Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

Острів свободи за колючим дротом

Нагляд за поведінкою дисидентів у таборах засвідчив, що вони не лише не відмовляються від своїх поглядів, а навпаки, стають більш радикальними в антирадянських переконаннях. Між іншим, цьому сприяли їхні зустрічі із учасниками визвольного руху попереднього періоду — членами ОУН та вояками УПА, що на початку 1970-х добували своє довголітнє ув’язнення.

Дисиденти, за інформацією чекістів, налагоджують зв'язок між засудженими різних таборів, «також намагаються прокладати канали зв'язку з волею, закордонними націоналістичними центрами і формуваннями, вишукують можливості передачі цими каналами тенденційної та антирадянської інформації і справити ворожий вплив на своїх однодумців, які перебувають на волі».

КГБ відзначав, що в'язні Євген Сверстюк, Іван Світличний та Олександр Сергієнко перебирають на себе роль організаторів «ворожих» виступів, при цьому активно контактують із прибалтійськими, закавказькими та єврейськими націоналістами. Вони, зокрема, готують різноманітні протестні послання і намагаються передати їх за межі табору.

«У засудженого Сергієнка вилучено ворожий документ, так зване “Послання Раді національностей Верховної Ради СРСР і Організації об'єднаних націй", який з його участю підготовлений групою українських, прибалтійських та закавказьких націоналістів і містить різкі антирадянські випади проти КПРС, органів радянської влади, злісні наклепи на національну політику в нашій країні, який, по суті, закликає до активної боротьби з радянським устроєм і розділення Союзу РСР на так звані національні держави».

У доповідній за вересень 1973 року зафіксовано висловлювання Івана Світличного про те, що табір — це «єдиний острів свободи, який існує в нашій країні». Схожі думки подавали у своїх спогадах про табірне життя й інші.

Така активізація учасників руху опору в таборах непокоїла органи безпеки. Вони зрозуміли, що навіть після ув'язнення протистояння з дисидентами не закінчилося, почався новий його етап, до якого «стражі порядку» не були готові. Адже головна зброя — залякування тюрмою та табором — була використана, проте не дала очікуваного результату.

Для вироблення нових механізмів впливу проведено спеціальну нараду. «З ініціативи Комітету держбезпеки України, — читаємо у повідомленні від 27 вересня 1973 року, — з санкції КГБ Союзу РСР у даний час у Києві проводиться робоча зустріч зацікавлених органів, у тому числі представників 5-го Управління КГБ при Раді Міністрів СРСР, КГБ Мордовської АРСР і Управління КГБ у Пермській області, під час якої розробляються додаткові заходи, спрямовані на розкриття та припинення антирадянської діяльності засудженими, які залишилися на ворожих позиціях».

Проте, як свідчать повідомлення, поведінка в'язнів не змінилася. «У ході оперативних заходів по засуджених об'єктах справи “Блок”, — читаємо в доповідній від 3 червня 1975 року, — що проводилися нами спільно із зацікавленими органами, КГБ встановлено, що, незважаючи на заходи профілактичного і виховного впливу, більшість цих осіб продовжує твердо залишатися на ворожих позиціях».

Зокрема, з ініціативи Івана Світличного арештанти 8 березня надіслали в різні інстанції скарги із вимогами звільнити ув'язнених за антирадянську діяльність жінок. Більше того, вони вирішили продовжити свою видавничу діяльність: підготували і передали на волю три номери самвидавного журналу «Вісті з архіпелагу ГУЛАГ». Органи безпеки відзначали особливу активність в організації протестів Євгена Сверстюка, Ігоря Калинця, Зиновія Антонюка та Євгена Пронюка.

В'язничне фото Василя Стуса, травень 1980 р.

Лідером українських політв'язнів чекісти вважали Івана Світличного, тож усіляко намагалися скомпрометувати його. «У березні цього [1975. — Авт.] року, — писали чекісти, — Світличний призначений на посаду бібліотекаря з урахуванням тієї обставини, що серед в'язнів панує думка про призначення на цю посаду осіб, які користуються підтримкою органів КГБ. Для закріплення схожих підозр через адміністрацію ВТК Світличному робляться незначні поступки, прощаються незначні порушення режиму утримання».

Перебування дисидентів в неволі мобілізувало українців у вільному світі і спонукало до масштабної роботи з інформування про радянські репресії. Для підтримки в'язнів представники української діаспори організовували масове розсилання на їхню адресу листів та телеграм. Чекісти підрахували, що протягом 1974 року для утримуваного у Володимирській тюрмі Валентина Мороза надійшло близько 1 000 телеграм і 1 300 листів. Наступного, 1975 року, до дня його народження у квітні отримано 430 телеграм і 230 листів. За кордоном створюються комітети захисту політв'язнів, до роботи яких українці діаспори намагаються залучити державних та політичних діячів інших країн, «деякі засуджені обираються членами “академій”, “клубів”, офіційно запрошуються для читання лекцій чи на викладацьку роботу в університети США, Канади, ФРН».

Друга справа Василя Стуса.

В'язничне фото Івана Світличного, січень 1972 р.

Справа Івана Світличного.

В'язничне фото Олександра Сергієнка, січень 1972 р.

Тим часом з ініціативи Василя Стуса, Вячеслава Чорновола та Зиновія Антонюка 30 жовтня 1974 року запроваджено відзначення у таборах Дня політв'язня. Щоб завадити заходу, наступного року напередодні цього дня КГБ вирішив етапувати Василя Стуса, Василя Лісового та Стефанію Шабатуру до Львова та Києва для проведення з ними виховної роботи. Та зірвати відзначення не вдалося — 29 жовтня Стус та Шабатура оголосили про початок наступного дня одноденного голодування. Те саме, за повідомленням КГБ, зробила 30 жовтня 21 особа в Дубравному виправно-трудовому закладі (у тому числі об'єкти «Блоку» Чорновіл, Світлична та Овсієнко) та 14 осіб у Володимирській тюрмі (у тому числі Валентин Мороз).

Справа Олександра Сергієнка.

Стефанія Шабатура перед арештом.

КГБ не полишав спроб «перевиховати» протестантів за допомогою погроз, фізичного тиску та пропаганди. У доповідній керівнику КПУ Володимиру Щербицькому голова КГБ УРСР Віталій Федорчук інформував, що за 1973 рік до Дубравного і Скальнинського виправно-трудових закладів, де тримали більшість дисидентів, здійснено 13 виїздів оперативних співробітників, які провели 117 розмов із в'язнями, а також «гастролі» чотирьох пропагандистських груп з участю «висококваліфікованих лекторів, викладачів суспільних наук вищих навчальних закладів». КГБ, як і інші радянські установи, намагався вразити керівництво країни кількісними показниками своєї роботи, камуфлюючи таким чином відсутність прогресу у «перевихованні» інакодумців.

Тож і через два роки чергова пропагандистська група постала перед тим, що «екстремістськи налаштовані об'єкти справи "Блок" Світличний, Сверстюк, Пронюк, Лісовий, Калинець, Марченко, а також їхні однодумці Глузман, Гриньків, Сапеляк, колишні бандоунівці Басараб, Верхоляк та інші демонстративно відмовилися бути присутніми на лекціях та бесідах, покликаючись на те, що виправно-трудовим законодавством не передбачено обов’язкової участі засуджених у політико-виховних заходах. Вказані засуджені допускали образливі та провокаційні висловлювання на адресу представників пропагандистської групи. Так, під час проходження групи по території колонії, колишній бандит ОУН Верхоляк, звертаючись до них, вигукнув: “Дивіться, панове, на колючий дріт і запам’ятайте, що це чекає ваших дітей’’».

Відважна поведінка ув’язнених справляла враження і на їхню сторожу. На думку чекістів, існувала загроза, що поширювана дисидентами пропаганда може вплинути на табірних охоронців. Аби завадити цьому, «для підвищення політичної пильності офіцерів і солдат, які несуть охорону державних злочинців, у ряді військових частин були прочитані лекції з цих питань і проведені бесіди».

На середину 1976 року стало зрозуміло, що ситуацію в таборах змінити не вдається. Віталій Федорчук звертається до керівництва комуністичної партії з пропозицією розосередити політв’язнів: «Враховуючи складну оперативну обстановку в місцях ув’язнення осіб, засуджених за націоналістичну, сіоністську та іншу антирадянську діяльність, а також труднощі в організації з ними в цих умовах оперативної та профілактично-виховної роботи, вважали б за доречне розглянути питання про розосередження зі Скальнинського та Дубравного ВТЗ частини ув’язнених, що стоять на ворожих позиціях, по виправно-трудових колоніях із посиленим режимом утримання на території союзних республік».

Отже, звітуючи про важку ситуацію у таборах, шеф українського КГБ фактично визнав власну безпорадність у боротьбі з «островом свободи» і перемогу політв’язнів, зламати яких чекістам не вдалося ні пропагандою, ні погрозами.

Тим часом на волі рух опору знову підводить голову. У листопаді 1976 року в Києві створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група). Серед її активістів — як нові люди, так і активні учасники попередніх етапів дисидентського руху, зокрема Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл, які вийшли на волю 1979 року. Новим була зосередженість на правозахисній діяльності, вимогах до влади дотримуватися взятих на себе зобов'язань щодо прав і свобод громадян. Учасники правозахисного руху наголошували на виключно легальних способах діяльності. Проте це не врятувало їх від репресій влади — 39 з 41 члена Української Гельсінської групи були ув'язнені. Серед них — 76-літня Оксана Мешко, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл.

В'язничне фото Оксани Мешко, матері Олександра Сергієнка, грудень 1980 р.

Тиша, що запанувала в СРСР у першій половині 1980-х, сприймалася чекістами як їхня остаточна перемога над рухом опору. Та це було лише затишшя перед бурею — у другій половині цього десятиліття влада змушена була почати так звану перебудову, а з кінця 1980-х на волю виходять засуджені дисиденти. Поступово розгортається масовий національно-демократичний рух, який покладе край існуванню СРСР та його, здавалося б, непереможної спецслужби — КГБ.

Справа Оксани Мешко.