Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети

«Перехоплення» почуттів, або Любов як зброя

«Кохати можна коли завгодно

і де завгодно, і тим насиченіше,

чим ближче до смерті»

Габріель Гарсія Маркес

«Кохання під час холери»

В європейській культурі з любов'ю прийнято пов'язувати все найкраще та світле, що є в людині. Це почуття облагороджує й негідників, робить романтичним і здатним до самопожертви. Любов може розквітнути навіть у, здавалося б, цілком непридатних для романтичних почуттів умовах — в екстремальних обставинах війни та кровопролиття. У цьому випадку вона сама набуває екстремальних форм, спонукає людей до надзвичайних кроків.

Чимало біографій керівників українського підпілля закінчуються словами «загинув у криївці з дружиною, застрелилися, аби не потрапити живими до рук ворога». Так учинили крайовий провідник ОУН Карпатського краю Ярослав Мельник у 1946-му, керівник СБ ОУН Микола Арсенич у 1947-му, командир Воєнної округи УПА «Говерля» Микола Твердохліб у 1954-му та багато інших. Таким був останній вияв взаємної любові тих, хто зумів пронести своє почуття через жахи воєнного протистояння.

Що відчували двоє, які опинялися віч-на-віч із смертю, вже перебуваючи, по суті, в могилі, під землею? Чи допомагала їм любов спільно перетнути безповоротну межу, особливо якщо вони знали, що десь у цьому жорстокому житті лишається їхня дитина, плід такого невчасного кохання?

Звісно, про це не розкажуть документи, які просто фіксують факт, що «після операції з бункера витягнуто трупи бандита з дружиною». Але маємо унікальний випадок, коли одна така операція не завершилася — криївку так до кінця й не виявили, чекісти пішли, а підпільники, що перебували в ній і вже готувалися до смерті, залишилися живими.

Через роки після цієї страшної ночі Марія Савчин, дружина Василя Галаси — «Орлана», керівника ОУН на Волині, описала пережите:

«Ми зрозуміли, що прийшов кінець. Стали готуватись до смерті. Орлан виклав на стіл всі важливі документи, листи, інструкції, що їх треба було знищити, щоб не попали в руки ворога. Також підлягали знищенню світлини, записки з різними домовленнями та гроші... В криївці ставало обмаль кисню, і неможливо було палити відложені на знищення матеріали. Ми дерли їх на малесенькі часточки, відтак зливали водою і змішували ногами з землею.

Тоді я взялася до своєї колекції світлин... Сирітоньки наші [Марія з Василем мали двох дітей — В. В.], прощайте. Серцем востаннє пригортаю вас. Хай Мати Божа ніколи не лишає вас без своєї опіки... Простіть нам. Тато сумно дивився на мене, і я, враз зі світлиною, себе розривала на шматки. Мама... Де ти, завіяна снігами в Сибіру? Чи відчуваєш, мамо, що прийшли мої останні хвилини? Ти казала, що материнська молитва з дна моря вирятовує. Молись тепер, мамо...

Поблідлі, мовчки сповняли останній обов’язок. Назовні аж до неприродного опановані, але нервові рухи зраджували наш справжній стан. В очах вже заблимувало тогобічне світло з вічності, а з душі все ще гостро виривався німий крик: жити! Тоді, наче у відповідь, заговорив Орлан:

— Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливо в нашій ситуації.

На столі вже лежали три набиті пістолі.

— Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. — спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.

— Як собі бажаєш, — відповів.

У моїй уяві до деталей виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункера. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцька, ні, певно, до Львова. Там, на подвір'ї ґебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно... Дружина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блузку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є.

З кожною наступною хвилиною мене все більше огортало почуття самітності. Кажуть, в товаристві і смерть легша. На ділі ж вона ні трохи не стає легшою, бо, навіть будучи в товаристві, кожна людина мусить зустріти її індивідуально, мусить сама переступити поріг вічності. Може, тому ми й не розмовляли, бо кожний хотів мати для себе ті останні хвилини життя»...

Того разу смерть оминула Василя і Марічку, хоч життя готувало ще чимало випробувань їхній любові.

Обох захопили з допомогою провокації у 1953-му, Допитували і схиляли до співпраці. Закохані домовилися, що жінка дасть згоду на співпрацю, аби потрапити на волю, завербованою агенткою дістатися на Захід і розповісти правду про те, що робиться в Україні. Вона так і зробила, хоч знала, що це може означати смерть для коханого Василя.

Василь Галаса та Марічка Савчин. Їхнє кохання розцвіло в підпіллі.

Врешті їхні пригоди закінчилися щасливо. Настільки, наскільки могло бути щасливим життя в той час. Марічка повернулася в Україну і зустріла Василя, але... через півстоліття після того, як залишила його в тюремній камері на Короленка, 33. Зустріч відбулася вже в 1990-х, у незалежній Україні.

Утім любов в екстремальних умовах спонукає як до надзвичайно шляхетних, так і надзвичайно підлих кроків. Про останній із випадків — решта нашої історії.

На середину 1951 року чекісти вже мали на своєму рахунку багато успішних операцій проти українського підпілля. Проте «остаточний розгром залишків бандформувань», про який вони звітували партії з 1946 року, все ніяк не міг завершитися. Особливо важко протистояти повстанцям було в гірських районах Карпат, де підпільники користалися не лише сприятливими природними умовами, але й сильною підтримкою місцевого люду.

У рамках однієї з операцій 24 липня 1951 року оперативники вийшли на зв’язкових «Яросевича» і «Сміхуна», які могли привести їх до одного з головних ворогів у цьому терені — референта Служби безпеки ОУН Коломийського окружного проводу Романа Тучака — «Клима». Повстанців захопили за допомогою підсипаного в їжу снодійного. Під час допитів один із них («Яросевич») назвав місце переховування Тучака.

Через чотири дні чекісти, яких вів колишній зв’язковий, рушили до лісової схованки. Незважаючи на обережність, захопити повстанців зненацька не вдалося — чатовий (рідний брат «Яросевича») відкрив вогонь. Сутичка була короткою, а перевага ворога, який ішов на захоплення важливого керівника підпілля, — очевидною. Тому повстанці, відвоювавши для себе цінні секунди життя, вирішили відібрати його в себе самі.

Серед підпільників були дві сестри — Люба та Надя. Перша з них померла моментально від кулі, пущеної у скроню. Пістолет другої дав осічку, і вона впала не від своєї кулі, а від пострілів нападників. Впала, але не загинула — лише отримала поранення в праву руку і обидві ноги.

Розлючені, бо не вдалося тихо провести захоплення, чекісти розгнівалися ще більше, коли побачили, що серед убитих немає Романа Тучака. Його не було у схованці в момент штурму. Здавалося, операція провалилася. Але енкаведисти не бажали відступати, особливо коли дізналися, що підпільниця Надя Кульчицька, яку вони захопили живою, — дружина керівника СБ. Вони мусили скористатися унікальним шансом. Тим паче, що, як звітували оперативники, «з інформації, якою ми володіємо про “Клима”, відомо, що він відчуває сильну прив'язаність до своєї дружини і малолітнього сина».

Схоже, 28-річний референт СБ Коломийщини не дуже приховував своїх почуттів до сім'ї. Один із його охоронців так згадував момент, коли подружжя передавало свою дитину батькам Наді: «Передавати дитину йшли ми троє — Клим, його дружина Надя Кульчицька і я... При передачі дитини жінка поводилася спокійно, по ній не було помітно, що вона нервувала. Зате Клим був дуже схвильований, з очей котилися сльози і в останню хвилину, коли забирали дитину, він зіскочив із горища і ще раз подивився в той бік, куди її понесли. Дитина була передана 8 липня 1951 року. Після цього не було дня, щоб Клим не згадував про свою дитину. Він говорив, що дитина для нього була втіхою і відрадою в житті, ділився зі мною своєю минулою радістю, про те, як йому добре було слухати, коли дитина після його повернення з терену говорила: “Тятя, тятя''».

Референт СБ Роман Тучак через свою любов до дружини став агентом МҐБ «Тарасом Степановичем».

Лист, який став початком операції «Перехоплення».

Через три тижні після прощання з малятком до Романа дійшла інформація про чекістську облаву. Достеменно про її наслідки він не знав, йому сказали лише, що одна з жінок залишилася живою. Він зустрівся з батьками дружини, яким повідомив про смерть однієї і полонення іншої дочки. Мати Наді почала клясти Романа, звинувачуючи його в тому, що він довів до смерті її доньок. Вимагала зробити все, щоб урятувати бодай одну. Кілька днів Роман ходив сам не свій, у душі змішалися горе і надія. Він чомусь був певен, що саме Надя жива. Але це лише посилювало інше душевне протистояння — поміж відчуттям обов'язку, відданістю друзям і справі, якій присвятив своє життя, та любов'ю, без якої він не мислив цього життя. Врешті перемогла остання.

Через два тижні після захоплення Наді Роман відійшов подалі від своїх охоронців та сів писати листа. «Полковнику Захарову, — звертався він до свого чекістського візаві, — 28 липня цього року Ваші війська наскочили на мій постій, де були моя дружина та її сестра. Як мені відомо, одна з них жива. Якщо це моя дружина, то взамін на те, що відпустите її до мене і не зачепите її сім'ї, я погоджуся співпрацювати з Вами. На доказ моєї згоди я погоджуюся видати Вам одного з керівників у цьому терені».

Заради кохання Роман Тучак вирішив пожертвувати життям, але не власним, а побратимів. Позиція, яку він обіймав у підпіллі як керівник Служби безпеки, створювала для чекістів унікальні можливості. Лист есбіста потрапив за адресою і став початком масштабної агентурної операції «Перехоплення», яка керувалася міністром держбезпеки УРСР Ковальчуком, участь у розробці якої брали керівники МҐБ СРСР. Перехоплені чекістами почуття підпільника обернулися смертю великої кількості людей, фактичним розгромом підпілля на великій території Карпат.

Лист Надії Кульчицької до Романа Тучака.

Любов таки зла...

Підпільниця Надя Кульчицька, яка майже переступила межу небуття, завдяки старанням чекістів вижила. Врятована, вона тепер дуже хотіла жити і жити по-іншому, ніж дотепер, — бути поруч із коханим, дитиною, проводити спокійні, може, навіть нудні будні разом із сім’єю. Але в ті страшні часи за такі прості бажання треба було платити страшну ціну. Надя, як і Роман, виявила готовність платити за своє звичайне людське щастя життям інших людей, з якими ще вчора ладна була вмирати. Листа Романа Тучака чекісти їй передали, щойно отримали. Вони розуміли: від того, чи погодиться Надя відповісти, залежатиме успіх їхньої операції. І вона погодилася.

Між закоханими зав’язалося листування, кожне послання якого починалося романтичним «Дорогий Ромку», «Кохана Надю». Ліричне спілкування відбувалося на фоні кривавого протистояння і за посередництва чекістів, далеких від ніжних почуттів. Вони, очевидно, не просто стояли за спиною в Наді, яка писала листи чоловікові. «Остаточний варіант листа від Наді» — так називається один із документів, який зраджує наявність ще кількох, не затверджених МҐБ, текстів.

Чекісти не мали підстав цілком довіряти підпільниці і побоювалися, що вона зможе подати чоловікові якусь інформацію, котру зрозуміє лише він. Тому змушували її переписувати тексти. Разом з тим вони усвідомлювали, що важливо не перестаратися, бо так можна викликати недовіру в Тучака. Керівник СБ був досвідченим підпільником, тому вже перші листи містили інформацію, яку могла подати тільки його дружина, щоб переконати: текст писала таки вона.

Невипадково це були романтичні спогади закоханих. «Ромку, пам’ятаєш останній вечір у Чорногорі, — писала Надя, — ми сиділи з тобою біля вікна, в кімнаті було темно, надворі світив місяць, перед нами розстелялася картина темного бору, а ближче до вікна стояла задумана смерека, одягнута в місячне сяйво. Вона була така чудова, як дівчина у вінку, від неї падала прозора тінь і лягала на покрив снігу. У нас у хатці майже пошепки велася бесіда, про що ти знаєш. Ми тихо шепотіли і любувалися розкішною смерекою, яка, як квітка, схиляла свою верхівку в бік нашого вікна. Ти так любувався нею і обіцяв через кілька років прийти на те саме місце, чи таке ж воно гарне й далі».

Лист Романа Тучака до Надії Кульчицької.

«Вранці 28-го, — описувала Кульчицька обставини свого полонення в листі, — розбудив нас “Кармелюк”, кажучи, що, напевно, йдуть хлопці, тому що щось тріщить. Через кілька хвилин почулися автоматні черги. Ми обидві взулися і вибігли з колиби. Побачивши багато військових, вирішили стрілитися. Люба застрелилася, а в мене вийшла осічка, і я була поранена в праву руку й обидві ноги. Мене підібрали військові, і зараз я перебуваю в Станіславі в УМҐБ».

Далі Надя інформувала, як добре до неї ставляться чекісти. Вона намагалася переконати чоловіка в тому, у що, може, й сама щиро вірила: кожен має право на щастя. Хоча розуміла, що їм це право буде дано дорогою ціною: «При спогаді про тебе в мені все застигає, ти стоїш перед моїми очима. Мені згадується наше щасливе, хоч і бідне життя. Чому не можна вимагати від життя чогось більшого? Чому ми не можемо жити далі разом, як колись щасливо. Воно людині дано тільки раз, тож навіщо мучитися все життя. Дивись, твої молоді роки промчали так, ніби їх не було, вони не залишили жодного веселого спогаду. Для чого тоді живеш? Щоб мучитися? Романе, послухай мене, вдар горем об землю, залиш ці муки, вернись до світу, подивися, як люди живуть зі своїми жінками, з маленькими дітками». Далі рукою Наді чекісти наводять приклади тих, які здалися владі й зуміли почати нове життя.

Завданням наступної частини листа було зіграти на почуттях Тучака до дитини та дружини, тому цей фрагмент особливо ліричний: «Ти ж батько маленької дитини, яка залишилася беззахисною. Воно, маленьке, нікому нічим не завинило. Воно посміхається і до кожного тягне руки, а чому йому не знати своїх батьків, за що його маленького карають... Я знаю, що в той час, коли ти читаєш цього листа, в тебе покотиться не одна сльоза... Не залишай мене в такому становищі, я вірю, що ти все ж мене послухаєш. Зроби це не для мене, зроби це для нашої маленької дитини».

Читати такого листа було б важко будь-якому чоловікові та батькові, але не Романові Тучаку. І не тому, що есбіст мав кам'яне серце, а тому, що на момент отримання послання він уже прийняв рішення, і тепер усі його зусилля були спрямовані на його втілення.

Хоча в листі Романа до дружини емоцій також вистачає: «Кохана Надю! — писав він. — Записку від тебе отримав. Я так сильно зрадів нею, що насмерть зацілував би того чоловіка, який дав можливість її отримати. Зараз радий, що ти жива, що з тобою добре поводяться і що вже поправляєшся. Твоя віра, що будемо разом, передається мені, і теж свято вірю в це, і докладу до цього всіх зусиль. До моменту отримання від тебе записки я не їв і не спав. Зараз виглядаю зле, але вірю, що все буде гаразд і я повернуся до такого стану, як у 1948. Я зустрівся з мамою, повідомив їй про все. Вона, бідна, так плакала, що я не міг витримати. Ти знаєш, як я їх люблю. Ми завжди мріяли бути з ними. Степанко погарнішав і дуже розумна дитина».

У листах Тучака до чекістів не було жодних сентиментів, лише холодний розум та чіткий розрахунок. «25 вересня, — писав він, — я буду йти на зустріч до “Сірого” дорогою, що веде з Дубового до Верха через Петричиву. На зворотному шляху десь зліва від криниці зробіть засідку і обстріляйте нас. Перед засідкою з лівого боку дороги, якщо йти від Верха, покладіть порохню зі світляками (дерево), я буду йти останнім і біля неї закашляю. Якщо не буде кашлю і хтось буде йти, то значить, що я буду повертатися 26-го ввечері». Підготовлена Тучаком сцена відбулася, під час стрілянини в лісі він відірвався від своїх друзів по зброї і отримав можливість зустрітися з новими «колегами».

«Після прочісування місцевості, куди пішли бандити, що були з ним поруч, — звітували чекісти про операцію, — коли остаточно переконалися, що поблизу немає нікого зі співучасників “Клима”, його викликали умовним сигналом, вивели з лісу і на закритому автомобілі доставили в м. Коломию, де й відбулася зустріч. Щоб виправдати відсутність “Клима” тривалий час, у районі інсценування перестрілки з Яблунівського гарнізону було викинуто дві роти солдат, які протягом доби проводили активні пошукові дії, нібито розшукуючи бандитів, що втекли».

Тим часом у Коломиї чекісти зустрілися з колишнім есбістом, внаслідок чого він став агентом під псевдонімом «Тарас Степанович». Як щедрий аванс новоспеченому співробітнику організували зустріч із Надею, яка, відзначали в МҐБ, «справила на нього особливе враження, і це ще більше схилило агента до нас».

Уже після перших розмов чекісти отримали від Тучака фактично повний поіменний список керівництва підпілля на теренах Коломийщини, відомі йому місця переховування та зв’язки. Проте Роман не обмежився тим, що видав наявні в нього дані. Він пішов значно далі у співпраці, розробляючи вказівки для чекістів, які мали за мету швидку ліквідацію підпілля. «У зв’язку з моєю співпрацею з Вами, — рекомендував він, — я вважаю за необхідне, щоб найближчим часом були ліквідовані окружний провідник “Сірий”, керівник Коломийського надрайонного проводу ОУН “Кошовий” і Печеніжинський районний провідник “Сивий”, чим створяться можливості, щоб я очолив Коломийський окружний провід, а це забезпечить виконання поставлених переді мною завдань».

Чекісти також дбали про те, аби зберегти цінного агента. А тому інсценували суд над його дружиною «з викликом заздалегідь підготовлених свідків із Заболотівського і Яблунівського районів, де її знають як учасницю підпілля ОУН, котрі після суду змогли б рознести чутки про її репресії серед учасників підпілля ОУН».

Насправді Надю вивезли до конспіративної квартири у Львові. «За мене не переживай, — писала вона звідти чоловікові, — я зараз перебуваю в хорошому готелі, у прекрасному номері. Кімната дуже хороша, і ванна поруч, ресторан, одним словом, усі умови... Вечорами маю можливість прогулятися по прикрашених кольоровими рекламами вулицях Львова. Коли йдеш вулицею, відчуваєш життя міста. Особливо красиве місто в туманні ночі. Також у Львові і батьки, тож я маю можливість кожен день бачитися зі Степанком... Посилаю тобі фото Степанка, він страшний розбишака. Степанко цілує ручки і посилає багато “па, па”».

Агента «Тараса Степановича» також намагалися убезпечити від несподіваної зустрічі з органами безпеки десь у лісі. Тому район його дислокації було довірено досвідченим чекістам, які вміли вдавати уважні розшуки «бандитів» і разом з тим уникати від випадкового виявлення одного з них — Романа Тучака. «Людей, що прибувають до Вас із Краю і Станіславського округу, — рекомендували йому офіцери МҐБ, — за найменшої підозри, що вони можуть Вас розконспірувати, — ліквідувати під виглядом агентури МҐБ». Посада Тучака як керівника Служби безпеки справді давала йому можливість під цим приводом убивати підпільників, не викликаючи підозри інших.

Почалася страшна гра, де головну роль виконував Роман Тучак. Її першими жертвами, як і планувалося, стали провідники «Сірий» та «Кошовий». Перший з них загинув у бою, другий помер пораненим у руках МҐБ. «У подальшому, — звітували чекісти, — у результаті даних, отриманих від агента “Тараса Степановича”, було ліквідовано керівний склад Коломийського окружного, надрайонного і районного проводів ОУН, після чого він очолив Коломийський окружний провід ОУН».

Проводячи ліквідації членів підпільної мережі, чекісти не забували про необхідність прикрити свого агента. «Для зашифрування джерела, — рекомендували вони, — в кожному окремому випадку при ліквідації бандитів особам, відповідальним за проведення операції, підготувати по 1—2 кандидатурі з числа активних бандпособників, яких у процесі операції можна було б виставити як осіб, що вказали на місця укриття бандитів». Для цього вони навіть «оживили» померлого провідника «Кошового» — знайшли людину, схожу на нього, і з перев’язаним бинтом водили по селах, інсценізуючи його зраду.

Подальше розгортання операції «Перехоплення» передбачало не лише винищення повстанців, але й творення легендованих (створених МҐБ зі своїх агентів) структур підпілля. На кінець 1951 року завдання були сформульовані так: «Протягом зими підготувати з числа щойно завербованої агентури в кожному районі по 2—3 кандидатури для переводу на нелегальне становище і за допомоги “Тараса Степановича” з настанням весни ввести цю агентуру в підпілля ОУН на керівне становище». Поступово реальна мережа підпілля на Коломийщині почала зникати, а на її місці розгортала діяльність легендована МҐБ структура.

Незважаючи на неабиякий підпільний талант, Роман Тучак заледве не провалив операцію. Своєю поведінкою він викликав підозру у власних охоронців — «Голуба» і «Когута». Відчувши наростання сумнівів щодо себе, есбіст намагався організувати їх убивство — з першим йому це вдалося, натомість другий утік, отримавши важке поранення. Таким чином на кінець 1951 року до СБ ОУН потрапила інформація, що кидала тінь на Романа Тучака, але для того, щоб остаточно розібратися, потрібен був час, яким він сповна скористався.

Тому наступний, 1952-й, рік став періодом найбільших успіхів агента «Тараса Степановича». Викликані на зустріч із «провідником» «Климом» підпільники зникали безслідно. Справжніх заміняли завербовані агенти, що поширювали структури фальшивої ОУН. Окремий удар було спрямовано проти людей, які підтримували підпілля. Псевдоповстанці виявляли таких і викривали перед МҐБ, який уже здійснював репресії. Для виправдання зникнення підпільників чекісти проводили інсценізацію антиповстанських операцій, поширювали чутки про переведення тих чи інших оунівців у дальші райони.

Роман Тучак після здійснення своїх агентурних «подвигів» став працювати на заводі.

Літо — традиційно період найактивнішої діяльності підпілля. У 1952-му на Коломийщині ця пора року стала часом найбільших втрат. «Внаслідок проведених заходів у цій справі, — писали чекісти про “Перехоплення”, — за літній період 1952 року ліквідовано і захоплено 52 бандитів... Повністю ліквідовані Буковинський окружний провід, Вижницький надрайонний, Косівський надрайонний, Косівський районний, Яблунівський районний, Кутський районний, ЖабТвський районний, п’ять кущових бандгруп і п’ять сільських бандгруп ОУН». Загалом від початку 1952 року під час реалізації операції завдяки Роману Тучаку МҐБ захопило або ліквідувало 85 учасників визвольного руху.

Тим часом сам він отримував листи, де чекісти запевняли, що «в недалекому майбутньому разом із Вами поїдемо на новосілля у Ваш власний будинок, оформлений на Ваше ім’я. Старі купили будинок по сусідству з Вашим».

Операція «Перехоплення» тривала до кінця 1953 року. «Створені легендовані проводи ОУН, — читаємо в підсумкових документах МҐБ, — відіграли свою позитивну роль у розгромі бандоунівського підпілля. Тому з урахуванням оперативної обстановки вирішено їх ліквідувати». Так само недоцільним визнано подальше використання в цій роботі агента «Тараса Степановича», який на той момент устиг розтратити довіру до себе з боку підпільників. «Перевіркою встановлено, що в результаті допущених помилок у роботі зі спецагентом “Тарасом Степановичем”, а також через деяку неправильну поведінку самого спецагента “Тараса Степановича” частина оунівського підпілля, що залишилася на території Коломийського округу, серйозно запідозрила його у зв'язках із органами МҐБ».

Гра закінчилася. Точних її результатів не маємо — останні звітні цифри операції «Перехоплення» говорять про ліквідацію 174 підпільників до кінця 1952 року. Тож ідеться приблизно про дві сотні людей, життям яких заплатив Роман Тучак за свою любов.

Роман із Надею прожили довге життя в гарній квартирі на проспекті Перемоги в Києві. Після завершення своєї одіссеї спецагент працював на заводі, а потім вийшов на пенсію. Дев'ять років, до смерті в 2000-му, отримував пенсію від української держави, і, напевно, це були не мізерні кошти колишнього працівника заводу.

Тож у закоханих усе ніби вдалося. Але навряд чи їхнє життя від цього стало щасливішим, навряд чи колись вони знову пережили такі ж хвилини щастя, як тоді взимку в підпіллі, коли споглядали з вікна за красунею-смерекою. Адже на крові сотень колишніх друзів щастя не збудуєш.