Історія України нового часу в сучасній шкільній освіті

Розуміння понять «нація», «українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк» у прикладенні до громадських діячів XIX - початку XX ст.

Найбільше непорозуміння трапляється, коли ми автоматично записуємо в українці будь-яку особу, котра мешкала на території України. Виходячи з нинішніх реалій, ми екстраполюємо політичне розуміння цього поняття на події XIX - початку XX ст., що докорінно неправильно.

Поняття «українець» - це продукт 90-х рр. XIX ст., часу вступу України в третій, політичний етап свого національного поступу. У другому, академічному етапі українського відродження вживали різні визначення для людей, які ставали провідниками нового народницького напряму. Причому і В. Антонович, й інші не надавали принципової ваги самому визначенню. їх одночасно поляки називали «малоросіянами» і «хлопоманами», а росіяни - «україноманами» або «українофілами». З політичного погляду діячів 1860-х - початку 1890-х рр. логічно визначати як українофілів. Це були добропорядні російські піддані, які вільний від служби час віддавали дослідженням різноманітних українознавчих проблем. У публічному, політичному або навіть громадському житті вони помітної участі не брали.

Ключовою проблемою другого етапу визвольного руху саме і було розв’язання концептуальної проблеми розрізнення на рівні поняття відмінностей між росіянином та українцем. М. Максимович та його генерація українофілів неприхильно ставилися до відмови українців у самоназві від давньоруської спадщини, оскільки саме поняття «українець» до активного вжитку увійшло в усній народній творчості XVI-XVII ст. і прив’язувало постання нації до козацьких часів. Києвоцентристу та шанувальникові князівської Русі було ближчим поняття «малорос» у середньовічному трактуванні. Мала Русь - це та територія, з якої із часом виросла Русь Велика і Русь Біла, так само як з Малої Польщі навколо Кракова виросла Велика Польща в напрямі до Балтійського моря.

Проте М. Максимовичу протистояла більша група козакофілів, котрі виводили українське національне ім’я від доби українсько-польського протиборства. Крім того, подібне з назвою великоросійського племені звучання вводило в оману широкий загал щодо належності обох гілок етносу до єдиного народу, що і стверджувала великодержавна суспільна думка.

«Стара Громада» вирішила відмовитися від однотипного звучання національного імені на користь терміна «українець», що мало, на думку сучасного академіка Я. Пеленського, негативні наслідки для боротьби української та російської національних ідей за маси. Новий термін вимагав складного пояснення, на лексичній основі розривав генетичну традицію пов’язання з князівською Руссю. Навіть нині для незаангажованої, далекої від політики людності важко зрозумілою є різниця між «руським», «росіянином» та «українцем», особливо якщо йдеться про далеку історичну перспективу. На противагу російській концепції триєдиної Русі, українці запропонували триступеневу концепцію України: замість Київської, Московської і Петербурзької Русі постали князівська Русь-Україна з її польсько-литовською добою, Козацька Україна та Україна нового часу.

За спостереженнями сучасного історика І. Чорновола, термін Україна-Русь запропонував Олександр Барвінський - автор перших шкільних підручників з історії в галицьких школах, лідер народовської партії. Мова теж називалася не руською, а українсько-руською. Цей етнонімічний прикметник вживався М. Гру шевським у виданнях НТШ аж до початку XX ет., коли друга його частина відпала.

Спільне національне ім’я для обох частин України водночас свідчило про протиставлення його тим діячам українського походження, які орієнтувалися на «єдиную и неделимую» Росію, та галицьким москвофілам. Офіційні кола й Росії, і Польщі не визнавали це нове ім’я народу до самих часів розпаду імперії. Росіяни по-старому трактували українців як малоросів, а поляки - як русинів. Українські партії й сам рух російські жандарми кваліфікували як «мазепинський». У 1910 р. П. Столипін закрив київську «Просвіту» як «инородческую» установу. Влада логічно вчиняла, трактуючи тих, хто називає себе українцями, як неросіян. Австрійці вживали ще також термін «рутенці», проти чого в часи першої російської революції різко виступав М. Грушевський, написавши статтю «Геть рутенство».

Якщо перед революційними подіями 1917 р. людина заявляла у спілкуванні, що вона українець, це автоматично означало її політичне ставлення до цього імені, а саме - визнання мовно-культурної окремішності. Коли Володимир Вернадський, тікаючи з Петербурга від більшовиків, потрапив до Києва, він у своєму щоденнику називав українцями лише тих людей, які підтримували УНР. Усіх інших, навіть попри походження, він називав «общеросами». «Общеросом», а не українцем, В. Вернадський вважав і себе.

Тому, коли ми нині вживаємо поняття «українець» у вузькому сенсі, ми повинні враховувати політичні симпатії тієї чи іншої людини, оскільки інакше можемо потрапити в парадоксальну ситуацію. В. Шульгін, Д. Піхно й А. Савенко - лідери російських націоналістів у Києві - мали українське походження, але в політичному сенсі були росіянами. Два рідних брати Стороженки походили з козацької старшини й мали ледь чи не 300-річний український родовід, але Микола Володимирович був прихильником «Старої Громади», а його брат Андрій Володимирович очолював у Києві монархістсько-чорносотенний «Союз русского народа» й у політичному сенсі українцем не був.

У перший і другий етапи визвольного руху побутувало етнографічне розуміння поняття «нації». Відомо, як П. Куліш під кінець життя критикував наукові твори свого приятеля М. Костомарова, закидаючи йому нерозуміння місцевої історії, бо за походженням той був великоросіянином. В. Антоновичу його колеги теж закидали польське походження, приміром О. Лазаревський казав: «Антонович занадто поляк».

Власне, український вибір замість російського або польського зробила ціла низка діячів українського руху від самого його початку, але політичне, а не етнографічне трактування української нації на початку XX ст. вперше запропонувала людина теж польського походження - В’ячеслав Липинський. Він запровадив територіальний підхід для визначення поняття нації. «Земля», а не «кров», є визначальним чинником нації.