Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

«...являясь отцом руководителя националистической организации», або Трагедія отця Андрія Бандери

Історики жартують, що якби у греко-католицькій церкві існував целібат, як у римо-католиків, українського національного відродження початку минулого століття могло б і не бути. У кожному жарті є доля жарту.

Отець Андрій, хоч рано овдовів, зумів виховати сімох дітей, дати їм добру освіту, зробити справжніми патріотами: троє доньок і чотири сини були членами національно-культурних і виховних організацій («Просвіти», «Лугу», «Пласту»), а згодом стали діячами націоналістичного підпілля. Усі дорого заплатили за свою активність: Оксана, Володимира, Марта — відбули багато років сталінських таборів, Богдан — імовірно, загинув як член похідної групи на півдні України, Василь та Олександр — замордовані в нацистському концтаборі Освенцім, Степан — убитий кілером КГБ.

Не обійшла жорстока доля і їхнього батька, отця Андрія Бандеру. Активний учасник становлення Західноукраїнської Народної Республіки, згодом капелан Української галицької армії, діяч цілого ряду громадських установ, він не міг не потрапити у поле зору радянських органів безпеки, що розпочали свою діяльність на Західній Україні після 1939 року. Проте вирішальним для отця Андрія стало те, що він був «батьком керівника націоналістичної антирадянської організації» Степана Бандери, ім'я якого і для прихильників, і для ворогів стало символом непокори режиму. Про трагедію священика дізнаємося зі справи № 75140-ФП обсягом трохи більше ста аркушів, що вмістили в себе інформацію про останні дні його життя.

Отець Андрій Бандера та його дружина Мирослава Глодзінська.

Отець Андрій Бандера.

Навесні 1941 року Сталін отримав уже безліч попереджень від своїх розвідників і дипломатів про те, що його вірний союзник Гітлер ось-ось розпочне наступ на СРСР. Та вождь народів не зважав на ці попередження — він був зайнятий іншою війною, яку розгорнув на новоздобутих західних територіях. Ворог був йому добре знайомий — «український буржуазний націоналізм». Минуло не так багато часу, відколи Сталін переміг його на Великій Україні. Знищення еліти, церкви, депортації і вимордування Голодомором селян як основних носіїв національної ідентичності — надійні методи у цій війні. Вони мали би спрацювати й на Західній Україні.

22 травня, рівно за місяць до німецького нападу, тут проводилися звичні для вождя народів «бойові дії»: тривала депортація сімей репресованих та ще не пійманих підпільників. У селі Тростянець на Долинщині в хаті місцевого священика Андрія Бандери чекісти знайшли «нелегала» — члена ОУН, що переховувався тут від агентів радянської влади. Це стало безпосередньою причиною арешту отця, якого спочатку відправили до обласного центру, а згодом (коли зрозуміли, хто потрапив до їхніх рук) — до самого Києва. Тут він перебував у внутрішній тюрмі НКВД за сумнозвісною адресою Короленка, 33. Перебував недовго — лише кілька тижнів, адже нічого корисного для НКВД розказати не міг.

Родина Бандер. Отець Андрій сидить перший ліворуч. Другий праворуч стоїть Степан Бандера.

Допити, що розпочалися 9 червня, проводилися українською мовою, бо російською підслідний не володів. Отець Андрій і не намагався лукавити зі слідчими, бавитися в підпільника: він щиро зізнався, що вважає себе націоналістом за світоглядом, хоча до ОУН ніколи не належав. Чи усвідомлював, що переховує в себе державного злочинця? Так, усвідомлював, саме тому й переховував, що той боровся проти радянської влади та міг бути репресований.

Нічого надзвичайно корисного для себе чекісти не почули і про дітей. Про те, що всі вони покинули домівку і поринули в націоналістичне підпілля, знали давно. Очевидно, найбільше цікавили контакти зі Степаном, який очолював Революційний провід ОУН. Отець Андрій розповів, що останні вістки від сина отримав у серпні 1940 року. Тоді до нього прийшов зв'язковий, який передав священику хрестика, купленого Степаном у Римі. У Вічному місті провідник ОУН, за словами зв'язкового, мав зустрічатися з італійським міністром закордонних справ графом Чіано. Причиною такої зустрічі було те, що Степан Бандера не довіряв німцям як союзникам. Як виявилося згодом, його побоювання зовсім не були марними. Зв'язковий мав іще одне завдання від провідника — перевести отця Андрія через кордон, врятувавши від репресій радянської влади. Проте священик відмовився, вважаючи за обов'язок розділити важку долю своєї пастви.

Кримінальна справа Андрія Бандери.

В'язничне фото Андрія Бендери, 1941 р.

Допити, очевидно, не без застосування насильства, тривали кілька тижнів до 25 червня 1941 року. Їх не перервав навіть початок німецько-радянської війни. 29 червня, у той час, коли німецькі танки, врізавшись углиб СРСР, з кожним днем скорочували відстань до Києва, доблесні чекісти були дуже зайняті. Вони палили «націоналістичну» літературу, конфісковану в Андрія Бандери. Акт про знищення шкідливого чтива містить 24 позиції, серед яких «Історія України-Руси», «Історичні пісні», «Повість временних літ», «Проповіді» митрополита Андрея Шептицького.

Смертний вирок Андрію Бандері.

Слідство у справі завершилося 2 липня 1941 року. В обвинувальному висновку, складеному слідчими, йшлося про переховування нелегала, наявність націоналістичної літератури, націоналістичні переконання підслідного. Проте першим, а отже головним, звинуваченням священика було те, що він, «будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував із ним до останнього часу систематичний зв'язок».

Менш як за тиждень відбувся «суд», який тривав менше двох годин. Відповідаючи на запитання суддів про дітей, отець Андрій гордо відповів: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові». Судді, звиклі розмовляти лише зі зламаними генералами та маршалами, які визнавали себе японськими шпигунами, напевно, не сподівалися почути такого від старенького священика. 8 липня о 18:40 оголошено вирок — Андрія Михайловича Бандеру засудити до найвищої міри кримінального покарання — розстрілу. І знову в обґрунтуванні одним із перших звучить звинувачення в батьківстві керівника ОУН. «Найгуманніший суд у світі» дав підсудному п'ять днів на оскарження вироку.

Але німці вже біля воріт, на підході до Києва, тож чекати було ніколи, 10 липня 1941 року отця Андрія Бандеру розстріляли.

Жодної інформації про місце його поховання справа не містить. Ймовірно, він знайшов останній спочинок у Биківні, де протягом 1937—1941 років ховали розстріляних НКВД у Києві. Тож тут серед тисяч інших замордованих комуністами покояться останки священика, вбитого за те, що виховав дітей патріотами.