Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Обов’язкові інформативні складові та традиції зображення одягу «сарматських» портретів

Оскільки особливості зображення представників українського козацтва як військової верстви дуже тісно пов’язані із певними традиціями сарматських портретів, варто пояснити кілька основних елементів, які характеризують ці зображення.

Перш за все слід звернути увагу на те, кого зображували. Як зазначала М. Лескінен, «ідеал шляхтича-сармата у Польщі XVI та XVII ст. побутував в двох іпостасях — лицаря-воїна та поміщика (земянина)»12.

———————

10 Where East meets West. Portrait of Personages of the Polish-Lithuanian Commonwealth 1576–1763. — Warsawa, 1993. — P. 49.

11 Ibid. — S. 50.

12 Лескинен М.В. Указ. соч. — С. 106.

Лицарський ідеал, що виник ще за середньовіччя, мав втілювати уявлення про особливе призначення аристократії. Головним обов’язком лицарства мав бути захист народу та вітчизни. Характерною рисою лицаря вважалася шляхетність, а його моральними якостями — благочестя та доброчинність. Справжній лицар не тримався за майно, іноді взагалі його не мав, бо, як солдат, мав у будь-яку мить пожертвувати своїм життям в ім’я свободи. Натомість йому були притаманні й інші риси, такі як честолюбство, жага слави, прагнення збагатитися за рахунок війни, а відтак його зовнішній вигляд мав виражати усі ці стремління. Тому його одяг мав бути пишним та багатим (у Польщі це додатково мало символізувати рівне становище з королем, а отже — свободу), а манери та жести — строго регламентовані13. В системі цінностей лицаря на першому місці перебували шляхетність походження, мужність, хоробрість, вірність королю та вітчизні, марнотратство та щедрість у поєднанні з презирством до фізичної праці та інтелектуальних занять, прагнення захищати віру предків та весь християнський світ від невірних. Візуальними символами ідеального лицаря-сармата були великі портрети, де шляхтич зображувався верхи на коні з шаблею в руці чи при боці й родовим гербом у верхній частині зображення (пізніше основними рисами сарматського портрета вважали саме наявність «гербу, кунтушу та шаблі»).

З позицій ідеології сарматизму, яка виводила лицарську верству у Польщі від стародавніх войовничих сарматів, основними героями історії могли бути лише полководці, воєначальники та правителі, чиї діяння вважалися набутком країни. Довести приналежність людини до історичних діянь її предків можна було лише через родовід. Саме тому особлива увага в шляхетському оточенні приділялася галереям портретів їхніх предків та гербам, до яких польський шляхтич ставився як до «самої дорогоцінної власності, а генеалогічний міф, з ними пов’язаний, сприймав без будь-яких заперечень як фактичну історію роду»14. Не менш важливе місце в житті польської еліти відігравала шабля, з якою не розлучалися, скрізь носили із собою, «з нею сідали за стіл, з нею лягали спати», що також відбилося на традиції зображення справжнього шляхтича тільки зі зброєю. Можна було зобразити короля без символів королівської влади, можна було владні клейноди покласти поруч із портретованим, а «не вкласти» їх у руки можновладця, але зображення шляхтича без шаблі категорично заборонялося.

———————

13 Там же. — С. 107.

14 Lewandowski I. Rzymska i rzymsko-sarmacka genealogia rodów szlacheckich w niektórych Herbarzach staropolskich // Świadomość historyczna Polaków. Problemy i metody badawcze. — Łódź, 1981. — S. 228.

Певним антиподом, на перший погляд, образу лицаря-шляхтича був образ лицаря-землевласника. По суті — це образ «мирної, доброї, незлобливої людини, гарного господаря, який цінує затишок, добробут, природу, родинні радості, і не є далеким від інтелектуальних занять»15. І якщо обов’язок лицаря-шляхтича полягав в обороні інтересів вітчизни, то обов’язок шляхтича-землевласника — у підтримці устоїв держави: традицій гостинності, благопристойності, родинних цінностей, добросусідських відносин тощо. Обидва образи не протистоять один одному, бо при потребі шляхтич-землевласник теж міг стати до зброї. Отже, саме такі погляди на устрій своєї держави та місце шляхти в ній обумовили існування щонайменше чотирьох композиційних типів портрета у «сарматському» стилі: офіційний парадний (коронаційний в інтер’єрі, кінний на повний зріст на тлі пейзажу чи поля бою), репрезентаційний одноосібний (на повний зріст чи поколінний в інтер’єрі, з обов’язковим зображенням герба, у традиційному одязі, з шаблею та іншими предметами, які додатково могли поінформувати глядача про чесноти зображеного, часто на темному тлі), репрезентаційний одноосібний (на повний зріст, поколінний чи погрудний, в традиційному одязі, обов’язково в обладунках, зі зброєю, на тлі пейзажу, сцени битви, в інтер’єрі, з гербом або без), репрезентаційний груповий, або родинний (на повний зріст, або в сидячих позах, із зображенням усіх членів родини (діти, невістка, зять, слуги), герба, на тлі пейзажу, архітектурних споруд, в інтер’єрі кімнати, на темному глухому тлі тощо).

Прикладами першого типу зображень можна вважати портрети Сигізмунда ІІІ, виконаний після 1624 р., Яна ІІ Казимира пензля Даніеля Шульца (1650) та Яна ІІІ Собеського, написаний невідомим придворним художником XVII ст.

Перший з них зображував короля в традиційному одязі, що сидить на троні в короні, з берлом та яблуком в руках, на тлі червоного балдахіну та колони, на яку падає тінь, через що вона виглядає контрастно чорною16 (до речі, саме поєднання червоного та чорного кольорів стало однією з характерних ознак «сарматських» портретів)17. Другий портрет представляв увазі глядачів фігуру короля в червоному жупані на повний зріст на тлі нейтрального архітектурного пейзажу з обов’язковою колоною та столом, що майже повністю закриті підбитою темнокоричневим бобровим чи куничним хутром делією портретованого. На столі була зображена корона, а в руці короля — короткий жезл. Характерною ознакою цього портрета було зображення ланцюга Ордену Золотого Руна.

———————

15 Лескинен М.В. Указ. соч. — С. 118.

16 Where East meets West... — P. 56.

17 Тананаева Л. Сарматский портрет... — С. 102.

Мал. 3. Даніель Шульц. Портрет Яна ІІІ Казиміра, 1650 р.

Третій портрет репрезентував постать короля верхи на гарцюючому коні на тлі пейзажу та батальної сцени. Король був зображений у традиційному шляхетському одязі, з шаблею у правій руці. Над його головою зображено птаха, який тримає в лапах жезл та булаву — символи влади визначного полководця18.

До другого типу зображень, які репрезентували тип шляхтича-лицаря, цілком можна віднести портрети короля Стефана Баторія пензля М. Кобера (1583)19, Анджея Фірлея, каштеляна люблинського (кін. XVI ст.)20, Яна Криштофа Тарновського, гетьмана коронного (кін. XVI ст.), Себастьяна Любомирського, каштеляна малогоського та войницького (бл. 1600), Криштофа Збаразького, старости кременецького (1627)21, Пьотра Александра Тарло, воєводи люблинського (друга чверть XVII ст.)22, Януша Радзивілла, гетьмана великого литовського, воєводи віленського (після 1654 р.)23, Миколая Острога, стольника, крайчого та підчашого коронного (друга половина XVII ст.)24, Александра Яна Яблоновського, великого хорунжого коронного, полковника коронних військ (1740)25, та інші.

———————

18 Where East meets West... — P. 111.

19 Ibid. — P. 50.

20 Ibid. — P. 77.

21 Ibid. — P. 77.

22 Ibid. — P. 76.

Мал. 4. Невідомий художник. Мал. 5. Невідомий художник. Портрет Себастьяна Портрет Яна Криштофа Любомирського, бл. 1600 р. Тарновського, кін. XVI ст.

До третього типу належав, зокрема, портрет Вінцентія Александра Корвіна Госевського, польного гетьмана литовського, генерала артилерії, пензля Даніеля Шульца (бл. 1662 р.), зі списом у правиці, головному уборі з пір’ям яструба, в кольчузі зі щитом на темному тлі26. Гетьман тут зображений в обладунку воїна панцерного війська27, що відповідало фактам його біографії, бо починав він свою службу полковником кавалерії у війську Януша Радзивілла, а після 1656 р. організував власним коштом кілька кінних корогв, які воювали проти шведів.

———————

23 Portret Polski XVII i XVIII wieku. — № 18.

24 Ibid. — № 18.

25 Ibid. — № 50.

26 Where East meets West... — P. 137.

27 Wimmer J. Dawne Wojsko Polskie XVII–XVIII w. — Warszawa, 2006. — S. 97.

Іншим зображенням такого типу є портрет Єжи Себастьяна Любомирського (невідомий художник другої половини XVII ст.)28, який представлений у лицарському обладунку західноєвропейського типу. Подібний обладунок належав Криштофу Радзивіллу і називався «Пьоруна»29.

Аналогічного плану твір належав пензлю невідомого художника XVIII ст., який зобразив Даміана Тишкевича, каштеляна мінського30. Однак найбільш цікавим (з точки зору наслідування в портретах українських діячів), слід вважати портрет Яна ІІІ Собеського, пензля Єжи Елеутера Шимоновича-Сємігіновського (після 1683 р.), який зобразив короля в обладунку, що дістав назву

Мал. 6. Даніель Шульц. Портрет Вінцентія Александра Корвіна Госевського, бл. 1662 р.

карацена. Цей вид озброєння з металевої «луски», яка приклепувалася на шкіряну основу двоматрьома закльопками, був дуже популярним не лише серед польської чи литовської, але й серед української шляхти. Обладунок, згідно з ідеями сарматизму про походження польської шляхти від войовничих сарматів, був навмисно стилізований під сарматські катафракти. Він був модним, престижним та надзвичайно дорогим. На відміну від звичайних обладунків, які використовували польські гусари, карацена могла бути не лише поясною31, а й на повний зріст. При цьому вона часто була прикрашена декоративними наплічниками та наколінниками із золота у вигляді обличчя «сармата»32, що створювало додатковий ефект «войоничості» власника.

———————

28 Portret Polski XVII i XVIII wieku. — № 44.

29 Wimmer J. Dawne Wojsko Polskie XVII–XVIII w. — S. 14.

30 Portret Polski XVII i XVIII wieku. — № 119.

31 Poczet hetmanów Rzeczypospolitej. Hetmani litewscy / Pod. Reddakcją Mirosława Nagielskiego. — Warszawa, 2006. — S. 195.

32 Wimmer J. Dawne Wojsko Polskie XVII–XVIII w. — S. 105.

Мал. 7. Єжи Елеутер Шимонович-Сємігіновський. Портрет Яна ІІІ Собеського, після 1683 р.

———————

Нарешті до четвертого типу портретів — шляхтичаземлевласника, шляхтича-сім’янина — можна віднести портрет того ж таки Яна ІІІ Собеського з родиною пензля Анрі Гаскара (1691)33, портрет Марії Казиміри з дітьми (Якубом Людвиком, Александром Бенедиктом, Яном, Костянтином Владиславом, Терезою Кунегундою)34, портрет Збігнева Оссолінського з трьома синами35, портрет молдавського господаря Єремії Могили з сином36 і навіть дуже цікавий портрет Дедеш Агі — посла кримського хана при польському дворі з синами та слугами37та ін.

Мал. 8. Анрі Гаскар. Портрет Марії Казиміри з дітьми (Якубом Людвиком, Александром Бенедиктом, Яном, Костянтином Владиславом, Терезою Кунегундою) 1691 р.

33 Україна — Польща: єдність зброї крізь віки. — К., 2007. — С. 44.

34 Where East meets West... — P. 112.

35 Ibid. — P. 146.

36 Ibid. — P. 154.

37 Ibid. — Р. 129.

Мал. 9. Даніель Шульц. Портрет Дедеш Агі з синами та слугами, 1664 р.

Оскільки розквіт «сарматського» портрета припав якраз на XVII ст.*, тобто на той час, коли відбувалося закладення традицій світського портрета на українських землях, необхідно звернути увагу на особливості одягу портретованих шляхтичів, бо це прояснює схоже та відмінне у зображенні козацьких строїв кінця XVII–XVIII ст.

Важливою складовою шляхетського вбрання XVI–XVIII ст. був жупан, який міг бути довгим до колін або навіть до середини литки, трохи приталеним та розкльошеним до низу. При цьому права пола мала глибоко заходити на ліву. Він мав довгі вузькі рукави та маленький комірець-стійку. Шили його з гладких тканин з візерунком (кармазину), а прикрашали ґудзиками, які були виконані в техніках емалі, гравірування та інкрустації коштовним камінням. Жупани, які призначалися для щоденного використання, шилися з тонкого сукна, а святкові — з шовку. Жупан, як правило, підв’язували м’якими тканими поясами або тонкими металевими, що були нашиті на шкіряну основу. Поверх жупана одягалася делія, яку шили з важких тканин, найчастіше пурпурного кольору, та підбивали хутром. Делія відрізнялася від шуби тим, що була розкльошена до низу і застібалася лише на шиї на єдиний великий ґудзик, який називався чапрага (czapraga). Крім того, цей вид верхнього одягу мав великий відкладний комір з хутра. На голові у чоловіків XVI ст., залежно від стану, могли бути пласкі шапки, оторочені хутром, ковпаки з оксамиту, але найчастіше — «баторувки» (batorówka). Такий головний убір прикрашався кітою — пучком з пір’я білої або чорної чаплі, журавля чи яструба або навіть кінчиком хвоста лисиці, які вставлялися в егрети, виконані з срібла, золота, а іноді дуже щедро прикрашені коштовним камінням38. Доповнювався костюм шкіряними чи сап’яновими чоботами жовтого (рідше червоного) кольору, які були трохи вищими за кістку, а їхні невеличкі підбори підбивалися металевими підковками. Саме у такому одязі можна побачити польського короля Стефана Баторія на портреті 1583 р. пензля М. Кобера.

———————

* Окремі риси, на думку дослідників цього мистецького явища, можна було зустріти ще в часах першого польського повстання на початку ХІХ ст.

Мал. 10. Мартін Кобер. Портрет Стефана І Баторія, 1583 р.

———————

У другій половині XVII ст. чоловічий стрій доповнився кунтушем. Цей різновид верхнього одягу відтоді став обов’язковою складовою костюму справжнього шляхтича. Специфічні рукави, розрізані майже по всій довжині або до ліктя, створювали характерні «вилоти». Кунтуш був сильно розкльошений від талії до низу. Підперезувався «кунтушовим пасом» — перськими або індійськими поясами, а з 40-х років XVIII ст. — поясами з мануфактур у Слуцьку, Гродно, Ліпську та Кракові. Такий пояс мав чітко обумовлений малюнок, сягав іноді 4,5 метрів в довжину та 45 сантимерів у ширину та був двостороннім. До пояса з лівої сторони на рапчах (rapczach), які прикрашалися шнурами та тасьмою, кріпилася шабля. Чоботи у цей час вже були вищими та доходили до коліна. Вони мали м’які халяви, а їхні підбори так само підбивалися металевими підковками. Хутряні ковпаки були замінені на низькі шапки з м’якої тканини, обшитої хутряною опушкою39. Часто такі шапки на татарський манер мали розрізану опушку спереду, де кріпилася прикраса з пір’я, хоча вже не така красива та коштовна, як кіта з егретом. Саме у такому одязі постає перед нами Януш Радзивілл на портреті пензля невідомого художника другої половини XVII ст.40

38 Тананаева Л.И. Сарматский портрет... — С. 101; Pomocnik historyczny: Wydanie specjalne. — 2011. — № 4. — S. 101; Кабинет драгоценностей Августа Сильного. Из собраний Зеленых Сводов, Дрезден. — М., 2006. — С. 78–79.

39 Pomocnik historyczny. — S. 100.

Цікаво, що польський «сарматизм» наприкінці XVI — на початку XVII ст. зазнав серйозних змін у трактуванні образу лицаря-шляхтича та самого поняття «сарматського народу», що невдовзі відбилося й на портретах. Спочатку литовська та українська шляхта однозначно вважалися людьми іншого ґатунку та не могли бути зараховані до «сарматів», однак вже невдовзі ситуація почала мінятися. Бути зарахованим до «сарматського племені» можна незалежно від етнічного походження, при умові католицького віросповідання та знатності роду41. Потім з’явилася концепція «homo militans» — «людини, що воює», яка прославляла людей сильних, мужніх, хоробрих, які вміли користуватися зброєю. У боротьбі з «ворогами» християнського світу, тобто з мусульманами, шляхта мусила звертатися по допомогу до тих, хто безпосередньо мешкав на кордоні зі східним світом, тобто до козаків. Саме вони іноді краще відповідали поняттю «homo militans», ніж сама польська шляхта. По мірі того, як козацтво набирало сили, виникла потреба в легітимації його прав та вольностей, відтак сарматська ідеологія дуже легко була пристосована до потреб нової верстви населення Речі Посполитої.

Мал. 11. Невідомий художник. Портрет Януша Радзивілла, др. пол. XVII ст.

Ще більш актуальним питання формування власної ідеології стало в часи становлення козацької держави. З того часу якщо поляки пов’язували своє походження з територією «Сарматії», то козаки слушно прив’язувалися до теренів «Скіфії». Визнаючи спільне слов’янське коріння, польська та українська військово-політичні еліти визнали своє походження від різних першопредків, якими вважали нащадків Ноя — Мосоха та Рифата відповідно. Якщо до чеснот сарматського лицаря належали захист батьківської (католицької) віри від невірних та ідея єдності християнського світу, то козаки стояли на сторожі православної віри, яку прагнули захищати і від католиків, і від мусульман. Якщо поляки пишалися своїм унікальним державним устроєм та політичною єдністю народу-шляхти, то козацтво пов’язувало свої державницькі традиції з традиціями Київської Русі, створивши при цьому власний устрій, який являв собою цікавий мікс західноєвропейських, річпосполитських та татарсько-турецьких політичних традицій. І нарешті, як стверджувала М. Лескінен, якщо «усвідомлення етнічної винятковості польського сармата виражалося перш за все у категоріях політичних та етичних, то східнослов’янський сармат підкреслював свою етнічну самобутність, відмінність, апелюючи до релігійної (конфесійної) традиції та слов’янського спадку»42. Саме цими уявленнями визначалися подібність та відмінність у зображеннях польських лицарів-шляхтичів та представників козацько-старшинської верхівки, яка перебрала на себе функції військової та політичної еліти в Українській державі.

———————

40 Portret Polski XVII i XVIII wieku. — № 36.

41 Лескинен М.В. Указ. соч. — С. 72.