Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети

Остання чекістська п’ятирічка

Органи безпеки в СРСР часто називали окремою країною в країні. Співробітники мали особливі повноваження та не менш особливі привілеї, які ставили їх понад тогочасною системою суспільних відносин, перетворювали в замкнуту, недосяжну касту.

Самі чекісти полюбляли говорити про себе як про радянську еліту — безстрашних і безкомпромісних «воїнів плаща і кинджала», які, на відміну від представників комуністичної влади, не піддаються деморалізуючому впливу оточення.

На цьому стереотипі побудований поширений тепер міф про всесильний КҐБ, який ініціював перебудову задля усунення комуністичної партії, а згодом розвалив СРСР для захоплення влади в пострадянських державах.

Проте події останньої для чекістів п’ятирічки, яка закінчилася розпадом СРСР та ліквідацією КҐБ, свідчать: Комітет ішов до ганебного кінця в ногу із усією владою. Його розкладання було синхронним із розкладанням усього комуністичного режиму. Тому дати «1917—1991» впевнено можна ставити як на надгробку СРСР, так і на пам’ятнику ганебної слави КҐБ.

Початок: 1986—1987 роки

Друга половина 1980-х стала початком політичної кризи комуністичної системи і розвитку опозиційних національно-демократичних рухів. Складовими цього руху в Україні були такі течії:

— опозиційні політичні організації, створені здебільшого колишніми політв’язнями та дисидентами;

— організації, які боролися за відродження національної культури та історичної пам’яті;

— релігійні організації, зокрема рух за відродження забороненої владою Української греко-католицької церкви;

— екологічні організації, діяльність яких активізувалася після Чорнобильської аварії;

— молодіжні неформальні об’єднання;

— робітничі організації, страйкові комітети та профспілки, які боролися за кращі соціальні умови.

Кожна з течій мала власні цілі, але те, що на заваді їхньої реалізації стояла офіційна влада, поступово зближувало ці середовища і, врешті, привело до щільної координації дій та об’єднання зусиль. Комуністичний режим убачав у таких організаціях загрозу і спробу подолати його монополію на громадське та політичне життя.

Головним інструментом у боротьбі з опозицією в СРСР залишалася спецслужба — КҐБ, а саме спеціально створене в 1967 році П’яте управління, завданням якого була боротьба з «ідеологічною диверсією ворога». Але в новій політичній ситуації, коли керівництво держави оголосило «курс на перебудову і демократизацію», КҐБ не міг використовувати звичних методів репресій, фізичного усунення опонентів та залякування. Тож останні п’ять років його співробітники змушені були діяти по-новому.

Органи безпеки ретельно збирали інформацію про настрої в суспільстві, відслідковували небезпечні для влади тенденції, що помітно зростали з початком перебудови. Опозиційні настрої посилилися після невдалих намагань приховати масштаби Чорнобильської аварії та продемонстрованої владою недієздатності під час ліквідації наслідків катастрофи.

Саме на 1986 рік припадає перша згадка в документах про спроби організувати неформальні об’єднання: «Управлінням КҐБ у Донецькій області наприкінці жовтня 1986 року проведені оперативні заходи щодо запобігання створенню в м. Жданові в робітничому середовищі так званої “Суспільної групи громадської ініціативи”».

Як особливо небезпечний факт Комітет відзначав, що група створювалася за зразком польського профспілкового руху «Солідарність». У грудні на стіл керівника компартії Володимира Щербицького лягла чекістська доповідна про створення неформальних об’єднань у колі молодих літераторів. Але це був лише початок...

Протягом наступного, 1987-го, року створюються все нові й нові громадські ініціативи. Найбільшу небезпеку для спецслужби становило повернення до активного громадського життя політв’язнів, котрі почали виходити на волю. Для того, аби нейтралізувати їх, розгорнуто роботу з метою «переконати їх у помилковості власних поглядів і схиляння до подачі представникам прокуратури заяв до президії Верховної ради СРСР про помилування і недопущення в подальшому ворожої та іншої протиправної діяльності».

Найбільшим клопотом для КҐБ у 1987 р. стало повернення до активного громадсько-політичного життя колишніх політв'язнів. Михайло Горинь, Левко Лук’яненко та В’ячеслав Чорновіл стали двигуном національно-демократичного руху кінця 1980-х.

У результаті заяви написали 48 із 72 колишніх в’язнів. Ще 24 особи принципово відмовилися від такої пропозиції. Оперативне спостереження за ними підтвердило: «українські націоналісти Попадюк 3. В., Хмара С. І. (Львів), антирадянщини Анаденко Ф. Ф. (Київ), Корягін А. І., Анцупов Є. М., Алтунян Г. О. (Харків), релігійні фанатики Ахтеров П. А. (Донецьк), Тереля Й. М. (Закарпаття) і Ігнатенко М. С. (Черкаси) своїх ворожих переконань переглядати не збираються, ба навіть висловлюють намір в умовах поглиблення демократизації продовжити антисуспільну діяльність».

Дехто з колишніх в’язнів поводився безстрашно і навіть виклично: «Чорновіл В. М., що повернувся після відбуття покарання до Львова, 24 лютого виїхав до Москви і звернувся в приймальню КҐБ СРСР, де в бесіді висунув вимоги реабілітації “політв’язнів”, у тому числі і його останньої судимості, дозволу публікуватися під власним прізвищем, повернення речових доказів, узятих у нього під час арешту 1972 року». Така поведінка зробила його об’єктом прискіпливої уваги чекістів, які присвоїли Чорноволу влучний псевдонім — «Невгамовний».

Аби полегшити свої будні в Україні, КҐБ вирішив не перешкоджати виїзду за кордон деяких із колишніх політв’язнів. Цим скористався, до прикладу, згадуваний Йосип Тереля, який виїхав до Канади.

Для м’якого впливу на непокірних пропонувалося «допустити декого із зазначених осіб до роботи за спеціальністю в колективах, які здатні виявляти позитивний ідеологічний вплив». Разом з тим уважали за необхідне організувати виступи у пресі відомих діячів культури та науки (пропонувалися Олесь Гончар, Борис Олійник), які засудили б антивладні дії дисидентів, зокрема наголосили на їхніх зв’язках із закордонними антирадянськими центрами.

Органи безпеки не полишали спроб використати компрометацію конкретних осіб. 27 вересня 1987 року на Київському летовищі затримано американську журналістку Марту Коломієць, серед речей якої виявили відеокасету із записом інтерв’ю двох відомих українських дисидентів — В’ячеслава Чорновола і Богдана Гориня.

Цей факт спецслужба намагалася використати для того, щоб представити їх як зрадників, котрі працюють на ворожу державу. КҐБ підготував і розмістив у пресі статтю під назвою «Інтерв'ю з-під поли», в якій стверджувалося, що насправді Чорновіл був засуджений за спробу зґвалтування, при обшуку в нього конфісковано книгу «Майн кампф», а журналістка придбала для дисидентів автомобіль, чотири магнітофони та дорогий одяг у валютному магазині.

На думку КҐБ, пропагандистський ефект від організованих акцій був успішним. «У редакції газет, телерадіокомітет, адміністративні органи, — звітували вони партії, — приходять численні листи від трудових колективів і окремих громадян із різким засудженням націоналістичних елементів і вимогами припинити їхні дії, що шкодять нашій державі».

Обкладинка журналу «Збірник КҐБ СРСР» за 1987 р. На сторінках цього видання чекісти ділилися досвідом операцій проти національно-демократичного руху в Україні.

Отже, чекістська кампанія у пресі отримала відгук у формі організованої комуністичною партією хвилі обурення громадськості, тому обидві сили були задоволені від виконаної роботи. Саме таким чином комуністична влада поступово штовхала себе у вигадану реальність і втрачала можливість ефективно реагувати на справжні суспільні виклики.

Додаткову проблему для КҐБ становило те, що опозиційний демократичний рух діяв не лише на території України, але і в інших республіках СРСР та комуністичних країнах Східної Європи. Спецслужба мала справу з масштабним міжнародним явищем і чітко це розуміла.

У звітах постійно звучить занепокоєння, що українські активісти вивчають досвід громадських рухів Прибалтики та Польщі. Чекісти вважали надзвичайно важливим не допустити координацію та співробітництво між різними середовищами.

В одному зі звітів із кінця 1987 року читаємо: «Відповідно до вказівок КҐБ СРСР, МВД СРСР і прокуратури вдалося запобігти спробі Чорновола, Гориня і Геля взяти участь 10—14 грудня цього року в т. зв. “Семінарі незалежних громадських організацій країн — учасниць гельсінського процесу з гуманітарних питань”». Українській делегації не дали вилетіти до Москви.

Через три місяці в аеропорті у Львові каґебісти затримали активіста і колишнього політв’язня Степана Хмару, який прямував до Москви на семінар, присвячений боротьбі за права людини. У нього були вилучені «машинописні документи, в яких украй тенденційно висвітлювалися хід перебудови в Україні і національна політика КПРС».

Ці епізодичні успіхи не могли приховати головного — неготовності чекістів працювати в нових реаліях. Вони не бажали помічати змін, які відбувалися в суспільстві. Як і більшість представників влади, вони вважали, що «зміни» — лише нове слово в лексиконі партійної пропаганди, яке слід частіше вживати у промовах.

У журналі «Збірник КҐБ СРСР», що виходив під грифом «Совершенно секретно», наприкінці 1987 року опубліковано велике інтерв’ю голови КҐБ УРСР генерал-майора Миколи Голушка під промовистою назвою «Мислити і працювати по-новому».

Головний український чекіст, ідучи за модними у владі трендами, заявляв: «Наша увага зосереджена на впровадженні в організаційну роботу демократичних методів (без шкоди принципу єдиноначальності), рішучій відмові від одностороннього наказного стилю, який призвів до того, що деякі керівники стали відриватися від колективів, активну роботу заміняли “засіданством” і дрібною критикою підлеглих».

Ба більше, Голушко визнавав, що «в 1986—1987 роках керівниками різних рівнів, в основному середньої ланки, було допущено немало порушень». Тому за дискредитацію «високого звання чекіста» з органів безпеки були звільненні сім керівних працівників управлінь КҐБ Ворошиловградської, Донецької, Львівської, Полтавської, Сумської, Херсонської та Миколаївської областей.

Проте розмов «по-новому» було недостатньо, щоб припинити реальні зміни в суспільстві, які тільки почали набирати силу.

Рік 1988-й

Небезпеки для радянського режиму, які в 1987 році лише заявили про себе, наступного року розгорнулися на повну силу. Намагаючись стримати розростання національно-демократичних рухів, КҐБ і далі особливу увагу зосередив на тому, щоб завадити консолідації та координації між активістами в різних республіках Союзу.

«Відповідно до вказівок КҐБ СРСР, МВД СРСР і прокуратури СРСР, — доповідали керівники спецслужби в березні 1988 року, — Комітетом держбезпеки республіки у взаємодії з іншими зацікавленими органами вживаються заходи щодо запобігання спробам екстремістськи налаштованих українських націоналістів узяти участь в антисуспільному зборищі в Москві в рамках “Національної секції семінару з гуманітарних питань і прав людини”».

Проте спецслужба вже не встигала блокувати всі зустрічі представників демократичних рухів і часто дізнавалася про них постфактум. «У січні — березні 1988 року, — звітували каґебісти керівництву партії, — Чорноволом, Горинем, Айрікяном, Поставою та іншими проводилися збори однодумців у Єревані та Тбілісі, де було проголошено про створення “Міжнаціонального комітету захисту прав політв’язнів”. 11—12 червня у Львові у приватній квартирі відбулося чергове засідання членів названого “комітету”, в якому взяли участь 15 осіб, у тому числі Постава (Грузія), Жуковскіс, Мейтін (Латвія), Терлецкіс, Пруковскіс (Литва), Парек, Вілу (Естонія), а також вісім осіб зі Львова та Києва (Чорновіл, Горинь, Скочок та інші судимі за особливо небезпечні державні та інші злочини)».

Улітку 1988 року відбулася ще одна міжнародна подія — відзначення тисячоліття хрещення Русі, яке охопило українські громади по всьому світу. Увагою до цієї теми вирішили скористатися активісти руху за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви на чолі з відомим дисидентом Іваном Гелем. Вони опиралися на підтримку керівництва забороненої церкви, яке діяло за кордоном, тому для ПҐБ особливо важливо було завадити співпраці, що налагоджувалася.

Мітинг у Львові, 7 липня 1988 р.

Полковник Підгайний у статті «Набуваємо досвіду», опублікованій у внутрішньому журналі чекістів, писав, що управліннями Комітету у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях вжито «комплекс заходів щодо просування на Захід із допомогою агентури оперативно вигідної інформації, що компрометує на морально-побутовому ґрунті керівника комітету Геля і деяких уніатських екстремістів».

Чекістам вдалося представити громадський рух за відновлення церкви як надмірно заполітизований і націоналістичний. 11 травня 1988 року Голушко рапортував Щербицькому: «Більшість священиків, у тому числі голова уніатів Стернюк (Львів), заявили про своє негативне ставлення до екстремістських намірів Геля та його однодумців».

Іншою серйозною проблемою влади стало «омолодження» національно-демократичного руху — поява великої кількості студентських громадських ініціатив, їхня швидка політизація. Довгий час чекісти намагалися не помічати цих процесів та подавали керівництву країни заспокійливу інформацію: «Аналіз ситуації серед студентської молоді свідчить, що абсолютна більшість молодих людей схвалюють і підтримують зміни, які відбуваються в країні, активно беруть участь у здійсненні наміченої партією програми перебудови».

Правдивою була лише перша частина цієї тези — прагнення змін справді домінувало серед молоді (одна з найпопулярніших пісень того часу — «Хочу змін» рок-групи «Кіно»). Другий постулат лише демонстрував бажання чекістів сподобатися керівництву держави.

Насправді авторитет комуністичної партії та комсомолу в молодіжному середовищі танув, як сніг на сонці. А під талим снігом почали з’являтися паростки незалежної громадської активності.

Тому КҐБ рекомендував державним структурам пришвидшити створення офіційних молодіжних організацій та клубів, які мали б відволікти молодь від участі в опозиційній діяльності. Важливу увагу слід було приділити пропаганді, щоб «викривати ворожі наміри закордонних підривних центрів вплинути на молодіжне середовище».

Загалом керівництво спецслужби дуже часто пояснювало наростання опозиційного руху впливом ворожої розвідки чи закордонних націоналістичних центрів. Ця традиційна теза добре вписувалася в рамки комуністичної ідеології, проте не могла з’ясувати справжніх мотивів, які штовхали все більше і більше людей приєднуватися до боротьби із владою.

Станом на середину 1988 року КҐБ доповідав про «контроль за ситуацією» у 21 неформальному об’єднанні, серед активістів яких були колишні політв’язні. Але, схоже, не допильнували... 7 липня на багатотисячному мітингу у Львові було оголошено про створення однієї з найвідоміших українських опозиційних організацій того періоду — Української гельсінської спілки.

Молодіжний пікет у Києві, 1988 р.

Її творці, зокрема колишні політв’язні В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь, ставили собі за мету перетворити організацію в політичну, а згодом — у партію, опозиційну до комуністичної. Чекісти вирішили, що УГС — найнебезпечніша для них структура і зосередили зусилля на боротьбі з її активістами.

У статті полковника І. Самойленка та підполковника В. Литвина «Українські націоналісти змінюють тактику» вказувалося, що для протистояння УГС «створено окрему оперативно-слідчу групу, вжито заходи з централізації агентурних і оперативно-технічних засобів, на спільних засіданнях із зацікавленими управліннями КҐБ опрацьовувалися питання маневрування агентурою, оперативного документування і правової оцінки дій розроблюваних осіб, також своєчасного обміну інформацією».

Далі чекісти хизувалися конкретними успіхами, часом доволі сумнівними. До прикладу, вони доповідали, що завдяки впровадженню в УГС агентів «Артура» та «Знайомої» КҐБ вдалося отримати перші зразки відновленого журналу «Український вісник», що його редагував В’ячеслав Чорновіл.

Хоча навряд чи це коштувало агентам значних зусиль, адже журнал свідомо поширювався відкрито. Більших успіхів у роботі досягли інші їхні колеги: «Агенти впливу “Едуард” і “Тихий”, — писали чекісти, — зіграли на амбіційних претензіях на лідерство, вміло скористались ситуацією і внесли певний розкол в угруповання, у результаті окремі екстремісти відійшли від лідерів». Компрометація лідерів національно-демократичного руху залишалася важливим напрямком роботи спецслужби. У рішенні колегії КҐБ СРСР від 17 липня 1988 року щодо цього спеціально зазначалося: «Ширше практикувати публічну компрометацію організаторів і виконавців ворожих акцій, викривальні виступи свідків, антирадянщиків та націоналістів, що розкаялися».

У другій половині 1988 року влада зрозуміла: наростання національно-демократичного руху не зупинити, а тому вирішила скерувати його в потрібному напрямку, використати його ж методи собі на користь. Тобто знову вдалася до звичної з 1920-х та 1940—1950-х років тактики творення «легендованих» (фальшивих) структур.

У липні 1988 року КҐБ підготував рекомендації для відновлення впливу на суспільну ситуацію. «Через ініціативних відданих соціалістичному ладу осіб, — читаємо тут, — слід створити громадське об'єднання боротьби за перебудову і таким чином взяти справу в свої руки. Під гаслами за “єдність, соціальну справедливість і соціалістичну рівність” обмежити доступ націоналістично налаштованих елементів і втягнути в це об'єднання якомога більше здорових сил із самодіяльних організацій, надати їм достатні засоби (відрахування) і розгорнути з націоналістично налаштованими елементами ідеологічну війну.

Створити з підготовлених людей групи, які могли б у імпровізованій обстановці на мітингах заволодіти увагою людей».

Серед активістів опозиційних організацій дедалі популярнішою ставала ідея їх широкого об'єднання за зразком «Народних фронтів», що діяли у Прибалтиці. 23 листопада в Будинку письменника відбулося засідання членів Спілки письменників України, громадських об'єднань «Громада», «Спадщина», «Український культурологічний клуб», «Комітет захисту Голосіївського лісу», де розглядалася перспектива такого фронту.

Інформація про це відразу стала відома КҐБ, який наступного дня надіслав першому секретарю ЦК КПУ Щербицькому звіт про захід і копію проекту програми «Українського народного фронту». Лист закінчувався повідомленням: чекісти «через оперативні можливості здійснюють позитивний вплив на ініціаторів створення «Народного фронту» з метою спонукати їх до узгодження програмних документів із партійними органами».

Так між чекістами і активістами почалася боротьба, яка завершилася наступного, 1989-го, року створенням Народного руху України за перебудову.

Рік 1989-й

1989 рік посідає почесне місце в умовній категорії «Найвідоміші революційні роки світової історії». Справді, досить мало можемо знайти коротких часових періодів, настільки багатих глобальними змінами.

Найвиразнішим символом 89-го стало падіння Берлінського муру, яке ознаменувало кінець епохи холодної війни та звільнення народів Східної Європи від комуністичного панування.

Проте зміни не обмежилися тим, що Радянський Союз скорочував територію свого впливу, відступаючи із завойованих після Другої світової війни теренів. Вітер змін швидко і впевнено міняв саму імперію.

Саме цього року вперше похитнулася монополія комуністичної партії на владу. Це сталося в результаті безпрецедентних для радянської влади виборів 26 березня. Перших радянських виборів, які відбулися здебільшого на альтернативній основі (тобто виборці мали можливість обирати більше, ніж з одного кандидата), під час яких був присутній елемент справжньої політичної конкуренції (наявність програм у кандидатів, їхні зустрічі з виборцями, телеефіри) і бодай частково дотримано таємниці голосування.

Шевченківські дні в Києві, березень 1989 р.

За результатами комуністи все ще мали абсолютну більшість (87 %!), проте крім них до законодавчого органу потрапили і представники демократичної опозиції, зокрема людина, яка стала її символом, — академік Андрій Сахаров.

Україна у 1989-му залишалася однією з неспокійних республік Союзу. Згідно з інформацією КҐБ, за цей рік тут відбулося 1 565 масових заходів, близько половини з них (732) були несанкціонованими, у вуличних акціях загалом узяли участь понад два мільйони осіб.

На одну з таких акцій у Львові, присвячену 50-й річниці радянської окупації Західної України, вийшло понад 50 тисяч осіб. Намагаючись спинити протести, чекісти за цей рік порушили 28 кримінальних справ, притягнули до адміністративної відповідальності (зокрема за організацію недозволених мітингів) 1125 активістів.

На політичному фронті головною для спецслужби стала боротьба довкола підготовки установчого з'їзду Народного руху України.

У квітні керівники силових та правоохоронних відомств (КҐБ, МВД, прокуратури, Міністерства юстиції) змушені були звернути увагу керівництва республіки на серйозність ситуації і рекомендувати цю проблему «розглянути на президії Верховної ради УРСР та визначити заходи з підвищення ролі і впливу в цій справі місцевих Рад народних депутатів». Органи пропонували прийняти закон про громадські об'єднання, який мав стати інструментом боротьби з незареєстрованими ініціативами.

Проте ці поради нічого не міняли: хоч влада розпоряджалася потужними структурами та необмеженим ресурсом, вона не мала що протиставити свіжій енергії активних громадян. Різноманітні вказівки та інструкції з приборкання опозиції гуляли по столах чиновників, які справно підписувалися про ознайомлення. Але від того приписи не ставали здатними впливати на реальність, за якою геть не встигали бюрократи.

Тому вже через кілька місяців КҐБ змушений констатувати: в новому об’єднанні складається невигідне для влади співвідношення сил між справді опозиційними (насамперед малися на увазі члени Української гельсінської спілки) та підконтрольними силами. Напередодні з'їзду Руху спецслужба планувала «встановити діалог із комуністами, які увійшли до керівних органів НРУ, з метою їхньої мобілізації для обмеження впливів УГС; притягнути до роботи з викриття планів УГС авторитетних учених, істориків, мовознавців, використати засоби масової інформації».

Текст статуту Народного руху України опублікований у газеті «Літературна Україна», 1989 р.

На самому з'їзді 8—ю вересня 1989 року тривало протистояння між радикальним і поміркованим таборами делегатів, значною мірою інспіроване владою. Опісля КҐБ звітував про «зірвані спроби лідерів УГС включити у програмні документи постанови, що надають НРУ статус партії і вимагають створення незалежної самостійної держави».

Проте це була чи не остання перемога на цьому фронті. До кінця року чекісти визнали: виконавчі органи Руху були фактично перехоплені активістами УГС (сюди увійшли понад 20 членів цієї організації), один із чільних діячів якої, Михайло Горинь, очолив центральний секретаріат. Попри те, що упродовж року при управліннях КҐБ діяли спеціальні оперативно-слідчі групи, які займалися лише Гельсінською спілкою. Вони звітували, що протягом року опубліковано понад 30 компрометуючих публікацій про очільників УГС, а «просування оперативним шляхом у середовищі націоналістів інформації про привласнення деякими керівниками УГС частини матеріальних і технічних засобів, які надійшли із Заходу, викликало в їхньому середовищі обстановку суперечки, взаємні докори, неприязнь і підозри».

Улітку 1989-го перед керівництвом СРСР постала ще одна серйозна проблема — країну струсонули шахтарські страйки. Уперше за багато років проти влади, яка мала бути втіленням «диктатури пролетаріату», почав підніматися сам пролетаріат.

Чекістів непокоїло можливе поєднання національно-демократичної опозиції зі страйкарями, тому вони взялися за активістів Руху, які налагоджували зв'язки із шахтарями. На деякий час КҐБ вдалося стати на заваді політизації виступів, але було зрозуміло: відчувши силу самоорганізації, протестувальники незабаром відчують і певні політичні амбіції. «Зважаючи на те, — зверталася спецслужба до керівництва країни, — що страйки висунули неформальних лідерів шахтарських колективів в особах керівників і членів страйкових комітетів, які мають реальну перспективу балотуватися на виборах у місцеві Ради, вважаємо за доцільне організувати з ними предметну політичну роботу для підготовки достойних кандидатів у депутати». Таким способом політично непідготовлених опозиціонерів намагалися перетворити на союзників влади.

Нездатність КҐБ контролювати ситуацію зумовлювалася серйозними внутрішніми проблемами. Опору радянської системи в 1989-му лихоманило не менше, ніж саму систему. Спроби чекістів прилаштуватися до нових викликів були невдалими.

Радянська спецслужба з моменту створення була передусім карально-репресивним органом режиму. Припинення владою репресій означало фактично ліквідацію цієї функції. А для виконання інших завдань, притаманних власне спецслужбам, КҐБ не особливо надавався. Навіть хороший молоток — поганий інструмент для художньої різьби по дереву.

Протягом усього революційного 1989-го бачимо хаотичні кроки керівництва Комітету з метою втриматися «на плаву», довести владі і суспільству свою необхідність та актуальність. Керівництво КҐБ озвучувало заяви про потребу працювати по-новому, зокрема «ширше використовувати гласні форми чекістської роботи, вміло використовувати оперативні і політичні методи боротьби, постійно посилювати і поглиблювати зв'язки з трудящими».

Колегія КҐБ СРСР приймала рішення про те, що «зв'язок із трудящими, публічні виступи, у тому числі в засобах масової інформації, мають стати не лише невід'ємним елементом чекістської діяльності, але потребою керівного і оперативного складу».

У спеціальних інструкціях із листопада 1989 року керівників обласних управлінь Комітету зобов'язували провести обговорення на такі актуальні теми, як «Гласність і робота з агентурою», «Гласність і конспірація», «Гласність і профілактична робота органів КҐБ».

Чекісти розуміли: суспільство втрачало страх перед ними. «Відчувається гострий брак агентів впливу, — нарікали вони, — здатних не тільки справляти стримувальний вплив на націоналістичних лідерів, але й більш успішно розкладати угруповання зсередини шляхом відриву менш стійких її членів».

Для посилення авторитету «органів» колегія КҐБ УРСР постановила значні зусилля зосередити на боротьбі з організованою злочинністю, що саме тоді почала активно ставати на ноги.

Іншою суспільно корисною працею співробітників Комітету мала стати діяльність із реабілітації несправедливо засуджених у роки репресій, розсекречення документів про функціонування сталінського тоталітарного режиму. Таким чином Комітет також відмежовувався від жахливої практики попередників. Це зумовило несподівані результати — відкриття архівів стало відкриттям скриньки Пандори. Співробітники, які працювали з секретними документами, побачили справжнє обличчя радянської влади, розходження між реальністю і образом. Такі відкриття поступово підважували лояльність до комуністичної ідеології, чинної влади та її органів безпеки. Євген Марчук, у той час високопоставлений офіцер КҐБ, уважав, що саме доступ до архівів почав міняти систему зсередини, вплинув на позицію співробітників органів безпеки в політичних подіях.

У серпні керівник литовського КҐБ Е. Ейсмунтас змушений був видати наказ про посилення контролю за контактами співробітників Комітету із представниками різних неформальних об’єднань, у результаті яких відбувається витік важливої інформації. Навряд чи ця проблема стосувалася тільки Литви.

Найбільш яскравим виявом незворотних змін у КҐБ стала ліквідація 11 серпня 1989 року сумнозвісного П’ятого управління, завданням якого була боротьба з ідеологічними диверсіями. Створений у 1967 році, цей підрозділ був серцевиною Комітету і головним інструментом боротьби з дисидентами та інакодумцями. У 1989-му, коли дисидентство переросло в масштабний суспільний рух, чекісти втрачали цей інструмент. Замість нього 5 вересня 1989 року колегія КҐБ СРСР сформувало новий структурний підрозділ — Управління захисту радянського конституційного ладу.

Цікавим є обґрунтування необхідності його створення: «Радикальні зміни, які відбуваються у СРСР, міжнародний клімат, що міняється, нові стратегія і тактика підривної діяльності спецслужб капіталістичних держав і закордонних антирадянських центрів диктують потребу переходу в організації контррозвідувальної діяльності від концепції боротьби з ідеологічною диверсією супротивника до концепції захисту радянського конституційного ладу, яка повною мірою відповідає завданню побудови правової соціалістичної держави».

Нове управління мало «виявляти і припиняти підривні акції, скеровані на ліквідацію радянського суспільного і державного устрою, сприяти чекістськими силами і засобами нормальному функціонуванню конституційних структур державної влади». Даниною новим політичним віянням стало завдання «захищати політичні і особисті права та свободи громадян СРСР».

В силу політичних обставин чекісти змушені були погодитися з ліквідацією одіозного П’ятого управління, яке геть не вписувалося в нові реалії гласності та перебудови. Проте вони сподівалися, що все обійдеться лише зміною риторики, і новостворене управління «З» виконуватиме необхідні їм функції політичної поліції. А що такі функції вкрай потрібні — вони не сумнівалися.

До кінця року хвиля «оксамитових революцій» через вуличні демонстрації та вільні вибори позбавила комуністів влади в Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Німеччині, Румунії. У наступному, 1990-му, вона могла увірватися в Україну. Адже на цей рік було заплановано перші в УРСР демократичні вибори до Верховної та місцевих рад.

Кінець КҐБ. 1990—1991 роки

У неділю, 21 січня 1990 року, відбулася найбільша акція українського національно-демократичного руху. З нагоди річниці Акта Злуки Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою на вулиці вийшла небачена до того часу кількість людей (за різними підрахунками від 500 тисяч до 5 мільйонів), які вишикувалися в кількасоткілометровий ряд і об’єднали столиці двох державних формацій 1918 року — Львова і Києва. За ідеєю акція нагадувала проведений кілька місяців перед тим масовий захід під назвою «Балтійський шлях». У ньому взяли участь близько двох мільйонів активістів, які сполучили столиці трьох балтійських республік.

Тож чекісти знову не зуміли завадити поширенню ідей. Навіть здобувши досвід спроб блокування балтійської акції, в Україні вони також виявилися безсилими. Хоч намагалися. «Із урахуванням особливостей оперативної обстановки в області, — писали житомирські чекісти, — наявної інформації про прояви і задуми націоналістичних і антисуспільних елементів Управлінням КҐБ застосовувалися засоби для локалізації акції». Арсенал залишався традиційним: «профілактичні бесіди», погрози, розмови з керівниками підприємств, які мали пильнувати, аби їхні робітники раптом не з’явилися у вихідний день на вулиці поблизу маніфестантів.

«Живий ланцюг» 22 січня 1990 р. — наймасштабніша акція українського національно-демократичного руху.

У деяких місцевостях таким чином вдалося частково завадити проведенню акції, але не зупинити її. Із західноукраїнських областей їхали автобуси з тисячами людей, які будували ланцюг у районах, де бракувало місцевого населення. Загалом каґебісти стверджували: «Зростання останнім часом націоналістичних настроїв є прямим наслідком провокуючих дій націоналістів зі Львова. Особливо наочно їхня організаційна роль проявилася під час проведення т. зв. “живого ланцюга”, в якому були залучені близько 300 тисяч мешканців Львівської області, розосереджених по всій трасі».

У 1990 році чекісти остаточно програли «вуличну війну» — ані спинити, ані очолити мітингову стихію вони так і не змогли. А тим часом наближалися вибори, де вулична агітація та масові мітинги відігравали важливу роль мобілізації опозиційного електорату. Розуміючи це, керівництво українського КҐБ, МВД, прокуратури та Міністерства юстиції запропонувало в лютому ввести до 1 липня мораторій на проведення будь-яких політичних акцій у республіці та підвищити відповідальність за «порушення громадського порядку».

Мітинги в Києві, серпень 1991 р.

Звичні 15 діб покарання вже не могли бути достатнім інструментом стримування громадської активності. До спроб законодавчого «закручування гайок» влада вдаватиметься цього року неодноразово. Так, чекісти пропонували прийняти закони про громадські та політичні організації, який заборонив би останнім отримувати закордонну допомогу, а також про порядок використання вогнепальної зброї співробітниками правоохоронних органів під час забезпечення громадського порядку. Врешті 2 квітня 1990 року прийнято Закон СРСР «Про посилення відповідальності за замахи на рівноправність громадян і насильницьке порушення єдності території Союзу РСР».

Попри толераційну риторику про боротьбу з національною дискримінацією, всі чітко розуміли завдання нового нормативного акта: придушити відцентрові тенденції в СРСР. Він забороняв громадські та політичні об’єднання, діяльність яких спрямовувалася на «порушення єдності території Союзу». Таким способом влада намагалася оголосити поза законом активістів національних рухів у республіках, що вже стали вагомим політичним чинником. В Україні навіть чинником, який після 26 березня 1990 року отримав парламентське представництво.

За два тижні до виборів львівські каґебісти занепокоєно констатували: «Численні угрупування, здебільшого націоналістичного штабу, що діють в області, використовуючи передвиборчу кампанію, об’єднали зусилля в боротьбі за владу і зуміли відтіснити на другий план у питаннях ідеологічного впливу на населення офіційні органи. Через це серед значної його частини відбувається наростання націоналістичних та сепаратистських настроїв, відзначається швидка політизація робітничого класу на основі підкинутих націоналістами антипартійних гасел».

Спецслужба вирішила боротися з проблемою звичним способом: якщо неможливо зупинити, треба очолити. Ще наприкінці попереднього року прийнято рішення «рекомендувати керівному й оперативному складу органів КҐБ республіки, узгодивши з партійними і радянськими органами, активно включитися в передвиборчу боротьбу. Для забезпечення єдиного підходу розробити проект передвиборчої платформи кандидата в народні депутати від органів КҐБ». Тож співробітники спецслужби спробували стати народними обранцями, причому на всіх рівнях — від найнижчого місцевого до найвищого республіканського.

Українських чекістів надихав приклад шефа: Микола Голушко з минулого року був депутатом Верховної ради СРСР. Навіть у Львівській області, де працівники Комітету давно не користувалися симпатіями в місцевого населення, участь у виборах взяли 52 співробітники, у Тернопільській — усі начальники районних апаратів балотувалися до районних рад. У виборчій кампанії чекісти спробували задіяти всі наявні ресурси, однак результати не надто вражали: 537 чекістів по всій республіці отримали мандати депутатів різних рівнів, з них лише чотири почали працювати у Верховній Раді. Навіть гірше — «об’єкти оперативних розробок» перемогли Комітет у загальному рахунку. Окремі місцеві ради на Західній Україні контролювалися активістами національно-демократичного руху, а до Верховної Ради пройшли десятеро давніх «підопічних» спецслужби — дисидентів та колишніх політв'язнів.

Колишні політв'язні—депутати Верховної ради УРСР після прийняття Декларації про державний суверенітет, 16 липня 1990 р.

Зліва направо—Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Леопольд Табурянський, Ірина Калинець, за нею позаду—Олесь Сергієнко, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.

Згодом саме вони, разом зі своїми молодшими соратниками з національно-демократичного руху, утворили депутатську групу «Народна рада», яка складалася зі 126 депутатів. Попри те, що це була далеко не більшість у парламенті, саме ця група своєю політичною активністю здійснила остаточний перелом у політичному розвитку країни. За кілька місяців було прийнято низку важливих актів — зокрема, 16 липня 1990 року проголошено Декларацію про державний суверенітет.

Президія позачергової сесії Верховної Ради України, на якій було прийнято Акт проголошення незалежності України. Зліва направо сидять: Іван Плющ, Леонід Кравчук, Володимир Гриньов. 24 серпня 1991 р.

Протистояти новій хвилі стало значно важче, а то й неможливо. Каґебісти намагалися використовували звичні методи провокацій, але вдалою була лише одна спроба. 14 листопада

1990 року за «напад на співробітника міліції» заарештовано колишнього політв’язня, а на той момент народного депутата Степана Хмару. Республіканське телебачення продемонструвало відеозапис інциденту з необхідними чекістам коментарями. У результаті вони із задоволенням констатували: «У більшості трудових колективів, серед технічної інтелігенції і сільських працівників згадане рішення Верховної ради УРСР [про дозвіл на арешт Хмари — В. В.] продовжує сприйматися зі схваленням, як давно очікувані рішучі дії». Проте справа не стала переломною, і хоча темпи розвитку демократичного руху наприкінці 1990 — на початку 1991 року справді сповільнилися, повернути історію назад уже не міг ніхто.

Ситуація в країні змінилася, і для того, аби втриматися «на плаву», Комітет мав пристосуватися до нових обставин. Тому спецслужба вирішила вдатися до новомодного тоді інструменту — зв’язків із громадськістю, або піару.

Чернетка Акта проголошення незалежності, автор Левко Лук'яненко. 24 серпня 1991 р.

Київ, 24 серпня 1991 р. Акт проголошення незалежності України.

При цьому українські чекісти виявилися найбільш вправними. 23 липня 1991 року «Огляд про досвід роботи КҐБ Української РСР зі зміцнення зв'язків із громадськістю» було розіслано у всі республіканські комітети як взірцевий. Здавалося б, справді є чим хизуватися: протягом 1990 року відділи зв'язків із громадськістю створено у всіх обласних управліннях. За цей же рік підготовлено 51 радіопередачу, проведено 30 круглих столів, написано 189 статей про те, як Комітет сприяє «встановленню справедливості щодо жертв беззаконня», тобто жертв масових політичних репресій. Поставлене завдання передбачало «формувати у громадськості образ чекіста — захисника прав і свобод особистості, а не тільки представника правоохоронних органів». Проте реальне ставлення суспільства до КҐБ практично не мінялося — страх перед чекістами відходив разом із повагою до них. Зрештою, це саме стосувалося і всієї радянської влади.

У першій половині 1991 року комуністи, здавалося, перехопили ініціативу в демократів — успішно провели референдум за збереження СРСР. Але надто пізно — розпад Союзу на той момент уже був неминучим. А радикальна спроба повернути історію назад, яку вчинили члени ГКЧП у Москві, поставила крапку на існуванні СРСР, а з ним і КҐБ.

Наостанок чекісти, мабуть, багато думали про історію: кожен про свою особисту, всі разом про історію своєї структури та про радянську в цілому. Саме тому в останні дні своєї влади вони так завзято нищили документи, які могли показати минуле у правдивому світлі. Із цим теж не встигли. Знищили багато, але того, що залишилося, достатньо, щоб зрозуміти: ця система не повинна відродитися. А головна гарантія цього — наша пам’ять про її злочини.