Україна: історія. Субтельний Орест

Українці у Східній Європі

Становище майже 450 тис. українців, що живуть у Східній Європі, суттєво відрізняється від того, в якому вони перебувають як на Заході, так і в СРСР. Українці Чехословаччини та Румунії мешкають на землях своїх предків, що з різних причин не були приєднані Сталіним до Радянської України. У Польщі, як ми бачили, українці були зігнані зі своїх земель, однак і досі продовжують тут жити. Щодо Югославії, то, емігруючи сюди, українці значно випередили міграційні рухи новітніх часів.

Югославія. В середині XVIII ст., після того як австрійці звільнили від турків території сучасних Бачки та Банату, вони почали заохочувати переселення на ці знелюднені землі селян із Закарпаття. З часом українські колонії виникли на території Бачки, здебільшого біля міст Рускі Крстур і Нові Сад. На початку XX ст. чисельність українців у регіоні збільшилася на 10 тис. чоловік, котрі, емігрувавши з Галичини, оселилися в Боснії, переважно біля Баня-Луки. Ці українці, або русини, як дехто з них називає себе й досі, були переважно селянами й жили замкненими громадами. Це, як і греко-католицька віра, допомогло приблизно 20—30 тис. нащадків цих іммігрантів зберегти досьогодні досить сильне відчуття своєї русинсько-української самобутності.

Румунія. Українці в Румунії, яких налічується близько 70 тис., порівняно з іншими українцями Східної Європи перебувають, напевно, в найгіршому соціально-економічному та національному становищі. Розкидані по таких регіонах, як Південна Буковина, Добруджа, Марамарош, Банат, вони не мають зв'язків між собою, а також з українцями в СРСР та на Заході. Здебільшого це селяни-бідняки. Оскільки ж Румунія є однією з найбідніших країн Східної Європи, перспективи поліпшення українцями свого соціально-економічного становища досить незначні.

Ситуацію істотно погіршує дискримінаційна політика бухарестського уряду. Аж до 1947 р. він узагалі відмовлявся визнати за українцями право на національне існування. Ситуація дещо виправилася протягом порівняно ліберального періоду 1948—1963 pp., коли було дозволено відкриття сільських україномовних шкіл. їх виникло близько 120, де навчалися 10 тис. учнів. У Бухарестському університеті почало функціонувати відділення української мови та літератури. Однак із наступом реакції (1964 р.) уряд поступово ліквідував більшість здобутків попереднього періоду. Нині українська меншість у країні не має жодної громадської організації.

Чехословаччина. Порівняно з українцями Румунії українці (чи русини) Чехословаччини почувають себе значно краще. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою — лише 40 тис.), вони населяють близько 300 сіл навколо міста Пряшева у передгір'ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв'язаний із Закарпаттям, що зараз перебуває у складі Радянської України.

У недалекому минулому історія недобре обійшлася з русинами-українцями Пряшева. Існування автономної Карпато-України у передвоєнній Чехословаччині створило історичний прецедент, який згодом уже неможливо було обминути. Після закінчення другої світової війни новостворена Українська національна рада Пряшівського краю, репрезентуючи інтереси населення регіону, порушила питання про його автономію в межах Чехословаччини. Проте як чеські урядовці в Празі, так і словацькі у Братиславі відмовилися визнати чинність цих політичних вимог — хоч і пішли на значні поступки у культурно-освітній сфері.

До 1948 р. русини-українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність русофілії серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглося це дивне й колись дуже поширене явище) у більшості з вищеназваних інституцій вживалася російська мова. Однак програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 1950-х років, надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла нова, аполітична організація КСУТ (Культурна спілка українських трудівників), що представляла інтереси русинів-українців.

Утвердження комуністичного ладу в Чехословаччині (1948 р.) потягло за собою колективізацію та заміну греко-католицької церкви промосковською православною. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 1960-х років почав надавати соціалізмові «людського обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована. Значно зріс словацький вплив на церкву.

Як і скрізь у Чехословаччині, серед русинів-українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 р. виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління русинсько-української інтелігенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як і Братиславу та Прагу. Але всьому цьому було раптово покладено край у серпні 1968 p., коли півмільйона радянських і союзних військ уторглися до Чехословаччини, щоб придушити Дубчекову «революцію».

Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970—1980-х років, не привели до цілковитої ліквідації русинсько-українських культурних інституцій. Продовжували функціонувати музей у Свиднику, українське відділення Пряшівського університету, КСУТ; друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід русинів-українців на словацьку національність. Позитивною стороною нинішньої ситуації є те, що русини-українці матеріально живуть значно краще, ніж будь-коли. Протягом останніх десятиліть уряд здійснив електрифікацію регіону; в колись відсталому та ізольованому Пряшеві з'явилися нові промислові підприємства, шляхи. У сільському господарстві зайнято вже менше половини місцевих українців. Більшість серед них становлять промислові робітники, службовці, спеціалісти різного профілю. Проте, як і в 1968 p., прибутки русинів-українців у середньому на 40 % нижчі від прибутків чехів і словаків. Тож як з економічного, так і з національного боку вони продовжують зазнавати дискримінації.

Польща. З усіх українських громад на долю україно-польської випали найжорстокіші випробування. У 1947 р. польський уряд насильно виселив близько 170 тис. українців, переважно лемків, із їхніх споконвічних земель у передгір'ях Карпат і розпорошив по території Польщі. Більшість була розселена на колишніх німецьких землях, що відійшли до Польщі після війни. Сьогодні близько 60 тис. українців проживають у районі Ольштина (колишня Східна Пруссія); ще 40 тис.— на північному заході, біля Кошаліна; майже 20 тис.— на південному заході, в районі Вроцлава. А якщо взяти до уваги, що приблизно 20 тис. чоловік залишилися на землях своїх предків біля Любліна та Перемишля (Пшемисля) на південному сході країни, стає зрозумілим, що українці були цілеспрямовано розселені по різних закутках Польщі.

Уряд «піклувався» й про те, щоб на нових місцях українці не селилися компактними громадами. В одному селі розташовували лише декілька сімей. Спочатку вони не отримували землі й були змушені працювати на поляків. На початку 1950-х років українцям було дозволено придбати найгірші з колишніх німецьких земель. Ситуацію ускладнювало те, що новоприбулі українці зіткнулися з шаленим антиукраїнізмом, який був особливо поширений серед поляків, депортованих із Західної України. Щоб уникнути дискримінації, українці були змушені приховувати свою національність, утримуватися від спілкування рідною мовою й навіть утаювати своє походження від власних дітей. Одним словом, невелика й беззахисна українська громада в Польщі була змушена розплачуватися за століття польсько-українського антагонізму.

У 1956 р. Варшава пішла на деякі поступки українцям. Можливо, уряд зрозумів, що вони вже не загрожують безпеці держави, чи урядовці винесли уроки з помилок в національній політиці, що їх зробив передвоєнний уряд Польщі. У 1956 р. було дозволено видавати українську газету «Наше слово». Одночасно виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), що перебувало під пильним наглядом міністерства внутрішніх справ. І газета, й товариство отримують значні державні субсидії. Сьогодні «Наше слово» має приблизно 8 тис. передплатників, а УСКТ налічує близько 4,5 тис. членів.

Абсолютно аполітичне, УСКТ займається переважно фінансуванням майже 50 українських хорів і танцювальних ансамблів. Щороку воно організовує популярні фестивалі української пісні та музики. Однак можливості товариства щодо розширення освіти для українців куди скромніші. У 1970 р. лише близько 5 % українських дітей у Польщі навчалися рідною мовою. Існує український ліцей у Легніці й педагогічний ліцей у Бартошице, що готує вчителів української мови. Та через брак українських шкіл більшість їхніх випускників не можуть знайти роботу за фахом. У Варшавському університеті, як і в деяких провінційних університетах, на філологічному факультеті працює українське відділення. Працює й група визначних науковців та викладачів-українців. Втім, і деякі науковці-поляки довели свою здатність об'єктивно висвітлювати питання українознавства.

Однак цілком очевидно, що старі рани ще не затягнулися. Хоча серед польської інтелігенції помітні певні зрушення, в цілому антиукраїнізм залишається поширеним явищем. Часто з'являються книги, статті та фільми, що таврують «варварство бандитів УПА» (та й загалом усіх українців). Українці мають можливість зробити кар'єру, але для цього бажано зректися свого національного походження. Намагання українців-переселенців повернутися на землю своїх предків постійно блокуються.

Особливо болючим є питання про становище греко-католицької церкви, до якої належить близько половини від 200—250 тис. українців, що проживають у Польщі. Навмисне занедбання й навіть руйнування стародавніх українських церков на Лемківщині не може не обурювати українців Польщі та всього Заходу. Не менше бентежить небажання польської католицької ієрархії підтримати ідею призначення окремого єпископа для українських католиків. Водночас, щоб бути справедливим до поляків, слід підкреслити, що вони, як і чехи та словаки, не самостійно формували свою політику щодо українських меншостей. Москва пильно стежила за життям усіх українських громад у Східній Європі. І вона завжди була готова порадити, як саме її східноєвропейським союзникам вирішувати українське питання.

* * *

Головною функцією українських громад за кордоном, особливо на Заході, було збереження політичних і культурних надбань, а також народних традицій нерадянської України. Іншою метою був захист українських національних інтересів — за умов, коли співвітчизники в Радянській Україні були змушені мовчати. Якби не зусилля українців у діаспорі, про їхню батьківщину ніхто практично нічого й не знав би за межами СРСР. Не дивно, що відносини між Радянською Україною та діаспорою мали ворожий характер. Іммігранти першої хвилі були прив'язані до своїх церков, «ПО» були переважно войовничими націоналістами. І перші, й другі мали підстави дивитися на радянський режим принаймні з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців-іммігрантів як «прислужників капіталізму, фашизму та Риму». Тож на відміну від тих випадків, коли відносини між батьківщиною та діаспорою були взаємовигідними (згадаємо хоча б Вірменію), від стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Захід (до речі, вкрай необхідні), а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала.

Незважаючи на те, що у переважній своїй більшості українці за кордоном повністю втяглися у вир місцевого життя й розчинилися в ньому, деякі й досі користуються моральними та іншими перевагами, що їх надає належність до певної етнічної громади. Однак час працює не на українську діаспору. Ті, хто майже або зовсім не бачив Україну, чимдалі байдужіють до всього українського. Масштаби асиміляції неухильно зростають. Залишається сподіватися, що українці за кордоном і на Україні зможуть розвинути плідні взаємини, доки ще є час бути корисними одне одному.