Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

Людмила Фоя — агент «Апрєльская», повстанець «Перелесник»

Люди, поверхово знайомі з історією, часто мають завищені вимоги до неї. їй намагаються накинути притаманну точним наукам детермінацію, опираючись на яку видається можливим давати безапеляційні оцінки тим чи іншим явищам чи навіть робити прогнози на майбутнє. Проте історія вивчає реальне життя, в якому незалежно від того, йдеться про вчора, сьогодні чи завтра, випадок може відігравати значно більшу роль, ніж причинно-наслідкові зв'язки. Винятки з правил бувають важливішими за самі правила, а героїв, злочинців, патріотів та зрадників іноді не так легко порозсувати по окремих історичних шухлядках.

Особливо важко це вробити стосовно людей, яких затягло у вир оперативних ігор спецслужб. Тож тавра зрадників, якими іноді надто легко розкидаються щодо людей, що пішли на «співпрацю» з радянськими органами безпеки, часто дуже недоречні.

Яскравим підтвердженням цієї тези є життя Людмили Фої — підпільниці, агентки, повстанки. Її долю дають змогу відтворити документи аж двох спецслужб, що займалися нею: радянського НКВД та оунівської СБ. Без сумніву, колись ця біографія (якій наразі присвячено лише невелике дослідження молодого історика Володимира Іванченка) стане основою для кіноблокбастерів та книжкових бестселерів.

Людмила народилася з вересня 1923 року в селі Топори Житомирської області, тож належала до покоління, чия молодість була обпалена Другою світовою. Німецька окупація застала вісімнадцятилітню дівчину у Києві, де вона мешкала разом із батьками, братом та сестрою. На початку 1942 року Людмила Фоя стає студенткою Київського медичного університету. У більшості тоталітарних держав саме студентство породжує різноманітні молодіжні підпільні рухи, які об'єднують у своїх лавах сміливців, що не бажають терпіти свавілля влади і готові до боротьби з нею. Таким було і студентське середовища Києва в часи німецької окупації.

Цей молодіжний рух мав дві незалежні чи навіть ворожі течії: комуністичну і націоналістичну. Прихильники першої мали підтримку Радянського Союзу, який хоча і зазнавав поразок, проте докладав зусиль для допомоги підпіллю на окупованих теренах.

Українські націоналісти, які з вересня 1941 року перейшли до антинімецької діяльності, могли сподіватися лише на самих себе. Саме до них приєдналася Людмила Фоя. І не лише вона, але й багато її ровесників: вже після відходу німців близько половини студентів інституту було заарештовано НКВД за націоналістичну діяльність. Керівником підпілля ОУН на теренах Центральної України був уродженець Тернопільщини Дмитро Мирон. Людмила, на той час уже зв'язкова ОУН, зустрілася з ним у червні 1942 року. Дуже швидко вона зрозуміла, наскільки небезпечною є участь у націоналістичному підпіллі: у липні при спробі втечі гестапівці застрелили біля оперного театру в Києві Дмитра Мирона, а наступного року в німецькій тюрмі гине Олена Коляда — безпосередній керівник Людмили.

Людмила Фоя. Фото студентських часів.

В роки Другої світової війни.

Проте Фоя зуміла не потрапити до рук нацистів, хоч для того їй довелося залишити навчання в медінституті. Окрім функцій зв'язкової, Людмила бере участь у роботі пропагандистської референтури, навесні 1943 року організовує в Києві збір медикаментів для вояків Української повстанської армії, відділи якої розгортають у цей час свою діяльність на Волині і Поліссі. Влітку цього року приїжджає на Волинь — у рамках технологічної практики у сільськогосподарському інституті. Очевидно, саме тоді Людмила вперше зустрічалася з повстанцями, з якими буде пов'язана її подальша доля, зокрема з керівником Служби безпеки ОУН на Волині Миколою Козаком, котрому судилося відіграти вирішальну роль у її житті.

Тим часом наприкінці 1943 року фронт знову наближається до української столиці. Київ мав стати подарунком вождю народів Сталіну до чергової річниці Жовтневої революції, тож під час його взяття не рахувалися з жодними жертвами. «Визволене» місто ще омивали закривавлені води Дніпра, коли тут розпочали свою активну роботу радянські каральні органи.

Влада змінилася, але ситуація для українських націоналістів лишалася незмінною — країною керував окупант, проти якого треба було боротися. Багато членів ОУН ще перед приходом червоних намагалися відійти з Києва на захід, аби влитися в ряди повстанської армії. Серед них були друзі та знайомі Людмили: студенти Микола Ращинський, Іван Кульчицький, Валентин Бойко, Володимир Пархомеїв, викладачі — професор сільськогосподарського інституту Василяк, професор технологічних курсів при Всеукраїнській кооперативній спілці Чигиринцев. Всі вони стали вояками УПА.

Кримінальна справа на Людмилу Фою, 1944 р.

В'язничне фото Людмили Фої, 1944 р.

У жовтні 1943 року знову перебратися на Волинь спробувала і Фоя, проте їй це не вдалося через швидке наближення фронту. Тому їй, підпільниці, якій вдалося уникнути німецького арешту, довелося звикати до нових окупаційних умов. Робота бандерівського підпілля в Києві продовжувалася. Проте для Людмили вона не була тривалою—24 січня 1944 року її заарештували, висунувши звинувачення в антирадянській діяльності.

Допити тривали кілька місяців. Зрештою в НКВД вирішили, що молода дівчина може стати корисною для них у боротьбі з рухом опору, що якраз розгорялася на українських землях. У квітні 1944 року Людмила Фоя виходить на волю як агент «Апрельская». Більш як двомісячне ув'язнення вона мала приховувати навіть від рідних — для цього її озброїли легендою про перебування в лікарні. Аби легенда не луснула через зовнішній вигляд виснаженої допитами дівчини, перед виходом її кілька днів утримували на кухні внутрішньої тюрми НКВД

Головним завданням «Апрєльської» було налагодити зв'язок між легендованим (тобто створеним НКВД) підпіллям у Києві та справжньою мережею ОУН на Волині. Головним «режисером» операції став Сергій Карін-Даниленко, чекіст із неабияким досвідом створення псевдоповстанських груп в Україні ще з 1921 року. На початках операція йшла дуже успішно. Часом навіть занадто — окремі низові ланки псевдопідпілля здобувають підтримку населення, новоприєднані члени, не знаючи про організаторів провокації, створюють озброєні боївки на Київщині, в Сумській та Дніпропетровській областях.

У листопаді 1944 року Людмила Фоя разом із іншою агенткою НКВД, Ніною Калуженко, роблять першу поїздку на Волинь як представники київського «проводу» ОУН. Подальший розвиток операції затримала хвороба спочатку «провідника» Михайла Захаржевського, а згодом і іншого агента, Калуженко. Операцію відновлено тільки навесні.

Підпільні видання авторства Людмили Фої під псевдонімом «М. Перелесник».

У травні 1945 року, коли Європа гучно святкувала перемогу у Другій світовій, Людмила Фоя розпочинає власну війну, при цьому вона опиняється по інший бік фронту від своїх товаришів. Йдучи на цю війну, вона передбачала можливість смерті від рук колишніх побратимів. «При від'їзді з Києва,—згадувала Фоя згодом про початок нового етапу операції, — я дізналася, що мене очікує, і, незважаючи на інстинктивне, таке звичне для кожної живої істоти бажання вижити, я раділа, бо, можливо, В ближчому майбутньому цьому всьому прийде кінець».

Можливо, саме ця приреченість штовхнула Людмилу на рішучі дії. Потрапивши разом із Ніною Калуженко до відділу УПА, Фоя відразу зізналася в тому, що її завербовано НКВД, розповіла про своє завдання — встановлення зв'язку із псевдопідпіллям задля проникнення агентури в середовище визвольного руху та його ліквідації.

Людмилі пощастило — її переслуховував особисто керівник СБ на Волині Микола Козак, якого вона знала ще з часів перебування в Києві. Жорстокий есбіст, якого деякі підпільники звинувачували у патологічній підозрілості, повірив дівчині. Більше того, в її зізнаннях він побачив можливість завдати удар у відповідь радянській спецслужбі, використавши для цього агентку «Апрельскую».

Під час перебування в підпіллі на Волині.

У липні 1945 року Людмила Фоя, тепер уже подвійний агент, повертається до Києва зі звітом. Інформацію від цінного агента приймав заступник народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Дроздов. Відсутність ліквідованої СБ ОУН Калуженко Фоя пояснила тим, що її колега-агентка нібито пішла на зв'язок із Проводом ОУН.

Чекісти уважно слухали Людмилу, ставили їй безліч запитань, намагаючись перевірити, чи вона говорить правду. Врешті їй вдалося переконати чекістів у своїй щирості і отримати нове завдання — супроводити «керівника» київського «підпілля» Михайла Захаржевського на Волинь, аби ввести його у справжню оунівську мережу. У випадку успіху їй обіцяли продовжити навчання в будь-якому виші чи навіть у навчальному закладі НКВД. При невдачі — дали зрозуміти, якою легкодосяжною є родина дівчини, що мешкала під Києвом.

5 серпня 1945 року агенти «Апрельская» (Людмила Фоя) та «Таран» (Михайло Захаржевський) виїжджають до Луцька і через кілька днів виходять на зв'язок із ОУН. Захаржевського відразу заарештовують есбісти, Фоя ж отримує завдання повернутися до Києва і вивести на бандерівську спецслужбу інших членів легендованого «проводу». Людмила знову зустрічається з чекістами, які її ретельно перевіряють і... продовжують довіряти.

Перед черговою поїздкою на Волинь чекісти навіть організували для неї вечірку. «У зв'язку з моїм виїздом, — згадувала вона, — було вирішено зорганізувати вечір. Попри те, що співали лише українські пісні, вечір був нецікавим. Мало було щирості, а про відвертість нічого було й згадувати. Загалом за час мого перебування у Києві мені щовечора намагалися надавати найкращі квитки у театри та оперу, однак я не могла цим скористатися, адже захворіла на застуду. Це якоюсь мірою рятувало мене від постійних розмов зі співробітниками».

Цього разу Фою супроводжувала інша представниця київського «проводу» Катерина Міньковська — агентка чекістів ще з 1927 року, яка після війни відзначилася успішними операціями проти ОУН, зокрема брала участь у створенні легендованих структур на Конотопщині. Завдяки Людмилі Міньковська потрапила до рук СБ ОУН і після допиту була страчена.

Микола Козак вирішив не ризикувати більше у грі з НКВД та зупинив її. Проте самі чекісти ще тривалий час не готові були визнати, що їх обвела круг пальця молода дівчина. Лише у квітні 1946 року із зізнань заарештованих повстанців вони остаточно переконалися, що Людмила продовжує активну боротьбу в лавах антирадянського руху.

6 серпня 1946 року Людмила Адамівна Фоя оголошена у всесоюзний розшук МГБ та МВД, який взяв під особистий контроль міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Сергій Савченко. Тим часом жінка поринає у підпільну роботу, під псевдонімом «Перелесник» працює у структурах прпаганди, зокрема літературним редактором журналу «Молодий революціонер», видає ряд художніх новел про визвольну боротьбу.

Масштаби повстанської пропаганди вражали: за підрахунками дослідників, протягом 1948—1952 років підпільними друкарнями на Волині видано майже 350 тисяч примірників листівок та брошур. Тому на придушення визвольного руху радянська влада кидає дедалі більші сили.

Посмертне фото.

19 липня 1950 року під час прочісування лісу у Межирічському районі на Рівненщині чекісти виявили групу повстанців. Зав'язався бій — останній для Людмили Фої. Маємо два описи цієї сутички.

Сухий офіційний звіт, написаний відразу після завершення: «Під час операції 19 липня 1950 року одна з чекістсько-військових груп під керівництвом уповноваженого МГБ майора Друзенка та командира роти лейтенанта Кузьміна у гущавині Неверківського лісу зіткнулася з трьома "бандитами”, у тому числі однією жінкою. Бандити, побачивши військову групу, відкрили по ній сильний вогонь, котрим одразу було вбито рядового Бахтіярова та поранено в ногу рядового Сініцина.

Вогнем чекістсько-військової групи у відповідь було вбито двох "бандитів”, у тому числі одну жінку, третьому вдалося втекти, пошуки позитивного результату не дали. Серед убитих була впізнаною — колишній агент МГБ УССР "Апрельская”, Фоя Людмила, за оунівським псевдонімом "Оксана”, літературний псевдонім "М. Перелесник”».

Не таким точним фактографічно, проте надзвичайно цікавим із погляду відтворення емоційної атмосфери є опис цього бою у спогадах учасника антиповстанської боротьби Георгія Саннікова. «Чекісти добре бачили у бінокль, як поміж зарослими кущами та ялинками скелястими пагорбами раз по раз виникали дві фігури у комбінезонах захисного кольору. Згодом одного з них поранили. Деякий час було видно маленьку фігурку, що намагалася тягнути за собою пораненого супутника.

Потім фігурка вже сама промайнула поміж ялинок, рідко відповідаючи на вогонь чекістів. Опергрупа продовжила переслідування й вела вогонь по ймовірних місцях руху оунівця. Він був поранений, про що свідчили сліди крові на траві та залишки індивідуального пакету. Нарешті попереду щось промайнуло у густих хащах. Чекісти приглянулися та побачили лежачого, котрий робив незрозумілі рухи руками, в яких не було зброї.

Кільце солдатів повільно стискалося навколо кущів. Пролунав ледве чутний та приглушений відстанню звук, і оточуючі кинулися на землю. Спрацював гранатний запал. Після цього прогримів вибух та розкидав кущі, траву та шматки білого паперу. На одного з солдатів впав згусток людської крові. Граната розірвалася в руках лежачої людини. Вона зірвала себе гранатою, приклавши її до голови. Обличчя, частина голови та кисть лівої руки у людини були відсутні. Потужний вибух понівечив людину до невпізнання і розкидав довкола шматки знищених документів, що так і залишилися таємницею.

Коли чекісти, намагаючись не заплямуватися кров'ю, обережно розстібнули ґудзики комбінезона і намагалися оголити верхню частину тіла, руки їх наштовхнулися на ще теплі жіночі груди... їх обличчя передавали здивування, сором та розгубленість: декілька дебелих чоловіків так довго не могли наздогнати цю невеликого зросту, тендітну молоду жінку...»