1. Виникнення громад.

2. Валуєвський циркуляр та його наслідки.

3. Південно-західне відділення Російського географічного товариства.

4. Емський указ.

5. Громадівський рух 70-90-х pp.

6. Володимир Антонович.

7. Діяльність М. Драгоманова.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців і куди після відбуття покарань дозволили повернутися і обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі". На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці , Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може".

Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.

Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети "Киевский телеграф".

Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.

Головою відділу було обрано Григорія Павловича Галагана, високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно було обрано П.Чубинського. Органом Відділу стали „Записки Юго-Западного отдела ИРГО". Неформальним органом Відділу була також газета „Киевский телеграф", яка виходила в 1874-1876 pp. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи по вивченню духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.

До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них — В.Антонович, М.І.Драгоманов, В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д. Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Окрім них, для Відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які присилали записи про народний побут, традиції, вірування.

Крім видавничої справи, Відділ провів цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з'ясований національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.

Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів "Трудов Юго-Западной экспедиции" (no 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи "Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.", також підготовлено матеріальна ще три томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгляділо загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову.

Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.

Виїхавши за кордон, Драгоманов зав'язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом з М. Павлюком та С. Подолинським став видавати журнал "Громада" (1878— 1879 pp., 1882 р.). В основі запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання українцям в складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України в своєму розвитку на Європу).

Висунута Драгомановим програма для тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу "Киевская старина" (1882-1907 pp.), що продовжував українознавчі дослідження.

Така дослідницька копітка праця мало приваблювала молодь, яка прагнула дій, прагнула зайнятися кипучою політичною діяльністю, що спрямована на повалення існуючого ладу і встановлення нового, справедливого. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі українському народу. Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молоді, або студентські. Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).

Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся їхня попередня культурницька праця згасне. Легально здійснити це в межах російської імперії було майже неможливо, і українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той же час у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртів до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної боротьби. Вони забезпечили з'єднання українського руху на Лівобережжі та Правобережжі, забезпечили наступність поколінь в українському русі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму руху.

Антонович Володимир Боніфатієвич (1834-1908)

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. — професор російської історії Київського університету; з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкнутість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, ідо були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні остаточно не з’ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, проте переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і має чудові відносини з ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за "нову еру" в україно-польських стосунках в Галичині та ін. Єдине, в чому в нього не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця свого життя залишався вірним тим словам, що завершували його "Исповедь"; "...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними..." І вони його визнали!

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) — один з найбільш визначних українських мислителів XIX ст., людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичних дій. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володимира у Києві, видавець українських безцензурних видань у Женеві, професор Вищої школи у Софії — такі офіційні віхи біографії вченого, мислителя, громадського діяча.

Він належав до молодшого покоління Старої київської громади. На час приєднання до громадівців М.Драгоманов був переконаним демократом. В український рух він влився з палким бажанням допомогти своєму народу. М.Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і перейти до розв'язання політичних, соціально-економічних та національних проблем. Таким чином, погляди Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію, в якій він намагався поєднати сучасні йому європейські політичні вчення та ідеї вироблені його попередниками в українському русі. Вона не одразу набула поширення у колі інтелігенції, але свіжі віяння благотворно діяли на молодь.

У суспільному русі в Україні завдяки Драгоманову з'явилась нова мета — досягти рівня передових європейських країн. Він вважав, що український рух мас поєднувати боротьбу як за демократичні, соціальні, так і за національні права. Патріотизм і демократія, на думку Драгоманова, випливають з природи українського народу, віками пригніченого і позбавленого своєї еліти.

Для українського руху важливими були погляди Драгоманова на майбутній державний устрій. Він не виступав за відокремлення України від Росії, стояв на федералістських позиціях. Однак при цьому Драгоманов виходив з можливості реорганізувати Російську імперію. Її він вбачав не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди виходили з положення, що він не бачив в українському суспільстві сил, які б могли довести справу національного визволення України до кінця. Не протиставляючи народів. Драгоманов доводив самобутність українців, їх здатність самостійно вирішувати питання суспільного життя. Сміливою була стаття Драгоманова "Пропащий час", в якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули. Він робив закид тим, хто забуває справу українського визволення, марнує надбання власного народу, відмовляючись від мови й культури. З болем у серці Драгоманов писав, що освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу.

Залишивши батьківщину. Драгоманов робив усе, що міг, щоб підняти український рух на новий політичний щабель розвитку. Його публіцистична, видавнича діяльність достойно репрезентувала український рух у Європі і будила молоде покоління українців до плідної праці в боротьбі за кращу долю України.

Драгоманов мав вплив не лише на українців у Росії, а й на галицьких українців. Його ідеї стали особливо близькими для молоді Галичини. Згодом там було засновано першу українську партію (Русько-українську радикальну партію).

Під впливом ідей Драгоманова в Наддніпрянській Україні постають молоді громади, в яких гуртувалась переважно студентська молодь. їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне і соціальне визволення.

Для українського руху цінними були не лише ідеї Михайла Драгоманова, а й його жертовність, послідовність у відстоюванні власних принципів. Погляди Драгоманова міцно ввійшли в суспільно-політичну думку другої половини XIX — початку XX ст.

Ключові дати

1861 р. — виникнення громад

1861-1862 pp. - журнал "Основа"

1873-1876 pp. — Південно-Західне відділення Російського географічного товариства

1891 р. — створення братства "тарасівців"

1898 р. — створення Загальноукраїнської безпартійної організації