Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети

Бердянське «ЧП» 1974 року

Свобода в обмін на порядок та безпеку — таку негласну угоду пропонують суспільству недемократичні (авторитарні чи тоталітарні) режими. Іноді громадяни погоджуються на цю умову. Особливо часто це відбувається в суспільствах, що перейшли через тривалі періоди соціальних потрясінь. І зазвичай програють, втративши свободу і не здобувши безпеки. Адже для режиму більш небезпечними завжди будуть саме внутрішні, а не зовнішні вороги, і подальша боротьба з першими поглинатиме всі його ресурси.

Сталін, зайнятий внутрішньою боротьбою проти народу, не зумів помітити наростання зовнішньої небезпеки і зарадити її поширенню. У результаті громадяни СРСР, яким нібито гарантувалася безпека від зовнішньої агресії, заплатили за її подолання мільйонами життів.

Проте навіть у мирний час радянський режим, зосереджений на боротьбі із внутрішнім ворогом, був нездатний забезпечити порядок у власній державі. Адже цим ворогом були не кримінальні елементи, а інакодумці. Полювання на поширювачів самвидаву, на людей, котрі відважувалися збиратися в річницю перепоховання Шевченка на його могилі, для влади було значно важливішим, ніж затримання вбивць та грабіжників. На останніх не завжди вистачало часу чи інших ресурсів. Тим паче, якщо за умови повного контролю інформаційного поля можна було просто приховувати інформацію про реальні масштаби кримінальних злочинів, наслідки злочинної бездіяльності органів влади чи екологічних катастроф. За фасадом тихого і спокійного життя «епохи розвинутого застою» приховано чимало людських трагедій.

Кінець 1974 року. Каґебісти задоволені розгортанням операції «Блок», за якою за два попередні роки арештовано головних українських дисидентів. Здавалося б, у країні запанував спокій. Інформаційні звіти чекістів для керівництва партії стають нудними і беззмістовними: на території країни перебуває стільки-то іноземців, ворожих проявів не зафіксовано, надзвичайних ситуацій на виробничих об’єктах не сталося.

Спокійні повідомлення перервалися 4 листопада інформацією про надзвичайну ситуацію в м. Бердянську. Тут сталося справжнє «ЧП районного масштабу», до якого безпосередньо причетним був КҐБ. В інформації йшлося про стрілянину в місті, вчинену прикордонником, та кількох загиблих. Через два дні голова КҐБ УРСР Віталій Федорчук у доповідній на керівника КПУ Володимира Щербицького детально описав інцидент і дії чекістів, спрямовані на його приховування.

Усе почалося зі звичайної пиятики, яку організували четверо військовослужбовців Західного прикордонного округу КҐБ. Молоді солдати влаштували забаву просто на підпорядкованому їм контрольному пункті. О 19-й годині вечора двоє з них, сержант та рядовий, вибігли в місто, ймовірно — за додатковим «пальним». Схоже, хлопці на той момент і так добряче «заправилися», тому вже незабаром вступили в бійку з місцевими мешканцями. На місце інциденту прибув військовий патруль, який, однак, устиг затримати лише рядового. Тим часом розгарячілий бійкою і втечею від патруля сержант повернувся на рідний КП. На місці не виявилося чергового, що дало можливість утікачу відкрити зброярню і взяти автомат. Коли ж відсутній працівник незабаром прибув на місце, то побачив п’яного колегу, який навів на нього автомат із вимогою видати патрони. Таким чином сержант отримав і склав у речовий мішок 20 заряджених патронами магазинів (загалом близько 500 патронів).

Бердянськ у роки оманливо спокійного «застою».

Озброєний до зубів п’яний «Рембо» вирішив повернутися в місто для продовження перерваної патрулем «дискусії». На місці він не застав нікого з її учасників, проте це його не стримало — «він відкрив безладну стрілянину по перехожих, внаслідок якої вісьмох убив і вісьмох поранив, вистрілявши понад 300 патронів». Серед убитих — три жінки і одна подружня пара. У мішку залишалося ще близько двох сотень набоїв, які могли забрати життя ще багатьох мешканців Бердянська. Але автомат треба було перезарядити, чим скористався один із перехожих — коваль місцевого заводу, який захопив і обеззброїв п’яного прикордонника. 19-літнього вбивцю спочатку помістили на гарнізонну гауптвахту за межами міста, а через два дні після похорону його жертв — до слідчого ізолятора міста, де він мав чекати суду.

Вістки про інцидент такого масштабу в невеликому місті швидко поширювалися, а отже, прийшов час для чекістів провести «інформаційну зачистку». «У місто Бердянськ, — інформував Федорчук, — скеровано оперативну групу КҐБ при Раді міністрів УРСР на чолі із заступником голови Комітету держбезпеки України товаришем М’якушком. Для вивчення обстановки в місто скеровано агентуру і довірених осіб Бердянського МО УКҐБ. Посилено охорону адміністративних будівель партійних і радянських органів, а також приміщення КП “Бердянськ”. Особистий склад КП “Бердянськ” повністю замінено. Силами оперативного складу служби зовнішнього спостереження УКҐБ, працівниками міліції та дружинниками (всього 600 осіб) у вечірній та нічний час ведеться патрулювання в місцях скупчення населення і проживання вбитих та поранених.

Доповідна КҐБ керівництву компартії про трагедію в Бердянську.

Здійснюється контроль ефіру, телефонно-телеграфного зв’язку і вихідної кореспонденції для запобігання поширенню наклепницьких вигадок про те, що сталося. Конфісковано понад 200 документів, котрі висвітлюють ці події. У деяких листах вони подавалися у викривленому негативному світлі».

У закритому інформаційному просторі, просякнутому радянською пропагандою, справді почали ширитися фантастичні чутки. Зокрема, чекісти змушені були протистояти розповсюдженню усної інформації, що злочини вчинив прикордонник родом із Західної України чи Кавказу, який «діяв із націоналістичних намірів». Врешті КҐБ упорався зі своїм завданням, припинивши поширення будь-якої інформації про подію — брехливої чи правдивої.

Про вечір з листопада 1974 року пам’ятатимуть хіба родичі загиблих — до них ця дата промовлятиме з надгробних пам’ятників. Про безглузде вбивство не писали в газетах, про нього не говорили по радіо і нічого не показували на телебаченні. Уже незабаром про подію не пам’ятатимуть і місцеві жителі. А для інших її просто ніколи не існувало. Тож потім їм легко буде розповідати, що, «можливо, ми і не мали свободи, але було спокійно», і переконувати, що безпеку варто міняти на волю.