відбувся “стрибок, який супроводжувався багатьма новаціями” - вперше появилася газета, музей, спеціальна навчальна установа і т. д., а завдяки “Табелю про ранги” здібні вихідці з низів могли досягти значних особистих висот не тільки в армії, політиці, але і в культурі.

Загалом у першій чверті XVIII ст. відбувався загальний підйом культурного рівня населення. Мережа монастирських та державних шкіл була доповнена у 1714 р. т. зв. цифірними школами у губерніях, в яких вивчали арифметику й початки геометрії. До кінця правління Петра І діяли 42 цифірні школи, в яких здобували освіту біля 2000 учнів. Діти духовенства навчалися в 46 єпархіальних, а діти солдатів - у гарнізонних школах. Для більшості освітніх закладів було притаманним вивчення точних наук. Одразу появилася і певна спеціалізація - окремі школи випускали готових фахівців - Навігаційна, Артилерійська школи (створені у 1701 р.), Інженерна (1712 р.), Медичне училище (1714 р.), школи з гірничої справи при металургійних заводах на Уралі. У 1705 р. було відкрито першу в країні гімназію. Однак, після смерті Петра І частина шкіл була ліквідована чи перепрофільована на церковно-приходські. Було обмежено й доступ до шкіл. Вчитися дозволялося лише дітям дворян та духовенства.

Петро І намагався перетворити освіту на обов’язок дітей дворян та духовенства. Тому коли дворянська молодь почала ухилятися від навчання, у 1714 р. імператор видав указ про заборону неосвіченим дворянам одружуватися. За його розпорядженням кілька тисяч дворянських дітей здобувало освіту у країнах Західної Європи.

Поширенню освіти сприяла поява нового покоління підручників, а також запровадження у 1710 р. указом Петра І нового писемного стилю - скоропису (“гражданське письмо”, “гражданка”), що замінив традиційні церковні устав та напівустав.

Учитель Слов’яно-греко-латинської академії Федір Полікарпов у 1701 р. видав “Буквар словенськими, грецькими, римськими письменами учитися хотячим”. У 1703 р. було видано підручник Леонтія Магницького “Арифметика, сиреч наука числительна”, який до кінця століття був одним з основних навчальних посібників з математики. В ньому чи не вперше в Російській державі використано арабські цифри. До того ж часу числа позначалися літерами з титлами (надлітерними лініями).

Серед перших професійних російських науковців вагоме місце займали географи. Яскравим прикладом став Володимир Атласов, який у 1697 - 1699 рр. створив перший етнографічний і географічний опис Камчатки. Російські картографи Ф. Соймонов і К. Верден першими нанесли на карту Каспійське море. Вперше російськими картографами було точно описано береги Аральського моря. В. Кипріянов, А. Зубов, Я. Брюс нанесли на карту Балтійське та Азовське моря, р. Дон. Активно вивчалися в часи Петра І і позначалися на картах родовища корисних копалин.

У першій чверті XVIII ст. продовжувала розвиватися й історична наука. Її найбільшими здобутками є твори “Гісторія Свейської війни” невідомого автора та “Роздуми про причини Свейської війни” Петра Шафірова.

Найбільшим здобутком російської науки за часів Петра І стало відкриття у 1725 р. у Санкт-Петербурзі Академії наук. Її утримання повністю покладалося на державну казну. Загалом у 1700 - 1725 рр. змінилося культурне обличчя країни. Ще напередодні Північної війни Петро І заборонив дворянам носити бороди і одяг російського фасону, що сприяло поширенню серед панівних прошарків населення європейських фасонів, манер, проведення асамблей, запозичення європейських особливостей святкувань. Одним із перших таких святкувань на європейський манер стала зустріч Нового 1700 року.

Поступово в країні поширювався інтерес до нових знань. Це підкреслював і вихід у світ у 1702 р. першої друкованої газети “Відомості”. Поява нових друкарень і реформи Петра І сприяли масовому друку нових книг. За 1700 - 1725 рр. було надруковано книги 1312 найменувань, що було у 2 рази більше ніж за всю попередню історію країни. У друкарнях публікувалися укази, маніфести. До російської мови увійшло в цей час понад 4,5 тисячі слів, запозичених із європейських мов. Пропаганду наукових знань мала здійснювати Кунсткамера - перший у Росії природничо-історичний музей.

Значної модернізації у 1689 - 1725 рр. зазнала російська публіцистика. Видатним її представником був українець Феофан Прокопович. У 1716 р. він переїхав до Санкт-Петербурга і став найближчим радником царя. Прокопович написав десятки проповідей, присвячених Петру І. Йому було також доручено складання “Духовного регламенту” та “Правди волі монаршої”. Саме Прокопович першим назвав імператора Петра “Великим” під час його поховання. Ще одним діячем, чиї пропозиції згодом лягли в основу російського імператорського державотворення, був Федір Салтиков. Він є автором двох публіцистичних творів - “Пропозиції” та “Побажання, потрібні державі”, в яких пропонував Петру І низку актуальних реформ державного устрою.

Більшість російських публіцистів цього періоду виступали апологетами абсолютистської монархії. Найбільш чітко це виражено у творах І. Посошкова “Донесення про ратну поведінку”, “Книга про мізерність і багатство”. Він закликав до вдосконалення кріпосницької системи, вироблення такого механізму ваг і противаг, за якого б і казна державна була повна, і селяни не були б розорені. Посошков висував також ідею запровадження єдиного суду для всіх станів - “убогому і багатому”. Найбільш послідовні і конструктивні пропозиції Посошков висловлював щодо сприяння держави своїм купцям та промисловцям у дусі протекціонізму та меркантилізму. З невідомих причин І. Посошкова у 1725 р. було заарештовано і через рік він помер, а його “Книга про мізерність та багатство” була надрукована лише у 1842 р.

Епоха Петра І позначилася новаціями в російському фольклорі. Поширеними і далі були різноманітні повісті, але якщо раніше молодий юнак, що іде з дому у пошуках щастя, зазнавав невдачі, то тепер, він, завдяки своєму розумові, відвазі та вірності Батьківщині, виходить переможцем із різних критичних ситуацій. Прикладом такої повісті є “Гісторія про російського матроса Василя Каріотського і про прекрасну королівну Іраклію Флорентійську”.

У 1702 р. у Москві було побудовано перший театр - “Комедійна хоромина”. Однак у ньому ставилися переважно німецькі п’єси і тому він не користувався увагою глядачів, на відміну від театрів при Слов’яно-греко-латинській академії та Медичному училищі, де ставилися оригінальні російські вистави на злободенні теми.

Поширення світських впливів відобразилося і в архітектурі. Найбільш яскравими її взірцями є Арсенал у Кремлі, будівля Суконного заводу у Москві, Меншикова вежа з годинником та курантами, а також десятки будівель у новій столиці країни - Санкт-Петербурзі: Петропавловська фортеця, Гостинний двір, Біржа, порт. Будівництво нової столиці продемонструвало переваги генеральної забудови над стихійною. Низку будівель Санкт-Петербурга було споруджено за проектами іноземних архітекторів; найвеличнішу з них - Петропавлівський собор - розробляв італієць Доменіко Трензіні. Були задіяні й російські архітектори Іван Устинов, Михайло Земцов та інші.

Російський живопис першої чверті XVIII ст. представлений картинами Андрія Матвєєва, Івана Нікітіна, братів Зубових, Олексія Ростовцева та ін. Головною їх темою було життя та діяльність Петра І, військові баталії Північної війни.

Загалом російська культура у 1533 - 1725 рр. суттєво наблизилася до європейської, суттєво зазнавала її впливів. Однак творчість італійських, французьких, голландських та німецьких майстрів у Росії тісно перепліталася з творчими здобутками місцевих митців. У цілому розвиток російської освіти, науки, архітектури, скульптури, літератури, живопису створював передумови для того, щоб на наступному етапі російської державності у Європі і світі з’явилася мода на російське мистецтво.

Питання на закріплення

1. Що означають терміни “дворяни”, “бояри”, “поміщик”?

2. З’ясуйте результати внутрішньої політики Олени Глинської.

3. Охарактеризуйте внутрішню політику Івана IV Грозного.

4. Назвіть головні успіхи Росії на міжнародній арені за часів Івана IV Грозного.

5. У чому полягала суть опричнини?

6. Вкажіть найважливіші здобутки релігійної політики Федора Івановича.

7. Визначте основні досягнення російської культури у XVI - на початку XVII ст.

8. Що Вам відомо про правління Бориса Годунова та Смуту в Московській державі?

9. Як можна пояснити феномен самозванців у Московській державі?

10.За яких обставин у Московській державі утвердилася династія Романових?

11.Визначте основні етапи запровадження панщини в Росії.