Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети
Хто запустив «Віслу», або «Остаточне вирішення української проблеми в Польщі»
28 березня 1947 року в засідці українських повстанців із сотень «Хріна» та «Стаха» загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Сверчевський. Смерть однієї з ключових осіб польського комуністичного пантеону (учасника Жовтневої революції та громадянських воєн у Росії та Іспанії, одного з творців польської армії на теренах СРСР під час Другої світової) була використана як привід для початку масової депортації українців зі східних теренів відновленої після війни держави.
Утім акція під кодовою назвою «Вісла», що почалася 28 квітня, рівно через місяць після смерті генерала, готувалася задовго до повстанської засідки. У листівці, поширюваній польськими вояками серед українського населення після початку операції, зазначалося: «З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно із законом про прикордонну смугу, переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом. Ці акції проводить державний репатріаційний уряд. Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, підготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядкується наказу і залишиться в околицях, охоплених переселенчою акцією, будуть трактовані як бандити УПА». Насправді масштабна акція мала й іншу мету, про яку пропаганда не розповідала. Ще в першому варіанті плану операції (її тодішня назва — «Схід») дуже чітко вказане інше, важливіше, її завдання: «Остаточне вирішення української проблеми в Польщі». Схоже, польські посадовці, які писали цей документ, надихалися формулюванням про «Endlosung der Judenfrage» і геть не соромилися запозичень термінології в нацистів.
Українська проблема в Польщі мала довгу і драматичну історію, тож «остаточне вирішення» визрівало тривалий час. У міжвоєнній Другій Речі Посполитій українці були найбільшою національною меншиною і найбільшою проблемою. Польська держава, на відміну від СРСР, залишала можливості політичної репрезентації для українців, їхньої активної громадської та національно-культурної роботи.
Рівень можливостей періодично то зростав, то скорочувався, проте ніколи не був для українців достатнім. Незадоволення умовами для самореалізації штовхало молодих українців у радикальний націоналістичний рух, очолюваний ОУН, активісти якої вели підпільну боротьбу проти державного апарату. Їхні дії, у свою чергу, радикалізували поведінку влади, яка вдавалася до жорстоких репресій щодо діячів українського національного руху.
Ескалація напруження призвела до того, що в 1939 році на державному рівні готуються брутальні плани «зміцнення польського елементу в Східній Малопольщі» за рахунок жорстокої дискримінації українців. Урешті під час Другої світової війни за контроль над цією територією між українським та польським підпільними рухами спалахує справжня війна. Війна, в якій обидві сторони вдавалися до етнічних чисток, чинили воєнні злочини. Значну роль у розростанні конфлікту відіграла третя сторона — чи то німецька окупаційна система, чи то радянська влада.
Похорон генерала Короля Сверчевського. Його смерть було використано як привід для початку акції «Вісла».
Остання на завершальному етапі війни у вересні 1944 року ініціювала підписання угоди з новим комуністичним керівництвом Польщі щодо взаємного переселення поляків, які мешкали на теренах УРСР, та українців, що опинилися в межах відновленої після війни і суттєво скороченої територіально польської держави. Офіційно переселення оголошувалося добровільним.
Але вже незабаром на території Польщі воно зупинилося — українці, котрі вважали ці терени своїми одвічними землями, полишати їх не збиралися. Щоб «простимулювати»їхнє бажання виселятися, польська влада у вересні 1945 року залучає до депортації військові частини. З довідки народного комісара внутрішніх справ УРСР Василя Рясного дізнаємося про радянську участь у прийнятті такого рішення. «За клопотанням НКВД УРСР, — читаємо тут, — через товариша Л. П. Берію Тимчасовий польський уряд виділив дві дивізії Війська Польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення на території Польщі». Отже, з цього документа випливає: ініціатива залучення військ для виселення належала радянській владі.
Генерал Стефан Моссор та офіцери оперативної групи «Вісла», квітень 1947 р.
Її результатом стали численні воєнні злочини, вчинені вояками польської армії проти мирного українського населення. Не обійшлося без такої ж ініціативи й навесні 1947-го, коли почалася депортація останніх 150 тисяч українців. Акція «Вісла» стала реалізацією як бажань польських комуністів, так і радянської влади. Для перших вона була способом здобути симпатії польського населення, серед якого панували антиукраїнські настрої — результат жорстокого конфлікту в роки війни. Взявшись за «остаточне вирішення української проблеми», польські комуністи намагалися позбавитися іміджу «чужих» та «ставлеників Москви». Таким чином вони виступали в ролі захисників національних інтересів поляків, як месники за тисячі загиблих їхніх родичів.
Радянська влада ж позбавлялася небезпеки існування не контрольованої нею доволі великої групи українців, яка активно підтримувала повстанський рух. Відомий польський історик Ришард Тожецький вважав, що рішення про проведення операції було ухвалене в Москві в лютому 1947 року, підготовкою її плану займався нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Лише після того було відповідне рішення польських комуністів.
Цю версію підтримує і Гжегож Мотика, наводячи як аргумент цікавий факт: перша назва акції «Вісла» — «Схід», а в жовтні 1947 року в УРСР відбулася інша масова депортація — операція «Захід». Ще одним доказом цієї версії є документ, нещодавно віднайдений в Архіві СБУ. Це лист міністра безпеки УРСР Савченка своєму керівникові міністру Абакумову від 20 лютого 1947 року. «Товариш Хрущов, — читаємо тут, — запропонував нашими оперативними і військовими силами підготувати і провести операцію з ліквідації банд у прикордонних районах Польщі. Зі свого боку вважаю за доцільне проведення таких операцій, оскільки банди, що діють у польському прикордонні, чинять шкоду не тільки населенню Польщі, але й нерідко переходять кордон на наші території і здійснюють бандитські напади. Разом із тим вважаю, що в операції мають узяти участь і прикордонні війська МВД».
Відповіді Абакумова, як і інших документів, що стосувалися цього сюжету, поки не виявлено. Натомість відомим є факт співпраці польської армії з радянськими військами у ході самої акції «Вісла».
Безпосереднім виконавцем брутальної операції, під час якої з рідних домівок було викинуто майже 150 тисяч українців, стала польська комуністична влада, її військові та поліційні структури. Можливо, кремлівське керівництво свідомо делегувало польським підопічним повноваження для її проведення. Таким чином виховували їхню залежність, не тільки ідеологічну, але й значно міцнішу — оперту на причетність до спільного злочину.
Депортація українців у рамках акції «Вісла», квітень 1947 р.
Р. S. Про акцію «Вісла» — одну з найбільших трагедій українців минулого століття — в сучасній Україні знають і пам’ятають дуже мало. Про неї згадують лише ті, хто постраждав тоді, в 1947 році, або їхні найближчі родичі. Яскравим прикладом відвертого нехтування пам’яттю є позиція нинішньої влади.
На офіційному сайті президента України В. Ф. Януковича можемо знайти доручення «Щодо 65-х роковин операції “Вісла”». Чільник України вимагає: «Забезпечити організацію та проведення заходів, пов’язаних із 65-ми роковинами примусового переселення етнічних українців із південно-східних регіонів Польщі, зокрема жалобних заходів біля пам’ятників та пам’ятних знаків українцям, які стали жертвами депортацій у XX столітті, передбачивши впорядкування відповідних пам’ятних знаків та пам’ятних місць. Термін — квітень 2012 року.
Українців виселяли з їхніх домівок, дозволяючи взяти з собою мінімум майна.
Забезпечити за участю Національної академії наук України організацію тематичної міжнародної наукової конференції, присвяченої 65-м роковинам операції “Вісла”, наступну публікацію матеріалів конференції, а також проведення круглих столів, інших науково-просвітницьких заходів, виставок фото- та архівних документів на тему депортації у 1947 році етнічних українців із південно-східних регіонів Польщі. Термін — травень 2012 року.
Опрацювати разом із польською стороною питання щодо надання Президентами України та Республіки Польща підтримки у здійсненні заходів за ініціативою українців у Республіці Польща, зокрема проведення міжнародної конференції, присвяченої 65-м роковинам операції «Вісла», інших тематичних заходів з питань примусового переселення етнічних українців із південно-східних регіонів Польщі, а також сприяння українській громаді в Республіці Польща. Термін — квітень 2012 року».
Прочитавши таку велику кількість доручень, мало не повірив у те, що український гарант таки перейнявся українською історією і робить усе від нього залежне для вшанування пам’яті жертв акції “Вісла”. Проте все звела нанівець дата видання доручення —17 квітня 2012 року. Очевидно, що за десять днів до сумних роковин ніхто не підготує жодних меморіальних заходів, тим більше не відкриє пам’ятників та не проведе міжнародних конференцій. Зате адміністрація президента скаже: «Ми намагалися...».
