Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Розділ 13

ДЕРЖАВНА ПЕЧАТКА ГЕТЬМАНАТУ

Одним із найважливіших атрибутів Української держави XVII– XVIII ст. була державна печатка. За тогочасною термінологією вона називалася військовою, тобто відображала військовий характер Гетьманату¹. У «Договорах і постановах…» 1710 р. читаємо: «А тое все подписомъ руки моей власной и печатью войсковою ствержаю»². Є й інший переклад пам’ятки, де печатка названа державною: «quas ipse sigillo Exercitus Zaporoviensis publico… confirmavit» («які він державною печаткою Війська Запорозького… ствердив»)³. Іноді вживали термін «енералною восковою», як в універсалі Юрія Хмельницького від 7 лютого 1660 р.⁴, або «при печати войсковой Генеральной канцелярии», як в універсалі Павла Полуботка від 8 серпня 1722 р.⁵ Бунчуковий товариш Іван Забіла проілюстрував свої витяги з козацьких літописів кольоровим зображенням печатки з промовистою назвою «divina Providencia anno 1576 sigilum Ucrainie» («під Божим покровительством року 1576 печатка України»)⁶. За Кирила Розумовського користувалися термінами «национальная», «национальная малороссийская»⁷. Ця еволюція термінів вказує на те, що у свідомості принаймні частини козацької старшини у середині XVIII ст., незважаючи на складні процеси українського державотворення, відбувся перелом у сприйнятті печатки вже як саме державного, а не корпоративного клейнода. В історичній літературі широко розповсюджений термін «гетьманська печатка».

———————

1 Універсали Павла Полуботка (1722–1723) / Упор. В. Ринсевич. — К., 2008. — С. 58–59, 84; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). — К., 2003. — С. 39.

2 Універсали Івана Мазепи (1687–1709). — К., 2006. — Част. ІІ. — С. 647; Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. — К., 2005. — С. 599–600.

3 Україна–Швеція: На перехресті історії (XVII–XVIII століття): Каталог міжнародної виставки / Упор. Ю. Савчук. — К., 2008. — С. 189, 191.

4 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / Упор. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. — Київ–Львів, 2004. — С. 143.

5 Універсали Павла Полуботка (1722–1723). — С. 84.

6 Ситий І. Книги Забіл (1671–1745) // Сіверянський літопис. — 1999. — № 1. — С. 116; Його ж. До питання про великий герб України // Сіверянський літопис. — 2006. — № 1. — С. 109–110. Репліку цього зображення див.: Hryhorij Hrabjanka’s. The Great War of Bohdan Xmel’nyc’kyj = Григорія Грабянки Действия презельной брани Богдана Хмелницкого. — Distributed by Harvard University Press for the Ukrainian Research Institute of Harvard University = Український науковий інститут Гарвардського університету, 1990. — V. 9 = Т. 9. — P. 14 = С. 14.

7 Ситий І. Гетьманські печатки // Слава українського козацтва. — Київ–Мельбурн, 1999. — С. 115; Його ж. Гетьманські та козацькі печатки (українська сфрагістика) // Україна — козацька держава: Ілюсторована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах. — К., 2004. — С. 546–553; Його ж. Гетьманські універсали й печатки у збірці Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського // Пам’ятки України. — 2001. — № 1–2. — С. 148–154; Його ж. Клейноди останнього українського гетьмана // Знак. — 2001. — Ч. 24 (жовтень). — С. 8–9;Його ж. Невідомі печатки Івана Скоропадського та Кирила Розумовського // Знак. — 1998. — Ч. 15 (березень). — С. 3.

Вступні зауваги та історіографія проблеми

Базовими працями для вивчення державної печатки є розвідки Д. Яворницького, М. Слабченка, І. Крип’якевича, О. Каменцевої, В. Фоменка, І. Ситого, О. Однороженка, Ю. Савчука⁸.

Передісторія державної печатки Гетьманату починається в останній третині XVI ст., коли козацтво сформувалося як стан, як реальна сила, з якою були змушені рахуватися правителі держав, що оточували Україну. З цього приводу В. Брехуненко пише: «Тим часом історична доля розпорядилася так, що козакам випало підважити звичну стратифікацію українського суспільства. У процесі перетворення на окремий стан козацтво, зараховуючи себе до “людей рицарських”, забажало виділення й собі місця “під сонцем”; а в середині XVII ст. таки здолало де-факто це місце здобути ... Запущений з гори ще на початку 60-х рр. XVI ст. процес визнання за козацтвом статусу окремого суспільного тіла логічно вилився в запровадження реєстру. Це дало козакам точку опори у змаганнях за своє улегітимнення в становій структурі річпосполитського соціуму саме як “людей рицарських”»⁹.

———————

8 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — К., 1990; Слабченко М.

Материалы по малорусской сфрагистике. — Одесса, [Б. г.] — 16 с.; Крип’якевич І. З козацької сфрагістики // ЗНТШ. — Львів, 1917. — Т. 123–124. — С. 1–16; Каменцева Е. Две украинские печати XVIII в. из собрания ГИМ // Нумизматика и сфрагистика. — К., 1963. — Вып. 1. — С. 203–205; Фоменко В. Військові печатки запорожців // Історичні джерела та їх використання. — К., 1972. — Вип. 7. — С. 152–160; Ситий І. Гетьманські печатки; Його ж. Гетьманські універсали й печатки у збірці Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського; Його ж. Державна печатка Гетьманщини доби Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2009. — № 4. — С. 3–14; Однороженко О. Українські державні, земельні та міські печатки козацької доби (кінець XVI–XVIII ст.) — Харків, 2003. — 218 с.; Савчук Ю. Невідома матриця печатки Війська Запорозького Низового зі збірки відділу нумізматики Державного історичного музею у Москві // Terra cossаcorum: Студії з давньої і нової історії України: Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. — К., 2007. — С. 317–335.

9 Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська Рада 1654 року. — К., 2005. — С. 140, 146.

У 1576 р. польський король Стефан Баторій визнав цей факт, надавши Війську Запорозькому печатку з гербом. Про це Г. Граб’янка писав так:

«Сей на печати малороссийский войсковий герб, то есть воин в колпаку перекривленном, на плещах мушкет, а при боку шаблю и козацкий рог с порохом кули меющий»¹⁰.

Дослідники відмічають відсутність зображення печатки у творі Григорія Граб’янки¹¹. Якоюсь мірою цю прогалину може заповнити виявлений нами у т. зв. «Книзі Забіл»¹² малюнок гетьманської печатки, зроблений у 40-х роках XVIII ст., про який йшлося вище, з цікавим приписом: «Anno 1576: sigilum Ucraini» та коментарем: «При короле Стефане Баторіи дано гетмана Богданка й старшину оучредил меж ними и дал гетману булаву, корогов, бунчук й печат сребром войска рицер з самопалом, на голове колпак перекрывленный и рог при боку, сей гетман Крым повоевал. Году 1576:». Навколо зображення, яке іконографічно подібне печаткам Івана Скоропадського та Данила Апостола, абревіатура — «П М Є Ц П В В З О С Д» («ПЕЧАТЬ МАЛОРОССІЙСКАЯ ЄГО ЦАРСКОГО ПРЕСВЕТЛОГО ВЕЛИЧЕСТВА ВОИСКА ЗАПОРОЖСКОГО ОБОИХ СТОРОН ДНЕПРА»)^*. Можливо, цей малюнок був взорований з малюнка Григорія Граб’янки, адже відомо, що оригінал рукопису не зберігся, а Граб’янка був одружений із сестрою упорядника книги Івана Забіли, тож останній міг використати наробки родича у своїх історичних нотатках¹³.

Поява цієї емблеми невипадкова. Український народ під владою Польщі й Литви не мав належного захисту від нападів кримських татар, які з 1475 р. почали систематично спустошувати Україну¹⁴. Це і стало підґрунтям формування козацького стану — недержавних збройних сил українського народу, а польський король лише юридично затвердив існуючий факт, надавши у 1576 р. герб Війську Запорозькому — зображення козака, озброєного рушницею та шаблею.

Поява козака на печатці була обумовлена менталітетом українського суспільства XVI–XVII ст. Як приклад наведемо міркування Мелетія

———————

10 Грабянка Г. Действия презелной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого с поляки... 1710. — С. ХХІV.

11 Гавриленко В. Українська сфрагістика. Питання предмета та історіографії. — К., 1977. — С. 34.

12 Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського (далі — ЧОIМ). — Інв. № Ал 14. — Арк. 9.

* Тут і далі написи на печатках передаємо у спрощеному вигляді, мовою, наближеною до тогочасної ділової.

13 Ситий І. Книги Забіл (1671–1745). — С. 119. Київський історик А. Бовгиря заперечує авторство Г. Граб’янки.

14 Кримський А. Твори: У 5 т. — К., 1973. — Т. 4: Сходознавство. — С. 408.

Смотрицького: «Козаки, хоча і люд рицарський, однак християни і християни ортодоксальні, православні. Хто ж їх до справ віри неналежної може приневолити, адже їх церква наша руська за своїх членів має? Хіба то в церкві божій новина воїнам одиноким, ротами і полками за віру, за ім’я Христове на пролиття крові своєї і на смерть себе віддавати? І козаки також люд військовий, що в школі віри і в школі діла рицарського вихований»¹⁵.

Підтвердження нашої думки знаходимо й у листуванні архієпископа Лазаря Барановича: «Еще Овидій писалъ объ нихъ (козакахъ): “Гдѣ только гордый турокъ поставитъ свои великолепные ставки, тамъ черкасы обыкновенно поднимаютъ страшную бурю. Бывает, впрочемъ, и мир иногда у нихъ, но на него нельзя полагаться. Если гдѣ сегодня миръ, тамъ на утро, смотри, кровавое оружіе. Живя между непріятелями, постоянно нахожусь въ опасности… что это за народъ, что за привязчивый и ѣдкій, у которого въ рукѣ лукъ, сабля, самопалъ, с кѣмъ сдружится, за того и стоитъ. Дай богъ и намъ наслѣдовать его, сдѣлавши что нибудь доброе здѣсь еще для церкви божей… мы хотя и умираемъ, а все таки сѣемъ”»¹⁶. І далі: «Козакъ — сущая буря, которой и надпись такую даютъ: бурѣ должно покоряться. Козакъ — это вѣтеръ въ полѣ; мы, рабы божіи, среди этаго вѣтра, подобно былинкамъ гнемся, но не ломаемся; дѣлаемъ свое дѣло и чрезчуръ имъ снисходимъ»¹⁷. На думку архієпископа, приборкати козацьку стихію, захистити православну віру в Украіні могла лише царська влада: «Одно только прибѣжище для бѣдной Руси под крильями орлиныя; под ними скорѣе можно укрыться, если только самопал вѣрно поражать будетъ воровъ царскихъ»¹⁸. Тут маємо цікаве символічне трактування української ситуації, що знайшло своє образне втілення на печатках.

Влучну характеристику особливостей українського менталітету, що вплинули на формування сфрагістичної емблематики (і не тільки), дав визначний публіцист XVI ст. Станіслав Ориховський у своєму листі від 1564 р. до Яна Франціска Комендоні: «Вітчизна моя Русь простягається над річкою Тиром ... Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татар, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри — частково слов’янської, частково латинської — на такому ступені, який був необхідний для ведення служби божої і до вироблення законів»¹⁹.

———————

15 Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI–XVIII століть: У 2 кн. — Кн. 1: Ренесанс. Раннє бароко. — К., 2004. — С. 245.

16 Письма преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. — Чернигов, 1865. — С. 50, 52.

17 Там же. — С. 53.

18 Там же. — С. 65.

Релігійність стала домінантою українського менталітету завдяки тому, що «Україна дістала з Візантії через південних слов’ян тільки те, що могла прийняти й що мала грецька література візантійського періоду, себто замість літератури класичної Греції головне оповідання про Христа та святих, богословські статті й поучення, все те з виразним аскетичним характером. ...Вплив аскетичних писань на життя давньої України був величезний і всесильний»²⁰.

Стосовно малюнка на печатці варта уваги думка П. Саса: «Для запорожців вогнепальна зброя поставала в особливому соціокультурному вимірі. Поза своїм утилітарним призначенням — бути засобом ведення війни, вогнепальна зброя використовувалася козаками у ритуалізованих дійствах. Вона була також чутливим інструментом впливу на колективне підсвідоме, що проявлялося у спільному переживанні радості. Виконання вогнепальною зброєю такої ролі зумовлювалося як актуальною воєнною практикою — гармати і мушкети складали основу бойової міці запорозької піхоти, так і технічними її особливостями: постріл супроводжувався вражаючим ефектом — вогняним спалахом, оглушливим звуком, пороховим димом. Для запорожців вогнепальна зброя була ще й ознакою їхньої групової тотожності як військової спільноти. У цьому відношенні вона вирізняла їх від цивілізаційної моделі, яку уособлювали їхні традиційні противники — татари, головною зброєю яких виступали лук і шабля...:

Татари часту стрільбу на наших звертають,

З кривавих луків зі свистом їхні стріли злітають.

Наші також з довгих рушниць по татарах стріляють,

Татари стрімголов з міста утікають»²¹.

У козацькому середовищі зброя вписувалася в контекст військового престижу, гідного корпоративного представництва. Козаки наділяли її магічними властивостями, ставилися до неї, як до живої істоти²². Архетип такого ставлення відбився у підписах до народних картин «Казак Мамай», що набули поширення в українському малярстві XVII–XIX ст.:

«Якъ извикли насъ ляхи дурити, а надѣя певна мушкетъ сѣромаха, та еще не заржавѣла и шабля

моя сваха, хоть уже не разъ пасокою въмилась, да и теперь якъ бы разозлилась.

Случалось минѣ и не разъ въ степу варити пиво: пивъ

турчінъ, пивъ татаринъ, пивъ и ляхъ на диво, то и теперъ до

вражого батька валяеця въ степу с похмѣля головъ, костокъ мертвіхъ, отого весѣля»²³.

———————

19 Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI–XVIII століть. — С. 44.

20 Там само. — С. 41.

21 Сас П. «Мушкет-сіромаха» і «шабля сваха»: Соціально-психологічні установки, соціокультурні орієнтації та моделі поведінки запорозьких козаків (80-ті рр. XVI — початок XVII ст.) // Соціум. Альманах соціальної історії. — Вип. 1. — К., 2002. — С. 74– 75.

22 Тоїчкін Д. Козацька шабля XVII–XVIII ст.: Історико-зброєзнавче дослідження. — К., 2007. — С. 167.

Таким чином, лук, дійсно, у свідомості козаків ототожнювався зі Сходом, а от мушкет — це зброя християнська.

О. Галенко вважає, що лук та козак з мушкетом — це символіка східного походження: «“Лук” служив за головний символ козацької доблесті та лицарства — як і в османців. Отже, джерелом запозичання цього символу в лицарській козацькій ідеології була, швидше за все, Османська імперія»²⁴. І далі: «Підсумовуючи, можна ствердити, що піднесення ролі вогнепальної зброї серед козацтва стало логічним проявом загального процесу розвитку технології війни, що охопив як Схід, так і Захід. Однак малоймовірно, щоб символічне пошанування козаками рушниці брало початок з Заходу. Цьому б мала стати на перешкоді прив’язаність до старих лицарських символів консервативної шляхти Речі Посполитої, а саме до урівняння з шляхетським станом прагнуло в своїх соціальних претензіях козацтво, використовуючи шляхетських етос як взірець власних лицарських аспірацій. Натомість успіх, з яким українські козаки скопіювали яничарську піхоту як воєнну силу, грізну власне рушницями, створив вагомі підстави піднесення рушниці до символу козацького війська і ширше — привілейованого збройного стану, чого десятиліттями добивалося козацтво. Втім, у зв’язку з недослідженістю витоків козацької геральдики залишається неясним, чи не пов’язується відома печатка Війська Запорозького — козак з мушкетом — із геральдичним колом Трансільванії, батьківщини короля Стефана Баторія, теж достатньо щільно поєднаної з османською традиціею»²⁵.

———————

23 Цит. за: Сас П. «Мушкет-сіромаха» і «шабля сваха»… — С. 76.

24 Галенко О. Лук та рушниця в лицарський символіці українського козацтва: парадокси козацької ідеології і проблема східного впливу // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — К., 1998. — Т. 5. — С. 106.

Доречно відзначити, що і в часи Київської Русі на печатках викарбовували озброєних мечами та списами святих патронів, які мали вигляд воїнів. Воїна, що тримає в руці спис та щит, бачимо на печатках князів Мстислава Володимировича, Ізяслава Ярославича, Всеволода Юрійовича, Мстислава Мстиславовича, Романа Мстиславовича, Святослава Всеволодовича²⁶.

Як бачимо, іконографія козацьких печаток сягає сивої давнини і вказує на те, що політична ситуація ХІ–ХІІІ ст. була багато в чому подібна до тієї, що склалася в XVI–XVIII ст., коли українцям-хліборобам завжди треба було тримати в руці або спис, або мушкет та вірити в заступництво Бога та Богоматері, щоби відстояти своє право на життя.

Підтвердженням опосередкованого зв’язку між козацькою і давньоруською емблематикою є наступна думка: «“Вірші на жалісний погреб” К. Саковича — твір особливий тим, що на козаків автор дивиться як на державоносну еліту і підносить, оспівує, декларує козацького вождя як правителя нації — досі так козацьких проводирів не трактували. ...Касіян Сакович бачить Україну як пряму спадкоємицю Київської України-Русі, вважає, що українці походять із коріння Яфета (біблійний герой, син Ноя, якому нібито віддані були північні й західні країни), вони нащадки Олега Роського і Володимира Великого. ...Звертання до символічної гербової спадщини Київської Русі не випадкове, бо з XVI ст. постала ідея реставрації Київської держави у творах С. Ориховського, Й. Верещинського, С. Пекалида, С. Наливайка»²⁷. Але пряма екстраполяція ситуації доби Київської Русі на козацькі часи недоречна, бо багато чого просто забулося. Про це свідчать рядки з поеми Івана Домбровського «Дніпрові камені» 1619 р.: «Тож і про Кия вже майже забуто, а те, що відомо, ніч мовчазна поглинає. Ми прадідів наших забули!»²⁸.

———————

25 Там само. — С. 110.

26 Ситий І. Князівська булла XI ст. // Сіверянський літопис. — 2010. — № 6. — С. 9–10; Його ж. Печатка Святослава Ярославича // Скарбниця української культури: Збірник наукових праць. — Вип. 13. — Чернігів, 2011. — С. 103–104; Літопис Руський / Пер. Л. Махновець. — К., 1989. — Мал. 118, 179, 180, 183, 288, 516, 498, 502, 515; Князівські печатки сформувалися під впливом відповідних візантійських. Схожі процеси відбувалися й у Західній Європі (Лебек С. Происхождение франков. V–IX века. 1. Новая история средневековой Франции. — М., 1993. — С. 7, 9, 278). З часів Київської Русі Чернігівщина була провідником іноземних сфрагістичних традицій, про що свідчать дослідження сучасних істориків: «Нам здається, що князь, значна частина правління якого пройшла у причорноморський Тмутаракані, міг перебувати під безпосереднім впливом візантійських сфрагістичних традицій, а, отже, і його печатка мала б раніше від інших руських набути рис, які поширилися у Русі тільки у другій половині XI ст. Більше того, — чи не слугував Мстислав Володимирович за одного з посередників у передачі традицій візантійських булл на Русь?» (Плахонін А. Давноруська провінційна династія в світлі сфрагістичних джерел (Ігор Ярославич та його нащадки) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірка наукових праць та спогадів. — № 6 (7): У 2 част. — Ч. 1. — К., 2001. — С. 138).

Крім того, про причини появи козацького герба можуть свідчити і наступні рядки: «Зовсім недавно, в часи П. Сагайдачного... виношувалася ідея Козацької держави з центром у Трапезунді... Практичного висліду вона не дістала, але важливим у цій ситуації було те, що сама ідея козацької держави не тільки була проголошена повторно після С. Наливайка та Й. Верещинського, які основи її виповіли ще в 1596 р., але й було вчинено практичну спробу її втілити»²⁹.

Слід зазначити, що реалії повсякденної боротьби за своє право на життя в оточенні агресивних сусідів викликали створення відповідної емблематики — комбінації християнських і військових знаків (хрест, зірка, півмісяць, серце, шабля, спис, стріла, лук), які взагалі найбільш поширені у козацькій сфрагістиці³⁰. Надання клейнодів узаконювало, легітимізувало владу гетьмана та підтверджувало особливий статус козацтва. З цього приводу М. Грушевський писав: «Павлюк хотів дістати від короля клейноти, щоб тим був санкціонований вчинений ним переворот і новий режим козацький»³¹. Про це свідчить і лист гетьмана Конєцпольського до брацлавського воєводи Потоцького, коли він хотів реформувати козацтво після розгрому Павлюка: «Я писав до п. воєводи брацлавського, аби армату, печать, булаву — що вони зовуть клейнотами, він їм не віддавав, а затримав до дальшого розпорядження й. королів. милости»³².

14 (24) липня 1637 р. на козацькій раді під Боровицею королівські комісари Адам Кисіль та Станіслав Потоцький заявили про зраду козаків королю: «Що за таку зраду вже сам Бог кровию їх їм засуд написав, і вони ніякого милосердя і пожалування не гідні — так як в бою стратили армату, хоругви, комишини, печать, клейноти всі королями надани, — так стратили і свободи всі і наступство виборних старшин, і тепер прийшли до того, що або ім’я козацьке мусить згинути, або инший лад мусить бути... Потім старшого, котрого вони були собі настановили, видавши Павлюка, звелено положити бунчуки, булаву, печать, так само всім полковникам, які були при нім, а скинувши їх, визначено їм нових полковників; нарешті прочитано їм списані їх обов’язки, що вони мали підтвердити присягою, і вони все те покірно вчинили»³³. Цікавий момент. Свою присягу козаки скріпили печаткою: «Дали ми се письмо — сей кривавий обов’язок наш, за печатю військовою і підписом писаря військового»³⁴. Зрозуміло, чому свій підпис поставив Богдан Хмельницький, який на той час виконував обов’язки писаря, адже Павлюк і полковники були позбавлені влади, а нового гетьмана ще не було. А ось печатка? Її ж поклали до ніг комісарів! Виходить, що печатку одразу ж після ритуального покладання повернули писарю, аби узаконити присягу.

———————

27 Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI–XVIII століть. — С. 227, 292.

28 Там само. — С. 265.

29 Там само. — С. 287.

30 Замлинський В., Дмитрієнко М. Геральдика України // Україна. — 1992. — № 14. — С. 2.

31 Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — Т. 8. — Ч. І. — К., 1995. — С. 257.

32 Там само. — С. 273.

Про вагомість печатки свідчить також пункт Зборівської угоди «Декларація ласки короля й. мил. дана на пункти прошення Війська Запорозького»: «А се споряженнє реєстру гетьманом війська Запорозького має бути відправлене до найдальше до Нового року свята руського, таким порядком: гетьман війська Запорозького має зладити поіменний реєстр всіх вписаних в козацтво за підписом руки своєї й печатю військовою»³⁵. На Корсунській раді королівський посол Станіслав Беньовський вимагав, щоб Семен Глухівський негайно повернув печатку і віддав її Павлу Тетері. На це претендент на гетьманську булаву заявив: «…коли у Війську Запорозькому щось зміниться і виникне незичливість до природного володаря, тоді я не хочу знати не тільки печатку, а й України»³⁶. Гетьман Юрій Хмельницький у своїх статтях 1659 р. наполягав на тому, щоб без відома гетьмана, без йогограмоти з військовою печаткою «никто-бы от Его величества из Войск Запорожских в милость царскую принимаем не был»³⁷.

———————

33 Там само.

34 Там само. — С. 275.

35 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 8. — Ч. ІІІ. — С. 215; Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. — К.–Нью-Йорк, 2003. — С. 363.

36 Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). — С. 153.

37 Бантыш-Каменский Д. История Малой России: В 3 частях. — К., 1903. — С. 233.