Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

У пошуках іноземного протектора

У цих надзвичайно складних умовах перед українською владою гостро постало питання пошуку країни-протектора, на чию військову підтримку можна було б розраховувати62. В історіографії висловлене припущення, що апелюючи одразу до кількох монархів, українська влада допускала можливість одночасної підлеглості кільком протекторам, тобто проводила політику полівасалітетної залежності63. Проте, як на нашу думку, Б. Хмельницький дотримувався іншої концепції міжнародних відносин — він розглядав протекторат лише як один із дипломатичних засобів досягнення своєї мети, тобто прагнув за допомогою політики лавірування схилити якусь із сусідніх країн вступити у війну проти Речі Посполитої, щоб вибороти незалежність України, а в останній момент відмовитися від юридичного оформлення акту протекції. Такими реальними претендентами могли розглядатися Османська імперія та Московська держава.

———————

61 Кордуба М. Проба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею // ЗНТШ. — Львів, 1908. — Т. LXXXІV. — С. 5–32; Мацьків Т. Цісарське посольство до Б. Хмельницького в 1657 році // Український історик. — 1973. — № 3–4. — С. 127–132; 1974. — № 1–3. — С. 65–75; Олянчин Д. Українсько-бранденбурзькі зносини в XVII ст. // ЗНТШ. — Львів, 1931. — T. CLI. — С. 151–179; Плохий С.Н. Ватикано-польские отношения 1648–1654 гг. (Анализ папских бреве) // Вопросы новой и новейшей истории. — К., 1987. — Вып. 3. — С. 116–121.

62 Степанков В. Переяслав 1654 року: витоки, сутність, наслідки // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних відносин: Зб. наук. праць. — К., 2003. — С. 100–106.

63 Цю концепцію в сучасній українській історіографії достатньо ґрунтовно розроблено в циклі праць доктора історичних наук Т.В. Чухліба.

Логічним кроком в умовах існування Зборівського польсько-кримського договору, як на наш погляд, було б прийняття гетьманом і старшиною протекції Порти, що істотно змінило б ситуацію на користь України, насамперед убезпечило б її від підступності кримських зверяників, а відтак унеможливило би Берестечкову катастрофу. Водночас надавався шанс успішно завершити війну з Річчю Посполитою й об’єднати у межах єдиного державного організму всі українські землі. Повертаючись у кінці листопада 1648 р. з походу, гетьман відправив до Стамбула нове посольство з листом (частина дослідників ставить під сумнів його автентичність, засновуючись на збереженій копії) до султана, в якому повідомив про звільнення від Польщі й узяття під свою владу «України», Білої Русі, Волині та Поділля «аж по Віслу» та порушив клопотання про прийняття звільнених земель під його протекцію64. Лист був прийнятий прихильно (уряд Мегмеда IV прагнув послаблення позицій Речі Посполитої), й узимку 1649 р. султан наказав сілістрійському паші та хану допомагати українцям у війні проти Польщі65.

Новий етап в українсько-турецьких відносинах розпочався в липні 1650 p., коли Б. Хмельницький із великими почестями зустрів посольство Осман-аги. Переговори завершилися успіхом. Гетьман зобов’язувався не допускати морських походів запорожців, не брати участі в антиосманських акціях, підтримувати союз із Кримом. Натомість посольство А. Ждановича, що вирушило до Стамбула, одержало завдання просити султана про допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою, заміну молдавського господаря, а також мало висловити згоду на протекцію султана. В кінці року Мегмед IV прийняв ухвалу взяти Б. Хмельницького «під крила й протекцію неосяжної Порти». Остання мала набрати чинність лише після відповідного рішення старшинської ради та присяги з боку гетьмана й старшини. Припускаємо, що саме на цей час припадає і підписання торговельної угоди, якою, до речі, передбачалося перебування в столиці імперії Османів українського резидента66.

У лютому 1651 р. турецький уряд вислав до Чигирина посольство, що везло гетьману атрибути влади, у тому числі диплом на володіння «Руським князівством», й мало запропонувати відправити «великого посла» до Стамбула для затвердження угоди про прийняття протекції. Її умови були сприятливими для козацької України: вона звільнялася від сплати данини, мала надсилати у розпорядження султана військові підрозділи й запобігати козацьким морським виправам67.

———————

64 Документи Богдана Хмельницького… — С. 628.

65 Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Хмельницького і формування його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.). — Львів, 1993. — С. 54–55.

66 Архів головний актів давніх (далі — АГАД). — Ф. 3. — Козацький відділ. — Картон № 42. — № 27. — Арк. 7–8; Бутич І. Два невідомі листи Богдана Хмельницького // ЗНТШ. — Львів, 1991. — Т. ССХХІІ. — С. 319–326.

Проте політична еліта й надалі залишалася у полоні старої концепції загравання зі Стамбулом і Москвою. Прийнявши у квітні 1651 р. Османагу, Б. Хмельницький, враховуючи ці настрої, був змушений відмовитися навіть від оформлення військової допомоги. Щоправда, у вересні й грудні гетьман знову порушував перед султаном клопотання про прийняття України під його протекцію. З аналогічними завданнями українські дипломатичні місії направлялися до столиці Османської імперії і у 1652, і у 1653 рр. Для вирішення цього питання двічі збиралася старшинська рада, однак більшість присутніх відхиляла цю пропозицію68. Давалася взнаки традиційна неприязнь до мусульманського світу.

Ще в 1647 р. Б. Хмельницький як потенційного союзника «однієї з нами віри» розглядав Московську державу69. Розпочавши повстання, він, щоб упередити появу в Україні російської армії, зосередженої у прикордонних містах70, після Корсунської перемоги вирішив схилити Олексія Михайловича до ведення воєнних дій проти Польщі. 18 червня 1648 р. гетьман звернувся з листом до царя, пропонуючи йому розпочати боротьбу за польський трон та обіцяючи допомогу з боку Війська Запорозького. Через місяць у листі до путивльського воєводи гетьман ще раз повторив пропозицію, «штоби он (Олексій Михайлович. — Авт.) ляхам і нам паном і царем бил одноє віри греческое...»71.

Проте російський уряд, який виношував план династичної унії з Річчю Посполитою для повернення Смоленська й Сіверської землі, ухилившись від прямих воєнних дій проти України, водночас вирішив продемонструвати Варщаві «щирість» своєї дружби72. Тим самим Москва, по суті, започаткувала подвійну гру, розраховану на довготривалість українсько-польської війни, яка виснажувала б обидві сторони.

———————

67 Воссоединение Украины с Россией. — Т. III. — С. 65, 80: Документы об освободительной войне украинского народа… — С. 565; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Ч. 1. — С. 135–138; Чухліб Т. Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст. // Україна та Росія… — С. 159.

68 Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький... — С. 401, 418.

69 Grondski S. Historia belli cosacicopolonici. — Pestini, 1789. — Р. 49–50.

70 Гой П. Дипломатичні стосунки України… — С. 62–64; Джеджула Ю. Таємна дипломатія Богдана Хмельницького // Політика і час. — 1993. — № 12. — С. 88.

71 Документи Богдана Хмельницького… — С. 48–51, 57.

72 Востоков А. Первые сношения Богдана Хмельницкого с Москвой // Киевская старина. — 1887. — Т. XVIII. — С. 714–716; Гой П. Дипломатичні стосунки України… — С. 64–68; Лызлов Г.М. Польско-русские отношения в период Освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг.: Автореф. … дисс. канд.. ист. наук. — М., 1959. — С. 10–11.

Намагаючись запобігти можливому зближенню Речі Посполитої й Росії та добитися розриву «вічного миру» між ними, Б. Хмельницький, повернувшись із західного походу до Києва, відправив на початку січня 1649 р. до Москви посольство С. Мужиловського з проханням прийняти його з Військом Запорозьким під протекцію й надати військову допомогу. Єрусалимський патріарх Паїсій, який їхав із посольством, також мав поклопотатися перед Олексієм Михайловичем про розрив Поляновського миру з Річчю Посполитою та протегування козацькій Україні. Як засвідчили переговори, російський уряд відхилив пропозиції української сторони й наполягав на примиренні з Річчю Посполитою, втім, водночас виявив наміри виступити посередником у відносинах України й Польщі. Щоправда, в травні Паїсію було повідомлено, що коли козаки самотужки «учиняться вільними» від Польщі й захочуть перейти у підданство царя, то він звелить їх прийняти. Розчарований результатами переговорів, С. Мужиловський констатував: «...у Москві правди ні в чому не має»73. Однак від його місії був і певний позитив: Московська держава визнала козацьку Україну суб’єктом міжнародних відносин, а отже було започатковано практику систематичного обміну посланцями й посольствами.

Впродовж другої половини 1649–1650 pp. українські дипломати прагнули схилити російський уряд до воєнних дій проти Польщі, проте безуспішно. Ситуація почала змінюватись із зими 1651 р. Переконавшись, що військова потуга Речі Посполитої вже суттєво послаблена, російський уряд почав наполегливіше обстоювати у відносинах із Варшавою свої інтереси й відвертіше демонструвати прихильність до України. Однак і тоді Москва не поспішала підтримати українців силою зброї. Більше того, 1653 р. вона зробила невдалу спробу замирити Україну й Польщу на умовах Зборівського договору. Така тактика не влаштовувала Б. Хмельницького. З літа 1651 р. гетьман почав добиватися від Москви укладення договору про встановлення царського протекторату над козацькою державою74, граючи на тому, що інакше змушений буде прийняти пропозиції Порти. Прагнення приєднати до своїх володінь Україну (у контексті доктрини «збирання руських земель») і використати її мілітарну спроможність для боротьби з Річчю Посполитою й Кримом, а також небажання бачити її в складі Османської імперії зіграли вирішальну роль у затвердженні 11 жовтня 1653 р. Земським собором ухвал про прийняття Війська Запорозького під «государеву високу руку» й початок війни проти Речі Посполитої75.

———————

73 Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 91–103, 130, 162; Гой П. Дипломатичні стосунки України… — С. 71–80; Грушевський М. Історія України-Руси. — T.VIII. — Ч. 3. — С. 136–138;Касименко O.K. Російсько-українські взаємовідносини 1648 — початку 1651 рр. — К., 1955. — С. 218–221; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 266–267; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959. — С. 139–140.

74 Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІІ. — С. 120, 122.

18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася розширена старшинська рада, яка ухвалила рішення про прийняття царської протекції. Однак подальші переговори ледь не зірвалися через відмову росіян присягнути від імені Олексія Михайловича, що Москва не порушуватиме прав і свобод населення козацької України й не поверне його у підданство короля. І тільки усвідомлення того, що власними силами відстояти незалежність неможливо, спонукало гетьмана й старшину скласти односторонню присягу.

Після ради уряд розробив проект договору з Росією — «Прохання» з 23 статей, з якими 17 лютого до Москви виїхало посольство С. Богдановича-Зарудного й П. Тетері. У ході складних переговорів їх текст було відредаговано й найважливіші включено до документа з 11 пунктів під назвою «Статті Богдана Хмельницького». Інші (з відповідними поправками) були підтверджені царськими грамотами. 27 березня українським послам вручили «Статті Богдана Хмельницького», «Жалувану грамоту» Б. Хмельницькому й Війську Запорозькому, «Жалувану грамоту» шляхті та інші документи. Цей корпус офіційних актів і відбив зміст українсько-російського договору.

Договір передбачав збереження політичної системи Української держави, її територіальної цілісності, адміністративно-територіального устрою, правової, фінансової й фіскальної систем, соціальної структури суспільства й характеру соціально-економічних відносин. Підтверджувалися права та привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщан, незалежність уряду у проведенні внутрішньої політики. Посаджений у Києві російський воєвода з кількатисячним підрозділом наділявся лише повноваженнями надавати українцям допомогу в боротьбі з ворогами. Чисельність козацького реєстру встановлювалась у 60 тис. осіб, визначалися розміри платні російського уряду козакам і старшині. Росія зобов’язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й надавати допомогу козацькій Україні у відбитті нападу татар. Зі свого боку український уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму податків до російської скарбниці. При цьому він втратив право на самостійні дипломатичні контакти з Варшавою й Стамбулом76.

———————

75 Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська Рада 1654 року. — К., 2005. — С. 285–313; Україна і Росія в історичній ретроспективі. — Т. 1: Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Українські проекти в Російській імперії. — К., 2004. — С. 24–27; Чухліб Т. Переяслав 1654 р. та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату. — К., 2003. — С. 48–57.

За своїми формальними правовими ознаками договір, найвірогідніше, передбачав встановлення відносин номінальної васальної залежності або протекторату, а за змістом — створення своєрідної конфедерації двох держав під зверхністю корони Романових. Він юридично оформив факт виходу Української держави зі складу Речі Посполитої, тим самим підвівши правову основу під визнання її внутрішнього суверенітету й водночас відкривши перспективу досягнення повної перемоги над Польщею.

Втім, правова невизначеність характеру відносин між двома державами, різне бачення політичного сенсу договору їхніми урядами закладали базу для майбутніх незгод і суперечностей. Якщо українська сторона розглядала його радше як військово-політичний союз для здобуття перемоги над Річчю Посполитою, то російська — як акт включення козацької України до складу своїх володінь.

Відмінність позицій насамперед відбилася на стратегічних планах ведення воєнних дій. Намагаючись оволодіти Білоруссю й Литвою та закріпитись у Прибалтиці, російський уряд вирішив завдати основного удару в цьому напрямі. Проте основну військову силу Речі Посполитої становила не литовська, а польська армія, з якою за такого повороту справи українцям випадало битися самостійно. Крім того, внаслідок укладення в липні польсько-кримського договору про «вічну приязнь» стала реальною небезпека появи на території України 40–50-тисячної орди. Отже, виникла загроза ведення війни на двох фронтах та ще й силами ослабленої армії, оскільки на вимогу царя до Білорусі відправлялося 20-тисячне козацьке військо77.

Відверте нехтування національними інтересами України змушувало українську владу наполегливо вимагати від російського уряду якнайшвидше надіслати на допомогу потужну армію78. Однак ці дипломатичні зусилля виявилися приреченими на невдачу через відверте ігнорування їх російською стороною. Наприкінці листопада почалися бої. Польські підрозділи опанували Брацлавщину, а на початку 1655 р. об’єдналися з татарами. Тільки 23 січня 1655 р. Б. Хмельницький нарешті дочекався прибуття 10–12 тис. росіян і негайно виступив у похід. Охматівська битва (29 січня — 1 лютого) переможця не виявила. Польські й татарські підрозділи продовжували перебувати на Брацлавщині до кінця березня, спустошуючи край79.

———————

76 Акты ЮЗР. — Т. Х. — С. 438–476, 741–764; Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К., 1994; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Ч. 1. — С. 801–825.

77 Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1997. — Т. ІХ. — Ч. 2. — С. 905–909; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький... — С. 311; Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький... — С. 465–467.

78 Документи Богдана Хмельницького… — С. 346.

Трагічні наслідки кампанії літа 1654 — зими 1655 pp. засвідчили неефективність укладеного з Росією договору та змусили українську владу перейти до проведення більш самостійного курсу, зокрема, активізувати пошук нових союзників. Під час походу в Галичину (літо–осінь 1655) гетьман не приховував невдоволення жорстоким ставленням російського воєначальника до населення Поділля й Галичини, заборонив йому захоплювати Гусятин, а під час облоги Львова відхилив його наполягання штурмувати місто й добиватися капітуляції міщан та складання ними присяги цареві, обмежившись викупом. Такий крок Б. Хмельницького не був випадковим. Тим самим він відкрито продемонстрував Москві своє небажання посилювати її присутність на звільнених землях, оскільки розглядав їх виключно складовою Української держави80.

Протягом 1655 р. визначилася ще одна сфера, де визрівало зіткнення інтересів України й Росії, — Білорусь. Дії українських полків під проводом І. Золотаренка в районах з переважанням українського населення були підтримані не лише українцями, а й частиною білорусів. Зайняті терени підпорядковувалися українській владі. Натомість російський уряд прагнув включити їх до своїх володінь, відверто демонструючи наміри обмежити територію Української держави землями Брацлавщини, Київщини та Чернігівщини. В 1656 р. боротьба України та Росії за вплив на Білорусь перейшла у відкриту фазу81.

———————

79 Смолій В.А., Степанков B.C. Українська національна революція XVII ст. (1648– 1676). — К., 2009. — С. 188–190.

80 Архів Інституту історії України НАН України. — Оп. 3. — Арк. 31–32; Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1913. — T. VI. — С. 131–138; Документи Богдана Хмельницького… — С. 457; Горобець В. Між Кам’янцем і Озерною: українська зовнішня політика другої половини 1655 року в контексті геополітичних перегрупувань у Центрально-Східній Європі // Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2000. — С. 255; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Ч. 2. — С. 1114–1131.

81 Горобець В.М. Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика // Укр. іст. журн. — 1995. — № 4. — С. 52; Його ж. Білорусь козацька. Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь (1655–1659). — К., 1998. — С. 21–51; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Ч. 2. — С. 929–936, 961–963, 1111–1113, 1150–1159.