Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети

«Сокирники», або Про селянську війну на Волині в 1943 році

Ключова теза польської історіографії польсько-українського конфлікту — це була планована акція українських націоналістів, яка мала за мету знищення всього польського населення. Тому надзвичайно важливо для деяких науковців віднайти наказ керівництва ОУН про проведення такої операції, показати її чітку координацію та продуманість.

У книзі «Друга польсько-українська війна. 1942—1947» я показав: аналіз матеріалів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження найвищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення в Західній Україні. Але важливо не лише те, що такого «наказу» не знайдено (адже немає і розпорядження Гітлера про винищення євреїв), а й те, що виявлені на сьогодні матеріали заперечують можливість існування такого документа.

Пошук міфічного «наказу» став на заваді вивченню інших причин кривавого протистояння. Повністю поза увагою як польських, так і українських дослідників опинилася участь у подіях на Волині (особливо навесні — влітку 1943 року) не підконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних-напівполітичних угруповань.

Крім суб’єктивних причин (небажання переглядати власні концепції), брак уваги істориків можна обґрунтувати й об’єктивними обставинами: такі групи фактично не залишали документальних слідів своєї діяльності. Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи розпоряджень, вони не зобов’язані були звітуватися вищому керівництву, тому що його не мали, не намагалися в якійсь формі (агітаційних листівок чи погроз) пояснити мотиви власних дій. Вони, очевидно, не мали сталого членства, учасники цих угруповань могли збиратися в довільній кількості на довільний час і потім знову розходитися по домівках. Серед них були як колишні військовополонені, яким нікуди було повертатися, так і, зрозуміло, місцеві жителі. Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли в той час на Волині, могли навіть з усіма, укладаючи тимчасові союзи, а могли й воювати з ними. Не контрольована ніким ситуація створювала нагоду для швидкої наживи за рахунок іншого. І часто зовсім неважливо, хто був цим іншим — українець, поляк, єврей чи чех.

Згодом, у післявоєнний період, під час чекістських розслідувань подій 1943—1944 року чимало «подвигів» таких угруповань списувалися на політичні формації — польські та українські. Списувалися як самими чекістами, які намагалися використати їх для пропагандистської війни проти націоналізму, так і місцевим населенням, серед якого також були учасники таких груп, які тепер могли зіпхнути всі можливі звинувачення в бік УПА чи Армії Крайової.

Але, попри таку «історіографічну невловимість» цього чинника, про нього не потрібно забувати, описуючи ситуацію, що вилилася у криваві вбивства. Тим паче, що принаймні деякі сліди такі формації залишили — до прикладу, в документах радянських партизанів.

«У рейді, — читаємо в одному з повідомлень із березня 1943 року, — зустрічаємо озброєні групи, що складалися з військовополонених, які росли й озброювалися стихійно». Описуючи події в одному з волинських сіл у червні 1943 року, партизанський командир Федоров говорить про вбивства, вчинені групою, яку він ідентифікує як «сокирники». «Українські націоналісти “сокирники” (так їх називає місцеве населення), — читаємо в його повідомленні, — в селі Згуща вбили 45 осіб поляків різного віку. Всім убитим відрубали голови. Живими залишилися тільки ті, що втекли до лісу [...]. В селі Заморіччя [Заморочення — В. В.] 16 травня сокирники спалили будинок чотирьох ні в чому не винних селян. Селянину Бандурі Мирону відрубали голову, посадили на кіл і виставили серед села. Тіло спалили в палаючому будинку. Звинуватили партизанів. З тією ж метою, тобто компрометації партизанів, сокирники 17 червня зарізали селянина, поклали на віз, на якому він їхав, і пустили селом».

Звітодавець з ОУН(б) у травні 1943 року відзначав: «Поляки покидають села і тікають до міст, бо кажуть, що їх «хлопці-сєкернікі ромбайом» [“хлопці-сокирники рубають” — В. В.]. Коли німці стараються їх вивозити до Німеччини, вони знову втікають у терен, творять більші скупчення і там укріплюються. Подекуди дали їм німці захист. Тому, що поляки провокують і доносять, населення чує до них велику ненависть. Люди кажуть, що коли б не доноси поляків, німці не зуміли б нас тероризувати». З цього документа видно: станом на кінець весни 1943 року причиною виїзду поляків із сіл названі не організовані дії підпілля, а виступи «сокирників». Приховувати антипольську діяльність оунівцям не було жодного сенсу, адже вже в наступні місяці в таких самих звітах знаходимо детальну інформацію про відповідні акції УПА.

Значно точнішу інформацію про «сокирників» та іншу невідому групу містять повідомлення партизанських командирів Федорова та Дружиніна від 20 липня 1943 року. «За даними, якими ми володіємо, відомо, що крім “бандерівців”, “бульбівців” і “мельниківців” в областях Західної України існують “зеленівці” та “сокирники”, які є ніби різновидом українських націоналістів, існують і діють організованими групами. “Зеленівці” виникли ще за радянської влади з соціально чужих елементів, осіб, що не бажали служити в Червоній армії, які до війни були базою для німецького шпіонажу. До окупації німцями Західної України їхнім завданням було: знищення партійного і радянського активу, колгоспників, євреїв. Згодом, коли німці застосували терор до населення, який значно зачепив і сім’ї “зеленівців”, останні частково перейшли на службу в поліцію, частково в основні кадри націоналістів і частина з них продовжує існувати невеликими бандитськими групами. Назву “зеленівці” взято від умов існування в лісі.

Злочини «сокирників» фіксують у своїх донесеннях із Волині в 1943 р. радянські партизани.

“Сокирники” виникли наприкінці 1942 року як групи незначні, існують головним чином у районі села Золоте і Степанча Грутська [можливо, Гута Степанська — В. В.], з куркулів. їхня практична діяльність — грабіж і вбивства мирного населення, здебільшого поляків. Назва “сокирники” пов’язана з їхніми методами вбивства — сокирами. Цю кличку дало їм населення. Обидві групи тісно пов’язані з українськими націоналістами і ведуть боротьбу з партизанами та німцями».

Як бачимо, мова йде про ще один важливий чинник протистояння на Волині навесні — влітку того року. Попри те, що радянські партизани наголошують на співпраці «сокирників» з українськими націоналістами, вони виділяють їх у незалежну групу.

Подальші пошуки матеріалів зможуть розширити наші уявлення про криваву війну між українцями і поляками, зокрема глибше розкрити тему участі не підконтрольних жодним політичним силам збройних груп і їхню роль в ескалації конфлікту.

На думку українського дослідника Богдана Гудя, події літа 1943 року на Волині вилилися саме в «селянську війну», з притаманною таким конфліктам страшною жорстокістю. Історик вважає, що їх можна порівнювати із сербохорватською бійнею в роки Другої світової війни, проте ближчим порівнянням є повстання, відоме як «галицька рабація» 1846 року. Тоді польські селяни в околицях Тарнова зруйнували сотні поміщицьких маєтків та жорстоко замордували (з використанням сільськогосподарських знарядь — вил, сокир, кіс) понад дві тисячі власників фільварків, орендарів, управителів і членів їхніх родин — теж поляків.

Символічно, що ті події, які стали яскравою ілюстрацією жорстокості селянської війни, увійшли в історію під назвою «галицької різні». Трохи менше, як через сто років масові вбивства поляків на сусідніх із Галичиною теренах назвуть «волинською різнею»...