Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети

Страшний маскарад Хаїма Сигала

Беручи до рук ту чи іншу архівну справу, важко передбачити, наскільки цікавою вона буде. Проте в цьому випадку відразу було зрозуміло, що дослідника очікує щось неординарне — на кожному з чотирьох грубих томів зазначалося, що це «Справа № 67436 зі звинувачення Сигала X. і., він же Сиголенко К. М., він же Ковальський К. і.». Три різних особи, які ніби представляли три різних національності, об’єднані не лише спільною обкладинкою, але й реальною долею однією людини, яка кожного разу міняла не лише прізвище, але й саму себе.

Образи, які втілював у життя герой нашої розповіді, були, здавалося б, взаємовиключними. Радянський міліціонер, а згодом один із командирів партизанського загону НКВД та сотник «Поліської січі» і ад’ютант самого отамана «Тараса Бульби» навряд чи змогли б порозумітися між собою при зустрічі. Так само, зрештою, як повстанець із керівником поліції в містечку Дубровиця, а тим більше заступник коменданта німецького табору із жертвою нацистської політики Голокосту. Конфлікт між цими соціальними ролями неминучий за умови, що їх не виконує одна особа.

Багатовимірність долі однієї людини є найкращим підтвердженням хибності спрощених одномірних підходів до оцінки історії загалом. Особливо якщо йдеться про історію страшних воєн та катаклізмів минулого століття. Історію Хаїма Сигала, важку і страшну, неможливо вписати в прості бінарні схеми на кшталт «наші — німці», «герої — злочинці», «жертви — кати». Але саме таким складним і є реальне життя, а історія лише прагне його відтворити. Тож спробую і я, «без гніву та пристрасті»...

Хаїм Сигал: вчитель, міліціонер, партизан

Хаїм Сигал народився 27 березня 1904 року в селі Лещатів на Львівщині. В сім’ї Ісака та Дебори Сигалів крім нього виховувалися ще п’ятеро синів та дві доньки. Батько працював на горілчаному заводі, допоки в 1914 році його не мобілізували до австро-угорської армії. Очевидно, Перша світова позбавила Хаїма повноцінного дитинства. Не надто веселою була і його юність, адже батько помер незабаром після повернення з війни в 1919 році, тому молодий хлопець разом зі старшим братом Єнохом змушені були працювати, щоб прогодувати велику родину.

Кримінальна справа на Хаїма Сигала, він же Кирило Сиголенко, він же Карл Ковальський.

У 1920 році сім’я Сигалів переїхала до Львова. Саме тут Хаїм почав працювати продавцем у магазині, згодом працівником складу, а вечорами навчався. Здобута освіта дала йому можливість сяк-так влаштуватися в житті — у 1928 році, після закінчення вчительської гімназії, він став викладати у приватній єврейській школі. Не знати, чи був він задоволений тихим і спокійним життям провінційного вчителя, чи все ж прагнув зробити блискучу кар’єру, але жодних шансів для швидкого соціального злету в міжвоєнній Польщі він як єврей не мав. Тож, напевно, й решта його життя була би спокійною і, можливо, навіть нудною. У пам’яті невеликого кола своїх учнів він залишився би як тихий, маленького зросту, вбраний у дешевий костюм учитель.

Але в 35-літньому віці в його життя вдруге увірвалася війна, і решта 17 років стали цілком іншими, та й сам Хаїм зовсім змінився. Чи тільки війна винна в тому, що сталося, чи риси, які вона проявила, визрівали в тихому вчителеві й до цього? Відповісти на ці питання неможливо. У будь-якому випадку війна скалічила життя Хаїма Сигала, як і мільйонів інших людей, поставила їх в екстремальні умови, котрі перетворювали одних у героїв, а інших — у покидьків. Або і в героїв, і в покидьків.

Прихід радянської влади на Західну Україну в 1939 році швидко і вщент зруйнував суспільну модель, яка не давала можливості реалізувати свій потенціал українцям та євреям як представникам національних меншин у Другій Речі Посполитій. Багатьом із них тоді, у вересні 1939-го, хотілося вірити у проголошуване по радіо і на мітингах «Кто бьіл ничем, тот станет всем». Тому молоді хлопці масово записувалися до народної міліції, намагаючись прислужитися новій владі. Серед добровольців, які приєдналися до лав міліції 22 вересня, був і вчитель єврейської школи Хаїм Сигал.

Хаїм Сигал, учитель.

Облаштувавшись на новоприєднаних теренах, радянська влада почала перевіряти своїх добровільних помічників. Багатьох міліціонерів було заарештовано як неблагонадійних. Хаїм Сигал пройшов перевірку і був визнаний гідним служити радянській владі. Щоби сподобатися своєму начальству, Сигал в автобіографії, написаній у листопаді 1939 року, окремо підкреслив, що «до партії не належав, але завжди був симпатином компартії».

Тож восени 1939 року Хаїм остаточно змінив свій цивільний учительський костюм на уніформу радянського міліціонера. Відтак він пройшов навчання в школі міліції і став працювати помічником оперуповноваженого спочатку дев’ятого, а потім першого районного відділення у Львові. За цей час колишній учитель устиг влаштувати і особисте життя, одружившись із молодшою на 17 років дівчиною, що стала Цилею Лазарівною Сигал. У 1941 році в їхній родині з’явилася донька Люба. Життя Хаїма налагоджувалося, і, схоже, на нього чекала швидка кар’єра. Але свої корективи знову внесла війна.

22 червня німці скерували війська на свого колишнього союзника — СРСР. Нездатна організувати ефективну оборону, влада вдалася до термінової евакуації. Вже в перший тиждень війни, 27—28 червня, зі Львова виїздять співробітники міліції, серед них і Хаїм Сигал. їх вивозять на схід. Як далеко — ніхто не знає, адже ще вірять, що ось-ось шалений наступ німців таки зупинять. На схід, подалі від фронту, виїхала і дружина Хаїма Циля з донькою Любою. їхні долі більше не перетнуться, і Хаїм так ніколи й не дізнається, чи пережили вони воєнне лихоліття.

Автобіографія Хаїма Сигала. До 1939 р. його життя ще було тихим і спокійним. Для викладення фактів 35 років існування вистачило двох із половиною аркушів. Наступні 13 років заледве вмістилися в чотири грубих томи кримінальної справи.

Тим часом евакуйовані міліціонери доїхали спочатку до Вінниці, а згодом і до Києва. Вже в липні стало зрозуміло, що спинити німецький «бліцкриг» найближчим часом не вдасться, а тому потрібно готуватися до тривалої війни, у тому числі партизанської. Радянське командування розуміло, що цю відповідальну справу можна доручити лише професіоналам. Тому партизанські загони формує НКВД. Це згодом, після війни, радянська пропаганда говоритиме про «народних месників», а зараз Сталіну потрібні були досвідчені диверсанти. Серед тих, кого готували на цю роль, опинився і Хаїм Сигал, який разом із іншими колишніми міліціонерами пройшов у Києві спеціальний вишкіл, організований НКВД.

«На другий день, — свідчить Сигал, — нас переобмундирували, все міліцейське обмундирування ми здали, а отримали штани військового зразка, сорочки (гімнастерки) чорного кольору, шинелі, речові мішки, а озброїли нас гвинтівками». Колишній учитель та колишній міліціонер став партизаном. Як свідчить довідка Комісії у справах колишніх партизанів Вітчизняної війни 1941—1945 років при президії Верховної ради УРСР, не просто партизаном, а «начальником штабу 8-го батальйону 1-го партизанського полку військ НКВД».

Проте «попартизанити» довго не вдалося. Закинутий у німецький тил десь у районі Новограда-Волинського загін втратив будь-який зв’язок із зовнішнім світом. Вояки кілька днів блукали лісами, намагаючись освоїтися в невідомій місцевості, і потрапили під обстріл. Перша вислана розвідка не повернулася. Чи розвідники загинули, чи покинули товаришів, було невідомо. Так само не до кінця зрозуміло, як залишив загін Хаїм Сигал. На допиті він розповідав, що його також відправили в розвідку. Чи справді це так, чи начальник штабу, зрозумівши безвихідь ситуації, сам покинув своїх вояків, ми не дізнаємося ніколи — жодної інформації про подальшу долю підрозділу та його солдатів не збереглося.

За версією самого Сигала, його, перевдягнутого для розвідки в цивільне, затримали німці й відправили в табір для військовополонених, а згодом у пересильний пункт у Новограді-Волинському. На той момент у німецькому полоні опинилися тисячі вояків Червоної армії, які не бажали вмирати «за родину и Сталина». Німці виявилися цілком не готовими до такої кількості полонених і не знали, іцо з ними робити. їм бракувало перекладачів, щоб бодай якось порозумітися з велетенськими масами колишніх радянських солдатів. Тож коли один із них продемонстрував знання німецької, його відразу забрали від інших, призначивши перекладачем. Це був Хаїм Сигал, колишній учитель, колишній міліціонер, колишній партизан, а тепер перекладач, який представився як Кирило Миколайович Сиголенко, українець.

Проте успіх Сигала був дуже короткочасним. Німецький унтер-офіцер, утішений, що знайшов потрібну людину, вирішив якнайшвидше оформити його на роботу, тож відразу відправив на медичний огляд. Після відвідин лікаря Хаїм вийшов у коридор. «Тут же в коридорі, — згадував він, — унтер-офіцер зняв із мене наручний годинник і один раз ударив в обличчя рукою... Я зрозумів, що вони дізналися мою національність, отже буде погано, можуть мене, як громадянина єврейської національності, вбити, тому я вирішив тікати».

Втеча була доволі легкою, адже охорона полонених була не надто суворою. Кілька днів Хаїм рухався на захід, поки не дійшов до волинського містечка Корець. Тут він наважився зайти до районної управи, знову представився Кирилом Сиголенком, уродженцем Чернігова. Після розмови з головою управи отримав на це ім'я довідку, яка посвідчувала його особу.

Минувши перші небезпеки, Хаїм вирішив ще раз спробувати знайти роботу. Із виписаною в Норці довідкою він поїхав до Рівного, де влаштувався перекладачем, потреба в яких у нової влади залишалася дуже гострою. Цього разу він отримав роботу в обласній управі без пригод. Через деякий час його відправили в містечко Сарни, де він продовжував працювати перекладачем спочатку в окружній управі, а потім в окружній поліції.

Саме тут у приміщенні сарненської поліції Хаїм Сигал зустрів Тараса Боровця — «Тараса Бульбу». Це був вересень 1941 року: зірка отамана «Поліської січі» була саме в зеніті, про нього говорили, ним захоплювалися. Місцеві українці вважали його своїм героєм, який відроджує українське військо і ось-ось відродить державу. Уже на першій зустрічі Боровець запропонував Сигалу перейти до нього, і той, не довго думаючи, погодився.

Так колишній вчитель, міліціонер, партизан та перекладач став вояком Української повстанської армії «Поліська січ».

Сотник «Поліської січі» Кирило Сиголенко

Хаїм Сигал ще в 1939 році вирішив, що для нього важливо бути разом із тими, хто представляє владу. Неважливо, хто нею є саме сьогодні — комуністи, нацисти чи хтось інший. Він переконався, що така стратегія вигідна не лише для фізичного виживання, а й здатна також забезпечити кар’єру і задовольнити його амбіції. У вересні 1941 року на Поліссі такою владою був отаман «Тарас Бульба», тому Сигал став українцем. Завзятим, щирим, полум’яним націоналістом Кирилом Сиголенком.

У «Поліській січі» Сигал пробув недовго — всього вісім тижнів, але за цей час устиг зробити карколомну військову та політичну кар’єру. У першій йому, очевидно, допомогли знання й навички, отримані в радянській міліції та на вишколах НКВД, у другій — згадувана вище здатність бути біля можновладців і вміти їм догоджати.

Сотник Кирило Сиголенко.

Як військовик Хаїм Сигал за неповних два місяці встиг отримати від командування «Поліської січі» офіцерські звання хорунжого, поручника, сотника, що відповідають сучасним: лейтенанту, старшому лейтенанту та капітану. Які особливі заслуги дали йому можливість так швидко рухатися щаблями військової ієрархії, до кінця не зрозуміло. Чекісти вважали, що Сигал був відзначений за бої з радянськими оточенцями за місто Олевськ, яке згодом стало «бульбівською» столицею. Сам він відкидав ці звинувачення, можливо, намагаючись полегшити свою вину. Для Тараса Боровця новий повстанський старшина Кирило Сиголенко став корисним не лише як військовик, але й як пропагандист.

Тому на мітингах із місцевим населенням поруч із самим отаманом, який мав неабиякі ораторські здібності, виступав і колишній вчитель, міліціонер, партизан та перекладач в одній особі. Завдяки цьому вже незабаром сотник Сиголенко став особистим ад’ютантом отамана «Тараса Бульби».

Для розгортання масштабної інформаційної та пропагандистської роботи серед населення «Поліська січ» заснувала власну тижневу газету «Гайдамака». Першим її редактором став Бабенко, але під його керівництвом світ побачило лише три випуски.

Після звільнення Бабенка редактором «Гайдамаки» став єврей Хаїм Сигал, що підписувався як українець Кирило Сиголенко. За свідченнями очевидців, він не лише редагував видання, але й готував його передовиці, а також друкував тут власні патріотичні вірші.

Видання «Поліської січі» «Гайдамака», головним редактором якого був Хаїм Сигал.

Перевтілення в новий образ, як звично для Хаїма, означало зміну гардеробу. Воякові «Поліської січі» не личило далі ходити в цивільному вбранні, тож уже досить скоро він постав в іншому вигляді.

Ось як він описував себе сам: «Бульба дав мені синю тканину, і я пошив піджак форми мундира і штани-бриджі під чоботи, також мені видали сіру шинель. На піджаку я носив погони з трьома зірочками, мав звання сотника».

Згодом додавав: «Коли я був у повстанській армії "Поліська січ”, я носив на шапці український націоналістичний знак тризуб». Зрештою, як виглядав у цей час Хаїм Сигал, можна побачити на фото, зробленому восени 1941 року. З нього на глядача дивиться задоволений та впевнений у собі і навіть трохи задиркуватий чоловік, в якого все вдається. На той момент, напевно, так і було. Адже крім успіхів на службі він знову влаштував своє особисте життя, одружившись із Оленою Симонович.

Нова дружина, теж значно молодша за чоловіка (1915 року народження), була сестрою священика та капелана «Поліської січі» Михайла Симоновича. Саме він і вінчав свою сестру з «уродженцем Чернігова Кирилом Сиголенком» у православній церкві. Проте ситуація, до якої чудово прилаштувався Сигал, раптом почала мінятися. Після захоплення Києва у вересні 1941 року німці вирішили відкинути проукраїнські загравання і показали справжнє обличчя окупанта. Провівши спершу масові арешти бандерівців, уже в листопаді німці оголосили про необхідність розпуску «Поліської січі» та заміни української адміністрації в Олевську на німецьку.

Зважаючи на це, 16 листопада відбулося засідання ради старшин «Поліської січі», на якому отаман «Тарас Бульба» оголосив про її розформування. В обговоренні, котре передувало рішенню, участь узяв і Сигал, який заявив, що «повністю поділяє думку отамана Бульби про розпуск відділу і підкреслює, що хоча січовики розділяються, але духовно вони будуть представляти єдине ціле і на кожен поклик рідної вітчизни кожен з нас буде знати своє місце». Через два дні після ліквідації формування рада старшин знову змушена була зібратися. Ініціатором виступив сотник Сиголенко, який повідомив колегам, що до Олевська прибув капітан СС Гічке, який вимагав, щоб «Поліська січ» узяла участь у розстрілі місцевих євреїв.

У відповідь на таку пропозицію він «заявив німецькому коменданту, що наш відділ уже розпущений, і тому ми не маємо права давати козакам таких наказів, і, по-друге, наші люди будуть зібрані для боротьби з озброєним ворогом як вояки, а не для знищення беззбройних жінок, старих, калік та дітей». Така відповідь старшини «Поліської січі» неабияк розгнівила капітана, адже він не привіз із Житомира своїх людей, розраховуючи на місцеву допомогу. Після сварок та погроз «капітан Гічке насильно мобілізував для екзекуції над євреями двох старшин і 60 демобілізованих козаків, які 19 листопада 1941 року мають розстріляти 535 євреїв, не залишивши жодної живої душі». На завершення засідання рада постановила, що засуджує цей факт «як ганебне явище».

Чи брав Хаїм Сигал участь у цьому розстрілі, із документів незрозуміло. Натомість у його кримінальній справі знаходимо свідчення про порятунок ним від розстрілу двох єврейок — Віри Рейблат (працювала складачкою в газеті «Гайдамака») та її сестри. Але вже незабаром для Сигала важливішим стане власний порятунок і пристосування до нової ситуації, а не захист своїх одноплемінників. Більше того, участь в їхньому знищенні стане передумовою адаптації до нових умов.

Тим часом Тарас Боровець не збирався припиняти бурхливої діяльності після розпуску «Поліської січі», а тому роздав усім воякам посвідчення про їхню службу з тим, що, можливо, ще збере їх знову. Зі своїм ад’ютантом отаман мав відвертішу розмову: «Раз німці, — заявив він Сигалу, — не виконали своєї обіцянки, то я перейду в підпілля... Якщо я потім потребуватиму тебе, ти підеш до мене?». Ствердна відповідь сотника Сиголенка була брехнею. Він не збирався йти в підпілля і боротися проти німців — надто ризиковано. Він уже кілька тижнів був у партизанах, і таке життя — не для нього. Боровець перестав бути владою, а тому став нецікавим для Сигала. Тепер йому потрібні були німці, і він знав, що може стати їм у пригоді. Йому знову треба було перевтілитися й зіграти найпотворнішу роль у своєму житті. І Хаїм Сигал був готовий до цього.

Комендант поліції Кирило Сиголенко

Завершувався 1941-й. Для мільйонів людей, репресованих нацистами або комуністами, це був один із найтрагічніших років у їхньому житті. Для Хаїма Сигала — один із найнесподіваніших. За цей короткий період йому довелося бути і міліціонером, і партизаном у загоні НКВД, і полоненим, і перекладачем, і сотником «Поліської січі». Швидкий злет, який йому забезпечила служба в отамана «Тараса Бульби», різко обірвався з розпуском німцями загонів останнього. Тож до полковника чи генерала Хаїм дослужитися не встиг. Щоб забезпечити свою сім’ю, він у грудні 1941 року повернувся на роботу перекладача. Спочатку виконував ці обов’язки в українській поліції, а згодом у німецькій жандармерії.

Проте затримка в кар'єрі Сигала, пов'язана з докорінною зміною політичної ситуації, була тимчасовою. За кілька місяців, остаточно зрозумівши, хто тепер влада і доклавши необхідних зусиль для того, аби засвідчити її представникам свою вірність, він знову різко пішов угору. У квітні 1942 року Кирило Сиголенко став комендантом районної поліції в Дубровиці. Нарешті він став хай невеликим, а все ж начальником, якому підпорядковувалися 25 поліцейських. їхнє завдання — забезпечувати порядок на підпорядкованій території. А поняття німецького порядку ставало для місцевого населення дедалі зловіснішим — спочатку це були різноманітні податки та контрибуції, котрі зростали в міру того, як затягувалася «блискавична війна», згодом почалися насильні вивезення молоді на роботи до Німеччини, жорстокі репресії за непослух, а особливо за підтримку руху опору. Так поліцейські, які ще недавно здавалися своїми, швидко перетворювалися у представників чужої, жорстокої влади. Для багатьох із них, які були місцевими жителями, такий розвиток подій був надто важким, тому вони тікали з поліції і приєднувалися до повстанських загонів — спочатку бульбівських, а згодом бандерівських, часом вливалися до радянських партизанів.

Навряд чи якісь докори сумління надокучали Сигалу, адже йому як колишньому радянському міліціонеру не вперше було втихомирювати незадоволене українське населення. Так само його не особливо бентежило і те, що він опинився по різні боки барикад із вояками «Поліської січі», котрі почали антинімецьку діяльність. Боротися з колишніми товаришами — для нього також не нове, адже саме за це він і отримав звання сотника від отамана «Тараса Бульби».

Але цього було замало для того, щоб вислужитися перед німецькою владою й отримати можливість рухатися далі кар'єрною драбиною. Настав 1942 рік, коли нацисти почали реалізацію «остаточного вирішення єврейського питання». Хаїм Сигал розумів: аби не стати об'єктом цього вирішення, йому треба виявити неабияку суб'єктність у цьому процесі. Щоб не виникло ані найменшого сумніву в його лояльності до влади, врешті до його національності, він мав стати найбільшим антисемітом і брати найактивнішу участь у ліквідації своїх одноплемінників.

Спочатку як комендант поліції він забезпечував охорону Дубровицького гетто, в якому перебували майже чотири тисячі євреїв. Сигал повною мірою користався своїм службовим становищем, змушуючи мешканців гетто працювати на себе. Сюди він приїздив мало не щодня, адже тут мав свого перукаря. Саме єврейські кравці пошили йому новий одяг — поліцейський мундир, в якому він тепер красувався на вулицях міста. Він неодноразово викликав робітників із гетто для важкої фізичної праці в місті. Врешті, коли влітку 1942 року серед євреїв стали поширюватися чутки про можливість знищення, Хаїм Сигал почав збирати золото в мешканців гетто, яке обіцяв передати німцям в обмін на гарантію безпеки.

Жодне золото, навіть якби воно потрапило до німців, не могло врятувати дубровицьких євреїв, адже їхню долю вже було вирішено. 26 серпня 1942 року прийшов наказ про перевезення із Дубровицького гетто до Сарн, де на них чекав розстріл. В евакуації із підпорядкованими йому поліцаями брав участь і Хаїм Сигал, який ще зовсім недавно обіцяв своїм одноплемінникам безпеку в обмін на забране золото. Під час конвоювання з 800 євреїв частина з них спробувала втекти. Конвоїри почали стріляти, зчинився безлад, унаслідок якого близько тисячі етапованих утекли, близько півсотні були застрелені при спробі втечі.

Після того як ешелони, завантажені приреченими на смерть людьми, рушили на Сарни, поліція отримала завдання виловити втікачів. Результати розшуків були не надто успішними — впіймано кілька десятків осіб, здебільшого старих, жінок та дітей. їх вирішили розстріляти в Дубровиці, а не відправляти до Сарн.

На допиті в МҐБ через десять років Хаїм Сигал розповів про розстріли впійманих, які на старому єврейському цвинтарі проводили комендант німецької жандармерії в Дубровиці Еріх Кеніг та вахмістр Шуман. «Після прибуття на кладовище затриманих повели в кінець кладовища, де вже була викопана яма, — згадував він. — Тут же Кеніг наказав затриманим роздягатися догола. Виконуючи це, всі затримані роздяглися, після чого Кеніг і Шуман брали по одному за руки, підводили їх до краю ями і кожен з них стріляв. Коли Кеніг розстрілював, то пропонував затриманим ставати на коліна. Розстріл відбувався в потилицю». Сам Хаїм Сигал, за його словами, в розстрілі участі не брав. «Я лише підводив євреїв до ям, — твердив він, — та іноді брав дітей із рук матерів і передавав німцям для розстрілу, а сам не розстрілював і навіть пістолета з кобури не виймав».

Він не брехав — лише казав неповну правду, описуючи розстріл. Адже розстрілювали не лише на старому, але й на новому єврейському кладовищі. І саме тут Хаїм Сигал повною мірою проявив свою лояльність та вірність німецькій владі.

Свідок Петро Нашора: «Коли ми викопали яму, на цвинтарі поліцейські на чолі з Сиголенком привели 30 осіб євреїв, яких по кілька осіб поліцейські підводили до ями і за командою Сиголенка розстрілювали. Сиголенко сам особисто розстрілював із пістолета. Я це добре бачив, бо перебував на відстані близько ста метрів від місця розстрілів... Поліцейські проводили розстріл із гвинтівок, а Сиголенко з пістолета. Також я добре бачив, що маленьких дітей Сиголенко брав із рук матері і розстрілював, дітей розстрілював тільки Сиголенко».

Свідок Петро Лось, інший місцевий мешканець, якого змусили копати яму: «Я вважаю, що дітей розстрілював Сиголенко лише тому, що на відстані дитини не розстріляєш, бо вона не може стояти, а тому з гвинтівкою розстрілювати було неможливо, пістолет же був лише в Сиголенка, і він брав дитину, як іграшку піднімав над ямою і з пістолета розстрілював. Крім того, я вважаю, що Сиголенко розстрілював дітей тому, що не кожен поліцейський зміг би розстріляти дитину». Ексгумація, проведена через десять років після злочину, виявила в масовому похованні 70 трупів, із них 17 дітей.

На жаль, документи не спроможні відповісти на запитання, чи згадував Сигал у момент розстрілу свою доню Любу, що народилася напередодні німецького наступу. Чи думав він про те, що її теж може тримати над ямою інший злочинець із пістолетом у руках? Чи згадував велику родину своїх батьків, з восьми дітей яких війну переживе лише він, а решта будуть закопані в ямах, схожих на ті, які заповнював трупами він сам?

Для коменданта Сиголенка важливим було те, що він виконав наказ начальства і тепер остаточно став своїм для німців. Хоча підтверджувати лояльність він змушений був щодня, зокрема проявляючи звірства підчас допиту затриманих. Племінниця Сигала Ірина Легка, що жила з його сім’єю, свідчила, що дядько, «коли приходив додому, то його костюм був залитий кров’ю». Така завзятість коменданта не минула повз увагу його колишніх товаришів із «Поліської січі», що перейшли в антинімецьке підпілля. Якось улітку 1942 року до кімнати Сиголенка влетіла граната, однак сам комендант не постраждав, відбувшись переляком, а відтак продовжив свою діяльність.

Узимку того ж року на Дубровицю напали радянські партизани. Утікаючи від них, Сигал втратив двох коней, однак сам знову вийшов сухим із води. Третій раз випробовувати долю він не став, тому на початку 1943 року переїхав із сім’єю до надійнішого міста Сарни. Тут із січня до квітня він продовжив службу в поліції, проте зробити якусь кар’єру вже не встиг.

Ситуація на фронтах Другої світової змінилася: німці остаточно спинили свій наступ, ба навіть почали поступово втрачати завойовані території. Це змусило їх ще більше посилити тиск на окуповані терени, що, у свою чергу, спровокувало зростання тут руху опору. Навесні 1943 року кілька тисяч поліцейських із Волині полишили свою службу німцям і приєдналися до Української повстанської армії. Серед тих, хто «пішов до лісу», були і безпосередній керівник Сигала комендант сарненської поліції та більшість підпорядкованих йому поліцейських. Хаїм не ризикнув залишити німецьку службу, побоюючись розплати з боку повстанців не менше, ніж покарання німців. Тому його разом із п'ятьма іншими, які залишилися в сарненському відділку, приєднали до місцевої німецької жандармерії. Тут він знову виконував функції перекладача і завгоспа.

Але становище далі мінялося. У 1944 році фронт наблизився безпосередньо до Волині, і повернення радянської влади ставало питанням найближчого часу. Хаїм Сигал розумів, що вона матиме до нього не менше претензій, ніж повстанці, тож вирішив рухатися на захід разом із німцями. Він, може, і хотів би знову, як зазвичай, змінити свого господаря, але тепер така зміна була надто ризикованою і могла завершитися крахом. Таким чином на початку 1944 року Сигал опиняється біля Білостока, де продовжує службу в жандармерії, а незабаром його переводять у табір у містечку Старосільці. Тут утримувалися здебільшого поляки, затримані німцями за різноманітні порушення. Досвідчений поліцай Сиголенко стає начальником охорони та заступником коменданта табору.

Але на цьому втеча на захід не зупинилася — у липні він переїжджає до Східної Пруссії. Тут у місті Кенігсберг Сигал змінює звичний для нього профіль роботи поліцейського і переходить до німецької служби безпеки СД. 20 листопада 1944 року він отримав документ, який зазначав, що «капітан Сиголенко Кирило Миколайович перебуває на службі в шостому відділенні СД на посаді інформатора». Його завданням було вивідувати настрої в таборах робітників, вивезених на роботу. Неможливо оцінити, наскільки успішно працював агент Сигал. Він постійно втрачав зв'язок із керівництвом, адже наближення фронту посилювало хаос.

У березні — квітні 1945 року він перебував у Потсдамі, передмісті Берліна, який зазнав нещадних бомбардувань союзників. Сигал зрозумів: головне для нього зараз — не кар'єра, а виживання. Йому вдалося разом із сім'єю (а на той момент його родина поповнилася ще й дитиною) змішатися з тисячами польських біженців і таким чином безболісно для себе зустріти падіння «тисячолітнього Райху». Під час реєстрації він спочатку отримав посвідчення на своє справжнє прізвище та ім'я, хоча назвався жителем Варшави. Але згодом зрозумів, що за Хаїмом Сигалом теж тягнуться гріхи, за котрі доведеться відповідати, тож при переоформленні документів, яке відбулося у визволеній від німців Польщі, взяв собі інше прізвище. Тепер він Карл Ковальський. Вказати польське прізвище йому порадив знайомий єврей, який твердив, що в Польщі після війни дуже зріс антисемітизм.

Хаїм, хоча і став поляком, в Польщі затримуватися не збирався. Діставши нові документи, він із сім’єю повернувся до Німеччини, де вкотре розпочав нове життя в новому образі.

Спекулянт Карл Ковальський

Навесні 1945 року завершилася війна в Європі, а через кілька місяців, у вересні, нарешті настав кінець Другої світової. Мільйони людей, затягнутих у її вир, після повернення з фронтів чи таборів намагалися розпочати життя заново. Очевидно, не всім вдавалося легко позбутися тягаря зовсім недавнього минулого.

Попри своє унікальне вміння перевтілюватися і грати цілком різні ролі, не вдавалося це і Хаїму Сигалу. Хоча довкола запанував мир і спокій, він не міг знову повернутися в образ тихого і непомітного вчителя, яким був до вересня 1939 року. Впевнено переступивши через умовну межу, що відділяє злочинця від нормальної людини, він більше не помічав її навіть за тих обставин, які суттєво відрізнялися від екстремальних воєнних.

Розуміючи, що політична кар’єра тепер для нього є надто ризикованою, адже зайве привернення уваги до його персони може привести до викриття, усю свою кипучу енергію Сигал спрямував на самозбагачення. Громадсько-політична діяльність Карла Ковальського обмежилася тим, що в Берліні він вступив до єврейського товариства, де, очевидно, розповідав про свої страждання під час німецької окупації.

На початку 1946 року Карл Ковальський стає співробітником морського агентства радянської військової адміністрації в Берліні. Його посада — агент із постачання — створювала чудові умови для ведення іншого, тіньового життя. За дорученням керівництва він неодноразово їздить між Німеччиною та Польщею, перевозячи, вже без відома керівництва, контрабандний товар. Сигарети, кава, інші продукти, нелегально привезені і продані на чорному ринку в Німеччині, швидко збагачують Сигала. Додатковим джерелом прибутку стали валютні операції, зокрема обміни польських злотих на німецькі марки. У результаті за рік він устиг заробити 30 тисяч марок, купити будинок і стати заможним бюргером. Життя знову швидко налагоджувалося.

Спекулянт Карл Ковальський.

Та несподівано 17 січня 1947 року його заарештували. Через три місяці, 15 квітня, військовий трибунал гарнізону радянського сектора окупації Берліна засудив Карла Ковальського за спекуляцію на «ю років позбавлення волі з відбуттям терміну у виправно-трудових таборах». Сигала не вивезли в безкрайні сибірські простори до ГУЛАГу. Ув’язнення він, як «німецький громадянин», відбував тут же, в Німеччині, — в таборі, який містився на території сумнозвісного Дахау, де в роки війни був один із найжахливіших нацистських закладів утримання.

Карл Ковальський вийшов на волю не через ю років, а значно раніше — у січні 1950-го. Ув’язнення не змінило його намірів збагатитися якнайшвидше і будь-яким чином. Незабаром після звільнення він разом зі своїми «компаньйонами» Яцеком і Влодеком вирішив організувати «цікавий» бізнес — викрадення людей у радянській зоні окупації Берліна і вимагання за них грошового викупу. Операції планували робити під виглядом «радянських органів», тож Сигал узяв на себе зобов’язання знайти когось із радянських службовців, готових приєднатися до «справи». А поки шукав потрібну людину, продовжував займатися спекуляцією.

Накопичених грошей вистачало, щоб почати нове життя в новому світі. Тож Хаїм Сигал вирішив податися з родиною на постійне проживання до Сполучених Штатів Америки. Однак у дружини Олени виявили туберкульоз, тому візи для виїзду вона не отримала. Наступним пунктом, куди зібрався податися Сигал, стала новопостала кілька років тому держава Ізраїль. Сім’я Ковальських подала всі необхідні документи й чекала на виїзд найближчим часом. Якби йому це вдалося, то, можливо, решту свого життя він провів би поміж тими людьми, які в роки війни врятувалися від таких, як він. Як колишній редактор, може, він би знову повернувся до роботи пером і описував свої страждання від нацистів. Та сталося щось зовсім неочікуване.

Колишня мешканка Дубровиці Текля Семенюк, вивезена як «остарбайтер» на роботу до Німеччини, через кілька років після війни на вулиці Берліна випадково зустріла чоловіка, надзвичайно схожого на коменданта дубровицької поліції Кирила Сиголенка. Повернувшись в Україну, вона поділилася цією інформацією з рівненськими чекістами. Ті подали їй для впізнання кілька фотографій давно розшукуваного ними коменданта. Текля підтвердила, що в Берліні бачила саме його. Так Хаїм Сигал потрапив під ковпак чекістів.

11 травня 1951 року чекісти у співпраці з німецькими міліціонерами в одній із книгарень Берліна затримали Карла Ковальського, він же — Кирило Сиголенко. Про те, що водночас був затриманий і Хаїм Сигал, вони ще не знали. Для проведення слідства затриманого перевезли до Рівного.

Арештанське фото Хаїма Сигала.

На слідстві Сигал понад місяць тримався легенди про те, що він Карл Ковальський. Лише 29 червня 1951 року розколовся й почав розповідати свою страшну історію. Зізнання розтяглися на півроку й понад 300 аркушів протоколів. Здавалося, зламавшись, Хаїм Сигал розповість усю правду, яку так довго тримав у собі. І справді, він розказав майже все. Єдине, що він намагався приховати, — свою безпосередню участь у вбивствах євреїв. Проте троє свідків, що перебували в той день на цвинтарі, де відбувалася екзекуція, однозначно твердили: комендант дубровицької поліції Кирило Сиголенко особисто брав участь у розстрілах, зокрема вбивав дітей. Результати ексгумації також засвідчили, що він намагався вдвічі зменшити кількість убитих того дня.

Слідство тривало десять місяців і завершилося 20 лютого 1952 року. Слідчий, майор МҐБ Дюкарєв, оформив обвинувальний вирок на шість сторінок тексту, який умістив усі колізії життя Хаїма Сигала та його злочини. Суд тривав два дні — 27—28 березня 1952 року. На завершення процесу виступив прокурор, який зажадав підсудному смертної кари. В останньому слові Сигал зумів лише промовити: «Я просити суд нічого не можу, бо вчинив тяжкий злочин і готовий нести будь-яку кару. Я згоден із доказами прокурора, а не захисту. Більше мені сказати нічого». Тож остаточний вирок суду — найвища міра покарання через розстріл — не став несподіванкою для підсудного. При цьому Сигал не оминув можливості скористатися останнім шансом порятунку і написав касацію до Верховного суду. Єдиним аргументом, який він навів на користь пом'якшення вироку, були слова: «На моєму утриманні до арешту була сім'я — хвора жінка та дитина».

Цей документ став останнім написаним ним у житті. Далі — майже три місяці очікування в рівненській тюрмі, неподалік від тих місць, де минула найбурхливіша частина життя Хаїма Сигала, він же Кирило Сиголенко, він же Карл Ковальський. 19 червня 1952 року вирок виконано, маскарад завершено.

Р. S. У 1996 році справу Хаїма Сигала переглядав слідчий СБУ — з метою можливої реабілітації засудженого. Прочитане в чотиритомній справі змусило залишити вирок у силі.

Р. Р. S. У 2011 році я звернувся до Архіву СБУ з проханням ознайомитися з архівно-кримінальною справою на Сигала Хаїма Ісаковича. Мені відмовили на підставі того, що справа може містити конфіденційну інформацію. Але повторне звернення до архіву з наголошенням суспільної важливості в оприлюдненні інформації про масові злочини, вчинені на території України, задовольнили. У результаті я отримав до рук документи, і ця публікація стала можливою.