1. Соціальний склад населення українських земель.

2. Литовські статути. Закріпачення українських селян.

Для феодального суспільства характерним с поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що розрізнялися між собою спадковим, юридичним становищем у суспільстві, певними правами та обов'язками. В українському суспільстві XIV—XV ст. основними станами були: шляхта, духівництво, міщани, селянство.

Шляхта була привілейованою верствою в Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. У Польському королівстві всіх феодалів називали шляхтою. Шляхта займала панівне становище у суспільстві, навіть диктувала свою волю королям.

У Великому князівстві Литовському феодали поділялися на дві нерівні групи: 1) шляхтичі, які тримали землі "за службу" (переважно це так звані "зем'яни служебні", які відносилися до різних замків); 2) магнати — князі та "пани", які володіли маєтностями за вотчинним правом, підлягали безпосередньо великому князю та могли навіть мати свої власні військові загони.

Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селян, що там проживали. Права феодалів закріплювали в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 pp., а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків. Так, Литовський статут 1529 р. зафіксував право вотчинного суду над селянами (якби шляхтича ударив "простий холоп або міщанин", за це йому належало відтяти руку).

У Великому князівстві Литовському всім керували магнати, а проста шляхта була усунута від керівництва державою та не мала тих привілеїв, що існували в Польщі. Найбільшими феодалами були князі. У Польському королівстві взагалі не було князів (це стосувалося також Галичини та Поділля). Майже всі князівські родини зосереджувалися на Волині. У тодішньому суспільстві була поширена приказка: "Королем стають, князем народжуються".

Наймогутнішим князівським родом були Острозькі. За родовими переказами, вони були нащадками князя Романа, сина Данила Галицького. Найвідомішим представником родини Острозьких був Костянтин Іванович (приблизно 1463— 1530) — великий гетьман литовський, каштелян віденський. За свою службу він отримав міста: Полонне, Луцьк, 3дол-бунів, Красилів, Чуднів та ін. Коли одного разу було прийнято рішення виставити у військо по одному вершнику від 8 "служб" (тобто "служебних" наділів), К. І. Острозький виставив 426 вершників.

Феодальна земельна-власність була фундаментом всієї системи експлуатації селянства. У тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння перебував процес поступового закріпачення селян. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину результатів своєї праці. У Польському королівстві ще в 1347 р. було оформлено закріпачення частини селян. Через кілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. З другої половини XV ст. у Польщі та Литві видаються різні постанови, які все більше поширювали владу феодалів над селянами.

Посилення експлуатації призводило до розгортання народних повстань. Серед найбільших повстань можна назвати селянське повстання під проводом Мухи і Борулі в Галичині та Північній Буковині в 1490—1492 pp.