Українська Історія - Оповідання з історії України

XI.

Який лад виробився на Україні після 1648 р.

За часів Б.Хмельницького земля козацька Українська, або Гетьманщина, простяглася від річок Случі, Горині й Припеті до московського рубежа (до теперішніх губерній Орловської, Курської та Харьківської). Значить, не вся Україна належала до Гетьманщини, бо ще зоставалися під Польшею: Галичина, Холмщина, часть Волині; та ще під Москвою була Україна Слобідська (Харківщина), що тоді тільки заселялася переселенцями з-за Дніпра.

Гетьманщина ділилася на полки й сотні, як тепер ділиться на губернії та повіти. Усіх полків тоді було 16. Полки звалися на йменнє свого полкового. города: Полтавський, Переясловський, Канівський, Корсунський, Брацлавський і т.и.

Полк ділився на сотні; до сотні звичайно належало яке-небудь містечко з ближніми селами та хуторами.

Під час великого перевороту 1648-1654 р. шляхта була побита або повтікала з України, а ті, що зосталися дрібні шляхтичі, поприставали до козаків - покозачилися. Зосталися вільні люде, було багато й вільної землі.

Окрім духовних і міщан, люде ділилися: на козаків, що одбували службу військову й за те вільні були од інших повинностей; і посполитих, що не одбували служби військової, за те повинні були одбувати повинности земські: поставлять підводи, робочих на громадську роботу, хліб і т.и. Козацькій старшині, замісто плати за службу, надавалися повинности посполитих, що мали постачати робітників панові й давати йому дохід з хазяйства, хоч сами посполиті були ще вільними й мали право вписуватись у козаки.

Ще здавна князі та королі надавали заселені людьми землі манастирям та церквам. Духовенство просило Хмельницького, щоб потвердив ті надання, бо й сама ж війна сталася, між иньшим, в інтересах православної віри. Хмельницький удовольнив бажання церков і манастирів, потвердив їм надання, - “для ліпшої хвали Божої”. Через те манастирі користувалися працею своїх “підданих” селян. Городи теж мали надані їм села й хуторі, щоб було з чого нести міські повинности.

Землі тоді було багато й кожний займав землю, де хотів, де знаходив вільну. Багаті люде, “дуки”, старшина козацька, - займали по багато землі, лісів, озер; гатили греблі й становили водяні млини для свого доходу; заселяли людьми нові слободи та хутори, й ті люде, поселені в чужих хатах, на чужому хазяйстві, мали одбувати повинности, або “послушенство” на своїх господарів.

Хто мав з чого збудувати свою хату й завести хазяйство, той займав землю, а в кого не було нічого, той селився на чужій займанщині й на чужому хазяйстві, ставав “підсусідком”.

Народ, прогнавши польських панів, не знав гаразд, як упорядкувати справу з землею, щоб усім добре було. Дуки хотіли сами стати замісто панів, і трохи згодом таки й стали. Вони дивилися на той лад, який був у сусідніх краях: у Польщі та Московщині, - і сами йшли тією ж стежкою, заводили поділ людей на стани, сословія: вільне - козаки, не зовсім вільне - посполиті, вище - старшина козацька та недобитки давньої шляхти, які де-куди позоставалися. Скоро ті нові “пани” почали випрохувати в

Москві грамоти на свої маєтки, землі, ліси, озера, села, хутори, на “послушенство” селян. Між поспільством вільніші були ті, що сиділи на вільній “військовій” землі, тоді як “підсусідки” та “піддані”, поселені на панських та манастирських землях, повинні були одбувати де-далі все більше “послушенство”. Жидам зовсім не дозволялося жити в Гетьманщині. Уніятів не зосталося.

Старі уряди й суди зникли за часів революції, зосталися тільки міські уряди й суди, заведені здавна (з війтами, бурмистрами, райцями, лавниками). Міщанам потверджені були давні права самоврядування. Майстратські та ратушні суди в городах та містечках заступили на якийсь час місце інших судів у всіх звичайних справах судових. Тільки на суді часто засідали, окрім урядників міських, також козацькі урядники: сотник, а в полку - полковник, суддя полковий і т.и.

Ненавиділи наші люде польське безладдє, панську самоволю; тяжко було жити за панування ляхів, без добре впорядкованого ладу, без кріпких судів, без певної власти публічної. Та й сами наші люде не мали де навчитися, як упорядкувати справи громадські, - хіба на Запоріжжю. Так же запорозьких звичаїв не вистачало для впорядкування життя “в городах”, по всій Україні.

Суди не мали своїх законів про те, як вести судові справи й які присуди мають бути в усяких справах цівільних і карних (гражданських та уголовних). Користувалися звичаями та старими, чужими, законами: Право Магдебурське, Зерцало Саксонське (або просто Саксон), Статут Литовський. Закони ті не підходили до нашого життя й часто не відповідали тому демократичному ладу, який завівсь на Україні. За те добре було, що уряд і суд стояв близько до простого люду, мусів правувати з волі народньої; суд відбувався прилюдно, перед народом, і се помагало рішати справи більше справедливо.

Головою цілого народу став гетьман, що попереду був головою самих тільки козаків. Гетьман правував з запомогою старшини генеральної, сказати-б - міністрів: генеральний обозний (начальник артилерії й припасу військового); генеральний суддя (їх потім було два); генеральний писарь (державний секретарь); ся служба мала велику вагу й не один генеральний писарь робився потім гетьманом; генеральний осаул - помічник у справах військових; були ще: генеральний бунчужний і генеральний хорунжий, що доглядали гетьманського бунчука й військової корогви.

У полку був головою полковник, що правував справами військовими й громадськими, з запомогою старшини полкової (обозний, суддя, писарь, осаул, хорунжий). Над сотнею начальником був сотник. У селі над козаками був отаман, над посполитими - війт.

Як гетьман або полковник посилав військо, а не сам його вів, то надавав до війська свого заступника або наказного гетьмана, наказного полковника, бо він командував і правував по наказу дійсного гетьмана чи полковника.

Військо Низове Запорожське правувалося своїми давніми звичаями, вибірало свого кошового й курінних отаманів, суддів і т.и. Запорожці вважали себе більш-менш незалежними од гетьманського уряду, хоч і брали велику участь у справах України.

Увесь уряд на Україні, від отамана й війта до самого гетьмана, мав бути виборний. Так саме й духовенство було виборне, від священика до митрополіта.

Сільська рада вибірала отамана, сотенна рада - сотника, полкова рада мала вибірати полковника і всю старшину полкову; військова рада мала вибірати гетьмана й старшину генеральну.

Тільки не було визначено - хто, коли й де має скликати яку раду; які справи в якій мірі й в якому порядку мають рішатись на раді. Не було зложено законів про державне й громадське правуваннє, про ввесь лад громадський. Через те виходили непорозуміння, безладдя, колотнеча, усобиці, війни. Через те бувало, що в одному місці виберуть одного гетьмана, а в другому - другого, й вони між собою воюють. Бувало й по три, й по чотирі гетьмани разом.

Спочатку полковниками поробилися найвидатніші ватажки козацького війська. Потім часто бувало, що замісто виборів, старшину полкову й сотенну настановляв гетьман, по згоді з старшиною генеральною. Так виборне право людей по-троху зникало.

Не виробивши точних законів про справи державні й громадські, про суд, про землю й відносини між собою козаків, посполитих і т.и., - народ український потроху втратив, розгубив трохи не все, що здобув за часів революції. Думалося, що те все впорядкується в спокійніші часи, як скінчиться боротьба з ворогами, та як забезпечена буде самостійність чи автономія України. Отже боротьба тяглась дуже довго, аж поки зникла й “козацька вільність”, і сама Гетьманщина...

Хоч війна й шкодила справам просвітним і культурним, а проте культура й освіта на Україні стояла ще високо. Було всюди багато шкіл, училися навіть дівчата й убогі сироти. Чужинці, що побували тоді в нашій стороні й в Московщині, описують те все в своїх книгах і дуже хвалять культурність нашого народу.

У ті часи освіта пішла з України в Московщину. З Київа викликали учених у Москву, а в Київ посилали молодих людей учитись. Київські учені принесли в Москву початки європейської “латинської” науки, якої раніш у Москві боялися; сі ж учені почали заводити в Москві школи, вистави театральні, писали для того твори, також усякі вірші. Те все писалося мовою церковно-слав’янською, з приміткою слів українських та польських. Київські учені помагали в Москві виправляти книги церковні, бо вони вміли мови грецької та латинської. Так сталося, що Україна або Київська Русь знов постачала освіту для Русі Північної, як се вже було раз у давніші часи, за київських князів Володимира та Ярослава.

Від часів царя Петра І завівся в Московщині звичай - наставляти архієреїв з Українців. Були такі часи, шо трохи не всі архієреї в Московщині були Українці. Вони там заводили школи та впорядковували справи церковні. Тільки з кінця XVIII віку звичай сей почав зникати.

Викликали в Москву з України не тільки учених богословів, учителів, а й ремісників, людей усякої вмілости.